Морфологічні ресурси стилістики української мови

Дієприслівникові  звороти, загалом властиві книжній, писемній мові, — також малопомітне стилістичне явище художнього тексту. Доречні вони лише у тих випадках, коли характеризують додаткову дію при головній, вираженій дієсловом-присудком: «Смугасті та воскові дива — гарбузи — лежать уже в купі під грушею, або під хатою, або ж поснули по всьому городу, хто де притуливши свою голу голову» (Є. Гуцало).

Дієприслівники  мають здатність дещо архаїзувати  виклад, уповільнювати його:

«... І вже не міг іти в ту незламну країну без  иайретельпі- шнх приготувань, не давши гаразду в своїй величезній імперії, не втихомиривши сусідів, не подавивши повстань, не вдовольнивши зажерливий Константинополь їдвом, питвом і розвагами...» (П. Загребельнии)

Оскільки у  нехудожніх стилях ці звороти викопують  функції логізації тексту, вказуючи на взаемопідпорядку- вання частин його, є небезпека, що ця логізація дещо засушуватиме художній текст.

Службові  частини мови. Вони є засобом відтворення у мові, логічних зв'язків, а також способом вияву різних типів модальності. Вони можуть — у відповідно організованому контексті — «актуалізуватися», перетягуючи на себе логічні наголоси, наприклад: «Ти (вересень) ховайсь у яблуко, в терен і укріп. Ти втікай у ямби, а хочеш — у верлібр» (Б. Олійник).

Ми не будемо зупинятись на тих морфологічних  особливостях художнього тексту, які переносяться сюди з інших стилів, зокрема з розмовної мови, оскільки свого найповнішого вираження ці риси набувають у тих стилях, для яких вони є органічними. У художньому стилі такі морфологічні явища лише відповідно інтерпретуються.

Так, наприклад, лише в розмовній мові та фольклорі  вживаються такі варіанти загальновживаних граматичних форм, як поетичні форми  прикметників (широкії, голубії), закінчення -ть в інфінітиві (ходить, гулять), повне закінчення у наказовому способі дієслів (зробіте, скажіте) та ін. Вони не вживаються ні в діловій, ні в науковій, ні в публіцистичній мові.

У мові художньої  літератури вони вводяться для посилення, підкреслення якихось елементів, з метою уникнення повторень і стильової одноманітності, для створення враження стильової цілісності, зокрема з метою стилізації під фольклор та ін.

1.2 МОРФОЛОГІЧНІ ЗАСОБИ РОЗМОВНОГО МОВЛЕННЯ

Більша гнучкість  норм у межах розмовної мови дає  змогу тут користуватися варіантами слова, в стосунку до яких літературна (особливо писемна) мова значно суворіша.

І м е н н и к. Деякі іменники розмовної мови вживаються в іншому роді, ніж у книжній мові; літературна норма: санаторій, берет, жакет, жилет, плацкарта, туфля, клавіш; у розмовній мові — санаторія, беретка, жакетка, жилетка (літературно-розмовні форми); плацкарт, туфель, клавіша (просторічні форми).

У розмовній мові категорія роду іменників часто  набуває стилістичного значення. Проте не всі три роди однаково навантажуються додатковими стилістичними значеннями. Найменше обтяжений ними чоловічий рід. Жіночий і середній рід несуть на собі значно більше стилістичне навантаження. Так, іменники жіночого роду вживаються як засіб негативної характеристики осіб чоловічої статі (вони створюють знижені експресивні прізвиська, клички та ін.): «Не повий Оцей лукавий лановий. Стара собака, та ще й бита» (Т. Шевченко); «Відкіль бредеш ти, голово лиха — Лисиця так мовля Ослові» (Л. Глібов); «Не знаю як по всіх, а по деяких готуються до оборони: припасають зброю, сокири, а села так огороджують, щоб ніяка гадина не прослизнула» (М. Стельмах).

теж мають яскраво  експресивний характер і використовуються з тією ж настановою у розмовній  мові і в просторіччі, узгоджуються і в чоловічому, і в жіночому роді: «Було. Бачив в'юни і в печі, і під припічком у верейці, — з жалем промовив лакуза, шкодуючи, що таки викрутився Левко, в'юном вислизнув від панської кари» (М. Стельмах).- Іменники середнього роду, вжиті метафорично, узгоджуються тільки в середньому роді: «— Можеш, мої-, серце, не хвалитися. 1 купці мають свою бархатну книгу»; «— І Терентііі починає задихатися від люті.— Начитався, стерпи погане, всякого пепотрібу в книжечках і жиги людям не даєш!» (М. Стельмах).

Середній рід  у розмовній мові вживається насамперед тоді (йдеться про ті випадки, де є можливість вибору), коли стать  не має значення, коли нема потреби  або змоги її визначити, а також  коли іменники в реченні різного  роду: «Піди, каже, заверни з саджавки той товар, аже би котре не загрузло»; «Батько там весільний і мати дають їм горілки, і йде кожне собі додому обідать» (записи І. Рудченка).

Середній рід  позначає ще збірність, зокрема значну і нерозчленовану масу людей: «Дітвора, котре біжить, котрого на руках несуть...» (Г. Квітка-Основ'яненко); «Як почули люди, то стали збігатись з усього села, старе й мале, мов на ярмарок» (Панас Мирний); «Жила у батька-матері, не знаючи горя, ані лиха. Сказало, як молоде, то й гадок не має; тільки й думки, якби-то погуляти весело» (Марко Вовчок).

