Ісус Христос — центральна постать християнства

Зміст

Вступ 3

Біографія Ісуса  Христа 5

Ісус Христос  — центральна постать християнства. 9

Що ми зможемо  знайти для історичного доказу існування  Ісуса Христа? 14

Висновок 22

Список використаної літератури 24

Вступ

У наш час і в нашій  країні немає, напевне, жодної людини, яка не знала б про особу  Ісуса Христа. Тим більше, що ми живемо у так званому християнському просторі, тобто на території, де домінуючою релігією є християнство. Але коли ми пройдемося  вулицями міст, почитаємо пресу чи послухаємо передачі, які так чи інакше пов’язані з релігією, можна дуже часто почути слова «біблійні легенди». Саме цей і подібні до нього вислови у різних засобах масової інформації формують у нас ставлення до Біблії не як до книги історично правдивої, а як до збірки різних переказів. І ставлення до інформації, поданої у цій книзі,  - відповідне.

Чільне місце у міфотворенні навколо Біблії посідає історія життя, смерті та воскресіння Ісуса Христа. Звісно, ця Людина – центральна вісь великої частини Біблії – Нового Завіту. І в ній стверджується, що ставлення до цієї Особи визначає наше духовне положення перед Богом. Тому не дивно, що вже впродовж століть багато «вчених» намагаються знівелювати чи знищити образ Христа як Спасителя людства.

Як приклад можна навести  цитату з посібника «Релігієзнавство» 2002 року видання за редакцією М. Заковича, допущеного Міністерством освіти і науки України. Автор стверджує, що Христос як історична особа ніколи не існував: «Основні етапи трансформації образу Христа в релігійних віруваннях первісних і ранніх християн простежуються за тими документами, що дійшли до нас, в тому числі й за священними книгами християн, які склали Новий Завіт: Апокаліпсис, Послання апостолів, Євангелія, Діяння святих апостолів. Вони дають змогу окремим вченим зробити висновок, що Христа як історичної особи не було. Не був він також історичним засновником нової релігії. Біографія євангельського Ісуса Христа складалася запозиченням з «біографій»  інших, більш давніх, відомих у Римській імперії і вшановуваних богів…. У євангеліях перед нами постає компілятивний образ, створюваний у міру вміння і фантазії євангелістів»[1].

У всьому цивілізованому світі  вже давним-давно відмовилися  від міфічної теорії походження християнства, неспроможність якої доведено як археологічно, так і завдяки літературному  аналізу Біблії.

То хто він, цей Чоловік, що так вплинув на суспільство? Чи був він, чи жив і чи воскрес  так, як стверджує Біблія?

Біографія Ісуса  Христа

Основна версія життя й  діяльності Ісуса Христа вийшла з  надр самого християнства. Вона викладена  насамперед у своєрідних свідченнях про Ісуса Христі – особливому жанрі ранньохристиянської літератури, що одержав назву «євангелій» («блага звістка»). Частина їх (Євангелія від Матфея, Марка, Луки й Іоанна) зізнається офіційною церквою справжніми (канонічними), і вони тому утворюють ядро Нового Завіту; інші (Євангелія від Никодима, Петра, Фоми, Первоевангелие Иакова, Євангеліє Псевдо-Матфея, Євангеліє дитинства) відносять до категорії апокрифів («таємних текстів»), тобто несправжніх. 
Ім’я «Ісус Христос» відбиває сутність його носія. «Ісус» – грецький варіант розповсюдженого єврейського імені «Иешуа» («Иошуа»), що означає «Бог допомога / порятунок». «Христос» – переклад на грецький арамейського слова «мешийа» (месія, тобто «помазаник»).

Євангелія представляють  Ісуса Христа незвичайною особистістю  протягом усього його життєвого шляху  – від чудесного народження до дивного кінця його земного життя. Ісус Христос з’являється на світло (Різдво Христово) в епоху правління римського імператора Августа (30 до н.е. – 14 н.е.) у палестинськім місті Віфлеєму в родині Йосипа Теслі, нащадка пануючи Давида, і його дружини Марії. Це відповідало старозавітним пророцтвам про народження прийдешнього месіанського царя з роду Давида й в «місті Давида» (Віфлеєму). Поява Ісуса Христа передвіщене ангелом Господнім його матері (Благовіщеня) і її чоловікові Йосипові.

