Розвиток психіки на різних етапах еволюції тваринного світу

У всіх хребетних тварин наявні складні та різноманітні види їх вродженої, інстинктивної діяльності. Так, деякі морські риби для відкладання ікри в прісній річковій воді долають багатокілометрові відстані, щоб добратися до верхів'я рік; птахи, які на зиму відлітають у теплі краї, а навесні повертаються на свої попередні місця, будують гнізда, висиджують яйця, доглядають пташенят.

Необхідність ускладнення поведінки  тварин у процесі еволюції приводить  до створення принципово нових нервових апаратів, які могли не лише одержувати сигнали ззовні і використовувати  вроджені спадково запрограмовані інстинктивні програми поведінки, але й аналізувати інформацію, що надходить, і замикати нові зв'язки, які забезпечують нові індивідуально мінливі форми поведінки. Таким нервовим апаратом є головний мозок, що побудований за принципом ряду надбудованих один над одним рівнів або поверхів. Нижчі рівні, розміщені у стволі мозку, забезпечують регуляцію внутрішнього стану організму і побудовані за типом нервових вузлів (гангліїв). Переважаючи в нижчих хребетних і дозволяючи здійснювати елементарні вроджені програми пристосування, вони мало чим відрізняються від видів інстинктивної діяльності. Типовим прикладом такої побудови є мозок жаби, який забезпечує насамперед виконання інстинктивних і маломінливих форм поведінки.

Характерною рисою пристосувальної  діяльності хребетних тварин є те, що вона значною мірою змінюється під впливом індивідуально набутого ними досвіду. Здатність набувати цей досвід виявляється у риб, земноводних, плазунів, більшою мірою - у птахів і ссавців. Вона давно використовується при їх дресируванні. Підґрунтям цього є утворення умовних рефлексів: свійських птахів привчають збиратися в певному місці для годівлі на певний звук людського голосу, соколів навчають полювати, папуг — відтворювати певні звуки людської мови.

У більш високоорганізованих тварин над апаратом ствола надбудовується складніше утворення, яке включає спочатку підкоркові вузли і лімбічну кору, а у вищих хребетних - утворення нової кори великих півкуль, які все більше розвиваються і поступово починають повністю домінувати над утвореннями нижчого рівня.[2, 5]

На вказані апарати надбудовується апарат наступного, найвищого рівня  нервової системи великих півкуль, нової кори головного мозку, маса якої починає займати все більше місце відносно до маси тіла.

У міру еволюційного розвитку тварин великі півкулі починають відігравати провідну роль у регуляції основних форм поведінки тварин.

 Головна функція кори головного  мозку полягає в тому, що, будучи  апаратом, який не тільки сприймає  сигнали й пускає в хід закладені  видові програми поведінки, вона  дає змогу аналізувати інформацію, що надходить ззовні, орієнтуватися в змінах навколишнього середовища, замикати нові зв'язки і формувати нові види індивідуально-мінливої поведінки. Механізм такої поведінки значно складніший, ніж механізми інстинктивної поведінки.

 Він полягає в тому, що в результаті активного орієнтування тварини в умовах середовища один із стимулів, котрий мав істотне значення і сигналізував появу життєво важливих умов (їжі, небезпеки), починає виокремлюватися з навколишнього середовища і приводить до замикання нових зв'язків і виникнення нових програм поведінки, за допомогою яких тварина досягає необхідної мети й уникає небезпеки. [2]

Для дослідження вироблення навичок  у тварин дослідники садовили тварину в спеціальну клітку (проблемний ящик), де приманка (їжа) відділялася від неї перепоною (закритими дверима). Щоб відкрити двері, тварині необхідно було натиснути на педаль або посунути лапою замок.

 Інший спосіб вивчення індивідуально-мінливих  форм поведінки—лабіринт, у кінці  якого тварину очікувала їжа  і по якому їй необхідно було рухатися. Поступово тварина долала неправильні шляхи і знаходила потрібний шлях до мети.

Описані експерименти суттєво відрізнялися від методу „класичних умовних рефлексів" І. П. Павлова. Головна відмінність їх полягала в тому, що успіх чи неуспіх тварини залежав від активних її дій, а також цей спосіб дослідження давав змогу вивчати конкретні способи поведінки тварини при розв'язанні поставленого перед нею завдання - простежити головні етапи формування нових пристосувальних актів у нових умовах. З іншого боку, цей метод програвав у своїй фізіологічній точності, не даючи змоги фізіологічно вивчати нервові процеси, що було закладено в методі І. П. Павлова.

