Шпаргалка по "Политологии"

Другий видатний представник класичної  теорії еліт — В. Парето виклав свої погляди щодо теорії еліт у «Трактаті загальної соціології» У своїй теорії він прагнув знайти фактори динамічної рівноваги суспільства, місця і значення для цього процесу політичної влади, мотивацію політичної поведінки особи. В. Парето належить першість введення в науковий обіг терміну «еліта».

Суспільство В. Парето розглядав як складну систему, яка прагне до соціальної рівноваги і, виходячи з цієї концепції, обґрунтував місце і роль еліти  в суспільстві. Цей стан рівноваги  забезпечує взаємодія багатьох сил, які він називає елементами. Вони утворюють чотири групи — економічні, соціальні, політичні, інтелектуальні. Мотивами людської діяльності є психологічні стимули, які він називає «залишками». Вони є ірраціональними почуттями, емоціями. «Залишки» є одвічними і незмінними основами діяльності людини і відбивають його індивідуальність. Соціальна рівновага і суспільно-політична форма суспільства є сукупністю взаємодії людських почуттів, які відбиваються в «залишках». Тому політика, на його думку, у визначальному ступені є функція психології. Використовуючи психологічний підхід до аналізу суспільства і політики, вчений пояснює багатоманітність соціальних інтересів і статусів психологічною нерівністю індивідів.

В. Парето визначає належність людини до еліти за її природженими психологічними якостями і вважає, що ця еліта складається з тих, хто демонструє видатні якості або довів найвищі здібності у своїй сфері діяльності. «У широкому розумінні еліта є товариство людей, які наділені у вищому ступені розумовими здібностями, якостями характеру, спритністю та іншими якостями.»Еліта, за В. Парето, поділяється на правлячу та контреліту. Правляча еліта безпосередньо і ефективно бере участь в управлінні, має харизматичні якості лідера. Контреліта є потенційною елітою за здібностями, особистими якостями, яка позбавлена можливості приймати політичні рішення. На його думку, є два типи еліт, які послідовно змінюють одна одну. Перший тип — це «леви», та «лисиці».В. Парето був автором теорії кругообігу еліт. На його думку, соціальні зміни в суспільстві є наслідком боротьби та «циркуляції» еліт. Суспільство, в якому переважають «леви», приречене до застою, а суспільство, де домінують «лисиці», характеризується динамічністю розвитку. Революція, на думку В. Парето, є найбільш радикальним засобом оновлення еліт, внаслідок чого стара еліта поступається місцем новій. У новій еліті переважають «лисиці», що з часом перероджуються на «левів», які є прибічниками насилля та деспотичного правління.

Інше пояснення неминучості  поділу суспільства на правлячу меншість та пасивну більшість запропонував Р. Міхельс німець за походженням, але громадянин Італії, який був одним з ідеологів фашизму та приятелем Б. Муссоліні. Він доводив неможливість здійснення принципів демократії в західних країнах, виходячи з внутрішніх властивостей притаманних політичним організаціям цих країн та «олігархічних тенденцій» в партіях, профспілках. У своїй основній праці «Політичні партії. Нариси про олігархічні тенденції демократії» (1911) він проаналізував кризу парламентської демократії та відстоював правомірність елітизму.Причини політичного розшарування, тобто стратифікації суспільства, і тому неможливості здійснення демократії Р. Міхельс бачив, по-перше, в сутності людини; по-друге, в сутності політичної боротьби; по-третє, в сутності організації. Тому демократія веде до олігархії і перетворюється в неї — робить висновок він. Феномен олігархії пояснюється частково психологією, тобто психологією мас та психологією організацій, а частково органічно, тобто законами структур організацій. Проте головну роль відіграють фактори першої групи. Поведінка панівного класу багато в чому визначається впливом «мас» на політичні процеси. Поняття «маси» мають для Р. Міхельса психологічний зміст та інтерпретуються ним як сукупність психічних властивостей масового пересічного громадянина, під якими розуміється політична індеферентність, некомпетентність, потреба в шануванні лідерів тощо. Тому «маси» не здатні до самоорганізації і неспроможні самостійно керувати.Сама політична еліта є продуктом національної психіки, тобто «елітарний характер нації» прагне до втілення в пануючі групи. У структурі пануючого класу Р. Міхельс виділяє три складові елементи: політичний, економічний та інтелектуальний. Кожного історичного моменту владу може здійснювати політико-економічний, політико-інтелектуальний чи вольовий політичний клас.

46. Виборчі системи  і їх місце в форм інститутів  політичної влади. Виборча система  в сучасній Україні.

Виборчий процес здійснюється за визначеними  правовими нормами і правилами, що містяться в Конституції та виборчому законі. Уся сукупність встановлених законом правил організації й проведення політичних виборів і критеріїв визначення їхніх результатів називається виборчою системою.