Дитя народжується чудесним образом – не в результаті плотського союзу Марії з Йосипом, а завдяки  зішестю на неї Духа Святого (непорочне  зачаття). Обстановка народження підкреслює винятковість цієї події – дитини Ісуса, породженого в хліву, славить  сонм ангелів, а на сході загоряється  яскрава зірка. Поклонитися йому приходять пастухи; волхви, шлях яким до його житла вказує Віфлеємська  зірка, що рухається по небу, приносять  йому дарунки. Через вісім днів після  народження Ісус проходить обряд  обрізання (Обрізання Господнє), а на сороковий день в Ієрусалимському храмі – обряд очищення й присвяти Богові, під час якого його славлять праведник Симеон і пророчиця Ганна (Стрітення Господнє). Довідавшись про появу месії, нечестивий іудейський цар Ірод Великий у страху за свою владу наказує винищити всіх дітей у Віфлеєму і його околицях, однак Йосип і Марія, попереджені ангелом, біжать із Ісусом у Єгипет. Апокрифи розповідають про численні чудеса, зроблені дворічним Ісусом Христом на шляху в Єгипет. Після трирічного перебування в Єгипті Йосип і Марія, довідавшись про смерть Ірода, вертаються у своє рідне місто Назарет у Галліє (Північна Палестина). Потім, за свідченням апокрифів, протягом семи років батьки Ісуса переїжджають із ним з міста в місто, і всюди за ним тягнеться слава про зроблених їм чудесах: по слову його люди зцілялися, умирали й воскресали, неживі предмети оживали, дикі звірі упокорювалися, води Йордану розступалися. Дитина, виявляючи надзвичайну мудрість, заганяє в глухий кут своїх наставників. Дванадцятирічним хлопчиком він вражає надзвичайно глибокими питаннями й відповідями вчителів Закону (законів Мойсея), з якими вступає в бесіду в Ієрусалимському храмі.  («Він став приховувати Свої чудеса, Свої таємниці й таїнства, доколе не здійснився Йому тридцятий рік»).

Коли ж Ісус Христос  досягає цього віку, він ухвалює  хрещення в ріці Йордан в Іоанна Хрестителя (ця подія Лука відносить  до «п’ятнадцятого року правління  імператора Тиберія», тобто до 30 н.е.), і на нього сходить Святий Дух, який приводить його в пустелю. Там  протягом сорока днів він бореться з дияволом, відкидаючи одне за іншим  три спокуси – голодом, владою й вірою. Після повернення з пустелі  Ісус Христос починає проповідницьку діяльність. Він призиває до себе учнів  і, мандруючи з ними по Палестині, здійснює своє навчання, тлумачить  старозавітний Закон і робить чудеса. Діяльність Ісуса Христа розгортається  в основному на території Галілеї, на околицях Геннісаретского (Тивериадского) озера, але на кожний Великдень він відправляється в Єрусалим.

Проповідницька діяльність Ісуса Христа проходить у постійних  суперечках і конфліктах із представниками іудейської релігійної еліти – фарисеями, саддукеями, «учителями Закону», у ході яких месія повстає проти буквального розуміння старозавітних моральних і релігійних .

Слава Ісуса Христа росте  не тільки завдяки проповідям, але  й завдяки чиненим їм чудам. Крім численних зцілень і навіть воскресінь мертвих (сина вдови в Наїні, дочці  Іаіра в Капернауме, Лазаря у Віфанії), це – перетворення води у вино на весіллі в Кане Галілейской, чудесний лов риби й приборкування бури на Геннісаретском озері, насичення п’ятьома хлібами п’яти тисяч людей, ходіння по воді, насичення сьома хлібами чотирьох тисяч людей, виявлення божественної сутності Ісуса під час молитви на горі Фавор (Перетворення Господне) тощо.