Механізми вказаних форм поведінки  по-різному пояснювалися вченими. Е. Торндайк та Д. Уотсон вважали, що нові форми поведінки виникають як наслідок неупорядкованих спроб та помилок, коли випадковий рух тварини дозволяв відкрити двері й одержати їжу. Підкріплення таких випадкових рухів та їх неодноразове повторення приводило до того, що неадекватні рухи зникали, а успішні - закріплювалися.

Е. Толмен і К. Креч виходили з положення, що рухи тварини, яка намагається розв'язати завдання, не носять хаотичного характеру і виникають у процесі активної орієнтувальної діяльності, коли тварина, намагаючись досягти мети, аналізує ситуацію, обирає необхідний напрямок руху. Завдяки цьому спроби тварини звужуються і поступово приводять до виникнення потрібних рухових реакцій, адекватних меті, які в подальшому закріплюються. Факт, що іноді досить складні програми поведінки тварини, яка намагається досягти мети, виробляються не випадково, а завдяки активному орієнтуванню в нових умовах, підтверджується і низкою спостережень американських дослідників. У ході цих досліджень було виявлено, що рухи тварини (пацюка) в лабіринті носять не випадковий характер, а є результатом активного орієнтування в умовах середовища. Усе це свідчить про те, що рухові програми, які виробляються в умовах спеціальних завдань, є не механічним ланцюгом рефлексів, а складними динамічними схемами, що формуються у тварини в ході орієнтувальної діяльності.

Таким чином, хребетні тварини  досконаліше відображають об'єктивну дійсність, ніж безхребетні. Здатність відображати навколишню дійсність допомагає тваринам орієнтуватися в навколишньому середовищі, задовольняти свої потреби, пристосовуватися до умов існування за допомогою побудови складних індивідуально-мінливих форм поведінки.

 

1. 4 Особливості психічної діяльність вищих тварин

У хребетних, які знаходяться  на вищих щаблях еволюційного розвитку, виникають нові форми індивідуально-мінливої поведінки, які можуть позначатися  як „інтелектуальна "поведінка. Особливістю  такої поведінки є те, що орієнтування в умовах завдання не носить характеру проб та помилок, а починає передувати їм. Виокремлюється особлива форма попередньої орієнтувальної діяльності, у процесі якої починає вироблятися програма подальшого розв'язання завдання, водночас як рух стає лише виконавчою ланкою в цій складно побудованій діяльності.[2]

Поведінка починає набувати складних видів зі складною структурою, яка містить:

1) орієнтувальну дослідницьку  діяльність, що приводить до формування  схеми розв'язання завдання;

2) формування пластично  мінливих програм поведінки, спрямованих  на досягнення мети;

3) зіставлення виконаних  програм дій з вихідним наміром.  Характерною особливістю такої  діяльності є саморегуляція: якщо  дія приводить до досягнення  мети, то вона припиняється, якщо не приводить, то до мозку тварини надходить відповідний сигнал і спроби розв'язати завдання повторюються.

Поведінка тварин на цій  стадії розвитку характеризується двома  явищами. Перше - екстраполяційний рефлекс і розвиток складних форм пам'яті. Деякі тварини не підпорядковують своєї поведінки безпосередньому сприйманню об'єкта, а простежують його рух і орієнтуються на його очікуване переміщення. Екстраполяційний рефлекс, а особливо передбачувана поведінка, є одним з важливих джерел формування „інтелектуальної" поведінки тварин.[8]

Друге явище - це зростаюча  складність сприймання і стійкість  пам'яті. Це було доведено в експериментах  з так званими відстроченими  реакціями: на очах у тварини в  ящик клали приманку і через деякий час тварину відпускали. Якщо слід у пам'яті залишався - тварина бігла до ящика. Слід відзначити, що стійкість пам'яті збільшується з ускладненням будови мозку тварини і складає, наприклад, у пацюка - 10-20 сек., у мавпи -16-48 годин.

Дослідження поведінки  вищих тварин було започатковано В.Келлером. Він ставив мавпу в складні умови, коли безпосереднє досягнення мети було неможливим. Мавпа повинна була використати або обхідний шлях, або спеціальне знаряддя, щоб дістати приманку. В. Келлер виявив певні закономірності поведінки тварин у подібній ситуації. Спочатку мавпа намагалася безпосередньо дістати приманку, але після безрезультатних спроб наступав період, коли вона нерухомо сиділа і розглядала ситуацію доти, поки не виникало правильного розв'язання завдання.

Описана поведінка мавп по-різному пояснюється різними вченими. Одні вважають це аналогом людського інтелекту і проявом творчого мислення. Інші розглядають використання знарядь як результат переносу попереднього досвіду. І.П.Павлов називав інтелектуальну поведінку тварин „рунним мисленням ".

Таким чином, розвиток психіки  визначається необхідністю пристосування  тварин до середовища, і психічне відображення є функцією відповідних органів, що формуються в ході цього пристосування.

