Ісус Христос — центральна постать християнства

Ще один важливий аспект проголошеного Ісусом царства полягає  в тому, що воно водночас є реальністю теперішнього і майбутнього. В іудейській теології мова йшла про те, що таке царство  має настати в кінці цього  гріховного світу. Для Ісуса ж  воно — одночасно і є, і буде. Люди можуть уже зараз приєднатися  до вічного Божого спасіння і почати радіти його благословенню, живучи в  цьому грішному світі. Таким чином  царство Боже постає як реальність теперішнього. Водночас, коли цей світ завершить своє буття, царство залишиться і в майбутньому. 

Шлях до цього царства  Ісус указав словами: «Покайтесь і віруйте  в Євангеліє» (Мк. 1:14—15). Отже, спасіння слід розуміти як нове життя у царстві Божому. Коли людина, будучи оновленою благодаттю Бога, входить до царства, вона духовно очищається, духовно народжується, стає новою і починає зовсім інше життя. Якщо немає оновлення життя, то незалежно від того, що говорить людина про своє ставлення до Бога, Бог істинно не знає її. 

Ісус протиставляє дійсне життя у царстві Божому хибному  життю поза ним. Ті люди, що перебувають  поза царством Божим, уявляють, що істинна  мета життя полягає у примноженні  власності або у владі над  іншими. Вони можуть навіть мати вигляд благочестивий, радіти плодам людських зусиль чи досягти певної внутрішньої  самореалізації. Але ніщо з того не відповідає суті істинного життя. Справжнє життя не зводиться до матеріального  багатства, і людям не радиться збирати  собі скарби на землі. Не зводиться  воно і до привілейованого статусу, яким би високим він не був. Навіть зовнішня побожність і релігійна  законослухняність не мають цінності при визначенні істинного життя. Хто бажає здобути весь світ, може втратити при цьому свою душу. Тому блага, які багато значать у цьому світі, при входженні до царства, належить відкинути. 

Нове життя, яке пропонує всім людям Ісус, коли вони входять  до царства, подібне невичерпному джерелу  живої води, яке втамовує спрагу цього життя і веде до життя  вічного. Найхарактернішою рисою тієї нової особистості, якою слід стати, є любов. Люди мають полюбити Бога всім своїм єством і понад усе на світі. Важливою умовою перебування у царстві має бути і така ж безмежна любов до свого ближнього. На що нездатна людина, на те здатне її перетворене серце. Кожному дано можливість скинути з престолу власне звеличене «Я» і відкинути власні амбіції, щоб відвести для Бога належне місце в особистому житті, зрозуміти, як він відображається в інших.                               

Ісус про природу і долю людини. У вченні Ісуса немає досконало розробленого вчення про людську особистість. Він був занадто обтяжений практичними наслідками людської недосконалості й гріховності, щоб мати час для теоретичних досліджень на цю тему. Ісус співчував людям, що збивались у натовп і нагадували йому овець, які не мають пастуха. Головне ж у його ставленні до людей — це те, що люди створені Богом. І як творіння Божі вони відповідальні лише перед Богом. Ісус учив, що кожна людина має велику цінність. Небесний Отець знає про потреби людей і турбується про них. Навіть волосся на головах людських пораховано. Бог посилає свої благословення однаковою мірою як для праведних, так і для неправедних, не розрізняючи їх. Оскільки Бог цінує всіх людей, вони здатні цінувати і себе та інших. 

Та обставина, що людство  гріховне, також було предметом вчення Ісуса Христа. Та він не вважав гріховність  нездоланним бар’єром між людиною  і Богом. Це лише підґрунтя для  підйому, зростання. Якщо індивід бажає  вдосконалюватися, то йому слід починати з відвертого визнання своєї безпорадності. «Я прийшов закликати не праведників, а грішників до покаяння», — так  говорив про це Ісус (Лк. 5:32). Усюди  зустрічаючи трагічні наслідки гріха, він докоряв тим, хто виправдовував  себе, не визнаючи свою гріховність, і  суворо засуджував тих, які спонукали  інших людей творити зло. Разом  із тим Ісус стверджував, що людська  гріховність є не сутністю людини, а лише її викривленням. Спасіння у  царстві Божому відродить людей  такими, якими їм призначив бути Бог. 

