Поняття «аномальна дитина». Види дитячих аномалій та причини їх

Найскладніші мовні порушення зачіпають як фонетико-фонематичну, так і лексико-граматичну сторони мови, призводять до загального недорозвинення її — від повної відсутності або лепетного стану до розгорнутої мови, але з елементами фонетичного і лексико-граматичного недорозвинення.

Р. Є. Левіна11 виділяє три рівні загального недорозвинення мови. Перший рівень характеризує цілковитою або майже цілковитою відсутністю словесних засобів спілкування у віці, коли в нормальної дитини  (5—б років)   мова в основному сформовані. При цьому рівні мовного розвитку словниковий з дитини складається здебільшого із звукових і звуконаслідувальних комплексів, які супроводжуються тами, як правило, незрозумілими для навколишніх.

Другий рівень характеризується тим, що и можливості дітей значно зростають, спілкування здійснюється не лише за допомогою жестів і лепетних  уривків слів, а й мовними засобами, хоч і досить спотвореними в фонетичному і граматичному відношеннях.

Третій рівень передбачає розгорнуту повсякденну мову без грубих фонетичних і лексико-граматичним відхилень, але з окремими порушеннями в фонетиці, лексиці й граматиці.

Мовна діяльність формується і функціонує в йому зв'язку з психікою дитини в цілому, з різноманітними її процесами, які протікають у сенсорній, інтелектуальній, афективно-вольовій сферах.

Розкриття індивідуальної своєрідності перебіг} чи інших психічних процесів у дитини дає змогу зуміти аномальний перебіг того, чи іншого мов порушення. Так, при послабленому зорі, коли компенсаторні можливості зорового аналізатора знижені такі порушення, як алексія і аграфія,  відбуватимуться в більш тяжкій формі, хоч природа і ступінь цих порушень ті ж самі, що й у випадках сприятливого компенсаторного фону.

Найчастіше об'єктами логопедичного дослідження і впливу є стани, коли сам патологічний процес завершився і спостерігаються лише залишкові явища, які свідчать про перенесене захворювання (наприклад, дизартрія внаслідок перенесеного дитячого церебрального паралічу).

Останніми роками досягнення в галузі педіатрії, психіатрії, патопсихології, психолінгвістики, в ряді інших медичних і психолого-педагогічних дисциплін також у самій логопедії змусили фахівців переглянути традиційні погляди на класифікації мовних порушень — клініко-педагогічну і психолого-педагогічну (педагогічну). Між цими класифікаціями немає суперечностей — вони ніби доповнюють одна одну і відображають. певний підхід до конкретного мовного порушення і вибір відповідних засобів його корекції. Ці класифікації розроблені переважно щодо первинного порушення мови у дітей, тобто до таких дітей, у яких немає порушень слуху й інтелекту.

Позитивним у клініко-педагогічній класифікації є те, що вона грунтується на ознаках, які максимально диференціюють види мовних порушень, дозволяючи логопеду на основі комплексного підходу кваліфікувати дефект мови при різних формах аномального розвитку і здійснювати логопедичний вплив1 з максимальним урахуванням індивідуальних особливостей дитини. В свою чергу, принципи, покладені в основу психолого-педагогічної класифікації, допоможуть в організації логопедичної роботи при різних формах аномалій, але при спільності виявів мовного дефекту.

У клініко-педагогічній класифікації, на відміну від чисто клінічної, виділені види, мовних порушень суворо не прив'язуються до тих чи інших форм захворювання. Провідна роль належить психолінгвістичним критеріям. На їх основі картина мовного порушення описується в термінах і поняттях, які допомагають логопеду зосередити увагу, на тих особливостях мовного порушення, які повинні стати об'єктом саме логопедичного впливу.

Усі види мовних порушень; які розглядає клініко-педагогічна класифікація, слід поділити на дві групи: порушення усної мови і порушення писемної мови.

Порушення усної мови, в свою чергу, поділяються на два типи: 1) порушення фонаційного (зовнішнього) оформлення вимовляльної сторони мови і 2) структурно-семантичне (внутрішнє) системне, або поліморфне, порушення мови.

Фонаційні (від грец. phone — звук, голос; фонація — голосоутворення) мовні розлади диференціюються-залежно від ураження тієї чи іншої ланки: а) голосоутворення; б) темпоритмічної організації висловлювання; в) інтонаційно-мелодичної; г) звуковимовляльної. ЦІ розлади можуть бути ,як самостійними, так і в різних сполученнях, залежно від цього виділяються такі види порушень мови.

Дисфонія (афонія) (від грец. dis — префікс, який означає розлад, і phone — голос; а — частка, яка означає заперечення) — відсутність або розлад фонації внаслідок патологічних змін голосового апарата. (Синоніми — порушення голосу, порушення фонації, фонаторні порушення, вокальні порушення). Виявляється або у відсутності фонації (афонія), або у порушенні сили, висоти і тембру голосу (дисфонія). Може бути зумовлена, органічними або функціональними розладами голосоутворюючого механізму центрального або периферичного характеру, виникає на будь-якому етапі розвитку дитини. Порушення може бути самостійним (ізольованим) або входити до ряду інших порушень мови.

