Формування ситуативно-ділової форми спілкування в дошкільному віці

Міністерство  науки й освіти в Україні

Полтавський національний педагогічний університет

імені В. Г. Короленка 
 
 

                                                 Кафедра соціальної

                                                 та корекційної  педагогіки 
 
 

Формування  ситуативно-ділової форми спілкування 

в дошкільному  віці

Реферат 
 

                                                 Підготовила:

                                                 студентка ІІІ курсу

                                                 психолого-педагогічного

                                                 факультету групи  ДФ-31

                                                 Бєлорус Валерія  
 
 
 
 
 
 

Полтава 2010  

ПЛАН

Вступ………………………………………………………………………………3

І. Особливості спілкування на ранніх етапах в різних країнах світу………4-6

ІІ. Основні форми спілкування…………………………………………….….7-9

ІІІ. Формування ситуативно-ділової форми спілкування в дошкільному

віці………………………………………………………………………….…10-13

Висновки………………………………………………………………………....14

Список використаних джерел………………………………………………..…15

 

  

  Вступ

  Проблема  спілкування на рівні викликала  інтерес і розвивалась у працях багатьох психологів (Й. Гербарт, І.П. Павлов, О.О. Ухтомський, П.К. Анохін, Г. Уолтер, С.Л. Рубінштейн) та педагогів, зокрема В. Кан-Калика, А. Леонтьєва, Б. Антоньєва, Я. Корчака та ін. Продовжує вона досліджуватись і в наш час. Багато вчителів шукають способи підвищення ефективності дидактичного спілкування, що дало б змогу підвищити якість навчального процесу в цілому.

  Спілкування – це багатоплановий процес розвитку контактів між людьми, що породжується потребами спільної діяльності. Воно виступає як процес взаємодії між  людьми, в ході якого відбувається обмін інформацією пізнавального  і емоційно-оцінного характеру.

  Поняття «спілкування» вживається у психологічній  літературі в різних значеннях:

• як обмін думками, почуттями, переживаннями (Л.С. Виготський, С.Л. Рубінштейн);
• як один із різновидів людської діяльності (Б.Г. Ананьєв, М.С. Коган, І.С. Кон, О.О. Леонтьев);
• як специфічна, соціальна форма інформаційного зв’язку (О.Д. Урсун, Л.О. Рєзніков);
• як взаємодія, стосунки між суб’єктами, які мають діалогічний характер (Г.М. Андреєва, В.С. Соковнін, К.К. Платонов). При цьому поняття «спілкування» розмежовується з поняттям «комунікація». Останню тлумачать як передачу інформації в межах взаємодії різних систем, яка може мати однобічний характер.

  Змістом спілкування є наукові та побутові знання, навички та уміння, сама людина (її зовнішній вигляд, особливості  характеру, манера поведінки) або ж колективне розв’язування якогось завдання, діяльність. Ставлення та стосунки, які наповнюють спілкування, надають йому своєрідності, певного емоційного забарвлення, диктують засоби, манеру спілкування. Від того, які складаються стосунки, залежить уся система спілкування особистості.  

  Особливості спілкування на ранніх етапах в різних країнах  світу

  Людина  не може жити, трудитися, задовольняти свої матеріальні й духовні потреби, не спілкуючись із іншими людьми. Із самого народження вона вступає в  різноманітні відносини з навколишнім. Спілкування є необхідною умовою існування людини й, разом з тим, одним з основних факторів і найважливішим  джерелом його психічного розвитку в  онтогенезі.

  У психолого-педагогічній літературі існує  багато визначень спілкування.

  Спілкування - ця взаємодія двох (або більше) людей, спрямована на узгодження й об'єднання  їх зусиль із метою налагодження відносин і досягнення загального результату. Спілкування є взаємодією людей, що вступають у нього як суб'єкти.

  Для спілкування необхідні, принаймні, дві людини, кожна з яких виступає саме як суб'єкт. Спілкування це не просто дія, а саме взаємодія - воно здійснюється між учасниками, кожний з яких рівно  є носієм активності й припускає  її у своїх партнерах.

