Проблема лідера крізь призму філософських та соціально-психологічних досліджень

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ ДОСЛІДЖУВАНОЇ ПРОБЛЕМИ

1.1. Проблема лідера  крізь призму філософських та  соціально-психологічних досліджень

Інтерес до лідерства виник ще в глибокій давнині. Феномен лідерства впродовж століть хвилював свідомість багатьох дослідників. На початку ХХ століття почалося активне вивчення управління. Керівництво і лідерство стали об’єктом дослідження. У 30-50-х роках були зроблені ряд великомасштабних досліджень на системній основі.

Починаючи з 70- х років інтерес до вивчення лідерства почав рости ще більше, про що свідчить поява робіт Дж. Мак Грегора, Дж. Бернса, Р.Такера, Б.Келлермана, Дж. Пейджа.

Вперше слово «leader» (лідер), за даними Оксфордського словника, з’явилося в англійській мові приблизно в 1300 році, «leadership» (лідерство) – аж через 500 років поспіль [4]. Однак, багато фахівців, серед яких Р. М. Стогділ, заявляють, що поняття «лідер» не могло з’явитися раніше  1800 р. Існують різні тлумачення слова «лідер». В перекладі з англійської воно означає лідер, керівник, вождь, командир[5].

Український психолог, науковець В.О.Татенко зауважує, що аналогами іншомовного слова «лідер» в українській мові можна вважати слова «поводир», «провідник», «ватажок» [4, С.11].

В ході вивчення проблеми лідерства вченими було запропоновано багато різних визначень даного поняття. В своїх визначеннях лідерства багато авторів намагались чітко сформулювати той особливий компонент, який вносить сам лідер.

Одне з перших визначень лідерства дав Ч. Кулі у 1902 р. На його думку, лідер – це фокус групових процесів. У 1906 р. Мемфорд, а в 1911 р. М. Блекнер запропонували інше визначення  лідерства: це – централізація зусиль в одній особистості як виявлення влади всіх. У 1924 р. американський соціолог Л. Л. Бернард дав таке трактування лідерства: лідер фокусує увагу і реалізує енергію групи в заданому напрямку.

Згідно з Дж. Террі, лідерство – це вплив на групи людей, який спонукає їх до досягнення спільної мети. Р. Танненбаум, І. Вешлер і Ф. Массарик визначали лідерство, як міжособистісну взаємодію, яка проявляється в конкретній ситуації за допомогою комунікативного процесу і направлена на досягнення цілей [5]. 

Р. Дафт трактує лідерство як  взаємовідносини між лідером і членами групи, які чинять вплив один на одного й спільно прагнуть до реальних змін і досягнення результатів, що відображають загальні цілі.

Американський вчений Б.Калдер висловлює думку, що лідерство – це «ярлик», який наклеюється на поведінку інших людей. Потрібна віра в те, що якість, яка визначається як лідерство, спричинює певну поведінку [1].

Найбільш загальним визначенням лідерства є пояснення даного феномену як соціально-психологічного процесу в колективі чи групі, побудованого на впливі особистого авторитету людини на поведінку її членів.

Лідерство можна назвати одним з унікальних феноменів політичного і суспільного життя, пов’язаним із здійсненням владних функцій. Воно є неминучим в будь-якому цивілізованому суспільстві і пронизує всі сфери життєдіяльності.

Український психолог В.О.Татенко виділяє такі критерії оцінки лідерства:

1.Прагнення вести за  собою. «Бути лідером – значить  вказувати шлях іншим – найліпший, найкоротший, найбезпечніший» [4, С.12]. Лідер, на думку вченого, не тільки  направляє і веде своїх послідовників, але й прагне вести їх за  собою, а послідовники не просто  йдуть за лідером, але й хочуть  йти за ним.

2. Мотивація першості. Татенко вважає, що для того, щоб стати лідером не достатньо прагнути бути першим. Першість, за його словами, передбачає кращі, ніж в інших, життєві результати, що є наслідком зусиль людини, які демонструють її професіоналізм, компетентність, здібності , таланти та інші видатні якості.

3. Впливовість. На думку  вченого, щоб стати лідером і  вести людей за собою потрібно  бути впливовою людиною. По-перше, це людина, яка наділена певною владою. По-друге, впливовість цієї людини не отримана ззовні (державою чи суспільством), а здобута самостійно.

4. Зануреність і закоханість у свою справу. Татенко вважає, що лідер вміє витримати межу між своїм покликанням і різними захопленнями. Для лідера, як підкреслює автор, «мотив діяльності відповідає самій діяльності» [4, С.16].

5. Компетентність і креативність. Вчений вважає, що лідером стає  людина, яка добре розуміється  на своїй справі і використовує  творчий підхід у вирішенні  проблемних питань та ситуацій.

