Психологізм у мовознавстві

Міністерство  освіти і науки України

Кіровоградський державний педагогічний університет

імені Володимира Винниченка

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

на тему:

“Психологізм в мовознавстві”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Студентки 13 групи, 106 підгрупи

Губрій  Наталії Сергіївни 

Факультету іноземних мов 

 

Науковий керівник:

Лелека Тетяна Олександрівна

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Кіровоград– 2013

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП 3

1. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ПСИХОЛОГІЗМУ 4

2. загальні положення 5

3. Теоретичні концепції Гумбольда, Штейнталя 10

4.Олександр Потебня – відомий представник психологічного напрямку. 13

5.психолінгвістична теорія формування мови і мислення 17

ВИСНОВКИ  18

ДОДАТКИ…………………………………………………………………………………..….19

ЛІТЕРАТУРА

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Мова така ж давня, як і свідомість; мова є практична, існуюча і для  інших людей і лише тим самим  існуюча також і для мене самого, дійсна свідомість, і, подібно до свідомості, мова виникає лише з потреби, з  настійної необхідності спілкування з іншими людьми. 
«Німецька ідеологія» 
К.Маркс і Ф Енгельс

 

Будучи всеосяжним, універсальним  засобом спілкування, мова обслуговує всі сфери життя і діяльності людей. Тому вона, а з нею й мовознавство, зв’язані з великою кількістю наук. Мовознавство або допомагає іншим наукам, або, навпаки користується їхньою допомогою. Зазвичай ту й інше виступає одночасно, тобто зв’язки мовознавства з іншими науками є переважно двобічними.

Основне коло зв’язків мовознавства визначають як «три великих  і»: мова і народ, мова і мислення, мова і література. Будучи виразником думки, мова стає об’єктом спільних досліджень лінгвістів та представників наук про  закони мислення і психіки людини – логіки, психології.

Мова складається з багатьох мов кожної окремої людини, і в сукупності утворюється своєрідний загальний проміжний мовний світогляд. В кожній мові існує свій погляд на світ. Сприйняття людиною навколишньої дійсності залежить від особливостей мови, якою він говорить. Кожна мова описується навколо народу, якому вона належить, коло, вийти з якого можна лише шляхом вступу до іншого кола, утвореного іншою мовою, тому  тема відношення мови і психіки людини є невичерпною та перманентно актуальною, доки суспільство буде існувати і бажати задовольняти  потребу обмінюватися інформацією.

Ціллю цієї роботи є ознайомлення з психолінгвістикою як наукою, розгляд  історичного формування психологізму, розгляд принципів зв’язку мислення(і всієї психічної діяльності людини) з мовою і, навпаки з точки зору психолінгвістики, розгляд різноманітних школ психолінгвістики та ознайомлення з основними принципами.

 

 

 

 

 

 

Історія розвитку

 

Оформлення і становлення  психологізму в мовознавстві відносять  до середини - кінця XIX ст., воно тісно пов'язане з іменами Геймана Штейнталя (1823-1899), Моріца Лацаруса (1824-1903) і Вільгельма Вундта (1832-1920) в Німеччині, з ім'ям А.А. Потебні (1835-1891) в Росії.

 

Психологізм як особливий  напрямок в науці про мову виникає, перш за все, у зв'язку з концепцією народної психології Г. Штейнталя і М. Лацаруса.

 

Власне термін "психолінгвістика» увійшов у науковий обіг з 1954 року, після того, як в США була опублікована однойменна колективна робота під редакцією Ч.Е. Осгуда і Т.А. Себеок. Але ідеї, близькі до проблем психолінгвістики, виникли і розвивалися значно раніше. Можна вважати, що психолінгвістичний ракурс вивчення мови і мовлення фактично існував задовго до того, як група американських вчених ввела в ужиток термін "психолінгвістика".

 

 

  Предтечею психолінгвістики А.А. Леонтьєв називає німецького філософа і лінгвіста Вільгельма фон Гумбольдта, так як саме йому належить «ідея мовної діяльності і розуміння мови як сполучної ланки між соціумом (« громадськістю ») і людиною» [Леонтьєв, 1999, 26]. 

Інщі науковці стверджують  що засновником психологізму в мовознавстві є Штейнталь. Штейнталь виступив як відданий і постійний послідовник Гумбольдта. Він також значну увагу приділяв тлумаченню ідей Гегеля "Наука про мову В. фон Гумбольдта і філософія Гегеля". Штейнталь написав і видав багато робіт, але особливо відомим є його робота "Логіка, граматика і психологія". Одна з робіт, присвячених класифікації мов. Тут проводиться та ж ідея, що і в концепції Гумбольдта. Вищим мовним ладом визнається флективний лад.

 

Народна психологія, або  психологія народів, як особлива область  наукових знань сформувалася в кінці XVIII - початку XIX ст. і була підготовлена всім ходом розвитку суміжних з мовознавством наук. 