Головним регулятором виборів  є виборча система, яка визначає загальні принципи організації виборів, а також способи перекладу голосів виборців у мандати,владні посади. Головне призначення виборчої системи — забезпечити представництво волі народу, а також сформувати життєздатні й ефективні органи влади.

Сучасні демократії застосовують широку палітру різноманітних виборчих систем (їх близько 350), кожна з яких має свої, властиві лише їй, переваги і вади. Але якою була б не виборча  система, при застосуванні її неможливо  абсолютно виключити небажані, а іноді й руйнівні ефекти. Тому досконалої виборчої системи не існує. Вона залишається лише теоретичним ідеалом. Проте кожну виборчу систему на практиці можна певною мірою удосконалити, а її вади — урівноважити іншими чинниками політичного процесу.

Існують два основні типи виборчих систем: мажоритарна (альтернативна) і пропорційна (представницька). Але є дуже мало країн, у яких виборчі системи будуються на «чистих», мажоритарному або пропорційному, принципах. Прикладом перших є виборчі системи Канади, Великої Британії та США. «Чистий» пропорційний принцип використовує лише Ірландія.Більшість країн Західного світу намагаються поєднати переваги обох принципів і нейтралізувати їхні вади. Тому говорять про змішані системи з домінуванням того чи іншого принципу. Сутність її полягає в тому, що депутатські місця в кожному окрузі дістаються кандидатові, який зібрав встановлену більшість голосів, а інші кандидати, як і політичні сили, які не набрали потрібної кількості голосів, залишаються непрезентова-ними в органах влади.

Головна перевага цієї системи —  представництво партій у виборних органах  відповідно до їхньої реальної популярності серед виборців.Усі пропорційні  системи вимагають проведення виборів  у багатомандатних округах.

Існують три основні види списків для голосування: тверді списки, коли голосують за партію в цілому і кандидати одержують мандати в тій послідовності, в якій вони представлені в партійних списках (Іспанія, Португалія, Ізраїль); напівтверді — у цьому випадку обов'язково мандат одержує кандидат, який очолює партійний список, а розподіл інших мандатів, які партія одержала, здійснюється залежно від кількості голосів, які одержав кандидат, — преференція (Італія, Австрія, Швейцарія); вільні — розподіл усіх депутатських місць відбувається відповідно до преференцій виборців, уподобань (ставлень) до кожного кандидата, незалежно від його порядкового номера в партійному списку (Фінляндія, Бельгія, Нідерланди). Тому при голосуванні відбувається добір насамперед персоналій, а не тільки вибір партійної програми. 
Таким чином, пропорційна виборча система, на відміну від мажоритарної:

·  краще враховує відповідність між кількістю голосів і мандатів;

·  виборець тут голосує, як правило, за певні політичні платформи, а не за позицію окремих людей.

·  Однак пропорційна система має й вади. Найважливіші з них:

·  відносно менша стабільність уряду. ·  безпосередня залежність висування депутатів від позицій партійного апарату, бюрократії, яка може, керуючись своїми вузькогруповими інтересами, включати в партійні списки і непопулярних людей..

Змішана і консенсусна  системи У сучасному світі застосовуються різні модифікації як мажоритарної, так і пропорційної систем. Так, у Німеччині, Росії, Литві і Грузії пропорційна і мажоритарна величини становлять половину, а в Угорщині — дві й одну третини від загальної кількості депутатських місць.Існує й варіант мішаної виборчої системи, коли нижня палата обирається за пропорційним, а

верхня  — за мажоритарним принципами.

В останні  десятиліття деякі організації (ООН, партії «зелених» та ін.) використовують консенсусну систему виборів. Вона має позитивну спрямованість, тобто орієнтована не на критику супротивника, а на знаходження найприйнятнішої для всіх кандидатів виборчої платформи.

Куріальні виборчі  системи Куріальні виборчі системи створюються в суспільствах, де існує гостра проблема забезпечення представництва в парламенті нечисленних етнічних, соціальних, професійних, або демографічних груп.Для кожної курії передбачаються норми представництва і відповідно до них створюються виборчі округи.За куріальною виборчою системою проводять вибори однопалатного парламенту в Зімбабве, Новій Зеландії, на Фіджі. Аналогічна система функціонувала в Абхазії (Грузія).

Вибори в укр. Вибори - надзвичайно багатогранне суспільне явище. Як зазначав німецький державознавець Г. Майєр, у загальнонаціональному масштабі вибори - це наймасо-віший процес, який знає право.

Під виборами слід розуміти форму безпосередньої демократії, зміст якої полягає в формуванні представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування шляхом голосування громадян України.

Залежно від підстав можна розрізняти кілька класифікацій видів виборів.