  Усвідомити  важливість спілкування для психічного розвитку дитини допомогли спостереження  за розвитком малят в архаїчних  культурах.

  Багато  спостерігачів звернули увагу на те, що раннє дитинство в умовах неєвропейських архаїчних культур  суттєво відрізняється від дитинства  дитини в цивілізованих країнах  Європи й Америки.

  Насамперед, впала в око надзвичайна тривалість і інтенсивність годівлі дитину грудьми, близький тілесний контакт  матері й дитини. Так, в австралійських аборигенів дитину годували грудьми  до 4-5 років, мати носила його на стегні, де він спав і одержував груди  на першу вимогу в будь-який час. У народів Нової Гвінеї дитину носили за спиною в тонкій сітці, прив'язували  на груди або стегно. У Балі дитина майже увесь час проводила  на руках або на стегні матері, пасивно  пристосовувалася до її рухів, її досвід безпосередньо-емоційного спілкування  з матір'ю був надзвичайно багатий. Теж саме можна було зустріти в  зовсім іншій культурі – у корінних мешканців Америки. Ацтеки припиняли  годівлю грудьми, коли дитині  виповнювалося 3 роки.

  Більшість спостерігачів відзначали, що дитини годують на першу вимогу; при цьому  годівля –  не тільки засіб угамування голоду й спраги маляти, але й  спосіб його  заспокоєння, привід для  гри й спілкування з ним.

  Але  яскравіше  всього  тісний  контакт  із  матері  й  дитини  виступає   в африканських культурах. Усе денне  життя  дитина знаходиться на  спині  або стегні матері; вона пильнує, грає  з  намистом,  пасивно  бере участь  у  її спілкуванні  з іншими людьми, спить. Сигналом для  годівлі є не  тільки лепет  маляти, але й маса інших ознак, які  мати  фіксує  в  силу близького  тілесного контакту з ним: «малюнок»  рухів дитини,  булькіт  у животі, міміка обличчя, ритм дихання.  Але  от  наступає  драматичний для  дитини період – відлучення від  грудей. Драматичний тому, що  він  означає не тільки перехід до нового типу харчування: різко падає інтенсивність  спілкування матері  й  дитини,  збільшується  число застосовуваних до  нього покарань, з'являються  нові вимоги, змінюється все його життя.

  Так, на Філіппінах дитини відлучають від  грудей у віці 2-2,5 років; при цьому  мати йде на кілька днів і припиняє спілкування з дитиною.

  Драматизм цієї ситуації для маляти  полягає  ще  в  тому,  що до відлучення, він, як правило, займає привілейоване  положення в родині.  З ним  багато спілкуються, не карають, задовольняють  його  бажання,  пред'являють механізм вимог і т.д., після ж відлучення він виявляється на самому  «дні»  соціальних сходів, разом позбуваючись усіх своїх привілеїв. Його  домагання  на спілкування відкидаються, зростає  число вимог, за  невиконання  яких карають.

  А який вигляд мають справи в нас,  у культурах, які   ми називаємо  європейськими?

  По-перше, увага, яка виявляє дитині мати, набагато слабкіше. Насамперед, європейська  жінка не носить своїх дітей  на  спині  або збоку. А якби й носила, то дарма: одяг надійно ізолює дитину від близького тілесного контакту з матір'ю. По-друге, якщо  навіть  малятко  годують грудьми,  то значно  рідше,  чим  у  більшості  архаїчних   культур.

  Уважається,  що  строгий  розклад  сприяє   гарному   травленню, дисциплінує  дитину, привчає його до циклічності  сну й пильнування.  чи так це? Так, але не зовсім. Вище  ми  вже  говорили,  що  годівля  це  не тільки  переливання  молока із  грудей  матері  в   шлунок   дитини;   це зоровий, слуховий і  тілесний контакт, спілкування.

  Усе це змушує нас зробити висновок: середня  «доза спілкування», яку  одержує в добу маленький європеєць, значно менше тієї, що дістається на частку африканської дитини.

  Отже, ми розглянули перші кроки виховання в європейських і архаїчних культурах. І виявили цікавий факт: не  завжди методи виховання європейців ідуть поперед архаїчних. Яке в чому європейським мамам слід повчитися в африканських. Правда, це стосується лише такої форми, виховання, як спілкування.

 

  Основні форми спілкування

  Ситуативно-особистісна  форма спілкування залишається головною і єдиною від народження до шести місяців життя.

  У цей період спілкування дитину з  дорослим протікає поза якою-небудь іншою  діяльністю й саме становить провідну діяльність дитини.

  У другім півріччі життя при нормальному  розвитку дитини уваги дорослого  вже недостатньо. Маляти починає  притягати до себе не стільки сама доросла людина, скільки предмети, з ним зв'язані. У цьому віці складається нова форма спілкування  дитину з дорослим - ситуативно-ділова й пов'язана з нею потреба в діловім співробітництві. Ця форма спілкування відрізняється від попередньої тим, що дорослий потрібний і цікавий дитині не сам по собі, не своєю увагою й доброзичливим відношенням, а тим, що в нього є різні предмети й він уміє щось із ними робити.

  Зміст наступних форм спілкування вже  не обмежується наочною ситуацією, а виходить за її межі. Предметом  спілкування дитину з дорослим можуть стати такі явища й події, які  не можна побачити в конкретній ситуації взаємодії.

  Очевидно, що поява позаситуативного спілкування  суттєво розсовує обрії життєвого  миру дошкільника.

  Позаситуативне  спілкування стає можливим тільки завдяки  тому, що дитина опановує активною мовою. Адже мова - це єдиний універсальний  засіб, що дозволяє людині створити стійкі образи й вистави про предмети, відсутні в цей момент перед очами  дитини, і діяти із цими образами й виставами, яких немає в даній  ситуації взаємодії. Таке спілкування, зміст якого виходить за межі сприйманої ситуації, називається позаситуативним.

  Існує дві форми позаситуативного спілкування - пізнавальна й особистісна.

  При нормальному ході розвитку пізнавальне  спілкування складається приблизно  до чотирьом-п'ятьом рокам. Явним  свідченням появи в дитини такого спілкування є його питання, адресовані дорослому. Ці питання в основному  спрямовані на з'ясування закономірностей  живої й неживої природи. Дітей цього віку цікавить усе: чому білки від людей тікають, чому рибки не тонуть, а пташки не падають із неба, із чого роблять папір і т.д. Відповіді на всі ці питання може дати тільки дорослий. Дорослий стає для дошкільників головним джерелом нових знань про події, предмети і явищах, що відбуваються навколо.

  Отже, для пізнавального спілкування  дитини з дорослим характерні:

  1) гарне володіння мовою, яке  дозволяє розмовляти з дорослим  про речі, що не перебувають  у конкретній ситуації;

  2) пізнавальні мотиви спілкування,  допитливість дітей, прагнення  пояснити мир, що проявляється  в дитячих питаннях;

  3) потреба в повазі дорослого,  яка виражається в образах  на зауваження й негативні  оцінки вихователя.

    Згодом увага дошкільників усе  більш залучають події, що відбуваються  серед оточуючих людей. Людські  відносини, норми поведінки, якість  окремих людей починають цікавити  дитину навіть більше, ніж життя  тварин або явища природи. Що  можна, а що не можна, хто  добрий, а хто жадібний, що добре,  а що погано - ці й інші подібні  питання вже хвилюють старших  дошкільників. І відповіді на  них знову ж може дати тільки  дорослий. Звичайно, і раніше батьки  постійно говорили дітям, як  потрібно поводитися, що можна,  а що не можна, але молодші  діти лише підкорялися (або  не підкорялися) вимогам дорослого.  Тепер, у шістььсім років, правила  поведінки, людські відносини,  якості, учинки цікавлять уже  самих дітей. Їм важливо зрозуміти  вимоги дорослих, ствердитися у  своїй правоті. Тому в старшому  дошкільному віці діти воліють  розмовляти з дорослим не на  пізнавальні теми, а на особистісн  людей, що стосуються життя.  Так виникає сама складна й  вища в дошкільному віці позаситуативно-особистісна форма спілкування.