Земна місія Ісуса Христа неминуче рухається до своєї трагічної  розв’язки, яка передвіщена в  Старому Завіті і яку він сам  передбачить. Популярність проповіді  Ісуса Христа, ріст числа його прихильників, юрби людей, що випливають за ним по дорогах Палестини, його постійні перемоги над ревнителями Закону Мойсея викликають у релігійних лідерів Іудеї ненависть  і намір розправитися з ним. Ієрусалимський фінал історії Ісуса – Таємна Вечеря, ніч у Гефсиманском саду, арешт, суд і страта – безумовно, сама прониклива й сама драматична частина Євангелій. Проти прибулого в Єрусалим на Великдень Ісуса Христа іудейські первосвященики, «учителі Закону» і старійшини становлять змову; Іуда Искариот, один з учнів Ісуса Христа, погоджується продати свого вчителя за тридцять срібняків. На великодній трапезі в колі дванадцяти апостолів (Таємна Вечеря) Ісус Христос пророкує, що один з них зрадить його. Прощання Ісуса Христа з учнями знаходить універсально-символічний зміст: «І, побравши хліб і благодарив, переломив і подав їм, говорячи: це є тіло Моє, яке за вас віддається; це творите в Мій спогад. Також і чашу після вечері, говорячи: ця чаша є Новий Завіт у Моїй крові, яка за вас проливається» (Лк. 22:19-20); так уводиться обряд причастя.

У Гефсиманском саду в подножья Олійної гори в скорботі й тузі Ісус Христос молить Бога позбавити його від участи: «Отче Мій! якщо можливо, так мине Мене чаша ця» (Мф. 26:39). У цю фатальну годину Ісус Христос залишається на самоті – навіть самі близькі його учні, незважаючи на його прохання залишитися з ним, віддаються сну. Приходить Іуда з юрбою іудеїв і цілує Ісуса Христа, тим самим видаючи ворогам свого вчителя. Ісуса вистачають і, обсипаючи образами й побоями, приводять у синедріон (збори іудейських первосвящеників і старійшин). Його визнають винним і передають римським владі. Однак римський прокуратор Іудеї Понтій Пілат не знаходить за ним ніякої провини й пропонує помилувати його із приводу Великодня. Але юрба іудеїв піднімає страшний лемент, і тоді Пілат наказує принести води й умиває в ній руки, говорячи: «Невинний я в крові праведника Цього» (Мф. 27:24).

На вимогу народу він засуджує Ісуса Христа на розп’яття й відпускає  на волю замість нього заколотника  й убивцю Варавву. Разом із двома розбійниками його розпинають на хресті. Коли він випускає дух, уся земля поринає в тьму й трясе, завіса в Ієрусалимському храмі розривається надвоє, і праведники повстають із трун. На прохання Йосипа Аримафейского, члена синедріону, Пілат віддає йому тіло Ісуса Христа, яке він, обернувши в плащаницю, ховає в гробниці, висіченої в скелі. На третій день після страти Ісуса Христа воскресає в плоті і є своїм учням (Воскресіння Господнє). Він покладає на них місію поширити його навчання серед усіх народів, а сам підноситься на небеса (Піднесення Господнє). Наприкінці часів Ісусу Христу призначено повернутися на землю, щоб творити Страшний Суд (Друге Пришестя).

Ісус Христос — центральна постать  християнства.

Ісус Христос — Боголюдина. Центральною постаттю християнства є Ісус Христос (гр. Христос —  месія, рятівник), історичність існування  якого сучасні дослідження не заперечують. Згідно з християнським ученням Ісус Христос — Син Божий, який з волі Бога-Отця заради спасіння людства зійшов із небес на землю, олюднився через народження його Дівою Марією, ставши Боголюдиною, дав людям заповіді Нового Завіту, прийняв мученицьку смерть (через розп´яття) з метою спокутування вродженого гріха та гріхів людства. На третій день після поховання Христос воскрес, а потім вознісся на небо і як невід´ємна іпостась Святої Трійці зайняв місце справа від Отця. Християни вірять, що Ісус Христос прийде вдруге і почне судити всіх живих і мертвих за заслугами, після чого настане царство Боже. 