6. Психологічна надійність  – здатність, за словами вченого, підтримувати необхідний рівень  «Я хочу», «Я можу» і «Я повинен»  в різних, особливо напружених  ситуаціях життєдіяльності.

7. Адекватна самооцінка  і саморегуляція. Татенко зазначає, що  лідерів в більшості випадків поєднуються високий рівень домагань, висока самооцінка з високою вимогливістю до себе і до всього, що стосується групових цінностей та цілей. Також автор висловлює цікаву думку, що справжній лідер вільний від заздрощів і вміє щиро радіти за успіхи інших [4, С.17].

8. Самовдосконалення. Справжній  лідер хоче вчитися, набувати  досвіду, вдосконалювати свої вміння  і навички.

У процесі досліджень феномену лідерства, що активно розгорнувся на початку ХХ ст., сформувалися різні теорії щодо походження та особливостей лідерства.

Теорія лідерських якостей є найбільш раннім підходом у вивченні та визначенні лідерства. В цьому напрямку були проведені сотні досліджень. Впродовж багатьох років вчені намагалися виділити основні особливості лідера. Наприклад, американський психолог К.Берд в 1940 р. склав список із 75 рис, що визначалися різними дослідниками як «лідерські». Серед них були такі: ініціативність, товариськість, почуття гумору, ентузіазм, впевненість, дружелюбність тощо [5, С.36].

Р. Столділлом були висунуті основні п’ять якостей, які характеризують лідера: розум або інтелектуальні здібності, панування або переважання над іншими, впевненість в собі, активність і енергійність, знання  справи. Проте виявилось, що людина, яка володіє всіма цими якостями, не обов’язково є лідером[1].

Найбільш поширеною виступає так звана харизматична концепція, згідно з якою лідерство отримують видатні люди як дещо, що зійшло на них як благодать. Харизматичний тип лідерства, як зазначає А. І. Сосланд, заснований на неординарних, незвичайних якостях самого лідера, по суті цей тип лідерства опирається на авторитарний механізм володарювання. Харизма — це особлива якість особистості, завдяки якій людину оцінюють як обдаровану особливими якостями й здатну впливати на інших [3, С.44]. Потреба людей у такому лідері виникає за екстремальних історичних умов, частіше за все в релігійному чи політичному житті. Харизматичний лідер викликає в оточення абсолютну довіру, спонукає до схиляння перед ним.

Інтерпретаційний підхід певним чином конкретизує теорію рис. За даним підходом, кожній людині природно притаманна критеріальна схема, за допомогою якої вона відрізняє лідерів від нелідерів, дає свою інтерпретацію того, кого слід, а кого не слід вважати лідером, що таке справжній лідер, і, таким чином, здійснює свій вибір. На основі такої інтерпретації і виникає феномен лідерства [1].

Теорія рис ( та її різновиди ) виникли під впливом досліджень англійського психолога і антрополога Ф. Гальтона, який ще на зорі століття намагався пояснити лідерство на основі спадковості. У рамках цього напрямку були розпочаті дослідження  царських династій різних націй, аналіз шлюбів між правителями і т.д. Основною ідеєю такого підходу було переконання в тому, що коли лідер має якості, які передаються спадково і відрізняють його від послідовників, то ці якості можна виділити, проте скласти перелік таких рис тоді не вдалося.

Тільки в 1940 р. американський психолог К.Берд склав список із 79 рис, що згадуються різними дослідниками як «лідерські». Серед них були названі  ініціативність, товариськість, почуття гумору, ентузіазм, упевненість, дружелюбність і т.д., але вивченню жодної з них  не приділялося достатньої уваги в дослідженнях. Таке розмаїття поглядів американський психолог Г.Дженнінгс пояснював суб’єктивізмом цих теорій, вони, на його думку, більшою мірою відображали риси самих дослідників, ніж риси лідера.

На зміну теорії рис прийшли ситуативні теорії лідерства, згідно з якими поява лідера є результатом місця, часу й обставин. Тобто, в різних конкретних ситуаціях групового життя виділяються окремі члени групи, які перевищують інших, принаймні, в якійсь одній якості, але оскільки саме така якість  і є необхідною  у певній ситуації, то людина, яка володіє нею, стає лідером. Ситуаційна теорія лідерства підкреслює відносність рис, властивих лідеру, і припускає, що якісно різні обставини можуть вимагати якісно різних лідерів.

Ситуаційна теорія обґрунтовує ідею залежності поведінки лідера від соціальних умов. Лідерство конкретної особи є функцією ситуації. Особа, що є лідером в одній ситуації, зовсім не обов’язково буде лідером в іншій ситуації. Саме конкретні обставини зумовлюють виникнення політичного лідерства, визначають його функції та поведінку[5, С.50].