Психологічний напрямок в мовознавстві, що зародився в середині 19 століття, розвивається і зараз. Взагалі психологічний напрямок ділиться на психологізм в мовознавстві 19 століття і психологізм в мовознавстві 20 століття

 

Одночасно з Штейнталем жив і працював ще один відомий  вчений Лацарус "Життя душі" - одна з найбільших робіт Лацаруса. 
 
Пізніше вони вдвох виступатимуть, як засновники спеціального журналу, який виходитиме з 1860 року „Zeitschrift für Völkerpsychologie und Sprachwissenschaft“. Навколо нього формуватимуться видатні лінгвісти. Штейнталь обґрунтував цілий ряд важливих для його концепцій теоретичних положень.

Вагомий внесок в етнопсихологію початку XX ст. зробив Вільгельм Вундт (1832—1920) — німецький філософ і психолог, який написав 10-томну працю «Психологія народів. Дослідження законів розвитку мови, міфів і звичаїв» (1900—1920). Це перший спеціаліст-психолог (не мовознавець!), який вивчав мову, її сутність, механізм функціонування й розвитку. Психологію він вважав основною філософською наукою. Емпірична база будь-якого наукового пізнання, на його думку, — психічний процес, який є предметом психології.  
Вундт створив свою систему народної (соціальної) психології. її об'єктом є мова, міфи, звичаї, що, за його переконанням, відповідає трьом видам психічних процесів — уявленням, почуттям і волі. Мова — першооснова поезії та науки, міфи — релігії, звичаї — моралі. Індивідуальну психологію Гербарта замінив власною волюнтаристською: замість спільності уявлень, про яку говорили Штейнталь і Лацарус, використовував поняття спільності імпульсивних вольових дій.  
Із психологічних позицій він пояснював походження мови, розвиток структурних типів мов, а також такі суто мовні явища, як типи речень, порядок слів у реченні тощо. Оригінальним є його твердження, що психологічною основою утворення речення є не поєднання уявлень в одне ціле, як вважали до нього, а, навпаки, їх розщеплення (розкладення). 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Загальні  положення

 

Психологічний напрям у  мовознавстві справив помітний вплив  на розвиток науки про мову, зокрема  на появу молодограматизму, представники якого сприйняли ідеї про психологічну природу мови, але відкинули етнопсихологію, як наукову фікцію, вважаючи єдиною реальністю для лінгвіста індивідуальне  мовлення. 
   Ідеї психологізму живлять лінгвістику до нашого часу. Так, у 50-ті роки XX ст. виникла психолінгвістика. Психолінгвістичні ідеї пронизують теорії неогум-больдтіанців і є вагомим компонентом таких сучасних дисциплін, як етнолінгвістика (особливо в її відгалуженні — етнопсихолінгвістиці), соціолінгвістика (нині існує така стикова наука, як соціопсихолінгвістика), генеративна (породжувальна) граматика і когнітивна лінгвістика.

 

Мовознавство – наука про мову взагалі та окремі мови світу як її індивідуальні представники, наука про природу мові, її функції, внутрішню структуру, закономірності існування та розвитку.

 

Психологія – це наука, що вивчає закономірності розвитку і функціонування психіки живих істот, в тому числі і людини. Предметом вивчення є психіка.

 

Психолінгвістика – це наука про мовленнєву діяльність людей у психологічних та лінгвістичних аспектах, зокрема експериментальне дослідження психічної діяльност і суб'єкта в засвоєнні та використанні мови як організованої та автономної системи. Адже значення будь-якого знака полягає, насамперед, у активізації когнітивних процесів індивіда.

 

Психологічний напрям мовознавства — сукупність течій, шкіл, концепцій, які розглядають мову як феномен психологічного стану і діяльності людини чи народу.

 

Психолінгвістика аналізує процеси мовлення з точки зору її організації, вивчає механізми утворення та сприйняття мовлення, мовлення як діяльність, тобто досліджує живу динамічну реалізацію мовної системи в процесі мовної діяльності.

Таким чином, вона досліджує, власне, вплив мислення(і всієї  психічної діяльності людини) на мову і, навпаки, вплив мови на психічну діяльність, на мислення. Однак вона обмежує сферу своїх інтересів  тими процесами, що відбуваються у голові індивіда. Обьективація цих процесів, закріплення їх у мові, про що йшлося вище переводить  відповідні факти вже у відання соціолінгвістики. Водночас говорити про процеси безпосереднього утворення думки, які відбуваються в головному мозку, можна переважно за їхніми проявами, тобто на основі спостережень за мовленням індивіда, у тому числі – на основі експериментів з цим мовленням.

 У цьому напрямі  одразу виокремилися дві концепції  — індивідуального психологізму і колективного психологізму, його ще називають соціальним або етнічним.