Брадилалія (від грец. bradis — повільний і лат. Іаііа — мова) — патологічне повільний темп мови. (Синонім — брадифразія.) Виявляється у повільній артикуляції, яка зумовлена порушенням мовних центрів у корі головного мозку. За своєю природою, може бути органічною або функціональною.

Тахилалія (від грец. tashis — швидкий, лат. 1аlia — мова) — патологічно прискорений темп мови. (Синонім — тахифразія.) Характеризується прискореною артикуляцією. За своєю природою є центральне обумовленою, органічною або функціональною. При уповільненому темпі мова здається розтягнутою, в'ялою, монотонною, йри прискореному темпі — поспішливою, стрімкою, напористою. Прискорення мови може супроводжуватись аграматизмами. Це явище іноді виділяють як самостійне порушення — батаризм (від франц. battre — бити), парафразія. Якщо патологічно прискорена.мова супроводжується необгрунтованими паузами, запинками, вона позначається терміном полтерн. Брадилалія і тахилалія об'єднуються під загальною назвою — порушення темпу мови. Наслідком порушення темпу мови є, порушення, плавності мовного процесу, ритму та мелодійно-інтонаційної виразності.

Заїкання — порушення темпоритмічної сторони мови, зумовлене судорожним станом м'язів мовного апарата. (Синонім — логоневроз.) Є центральне обумовленим, має органічну або функціональну природу, найчастіше виникає в процесі мовного розвитку дитини в період переходу до фразової мови і пов'язане з різкою емоційно негативною реакцією дитини на зовнішній подразник. Найсприятливішим грунтом для виникнення заїкання є недостатня стійкість нервової системи дитини, інколи пов'язана з органічними ураженнями мозку. Причиною порушення плавності мови (зупинок в її плинності) при заїканні є судороги різних частин периферичного мовного апарата — дихального, голосового а6о артикуляційного. Такі судороги виникають спочатку проголошення слова або фрази. Заїкання, яке супроводжується іншими інтелектуальними або мовними дефектами, як правило, не призводить до порушення смислової сторони мови, однак нерідко пов’язане з побоюванням висловлювання, а також з деякими відхиленнями в характері дитини — підвищеною збудливістю або, навпаки, апатичністю, млявістю.

У запобіганні заїканню важливу роль відіграє мовне середовище дитини. Причиною виникнення заїкання у маленьких дітей може бути надто швидка або ускладнена мова дорослих, а також надмірні вимоги і навантаження до мовного розвитку дитини — спонукання до досить довгих і складних переказів, до вживання таких мовних конструкцій і виразів, які не відповідають віку дитини, незрозумілі їй. Усе це призводить до перенапруження нервових сил дитини. Інколи заїкання у дітей пояснюється наслідуванням заїкуватій мові інших осіб.

Заїкання піддається логопедичній корекції, яка у деяких випадках доповнюється медичними заходами. Цей дефект мови найкраще усувається в початковий період його виникнення.

Дислалія (від грец. dis — префікс, який означає розлад, лат. lalia — мова) — порушення звуковимовляння при нормальному слуху і збереженій іннервації мовного апарата. (Синоніми — косномовність; дефекти звуковимовляння, фонетичні дефекти, недоліки вимовляння фонем.) Виявляється у неправильному звуковому (фонемному) оформленні мови: спотвореному вимовлянні звуків, заміні звуків або їх змішуванні. Дефект може бути зумовлений тим, що у дитини неповністю або неправильно сформувалася артикуляторна база (набір артикуляційних позицій, необхідних для вимовляння звуків). Розрізняють механічну дислалію, яка пов'язана з анатомічними дефектами артикуляторного апарата, та функціональну, причини якої полягають у несприятливих умовах розвитку мови або в порушеннях фонематичного слуху. 

Ринолалія (від грец. rhinos — ніс, лат. lalia— мова)— порушення тембру голосу та звуковимовляння, які зумовлені анатомо-фізіологічними дефектами мовного апарата. (Синоніми — гугнявість, палатолалія.) Проявляється в патологічній зміні тембру голосу та спотвореному звуковимовлянні внаслідок порушення нормальної участі носової порожнини (носового резонатора) у голосотворенні. Через щілину в м'якому і твердому піднебінні повітряний струмінь при. звукоутворенні проходить не тільки через рот, а й через носову порожнину. В цьому випадку всі звуки мови стають назалізованими  (носовими), мова малозрозумілою, монотонною. Таку форму ринолалії називають відкритою, на відміну від закритої, яка проявляється при порушенні нормальної прохідності носової порожнини при аденоїдах, пухлинах носоглотки, викривленнях носової перегородки,  хронічних    запалювальних процесах носоглотки. При закритій ринолалії носовий резонатор повністю або частково виключається із процесу звукоутворення і голос у цьому випадку позбавляється ряду обертонів, звучить глухо, спотворюються носові звуки «м» і «н».

Дизартрія (від грец. dis — префікс, який означає розлад, arthon — сполучати) — порушення вимовляльної сторони мови, зумовлене органічною недостатністю іннервації  мовного  апарата.   (Синоніми — косномовність, невиразна мова). При дизартрії спостерігається несформованість усіх ланок механізму звуковимовляння, наслідком чого є голосові та артикуляційно-фонетичні дефекти. При тяжкому ступені дизартрії (анартрії) цілковито відсутня  звуковимовляльна сторона мови. В легких випадках, коли дефект переважно виявляється в артикуляційно-фонетичних  порушеннях, мова йде про стерту форму дизартрії. У цьому випадку її слід диференціювати від дислалії (це може зробити тільки спеціаліст-логопед).

Дизаптрія є наслідком ураження центральної нервової системи при дитячому церебральному паралічу, проте може виникнути й на будь-якому етапі розвитку дитини як результат нейроінфекції та інших захворювань мозку.

Серед загальних системних порушень мови виділяють алалію.

Алалія (від грец. а — частка, що означає заперечення, лат. lalia — мова) — відсутність або недорозвиненість мови внаслідок органічного ураження мовних зон кори головного мозку у внутрішньоутробному гбо ранньому періоді розвитку дитини. (Синоніми — дисфазія, рання дитяча афазія, афазія розвитку, слу-хонімота.) Це один із найскладніших дефектів мови, при якому ушкоджені операції відбору та програмування на всіх етапах сприймання та відтворення мовногр висловлювання. При цьому система мовних засобів (фонематичних, граматичних лексичних) не формується. Порушується управління мовленнєвими рухами, що відбивається на відтворенні звуків і складів. Алалія виникає при ураженнях мовних зон великих півкуль головного мозку (центр Брока і центр Верніке). 

Велике значення в практиці логопедичної роботи має відмежування алалії (як первинного дефекту) від вторинних порушень мовного розвитку при розумовій відсталості і порушенні слуху.

Афазія (від грец. а — заперечення і pfasis— мова) — цілковита або часткова втрата раніше сформованої мови, пов'язана з локальними ураженнями головного мозку: судинними порушеннями, запальними процесами, черепно-мозковими травмами. (Синоніми — розпад, втрата мови.) Як правило, до афазії відносять мовне порушення, якщо воно відбулося після трирічного віку. На відміну від афазії дорослих виділяється дитяча, або рання, афазія.

Розрізняють моторну і сенсорну форми алалій і афазій.

При моторній формі внаслідок органічного ураження мовнорухового мозкового .центра втрачається або різко порушується, здатність говорити, але значною мірою зберігається здатність до розуміння мови інших. При сенсорній формі алалії або афазії характерне різко виражене порушення розуміння мови, тому що у цих випадках виявляється органічне ураження переважно сенсорних ("сприймальних, чуттєвих) центрів мови. Найважчі випадки системних мовних порушень пов'язані зі сполученням моторної і сенсорної форм алалії і афазії.

Діти з різними формами алалії і афазії повинні навчатися і виховуватися в спеціальних навчально-виховних закладах системи Міністерства освіти України, де створено оптимальні умови логопедичної та загальної корекційно-виховної роботи, які сприяють виправленню цих тяжких мовних порушень.

Внаслідок загального системного порушення мови органічного центрального характеру (алалії або афазії), а також через деякі інші мовні порушення, пов'язані, головним чином, із дефектністю фонематичного (мовного) слуху, в дітей можуть виникнути повні або часткові розлади в оволодінні читанням і письмом.

Порушення писемної мови можна поділити на дві групи залежно від того, який вид її порушено — продуктивний (порушення самого акту письма) або рецептивний (розлади читання).

1. Дислексія (від грец. dis — префікс, який означає розлад, і lego — читаю) — порушення читання, пов'язане з ураженням або недорозвиненням деяких ділянок кори головного мозку. Виявляється в утрудненні при розпізнаванні букв, при злитті їх у склади і складів у слова, що призводить до уповільненого, часто відгадувального характеру читання, до неправильного відтворення звукової форми слова, неправильного розуміння навіть найпростішого тексту. Тяжкий ступінь цього порушення являє собою алексію — повну нездатність до оволодіння читанням.

2. Дисерафія (від грец. dis — префікс, який означає розлад, і grapho — пишу) — часткові специфічні розлади процесу письма. Проявляються в нестійких оптико-просторових образах букв, у перекрученнях звуко-складового наповнення слова і структури речення. В основі дисграфії у дітей лежить недорозвиненість усної мови (крім оптичної форми), зокрема неповноцінність фонематичного слуху, і недоліки вимовляння, які перешкоджають оволодінню фонетичним (звуковим) складом слова. Найскладніший ступінь цього порушення — аграфія — являє собою повну нездатність до оволодіння навичками письма.