Згідно з ученням Ісуса  Христа кожну людину чекає смерть. Деякі люди, як ті, хто спокутував, так і ті, хто не спокутував свої гріхи, після своєї смерті перейдуть  у проміжний стан, щоб, перебуваючи  в ньому, чекати кінця світу —  або у благословенні, або у обраній ними самими відокремленості від Бога. У життя після смерті людина візьме з собою те, що заслужила — прощення гріхів або осудження за них. Ісус говорив, що після смерті другої можливості для спасіння у людини не буде, і ніяка реінкарнація не надасть шансу для спасіння у наступному житті. Тому смерть віруючого — це фактично не смерть, а перехід від обмеженості у спілкуванні з Богом до його повноти, оскільки «кожна людина віруюча в Мене не помре ніколи» (Ін. 11:25—26). Невіруючі ж завершать своє життя у гріхах і ніколи вже не зможуть прийти туди, де перебуває Ісус (на небо), тому що вони відмовилися від Божого спасіння. 

Цей світ буде існувати до другого пришестя Христа. Своїм учням у бесіді на Оливній горі (Мт. 24—25) він розповідав, що знаменнями кінця будуть віровідступництво (Мт. 2:10), поява псевдохристів і псевдопророків (Мт. 24:6) та проповідь Євангелія по всьому світу (Мт. 24:14). Остаточна дата цієї події не відома нікому (Мт. 24:42; 25:13). Вона станеться несподівано і раптово. На думку деяких богословів, у цей час воскреснуть і виправдані, і засуджені. Тоді ж відбудеться і Останній суд над людством. Після тисячолітнього царства на землі прощені успадкують життя на небі, яке Ісус називав домом Отця свого і своїм місцеперебуванням. Ті ж, хто відкинув запропоноване їм Богом спасіння, потраплять у місце осудження, мук і погибелі. Ісус порівнював його з вогняною піччю, з вогнем вічним і називав геєною, де гинуть і душа, і тіло. 

Отже, християнство у певному  розумінні і є Христос. Воно існує  разом із своїм засновником, а  він нероздільний зі своїм ученням  — новим заповітом Бога людству.

Що ми зможемо знайти для історичного  доказу існування Ісуса Христа?

Спостерігаючи за сучасними  відносинами між християнством  і його науковими критиками можна  констатувати факт певного примирення. Ні, бажаючих покритикувати християнство не стало менше, можливо навіть навпаки – більше, однак серед опонентів християнства сьогодні набагато менше науковців ніж, наприклад у минулому столітті. На сьогодні важко знайти ґрунтовне наукове видання із серйозною, а тим паче свіжою аргументованою критикою християнства.

Значна кількість сучасних дослідників релігії намагається  «випливти на гребінь слави» своїми сенсаційними відкриттями. Їхні книжечки розпродуються миттєво, але так  само швидко і забуваються. Зазвичай у таких наукових працях нічого сенсаційно нового проти християнства найти  неможливо, все вже століття тому висловлено і спростовано.

В атеїстичній літературі існує таке поняття як «мовчання  століття». Цей термін застосовується до І ст. після Різдва Христового як один із найвагоміших аргументів для  доведення міфічності образу Ісуса  Христа. Суть аргументу полягає у  тому, що, на думку прихильників міфологічної теорії, ми не маємо жодних важливих історичних свідчень про Ісуса з  Назарета  від Його сучасників. Але хочеться зауважити, що кількість історично зафіксованого матеріалу тих часів досить скромна, велика кількість книг та документів навіки зникла у багаттях війн або просто канула в небуття через людську недбалість. Так, зі 142 книг «Історії» Тита Лівія збереглося лише 35; із 40 книг Діодора Сіцілійського до нас дійшло 10; із 20 книг «Археології» Діонісія Гелікарнаського залишилось 9. У мізерних уривках дійшли до нас твори Миколая Дамаського, повністю зникла «Історія» Помпея Трога, історичні праці Стратона, Плінія Старшого, Юста Тиверіатського.