За територіальною ознакою вибори бувають:

1) загальнонаціональні (загальнодержавні), які здійснюються на території всієї країни: вибори до Верховної Ради України, вибори Президента України;

2) місцеві (іноді їх називають  локальними, комунальними, адміністративними): вибори до представницьких органів  місцевого самоврядування (сільських,  селищних, міських, районних  у містах, районних, обласних рад та сільських, селищних, міських голів).

За обєктом, що передбачає органи або  посади, до яких входять або на які  обираються представники народу, вибори можна класифікувати як:

1) вибори парламенту - вибори до  Верховної Ради України;

2) вибори на посаду Президента  України; 

3) вибори представницького органу  територіальної автономії - вибори  Верховної Ради Автономної Республіки  Крим;

4) вибори представницьких органів  самоврядування міських, сільських,  селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад;

5) вибори на посади сільських,  селищних, міських голів. 

За часом проведення вибори поділяють  на:

1) чергові. Вибори, що проводяться  в період закінчення строку  повноважень (легіслатури), передбаченого  Конституцією і законами України для функціонування певного виду виборного органу або посади;

2) позачергові або дострокові. Вибори, що проводяться в разі дострокового  припинення строку повноважень,  передбаченого Конституцією України  і законами України для функціонування певного виду виборчого органу або посади;

3) повторні. Вибори, що проводяться  у випадках, коли вибори у виборчому  окрузі визнані недійсними або  такими, що не відбулися; 

4) вибори замість депутатів,  голів (сільських, селищних, міських  рад), які вибули. Вибори, що проводяться у одномандатних виборчих округах у разі втрата депутатського мандата або дострокового припинення повноважень депутата чи сільського, селищного, міського голови на підставах і в порядку, передбачених Конституцією України і законами України.

Вибори стали не тільки найбільш поширеною формою безпосередньої реалізації народного суверенітету, а й показником рівня розвитку громадянського суспільства, правової держави, прав і свобод людини і громадянина тощо. Навіть у таких країнах, як Афганістан та Ірак, які були звільнені від антинародних політичних режимів, проведення демократичних виборів до представницьких органів держави і місцевого самоврядування стали одним із найбільших здобутків народу цих держав.

47. Форми державного  правління та державного устрою.

Форма державного правління дає можливість усвідомити:

• як створюються вищі органи держави і яка їхня будівля;
• як будуються взаємини між вищими й іншими державними органами ;
• як будуються взаємини між верховною державною владою і населенням країни ;
• якою мірою організація вищих органів держави дозволяє забезпечувати права і волі громадянина.

По зазначених ознаках  форми державного правління поділяються  на монархічні, республіканські

Монархія 

Монархія - це така форма правління, при якій верховна влада одноособова і переходить , як правило, у спадщину.

Основними ознаками класичної  монархічної форми керування  є:

- існування одноособового  глави держави, що користується  своєю владою довічно (цар,  король, імператор, шах);

- спадкоємний порядок  наступності верховної влади;

- представництво держави  монарха за своїм розсудом;

- юридична безвідповідальність  монарха.

Монархія виникла в  умовах рабовласницького суспільства. При феодалізмі вона стала основною формою державного правління. У буржуазному ж суспільстві збереглися лише традиційні, в основному формальні риси монархічного керування.

У свою чергу монархія поділяється на абсолютну, обмежену (парламентську), дуалістичну, теократичну.

Абсолютна монархія - така форма правління, при якій верховна державна влада за законом цілком належить одній особі.

Основною ознакою абсолютної монархії є відсутність яких-небудь державних органів, що обмежують  компетенцію монарха. До найбільш істотних рис абсолютної монархії відносяться чи ліквідація, чи повний занепад станових представницьких установ, юридично необмежена влада монарха, наявність у його безпосереднім підпорядкуванні і розпорядженні постійної армії, поліції і розвиненого бюрократичного апарата.

Влада в центрі і на місцях належить не великим феодалам, а чиновникам, що можуть призначатися і звільнятися монархом. Державне втручання в приватне життя в епоху абсолютизму здобуває більш цивілізовані форми, одержує юридичне закріплення, хоча по - колишньому має примусову спрямованість. В історії такими країнами були Росія XVII - XVIII століття і Франція до революції 1789 року.

Конституційна монархія являє собою таку форму правління, при якій влада монарха значно обмежена представницьким органом. Звичайно це обмеження визначається конституцією, затверджуваної парламентом. Монарх же не в праві змінити конституцію .

Конституційна монархія характеризується наступними основними  ознаками:

- уряд формується з  представників визначеної партії (чи партій), що одержали більшість  голосів на виборах у парламент;

- лідер партії, що володіє  найбільшим числом депутатських  місць, стає главою держави;

- у законодавчій, виконавчій  і судовій сферах влада монарха  фактично відсутня, вона є символічною;