Дана теорія представлена моделлю сприятливої ситуації Ф. Фідлера , моделлю «шлях – мета»  К. Хауза та Дж. Мітчелла, теорією зрілості наслідувачів П.Херсі та К.Бланшара, моделлю «лідера участі» В. Врума та Ф.Йєттона.

Поведінковий підхід створив основу для класифікації стилів керівництва або стилів поведінки. Це стало серйозним внеском і корисним інструментом розуміння складнощів лідерства.  Цей підхід до вивчення лідерства зосередив свою увагу на поведінці керівника. Відповідно до поведінкового підходу, ефективність визначається не особистими якостями керівника, а скоріше його манерою поведінки стосовно підлеглих [2].

Гуманістичний підхід намагається встановити «паритет значущості» між лідером і його послідовниками, підкреслюючи і підсилюючи роль останніх у процесах лідероутворення. В рамках цього підходу вводиться поняття «суперлідера» – того, хто стимулює розвиток лідерських рис у своїх послідовників, а також «сервант-лідера», який вважає, що насамперед він повинен служити людям, опікуватися тими, хто йде за ним [4, С.26].

На ґрунті узагальнення і попередніх підходів виникла синтетична теорія лідерства, згідно з якою лідерство розглядається як процес організації міжособистісних відносин у групі, а лідер – як суб’єкт управління цим процесом [2]. Лідерство інтерпретується як функція групи і тому вивчати його потрібно з точки зору цілей та завдань групи. Більшість вітчизняних вчених, вивчаючи динамічні процеси у групі ґрунтуються саме на цьому підході. Сутність лідерства в малих групах розглядається в контексті спільної групової діяльності.

Досить широкого розповсюдження в США набула і так звана мотиваційна теорія лідерства, представники якої (У. Мітчел, Е. Еванс та інші) доводять, що ефективність лідерства залежить від його впливу на мотивацію послідовників, на їхню здатність до продуктивного виконання завдання і на задоволення , яке вони відчувають у процесі роботи.

Ця теорія передбачає певну структуру лідерського процесу, визначаючи типи лідерської поведінки: підтримуюче лідерство, директивне лідерство, лідерство, орієнтоване на досягнення якісного результату; установки та поведінка послідовників, які враховують задоволення чи незадоволення роботою, схвалення чи несхвалення лідера, мотивацію поведінки; ситуативні фактори, що включають, по-перше, індивідуальні риси послідовників, по-друге, фактор „навколишнього середовища” (поставлене завдання, система влади в групі і т.д.), що виконує три функції, від яких залежить вплив лідера на мотивацію послідовників: виконання поставленого завдання, стабілізація поведінки послідовників, винагорода за вирішення завдання.

Мотиваційна теорія лідерства дозволяє не тільки припускати заздалегідь, який стиль буде найбільш ефективним у тій чи іншій ситуації, але й пояснювати, чому.

Помітне місце серед досліджень проблеми лідерства займають також теорії обміну. Дж.К.Хоманс, Д.Марч, Г.А.Саймон розглядають лідера як того, хто відчуває потреби та бажання своїх послідовників і пропонує способи їхнього здійснення. Тут акцент робиться на емоційній стороні процесу. Лідер може бути зорієнтований на вирішення реальних завдань, досягнення певних цілей, а може надавати  першорядного значення  стосункам зі своїм оточенням.

1.2. Психологія  лідерства та його різновиди, роль і функції лідера в  класі

Стиль лідерства (від грец. – паличка для письма) означає спосіб, прийом, метод роботи, характерну манеру поводитися. Отже, під стилем розуміється типова для лідера система способів та прийомів впливу на підлеглих.

Перші спроби дослідження ефективності стилю лідерства були здійснені в «школі групової динаміки» під керівництвом К. Левіна. Вченими були виокремленні три стилі, які й досі широко використовуються в соціальній психології та педагогіці: авторитарний, демократичний та ліберальний. Деякі дослідники використовують інші назви для опису вказаних стилів: директивний (вольовий, жорсткий, одноосібний, адміністративний тощо); колегіальний (партнерський, колективістський тощо); анархічний (номінальний, вільний, потуральник, безвладний тощо).

Об’єктом вивчення в експериментах були десятирічні хлопчики, яких розподілили на кілька груп по різних клубах, на чолі яких стояли дорослі з авторитарним, демократичним і ліберальним стилями лідерства. Авторитарне лідерство відзначалось високою мірою влади лідера: він визначав усю стратегію діяльності групи, ніякі повноваження групі не делегувались. Демократичне лідерство здійснювалось за принципом поділу влади і участі підлеглих в управлінні, відповідальність не концентрувалась, а розподілялась. Ліберальне лідерство характеризувалось мінімальною участю керівника в груповій, група мала повну волю приймати власні рішення.