Обидві концепції  спираються на ідеї Гумбольдта, який, з одного боку, пропагував індивідуально-психологічний підхід до тлумачення мовних явищ, за врахування фактора людської особистості, індивідуальної психіки, а з іншого, говорячи про загальнолюдський розум, мислення духа, стверджував, що об'єднувальна функція свідомості виробляється колективно у процесі спільної життєдіяльності, в якій мова відіграє вирішальну роль. 

Для представників першої  течії характерне розуміння мови як особливого механізму діяльності індивідуальної психіки, як механізму уявлень в свідомості індивіда. В центрі уваги індивідуального психологізму опиняється окрема людина і її психіка. Кожний індивід – це унікальний неповторний світ, сфокусований у його свідомості, у надрах інтелекту, у гамі емоцій, почуттів, мрій, волі. І цей прихований світ може розкрити для інших лише мова. Що досконаліше володієш мовою, то виразніше, повніше, яскравіше постаєш перед людьми як особистість. “Говори – і я тебе побачу”,- запевняли мудреці античності.

Бодуен де Куртене, идатний російський і польський мовознавець із старовинного французького роду, зосередив увагу на процесах, які мають місце в індивідуальному мовленні. Він вважав, що реально існує лише індивідуальне мовлення. Національна мова, на його думку, існує тільки  в ідеалі, а насправді це наукова фікція. Учений закликає вивчати людину як носія мови. Він наголошував на нерозривності в мові індивідуального і загального: те, що в індивіда є одночасно й загальним, що пояснюється однаковістю психічних особливостей у всіх індивідів. Отже, мова є явищем колективно-індивідуальним. На відміну від молодограматиків, для концепції Бодуена де Куртене характерний не індивідуальний, а колективний психологізм.

Представники другої течії висувають вимогу розглядати мову як специфічний прояв психології народу, досліджують психологічні закономірності, що виявляються в системі мови і в її історичному розвитку.  Тут в центрі уваги знаходиться психологія соціуму - народу, колективу, нації. Для представників другої течії характерне розуміння мови як особливого механізму діяльності індивідуальної психіки, як механізму уявлень в свідомості індивіда. В центрі уваги індивідуального психологізму опиняється окрема людина і її психіка.

На становлення лінгвістичного психологізму дуже вплинула асоціативна психологія німецького філософа, психолога і педагога И. Гербарта (1776-1841), в якій розумовий процес розглядається як асоціація уявлень. Асоціаціями виступають зв'язки уявлень по суміжності, по схожості і по контрасту. Окрім асоціацій, зв'язок уявлень здійснюється також в асиміляції, тобто об'єднанні і закріпленні тотожних або близьких уявлень, і в апперцепції - визначенні нового сприйняття вже наявними уявленнями. Психологізм як особливий напрямок в науці про мову виникає, перш за все, у зв'язку з концепцією народної психології Г. Штейнталя і М. Лацаруса.

Під час мовлення у  свідомості мовця простежується  психічний процес, пов'язаний з виникненням  акустичного образу в залежності від мовної одиниці. Це значить що значення будь-якого знака полягає, насамперед, у активізації когнітивних процесів індивіда.

Психологізм характерний  для порівняльно-історичного мовознавства всієї другої половини XIX ст. Усі психологічні течії в мовознавстві об'єднані розглядом мови як феномену психологічного стану й діяльності людини або народу, різко негативним ставленням до логічної школи в мовознавстві й акцентуванням на провідній ролі психології в поясненні мовних процесів. У своїх працях психологісти наголошують на невідповідності логічних і лінгвальних категорій, що є свідченням розриву з традиціями логічної (раціональної) граматики, і на приматі ідеально-психічних категорій над матеріально-мовними. Лінгвістичний аналіз нерідко підміняли психологічним, якоюсь мірою позбавляю-чи лінгвістику власного предмета. Психологізм, таким чином, став методологічною базою мовознавства.Психологізм характерний для праць таких учених XIX ст., як Ф. Бенеке, Г. Лотце, Г. Штейнталь, М. Ла-царус, О. Потебня, В. Вундт, К. Бюлер та ін. Своєрідно розвивали психологізм і представники молодограматичного напряму в мовознавстві.

Мова — це не тільки засіб спілкування, а також засіб формування та експлікації думки. Для того, щоб точніше визначити роль мови в процесі мислення, необхідно насамперед уточнити поняття мовленнєвого мислення у його відношенні до свідомості. Умозку індивіда свідомість і мова утворюють дві відносно самостійні області, кожна з яких володіє своєю «пам'яттю», де зберігаються компоненти, що будують її. Ці дві сфери поєднані між собою таким чином, що діяльність свідомості завжди супроводжується діяльністю мови, виливаючись у єдиний реченнєвомисленнєвий процес. Діяльність свідомості виражається в процесах мислення. Свідомість складається з таких основних аспектів: