Мова- це неперервний процес пізнання світу

До професійної лексики, що виникає  стихійно, близька створювана цілеспрямовано наукова й технічна термінологія. Відмінність між ними полягає  в тому, що наукова термінологія не допускає існування територіальних варіантів, а професійна лексика  може інколи набувати й локального характеру. Так, окремі частини ткацького  верстата мають у різних районах  України різні найменування: навій іворотило, ставки і стативи, победрини і жердки, песик і жабка або цуга, поперечниця й шайда та ін.

Термін на відміну від професіоналізму  є водночас офіційно прийнятою назвою поняття. Трапляються випадки співіснування  терміна і професіоналізму: друкарська помилка — ляп, синхрофазотрон —каструля. Отже, термін більше властивий писемній мові, а професіоналізм — розмовній. Розповідаючи про подію на футбольному полі, репортер напише: Суддя показав гравцю Н. жовту картку, а друзям скаже: Суддя показав Н. горчичника.

Іншим різновидом соціальної диференціації  мови є жаргон. Розрізняють групові, чи корпоративні, жаргони і жаргони  декласованих елементів. Корпоративні жаргони характеризують мовну діяльність людей, які пов'язані між собою  спільними умовами життя й  інтересами (навчання в школі чи вищому учбовому закладі, служба в армії, колекціонування і т. ін.), тому основу такого жаргону складають професійні жаргонізми. Професійний характер мають, наприклад, слова і вирази вузівського  жаргону:пара — «лекція», шпори — «шпаргалки», шеф (шефиня) — «керівник дипломної чи курсової роботи», по діагоналі - «дуже поверхово» (читати книжку чи конспект); хвіст — «нескладений залік чи екзамен», і т. ін. Але поряд з ними в жаргоні вживаються й розмовно- побутові слова або слова, запозичені з інших жаргонів: махнути «обміняти», купити когось -«по-жартувати з кого-небудь», сачкувати — «ухилятися від обов'язків», намилити шию — «критикувати», рубати — «їсти», бабки - «гроші», чувак — «хлопець»,шарага — «група своїх» тощо.

Жаргони декласованих елементів, тобто  злодіїв, жебраків та інших антисоціальних елементів, які намагаються специфічною  термінологією приховати свою діяльність, називають також арго. Зовнішня система  мови формується і функціонує під  впливом трьох чинників — часового, просторового і соціального.

У сучасній українській мові виділяють  три основні групи діалектів: північну, південно-східну та південно-західну.

1. Північні діалекти. Територія північних діалектів відділена від південних умовною лінією, що йде на північ від Володимир-Волинського: Здолбунове - Житомир - Біла Церква - Корсунь-Шевченківський - Канів - Лубни і на захід від Сум до Суджі. На північ від зазначеної лінії знаходиться стокілометрова зона перехідних говірок до південно-західних і південно-східних діалектів.

Найголовніші особливості північних  діалектів такі.

Фонетичні:

а) наявність дифтонгів [уо], [уе], [уи], [уі] на місці давнього о в історично нових складах (вуол, вуел, вуил, вуїл) або монофтонга [у], [ÿ], [и] (вул, кут, нÿс, мист замість

-9-

літературних віл, кіт, ніс, міст);

б) наявність на місці давнього ē в нових закритих складах та на місці ђ дифтонга [іе] (піеч, шіест, діед, ліес) або монофтонга [е] (печ, стена, мешок);

в) збереження дзвінкої вимови приголосних  у кінці слів і перед глухим приголосним (дуб, колодез, казка);

г) ствердіння [р] у кінці слова та в деяких інших позиціях (базар, зора, вечерат);

д) тверда вимова звука [ц] (хлопец, серца); є) наявність звукосполучень [гі], [кі], [хі] проти літературних[ги], [ки], [хи] (стожкі, ложкі, тонкі палец, сухі лист).

Морфологічні:

а) закінчення іменників II відміни  чоловічого (середнього) роду в давальному відмінку -у без розрізнення назв осіб (брату, коню, ведру);

б) закінчення прикметників чоловічого роду називного відмінка однини без -й (і), тобто стягненої форм (молоди, дебели, осінн'і) і навпаки;

в) уживається нестягнена форма прикметників (займенників) жіночого роду називного  й знахідного відмінків однини та називного множини [малаjа, малуjу, таjа, туjу, поўниjі, нашиjі];

г) в інфінітиві переважає суфікс -т'-, рідко вживаються форми на -ти [робйт', брат', пуіти'].

Лексичні: наявні обласні (вузьколокальні) слова: кияхи (кукурудза), вилка (рогач), вихолка (гойдалка),утва (качки), валка (череда) та ін.

До північних діалектів входять  східнополіські, середньополіські і  західнополіські говори, що різняться  окремими рисами.

2. Південно-західні діалекти поширені в південно-західній Україні. Сюди входить і Закарпатська область. У них найбільше збереглися архаїчні форми і фонетичні риси давніх епох.

Найголовніші особливості південно-західних діалектів такі.

Фонетичні:

а) перехід давніх [о], [е] в новоутворених закритих складах в [і] (віл, кінь, піч, осінь);

б) перехід давнього дифтонга [іе], позначуваного буквою ђ, в [і] (білий, пісок, літо);

в) вимова ненаголошеного [о] з наближенням до [у] (чо^улов'ік, со^уб'і);

г) тверда вимова [р], зрідка поява після твердого [р] звука [j] (рабий, расно, бурjа, варjу);

д) наявність поряд із нормативними звукосполученнями -ри-, -ли- (на місці давніх -ръ-, -лъ-, -рь-, -ль-між приголосними) звукосполучень [ир], [ил] чи [ер], [ел] (кирниця - керниця, сильза, гирміти);

е) відсутність подовження м'якого  приголосного в іменниках з давнім суфіксом –ьj- [жит'е, нас'ін'е, з'іл'е];

є) оглушення дзвінких приголосних  у кінці слова і складу перед  приголосним (рас, рипка, т'ашка), хоча в багатьох карпатських говорах зберігається дзвінкість приголосних у цих позиціях;

ж) у частині говорів спостерігається  дорсально-палатальна (дуже м'яка) вимова з призвуком шиплячого звуків [з], [с], [ц], [дз], [з^жор'ана н'іч, с^шпина, ц^чв'іте, дз^джв'ін] та перехід звуків [н], [д], [т] у певних позиціях в [ĭ] (годиноĭка, дваĭц'ат', д'івоĭка).

Морфологічні:

а) поширення флексій -ови, -еви- в давальному відмінку однини іменників II відміни (братови, коньови, коневи);

б) поширення флексії -ом на м'яку і мішану групи іменників II відміни (хлопцом, коньом);

в) збереження етимологічного -и в давальному і місцевому відмінках однини та називному множини іменників II відміни (земли, по земли, на кони, у кінци, на поли); г) наявні застарілі форми займенників при дієсловах (зроби мі, узяв тя, ся бою, питав го); д) наявність залишків давньої перфектної форми минулого часу (пішов-єм, пішла-м,

-10-

пішли-сьмо); є) вживання аналітичної форми майбутнього часу (му робити — робитиму, меш робити — робитимеш, мемо робити — робитимемо) та ін.

Лексичні: наявні в говірках вузькодіалектні  слова: кліть (комора), неньо (батько), бадіко, вуйко(дядько), вепр (кабан); у тому числі багато засвоєнь з польської, румунської, угорської мов: гречний(чемний), милитися (помилятися) — з польської; гавра (барліг ведмедя), плай (гірська стежка), сарака(бідний, нещасний) — з румунської; марга, маржина (худоба) — з угорської.

Кожна з трьох груп південно-західних говірок — південно-волинська, галицько-буковинська  і карпатська — мають багато спільного, відрізняються окремими фонетичними  і граматичними рисами.

3. Південно-східні діалекти охоплюють територію більшої частини центральних (Київської, Черкаської, Полтавської, Харківської), південних і східних областей України (Луганської, Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської, більшої частини Одеської та частини Сумської).

Порівняно з іншими південно-східні діалекти виявляють менше відмінностей і мають більше рис, спільних з  українською літературною мовою. До південно-східної групи належать говори центральної Наддніпрянщини, які лягли в основу сучасної української  літературної мови.

Особливості південно-східних діалектів  такі:

Фонетичні: а) «звуження» [о] в нових закритих складах послідовно фіксується монофтонгом [і] (віл, кінь, гірко, під, вікном, Канів), порушується ця закономірність лише в поодиноких випадках під впливом північних говірок (од, оддати, одослати); б) «звуження» [е] в новоутворених складах, де переходить в [і] (осінь, попіл, привіз); в) перехід давнього дифтонга [іе], що позначався буквою ђ в монофтонг [і] (сніг, міх, біда, пісок);г) змішування у вимові ненаголошених [е], [и] (се^ило, бе^ирут, жи^евут); ненаголошений [о] «звужується» перед складом з наголошеним [о] або [і] (ко^ужух,то^убі); д) ствердіння у кінці слова й складу звука [р] (пов'ір, зв'ір, комар, гірко), але спорадично він пом'якшується в середині складу (р'ама— рама, курч'ата — курчата); є) наявність альвеолярного (припалатального, пом'якшеного) звука [л] перед [е], [и] (клен, колись, були, калина).

Морфологічні: а) паралельне вживання флексій -ові, -еві і -у (-ю) у давальному відмінку однини іменників II відміни (братові, котові, коневі і брату, коту, коню); б) поряд із закінченнями орудного відмінка в чоловічому і середньому та жіночому роді -ем, -ею (-еjу) можливі флексії -ом, -ою (-оjу)(ковалем, кручоjу, дин'оjу); в) вживання дієслів II дієвідміни з закінченням -є, властивим дієсловам І дієвідміни (ходе, робе, носе, воде, косе замість ходить, робить, носить, водить, косить); г) вживання стягнених форм 3-ї особи однини теперішнього часу (пита, дума, співа замість питає, думає, співає).

Лексичні: локальні діалектизми досить рідкісні: бурта (горб, шпиль), ворочок (торбинка), жабуриння(водорості), утлий (кволий).

Південно-східні діалекти більш-менш одноманітні у центральній Наддніпрянщині, на Слобожанщині, у степовій Україні  і на Донеччині. Крім того, окремі говіркові  масиви розміщені в Краснодарському  краї Росії, на Поволжі, в Західному  Сибіру, а також у Казахстані, Киргизстані, де діалектні особливості  перехрещуються з літературними  мовами цих країн. Так само в Україні  наявні говірки російської, болгарської, молдавської та інших мов народів, які проживають на її території і  володіють, як правило, українською  або російською літературною мовою.

Місцеві (територіальні) діалекти як нижчі форми загальнонародної мови - це залишки попередніх мовних формувань, що виникли за часів феодалізму і  не розвинулися до рівня мови народності чи нації. Залишки колишніх територіальних діалектів влилися в 

-11-

систему національної мови, зазнаючи поступової нівеляції під впливом  української 

літературної мови, основу якої склали центрально-наддніпрянські говори. Однак, незважаючи на процес значної нівеляції  говіркових рис, територіальні діалекти відзначаються великою стійкістю.

Навіть представники діалектів  однієї мови визначають «правильною» лише свою вимову, а вимова сусідів  стає предметом жартів і глузування. Представників говірок Полтавської  області, у фонетичній системі яких присутнє пом'якшене л у тих позиціях, де в інших говірках л велярне, перекривляють словами «мольоко», «буля» (замість молоко, була). Так само жителів околиць Умані висміюють за протетичне г: Сіла на гавтобус, поїхала в Гумань, купила госеледців та гогірків, сіла під гаптекою та й погобідала. Українці з південних діалектних масивів перекривлюють представників північних і частини південно-західних говорів, де фонема /р/ завжди тверда: Корова з'їла бураки на рабому радні.

Ф.П. Філін навів приклади, які  наочно свідчать про існування почуття  норми у носіїв російських діалектів: «Это, дидушко, не дило подавать попу кадило. Пономарь на это є, он кадило подає» (жартівливий вірш, що перекривлює  архаїчний новгородський діалект). «Шла овча из Череповча мимо крыльча, ухватила кусочек сенча» (тут перекривлюється  підміна фонеми /ц/ фонемою /ч/). Пряма  нормативна оцінка форм сусідньої говірки  міститься в словах однієї бабусі, записаних ученим: «На озере Сабре  плохо говорят: все пришовши да пришовши, а по-правильному надо - пришодци».

Отже, норма завжди властива мові як суспільному явищу, бо кожне суспільство, відбиваючи суспільне буття, виробляє суспільну свідомість, складовою  частиною якої є звичаї, традиції, норми  поведінки, норми моралі, що породжуються сучасним і минулим суспільним буттям. Мова не є компонентом суспільної свідомості, але перебуває з нею  у складних діалектичних стосунках. Мовна норма виникає з практичних потреб і з почуття солідарності із традиціями суспільства, забезпечуючи людям можливість спілкування і  взаєморозуміння.

Кориснішим виглядає підхід Е. Косеріу  до проблеми норми. Цей західноєвропейський  учений вважає, що мовна система  «охоплює ідеальні форми реалізації певної мови, тобто техніку й еталони  для відповідної мовної діяльності». Отже, під системою розуміється не те, що насправді існує в мові, а в те, що може в ній існувати на основі відповідної техніки /еталонів. Однак мова не використовує усіх своїх  можливостей.

У мовознавчій науці поняття  норми не має чіткого визначення ще й тому, що окремі мовознавці, як ми бачили вище, не розрізнюють мовну  норму як сукупність загальноприйнятих  у користуванні мовних засобів і  норму літературної мови як сукупність правил, що регламентують використання цих засобів. На цю обставину звертали увагу й представники Празького  лінгвістичного гуртка, які пропонували  розрізняти норму як об'єктивну властивість  мови, що існує незалежно від лінгвістичних  і нелінгвістичних теорій, і кодифікацію (від кодекс і...фікація) норми, що відбиває свідоме втручання мовного колективу  чи його представників в реалізацію спілкування даною мовою. Зрозуміло, що будь-яка мова має свою власну норму, яка складається з сукупності регулярно використовуваних фонетичних, лексичних і граматичних засобів. Мовна норма народжується в боротьбі двох суперечливих тенденцій: тенденції  до внесення змін у існуюче використання мовних засобів і тенденції до збереження традиційного їх вживання. Поряд з цим після виникнення літературної мови народжується й її норма, яка у порівнянні з попередньою  відзначається більш свідомим і  більш обов'язковим характером, бо норма літературної мови визначається не лише використанням певних мовних засобів, а й впливом різних мовних і немовних теорій. Це зайвий раз  доводить суспільний характер мови.

Боротьба чеського народу за незалежність своєї національної культури проти  її «понімечення» в кінці XVIII —  на початку XIX ст. відбилася на кодифікації  норми чеської 

-12-

літературної мови, яка була свідомо  зорієнтована Й.О. Добровським на мовну  норму 

старшого класичного періоду, а  не на сучасну йому мову. Пізніше, в XIX ст., лексичні норми чеської мови на основі такого самого захисту національних прав були спрямовані проти лексичних  запозичень навіть елементів інтернаціонального характеру і цей пуризм породив  велику кількість кальок в тих  випадках, коли інші мови користуються інтернаціоналізмами. Якщо мова в цілому байдужа до суспільства, яке вона обслуговує, суспільство не виявляє  байдужості до мови, якою воно користується. Інколи подібна «зацікавленість» проявляється у крайніх формах пуризму, коли за всяку ціну з мови намагаються  усунути всі слова іншомовного  походження. Най частіше крайній  пуризм пов'язаний з мовною політикою  шовіністичного забарвлення.