Періодизація психічного розвитку

 

Психологи визначили не тільки характеристику окремих вікових періодів дитини, але й розкрили механізми зміни цих періодів. У працях Д. Б. Ельконіна показано, що все дитинство складається з трьох епох: раннє дитинство, дитинство, отроцтво. Кожна епоха містить два періоди, які у свою чергу включають дві фази. Перехід від одного періоду до іншого відзначається кризовими явищами у поведінці дитини і відбувається при невідповідності між операційно-технічною (володіння способами і засобами діяльності) і мотиваційною (прагнення, інтереси, бажання щодо виконання діяльності) сторонами ведучої діяльності. Вікову динаміку співвідношення операційної та мотиваційної ліній активності дитини розкриває рисунок 1.

За рисунком 1 видно, що всі види провідної діяльності поділяються на дві групи:

по-перше, з перевагою у її структурі мотиваційної сторони, коли діяльність передбачає налагодження взаємин з оточуючими (дорослими чи іншими дітьми). Це емоційно-безпосереднє спілкування, рольова гра, інтимно-особистісне спілкування.

по-друге, з перевагою операційної сторони, коли діяльність побудована на діях з предметами: предметно-маніпулятивна, навчальна, навчально-професійна діяльність.

Основний механізм переходу між епохами психічного розвитку полягає у досягненні узгодження між відстаючим у розвитку рівнем взаємин з оточуючими (мотиваційною складовою) і випереджуючим у розвитку рівнем знань, способів, здібностей дитини (операційна сторона). Так, на межі епох раннього дитинства і дитинства дитина набула умінь у володінні побутовими предметами, в самообслуговуванні (переважає операційна сторона) і вимагає від дорослого розширити рамки її самостійності, змінити ставлення до себе, тобто демонструє зростання вимог до взаємин із дорослим (мотиваційна сторона).

При переході між періодами – навпаки – переважно зростає мотиваційна лінія у діяльності, швидкими темпами змінюються взаємини, нова побудова яких прискорює оволодіння дитиною новими видами діяльності. Зокрема, це відбувається на межі дошкільного до молодшого шкільного віку.

 

 

 

 

 

Періодизація психічного розвитку за Д.Б.Ельконіним

№	Епоха	Назва періоду	Межі періоду	Провідний вид діяльності	Новоутворення
1.	Раннє дитинство	Вік немовляти	від народження до 1 року	Безпосереднє емоційне спілкування. На його фоні формуються орієнтувальні і сенсомоторно-маніпулятивні дії, тобто дії, що супроводжуються і певним чином управляються зоровими, слуховими, м'язево-руховими та іншими відчуттями і сприйманнями.	Потреба у спілкуванні з дорослими і в емоційному ставленні до них.
2.		Ранній вік	Від 1 року до  3-х.	Предметно-маніпуляційна діяльність, за допомогою якої дитина разом з дорослими оволодіває існуючими у соціумі засобами дій з предметами,  тобто формуються мотиваційно-потребова сфера дитини.	Мова, наочно-дійове мислення.
3.	Дитинство	Дошкільний вік	Від 3 до 7 років.	Рольова гра, в процесі якої дитина оволодіває "фундаментальними смислами людської діяльності".	Прагнення до соціально значущої і соціально оцінюваної діяльності, які характеризують готовність дитини до шкільного навчання.
4.		Молодший шкільний	Від 7 до 11 років.	Навчання. У процесі навчання формується пам'ять, засвоюються знання про предмети, явища оточуючого світу, а також про людські взаємостосунки. Формуються операційно-технічні можливості дитини.	Довільність психічних явищ, внутрішній план дії, рефлексія.
5.	Підлітковість	Молодший підлітковий	Від 11 до 13 років.	Інтимно-особистісне спілкування; спілкування в процесі суспільно корисної діяльності (навчальної, трудової тощо).	Самооцінка, критичне ставлення до людей зі свого найближчого соціального оточення, прагнення бути дорослим і самостійним; вміння коритися нормам людського життя.
6.		Старший підлітковий	Від 13 до 15 років.	Навчально-професійна  діяльність. Формується інтелектуально-пізнавальна  сфера.	Світогляд, професійні інтереси, самосвідомість, бажання та ідеали.

 

 

 

4. Поняття кризи вікового розвитку. Періодизація криз вікового розвитку.

Вікові кризи – умовна назва перехідних етапів від одного вікового етапу до іншого. Вікова криза виникає на стику двох вікових етапів і знаменує собою завершення попереднього вікового періоду й початок наступного. Сутністю кожної вікової кризи є перебудова характеру внутрішнього переживання, що визначає ставлення дитини до середовища, зміну потреб та мотивів, які є рушіями її поведінки. Суперечності, що складають сутність вікової кризи, можуть виникати у гострій формі, породжуючи сильні емоційні переживання, порушення у поведінці дітей та їхніх взаєминах із дорослими.

Криза (грец. кrisis – рішення, перелом) – нормативний, нестабільний процес, який виникає під час переходу людини від одного вікового періоду до іншого, пов'язаний з якісними перетвореннями у соціальних відносинах, діяльності, свідомості і виявляється у цілісних психічних і особистісних змінах.

У вітчизняній психології існують дві принципові позиції у розумінні критичних періодів:

• Визнання критичних періодів необхідними моментами розвитку, у яких відбувається особлива психологічна робота, що складається з двох протилежно спрямованих, але єдиних у своїй основі перетворень: виникнення новоутворення (перетворення структури особистості) і виникнення нової ситуації розвитку (перетворення соціальної ситуації розвитку). Це позиція Л.С. Виготського і Д.Б. Ельконіна.
• Визнання необхідності якісних перетворень, які полягають у зміні провідної діяльності і одночасному переході у нову систему відносин. При цьому акцент робиться на зовнішніх умовах, соціальних, а не на психологічних механізмах розвитку. У такому вигляді позиція представлена Д.Н. Леонтьєвим, Л.І. Божович та іншими. У зарубіжній, а останніми роками - і у вітчизняній психології багато авторів виходять з уявлення про нормативність, необхідність криз. У даний час такий підхід є загальновизнаним, хоч і йдуть дискусії з приводу механізмів криз, їх прив'язаності до конкретного віку і подій тощо. Вважається, що у нормі критичний період може стати актом розвитку, якщо в процесі його долається, вмирає, зникає те, що складало суть докритичного періоду, і виникне щось інше, зокрема, погляд, позиція. У протилежність простому переходу, кризу можна зрозуміти як необхідний етап розвитку тільки у тому випадку, якщо вважати її моментом розриву, зникнення, подолання старого і виникнення нового.

Джерелом виникнення вікової кризи є суперечності між фізичними і психічними можливостями дитини, що зросли, й усталеними формами її взаємозв’язків із навколишніми людьми й видами (способами) діяльності.

Л. С. Виготський описав такі види вікових криз:

• вікова криза новонародженості – від ембріонального періоду до віку немовляти.
• вікова криза одного року – від віку немовляти до раннього дитинства.
• вікова криза трьох років – перехід до дошкільного віку «Я – сам!».
• вікова криза семи років – середня ланка між дошкільним і шкільним віком.

Під час кризи дитина за дуже короткий термін змінюється у своїх основних рисах цілком. Це революційний, бурхливий, стрімкий перебіг подій як за темпами, так і за змістом змін, що відбуваються.

Для критичних періодів характерні певні особливості.

По-перше, їх межі вкрай невиразні, розмиті. Криза настає непомітно, дуже важко визначити момент її початку й завершення. Різке загострення (кульмінація) спостерігається лише у середині цього етапу.

По-друге, апогей кризи для оточуючих виявляється у зміні поведінки дитини, її «важковиховуваності». Дитина ніби виходить з – під контролю дорослих, стає вередливою, стрімко падає успішність і знижується працездатність, зростає кількість конфліктів з оточуючими. Внутрішнє життя пов’язане з болісними переживаннями.

По-третє, розвиток під час кризи має переважно негативний характер. На відміну від стабільних періодів, тут відбувається скоріше руйнівна, ніж творча робота. Дитина не стільки здобуває, скільки щось втрачає з надбаного раніше. Водночас у критичні періоди спостерігаються і конструктивні процеси розвитку, поява новоутворень, що мають перехідний характер і не зберігаються у тому ж вигляді (наприклад, автономна мова однорічних дітей).

Д.Б. Ельконін висунув гіпотезу про періодичність вікових криз. Це кризи новонародженості, одного року, кризи стосунків трьох, одинадцяти років і кризи світогляду одного та семи років.

Кризу новонародженості не відкривали, а визначили теоретично, і виділили як особливий період у психічному розвитку дитини. Ознакою кризи є втрата дитиною ваги у перші дні після народження. Фізично відокремившись від матері, дитина має адаптуватися до цілком інших умов життя (звикнути отримувати кисень із повітря, приймати їжу ззовні, перетравлювати її, виробляти потрібні організму речовини тощо).     

Криза першого року пов’язана з освоєнням мовлення. Якщо спочатку життєдіяльність немовляти регулювала біологічна система, детермінована біоритмами, то поступово вона вступає у суперечність із вербальними ситуаціями, які створюються дорослими. Як наслідок, у віці близько року дитина залишається без надійних орієнтирів у навколишньому світі: біологічні детермінанти вже істотно деформовані, а мовні ще не настільки сформувалися, щоб дитина з їх допомогою могла вільно керувати своєю поведінкою.

Спостерігається загальний регрес життєдіяльності дитини, ніби зворотний розвиток. Емоційно він виявляється в афективних реакціях. Часто має місце порушення всіх біоритмів, зокрема, сну; порушення задоволення життєвих потреб (наприклад, почуття голоду; емоційні аномалії (похмурість, плаксивість, надмірна вразливість).