Зенон Косідовський у книзі «Оповіді євангелістів» також стверджує, що Євангеліям довіряти не можна, оскільки у них багато суперечностей та неточностей, до того ж вони були написані щонайменше через сорок років після хресної страти Ісуса. І далі він зазначає: «На перший погляд може видатися досить дивним той факт, що учні, які нібито щиро вірили у божественність їхнього вчителя Ісуса, зовсім не переймались тим, щоб зберегти бодай якісь раритетні речі, реліквії, або відразу ж детально записати історію його життя»[2].

Але можна спростувати  подібне твердження тим, що більшість  творів, які приписуються стародавній  епосі, дійшли до нас у рукописах  набагато пізніше датованих, ніж  писання Біблії. Так, «Іліада» Гомера дійшла до нас у рукописі, який датується  на 700 років пізніше часу написання  самого твору. І ні у кого не виникає  питання щодо історичності «Іліади». А коли ж ідеться про релігійну  літературу, тут подібні принципи чомусь не спрацьовують. Отже справа не у принципах, а у вірі самих  учених, що працюють з рукописами.

Ось свідчення людей, які  не були християнами.

Мара Бен Серапіон

Велику цікавість викликає лист із полону сирійського історика-філософа Мара Бен Серапіона. Достовірність цього документа сьогодні не викликає сумнівів, а його походження датується істориками кінцем І – початком ІІ ст. Розмірковуючи про складність людського життя, Мара Бен Серапіон у листі до свого сина називає страчених одноплемінниками «великих людей» і покарання за це злочинців: «Скажи нам, наймудріший із людей: на що може покластись людина? Що ж нам сказати, якщо мудреці піддаються насиллю тиранів? Вони самі, просвітленні, терплять зневажливе ставлення і не можуть захистити себе. Яку користь отримали афіняни від того, що стратили Сократа, – бо відплатою їм за це були голод і чума? Або самосці – від того, що спалили Піфагора, адже в одну мить їх країна була заметена піском?  Або юдеї – від страти свого мудрого Царя, – адже з цього часу у них було відібране Царство? Бог справедливо воздав за цих трьох мудреців: афіняни померли від мору, самосці були затоплені морем, юдеї розгромлені і вигнані зі свого царства і живуть у розсіянні. Сократ же не помер завдяки Платону, Піфагор – завдяки кумиру Гери, а мудрий Цар – завдяки мудрим законам, які він дав»[3].

Цей документ було опубліковано 1855 року. Нині цей рукопис              VI – VII ст. зберігається в Британському музеї. З листа видно, що його автор не був християнином і не був знайомий з євангельським текстом. Лист Серапіона доводить, що вже через кілька десятиліть після розп’яття Ісуса на Близькому Сході було відомо про якогось «царя євреїв» як нового законодавця, вбитого тими, хто мав бути його підданими. Говорячи про Царя і Його Закон, Мара Бен Серапіон не міг мати на увазі нікого з Іродів, оскільки жоден із них не загинув від рук одноплемінників, і нікого з них не можна вважати мудрецем, подібним до Сократа чи Платона. Тому найвірогідніше, що в даному випадку йдеться про «Царя Юдейського» – Ісуса із Назарета, Який дав Новий Закон.