Тож Ісус для християн не просто достовірна історична особа, що народилася у Віфлеємі (місто  у давній Іудеї, нині м. Бейт-Лахм) у 4 р. до н. е. Він Боголюдина, місія якої — вказати шлях до Бога. Ісус описав цей шлях трьома словами: «Бог є любов». Так він вказав людям їх призначення, навчивши їх користуватися своєю свободою. Надзвичайно дохідливою мовою, в очевидно буденних ситуаціях Ісус показував, як виявляти любов. Своєю поведінкою він не стільки заперечив канони іудаїзму, скільки піднявся «над ними. Замість закону розплати «око за око, зуб за зуб» він запропонував прощення у формі іншого закону — «коли тебе вдарять по правій щоці, підстав ліву». 

Християнська любов —  беззастережне прийняття того, кого любиш, і  самовідданість щодо нього  аж до самозречення. Ісус не вимагав  жодних ритуалів чи форм літургії, не будував  храмів. Він обмежувався лише Господньою молитвою, зміст якої вміщує в собі все, що можна сказати про стосунки з Богом. Господня молитва («Отче наш»)

Місія Ісуса. Ісус розпочав публічне служіння на своїй батьківщині — у Галілеї. Він проповідував радісну звістку про прихід царства Божого: «...Настав час і наблизилось Царство Боже: покайтесь і віруйте в Євангеліє» (Мк. 1:15). Іудеї вірили, що в кінці часів Бог втрутиться у земну історію і, здійснивши Страшний суд, установить своє царство на землі — царство миру і гармонії, правити яким буде Месія — цар, Божий помазаник. Ісус учив, що цей час уже настав: здійснювані ним чудеса зцілення та оживлення мертвих покликані були свідчити про присутність Духа Божого. Звертаючись до учнів, Ісус пояснював, що він є не могутній і славний земний цар і вождь, якого вони очікували, а той, кому належить перенести багато страждань. Ісус ототожнював себе із сином людським, виконуючи останній Божий суд над людством. Він підкреслював, що «Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою для визволення багатьох» (Мк. 10:45). 

Ісус утверджував перевагу справжньої щирості і милосердя  над буквальним, але формальним, виконанням вимог закону Мойсеевого. Із багатьох його суджень і притч логічно випливає висновок: убогий, який щиро вірує, є ближчим Богу, ніж фальшивий самовпевнений святоша, що посідає високий щабель у релігійній ієрархії. На Таємній вечері (вечері Господній; в іудейське свято Песах) Ісус оголосив учням, що попередній завіт з іудеями завершився і що Бог уклав новий завіт, викарбований кров´ю його жертви на Голгофському хресті. Християни вірять, що через смерть і воскресіння Ісуса Христа смерть і зло на землі назавжди переможено. Він сам є втіленим словом Божим, завершальним відкриттям Божим, спів вічним Богу-Отцю, істинним Богом та істинною Людиною. 

Ісус прагнув, аби люди зрозуміли, що царство Боже сходить  із небес на землю за допомогою  тих справ, які він здійснює, і  тієї доброї новини про спасіння, яку  він проповідує.  Царство Боже — шлях до спасіння.

Яким же є те царство, про яке говорив Ісус Христос? У першу чергу це духовний світ, та реальність, де виконується воля Бога і в яку людей запрошують увійти. Царство не обмежується одним невеликим народом чи географічною областю, воно включає в себе все. Бог здійснює свою верховну владу скрізь. Проте Ісус проповідував щось більше, ніж все охватне управління світом. Він проповідував царство як світ, у якому виконується воля Бога щодо спасіння. У цьому розумінні царство Боже є нічим іншим, як вічним спасінням. Перебувати в царстві означає бути спасенним; відмовитись увійти в царство — означає загинути.