Інтелектуальна поведінка  тварин є тією межею, за якою починається якісно вищий етап розвитку психіки, а саме — історія розвитку людської свідомості.

 

 

2 Відмінність психіки людини від психіки тварин

Порівняння психіки  тварин з людською дає змогу виділити такі основні відмінності між  ними:

1) Тварина може діяти лише в межах ситуації, що сприймається безпосередньо, а всі здійснювані нею акти обмежені біологічними потребами, тобто мотивація завжди біологічна.

Тварини не роблять нічого такого, що не обслуговує їхніх біологічних  потреб. Конкретне, практичне мислення тварин робить їх залежними від безпосередньої ситуації. Лише в процесі орієнтувального маніпулювання тварина здатна вирішити проблемні завдання. Людина ж завдяки абстрактному, логічному мисленню може передбачати події, чинити відповідно до пізнаної необхідності - свідомо.

Мислення тісно пов'язане  з мовленням. Тварини лише подають  сигнали своїм родичам з приводу  власних емоційних станів, тоді як людина за допомогою мови інформує інших у часі та просторі, передаючи  суспільний досвід. Завдяки мові кожна людина користується досвідом, який вироблено людством протягом тисячоліть і якого вона ніколи не сприймала безпосередньо.

2) Тварини здатні використовувати предмети як знаряддя, але жодна тварина не може створити знаряддя праці. Тварини не живуть у світі постійних речей, не виконують колективних знаряддєвих дій. Навіть спостерігаючи за діями іншої тварини, вони ніколи не будуть допомагати одна одній, діяти спільно.

Лише людина створює  знаряддя за продуманим планом, використовує їх за призначенням і зберігає на майбутнє. Вона живе у світі постійних речей, користується знаряддями спільно з іншими людьми, переймає досвід користування знаряддями праці та передає його іншим.

Третя відмінність у  психіці тварин і людини полягає  в почуттях. Тварини також здатні переживати позитивні чи негативні емоції, але лише людина може співчувати в горі чи радості іншій людині, насолоджуватися картинами природи, переживати інтелектуальні почуття.[3]

Умови розвитку психіки тварин і людини є четвертою відмінністю. Розвиток психіки у тваринному світі підкорено біологічним законам, а розвиток психіки людини детермінується суспільно-історичними умовами.

І людині, і тварині  властиві інстинктивні реакції на подразники, здатність набувати досвід у життєвих ситуаціях. Проте присвоювати суспільний досвід, який розвиває психіку, здатна лише людина.

З моменту народження дитина оволодіває способами використання знарядь та навичками спілкування. Це, своєю чергою, розвиває почуттєву  сферу, довільність, логічне мислення, формує особистість індивіда. Мавпа в будь-яких умовах буде проявляти себе як мавпа, а людина лише тоді стане людиною, якщо її розвиток відбувається серед людей. Це підтверджують випадки виховання людських дітей серед тварин.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3 Розвиток психіки на різних етапах еволюції тваринного світу

Характерною ознакою  психічної реакції є чутливість організму до індиферентних подразників, які за певних умов (збіг їх з біологічно важливими подразниками) сигналізують про можливість або необхідність задоволення біологічних потреб організму.

Чутливість виникає  на основі подразливості. Чутливість, вважає

 О.М. Леонтьєв, генетично є не що інше, як подразливість на впливи, що орієнтують організм у середовищі, виконуючи сигнальну функцію. [4]

Подразливість властива органічній природі взагалі. Завдяки їй у рослинному світі відбуваються природжені реакції, які називають тропізмами. Тропізм - це автоматичні рухи в певному напрямі рослин і найпростіших організмів, що зумовлюються неоднаковістю фізико-хімічних процесів у симетричних частинах організму, які викликаються однобічними впливами подразників на організм. Теорію тропізмів щодо тварин розробив Ж. Леб. Проте ці реакції тварин не механічні, як вважав Ж. Леб, - під впливом досвіду вони набирають пластичності та мінливості.

Відповідно до видів енергії, що діють на організми в умовах їх існування, розрізняють фототропізми, хемотропізми, геліотропізми, гальванотропізми та ін. Наприклад, соняшник рухається під впливом фото- та термотропізмів; у спрямованості проростання коріння та стебла, у поведінці хробаків і деяких комах, які зариваються в землю або повзуть до верхівок рослин, виявляється дія гео-, фото- або термотропізмів.

З виникненням під  впливом умов життя нервової системи, основною властивістю якої є чутливість до впливів навколишнього середовища, виникло психічне відображення, яке щодалі ускладнювалось через погіршення умов життя, що спричинилося до ускладнення будови організму.