Корнелій Тацит

Описуючи події другої половини I ст. після Різдва Христового, визначний римський історик Публій Корнелій Тацит (55 – 120 рр.) згадує велику пожежу в Римі, яка сталася літом 64 р. На його думку, пожежа трапилася не випадково, а з вини імператора Нерона, який у такий спосіб вирішив розчистити пагорби Риму  для нового будівництва. Тацит описує цю подію так: «І ось Нерон, щоб побороти чутки, підшукав винуватих і піддав їх найжорстокішим тортурам. Тих, хто своїми мерзотами накликав на себе загальну ненависть і кого натовп називав християнами. Христос, від якого походить ця назва, був страчений при Тиберії прокуратором Понтієм Пилатом, але приборкане на час марновірство знову вирвалось і поширилося не лише в Юдеї, де це зло бере свій початок, а й у Римі, куди звідусюди стікаються і заявляють про себе всі гидоти і безсоромності… Їхня страта супроводжувалася знущаннями, бо одягали їх у шкіри диких звірів, щоб їх на смерть розривали собаки, розпинали на хрестах, або приречених на смерть у вогні, – їх підпалювали з настанням темряви задля нічного освітлення» [4].

Про Ісуса Христа Публій Тацит згадує лише, що Його було страчено Понтієм Пилатом за правління імператора Тиберія (14 – 37 рр.). Про християн ми дізнаємося від Тацита, що вони станом на 64 р. після Різдва Христового численно поширилися в Римі і називалися за іменем засновника Церкви. Все це цілковито узгоджується з християнськими свідченнями.

Пліній Молодший

Хоч до наших днів не дійшли праці Плінія Старшого, проте збереглися листи його племінника Плінія Молодшого (61 – 113 рр.), в яких згадується про  християн. З 111 по 113 рр. Пліній Молодший був правителем Віфінії (одна з провінцій Малої Азії) і за тодішніми законами переслідував християн. Доповідаючи імператорові Траяну, управитель описує релігійне становище своєї провінції, повідомляє про санкції, які він застосовує до християн: «Тих, хто заперечував, що вони є християнами або були такими, я вирішив відпустити, коли вони вслід за мною закликали богів, звершили перед твоїм зображенням, яке я повелів принести зі статуями богів, жертвоприношення ладаном і вином, крім того, хулили Христа – справжніх християн неможливо змусити до жодного із цих вчинків. Інші, вказані донощиком, сказали, що вони християни, а за тим відмовлялись від своїх слів, кажучи, що вони були християнами, але відпали, деякі за три роки, інші за багато років, деякі ж за двадцять років. Усі вони шанували і твоє зображення, і статуї богів, і лихословили Христа. Вони стверджували, що вся їхня вина або помилка полягала у тому, що вони, зазвичай у визначені дні, збиралися до сходу сонця і почергово оспівували Христа як Бога і клятвено зобов’язувалися не злочин звершувати, а утримуватися від крадіжок, грабунків, перелюбства, порушення клятви, відмови видати кимсь довірене».

Цінність цих слів полягає  і в тому, що мовиться про віру самих християн. Вже у вісімдесятих роках християни поклонялися  Ісусові з Назарета «як Богу». За такий історично короткий час – п’ятдесят років – не міг би виникнути міф, заради якого люди свідомо йшли б на страшні тортури і навіть на смерть.

Гай Світоній Транквіл

Не менш важливими є  свідчення відомого римського історика Гая Світонія Транквіла (70 – 140 рр.), який описав «Життя дванадцяти цезарів». У біографії імператора Клавдія (41 – 54 рр.) Світоній повідомляє, що «юдеїв, постійно схвильованих через якогось Христа, він вигнав із Риму» [5].

Про це згадується і в  книзі Діянь апостолів (18:1-2): «…після  цього Павло, залишивши Афіни, прийшов  до Коринта і, знайшовши одного юдея на ім’я Акила, родом із Понту, який недавно прийшов з Італії, і жінку його Прискиллу, – бо Клавдій звелів усім юдеям покинути Рим». Слід звернути увагу на саму назву засновника «нового забобону». Світоній називає Його Хрестом (Chrestus), а послідовників хрестиянами (chrestianos). Це пов’язано із певними особливостями транскрипції латинської мови. Тривалий час римляни називали християн – «хрестиянами».