Кризу першого року не вважають гострою. Встановлення нових стосунків з дитиною, надання їй певної самостійності у дозволених межах, терпіння і витримка дорослих пом’якшують характер кризи.

Упродовж перших трьох років життя дитини змінюється так інтенсивно, як ні на жодному з подальших його етапів. До трьох років у неї більшою або меншою мірою формується характер, індивідуальне ставлення до світу, вона навчається діяти соціально прийнятними способами, у неї складається певне ставлення до себе.

Одним із наслідків інтенсивного розвитку спільної діяльності дитини й дорослого у ранньому віці є формування у дитини системи власного «Я» - центрального новоутворення, що виникає наприкінці даного етапу. Малюк вчиться відокремлювати себе від дорослого, починає ставитися до себе як до самостійного «Я». Усе це призводить до розвитку прагнення дитини хоча б у вузьких межа своїх можливостей діяти самостійно, без допомоги дорослих («Я сам»). Цей період вважають критичним («Криза трьох років»), оскільки дорослі зустрічаються з труднощами у взаєминах із дитиною. В науковій літературі цей період позначається, як вік упертості, криза самостійності, криза незалежності тощо.

Ця криза часто виражена яскравіше, ніж криза одного року, і завдає батькам багато клопоту. Це пов’язано з тим, що з наближенням кінця раннього дитинства малюк стає більш самостійним, ніж раніше, менше залежить від дорослого, має стале само оцінювання, яке дає змогу відстоювати свої права.

Трирічний вік характеризується як «важкий». Його «важкість» полягає в тому, що дитина починає відокремлювати себе від дорослих, які наполягають на своєму, проявляючи не меншу впертість.

«Криза трьох років» - визначення умовне, оскільки часові межі кризи набагато ширші. У одних дітей вона може початися в два роки десять місяців, в інших – у три з половиною роки.

Першим свідченням кризи може бути поява негативізму, коли дитина перестає беззаперечно виконувати прохання дорослих. З одного боку, спроби відокремити своє «Я» і формування своїх власних бажань – тенденція прогресивна. Але з іншого, за об’єктивної відсутності уміння висловлювати свою думку малюк вибирає найдоступніший спосіб зіставлення себе з дорослим. Єдина мета дитини – дати зрозуміти оточуючим, що в неї є своя точка зору і всі повинні з нею рахуватися, зважати на неї.

Потім до самостійності і негативізму додаються інші кризові симптоми. Для дитини важливого значення набуває її успішність або неуспішність у справах та іграх, вона починає гостро й бурхливо реагувати на оцінювання, вчиться самостійно оцінювати результати своєї діяльності. Вона стає злопам’ятною і образливою, починає хитрувати. Дитина починає претендувати на рівноправність з дорослим. Величезне бажання отримати позитивну оцінку від дорослих, бажання випередити однолітка часто підштовхують дітей до надмірного перебільшення своїх успіхів.

Така поведінка свідчить про помилки дорослих у вихованні. По-перше, якщо малюк почав відверто фантазувати, це свідчить про те, що батьки не помічають його реальних успіхів. По-друге, не слід «розкручувати» маленького фантазера, прагнути викрити його за усяку ціну.

Дитину в період кризи трьох років вирізняє цілий набір симптомів поведінки:

• Негативізм. Це не просто небажання виконувати вказівки дорослого, а прагнення робити все навпаки. Суть негативізму в тому, що дитина не робить чогось тільки тому, що її про це попросили. Причина такої поведінки  - в соціальних відносинах  дитини і дорослого. Негативізм – це ставлення не до предметної ситуації, а до людини: це тенденція до дії всупереч очевидності.
• Впертість. Дитина домагається свого лише тому, що так забажала. Малюк може довго відмовлятися йти додому лише тому, що та забажав, а змінювати рішення не хоче. Це реакція на своє власне рішення. Впертість не слід змішувати з наполегливістю, завдяки якій дитина добивається бажаного.
• Вередливість. Вперта дитина настоює на тому, чого їй не так сильно хочеться, або й  зовсім не хочеться. Небажання йти поруч із мамою, вередливість із будь-якого приводу – є ознакою впертості.
• Свавілля. Прагнення до емансипації від дорослого. Дитина хоче робити і вирішувати все сама, веде боротьбу за свою самостійність.
• Протест-бунт. Він проявляється в частих суперечках з батьками. Дитина конфліктує з усіма, поводиться дуже агресивно.
• Знецінювання. Це характеристика всіх наступних перехідних періодів. Що ж знецінюється в очах дитини трьох років? Йде знецінення старих правил поведінки. Дитина може почати сваритися, кинути або поламати улюблену іграшку тощо.
• Деспотизм. У сім’ї з однією дитиною може з‘явитися деспотизм. Дитина жорстоко проявляє свою владу над оточуючими її дорослими, уся сім’я повинна задовольняти бажання малюка, інакше – істерика та сльози. Якщо в сім’ї кілька дітей, цей симптом проявляється в ревнощах, а іноді в агресії стосовно молодшої дитини, вимогах постійної уваги до себе.