Отже, залежно  від контексту середній рід може наповнюватись досить різноманітною і строкатою гамою емоцій. Створюються вони на підставі основного значення — зверхнього ставлення мовця; ця зверхність може бути сповнена співчуття, поблажливості, легкого презирства, гострого осуду та ін. Порівняйте: «Воно й училось, нівроку йому. Страх яке до книжки було: чита, одно чита...» (А. Тесленко).

Переважно у розмовній  мові та в просторіччі використовується форма однини зі збірним значенням для найменування сукупності предметів (родове значення у слові тут нібито висувається на перший план): «Наш трест знає, як підносити загальний тонус курортника: півлітра, шашличок, і будь ласка — море по коліна!» (журн.).

У зв'язку з тим, що у більшості випадків образне, метафоричне значення властиве іменникам  у однині, вона має значно більшу експресивність (у множині виступають переважно прямі значення слів).

Образність іменників  у однині більша ще й тому, що в  розмовній мові дуже поширене вживання форм однини для позначення множинності (що супроводжується появою нових відтінків значення, найчастіше фамільярних): «От поїдете ви в те місце, де такого крижня, такого крижня (мільйон), а вам пастушки й скажуть: — Нема тут, дядю, ніякої качки\ Вибили! Вже з місяць як бабахкають!» (Остап Вишня).

Ширше, ніж у  літературній мові, тут використовуються збірні іменники (стилістично вони виразніші). Це прийом, типовий для розмовної мови, де в контексті можуть зближуватись поняття, які об'єктивно належать до різних понятійних категорій.

Розмовна мова характеризується вживанням відмінюваних іменників; невідмінювані форми іменників різного походження тут майже не зустрічаються. У просторіччі помітна тенденція до переведення вживаних у розмовній мові невідмінюваних іменників у категорію відмінюваних: «— Ех, Женя, мадамочки перелякався! — докинув хтось в'їдливо на адресу Кравцова» (Д. Бедзик).

Кличний відмінок, який у літературній мові вживається паралельно з називним відмінком, у розмовній мові виразно переважає, крім тих випадків, коли звертання передається субстантивованими словами, які цієї форми не мають, наприклад: «Юрко розлютувався, махнув кулаком:

• Іди, гидь, хоч зараз говори! Біжи, стерво, зараз же! Вистрибом катай до пана!
• Та не кричи так, самшедший: ще хтось почує — раптом злякався Левко і подивився навкруги» (М. Стельмах). У розмовній мові дуже поширена форма родового відмінка у функції знахідного, коли йдеться про неживі предмети. Це створює більш або менш відчутну образність, посилює виразність мови, її експресивність: «—Замовч, маро болотяна, заклинило б тобі навік язика і зуби заодно! — ступив наперед Никанор, ладен вдарити сестру»; «Потім кинув її на воза, пригрозив ще й рублем врублити й повіз до Плачинди» (М. Стельмах). Таке вживання ми спостерігаємо коли є необхідність підкреслити ці назви, зосередити на них увагу, до деякої міри персоніфікуючи їх (у випадках типу «сісти на бомбардувальника», «збити винищувача», «підбити тягача»).

У вільній невимушеній  емоційній розповіді повторювані форми іменників родового відмінка вживаються на позначення великої кількості чогось: «А дівчат, дівчат но селі співало!» (Марко Вовчок).

Прикметник.Розмовна мова широко користується прикметниковими формами і в їх прямому, і в переносному значенні. Як відомо, якісні прикметник досить легко утворюють переносні значення. Відносні прикметники набувають переносних значень звичайно лише в тих випадках, коли вони переміщаються з однієї смислової сфери в іншу. Ось випадки такого перенесення: «Бузька кинуло в піт... Намагаючись приховати своє хвилювання, він спробував було посміхнутися — сам же відчув, що посмішка вийшла дерев'яна, жалюгідна» (І. Рябокляч).

Ширше, ніж усі  інші стилі, користується розмовна мова формами присвійних прикметників на -ин (-їн), -ів (-їв) від назв живих істот. Як відомо, присвійні прикметники позбавлені відтінка якісності. Вони виконують функцію вказівки (у широкому значенні цього слова), а не оцінного означення, тому стилістичні їх можливості невеликі.

Граматичні форми  ступенів порівняння, особливо в поєднанні з іншими словами, у живій тканині розмовної мови набувають великої кількості значень і відтінків, які не випливають з цих граматичних форм і не вкладаються у рамки певних граматичних категорій.

В усній розмовній  мові способів вираження міри якості значно більше, ніж у книжній. Тут  якісні ознаки виражаються не тільки ступенями порівняння прикметників, а й засобами словоскладання (веселий-веселий), суфіксації {темнісінький), префіксації (прехороший), поєднання з допоміжними словами (найкращий у світі), синонімами (порівняйте: найб лискучі ший —як жар горить). Це може бути звичайний прикметник, але висловлений з певною інтонацією («— Там хороіиий\..у>), це, нарешті, можуть бути фразеологізми, синонімічні до значення прикметника у найвищому ступені та ін.

До синонімів  найвищого ступеня прикметників можна віднести сполучення прислівників темно-, ясно-, густота ін. з прикметниками, які показують колір. Такі складні прикметники надають характерної концентрованості кольоровій характеристиці, наприклад: «Гори околишні почорнілії, небо стало гус/посинім, а рогатий місяць, злегка причепившись до вершечка чорної гори, нагадував нам, що ми знов повертаємо в край аллаха й Магомета...» (М. Коцюбинський).

Порівняльні звороти  виступають як ускладнено-описовий вид ступенів порівняння і тісно з ними пов'язані:«Не посміхайся, Ференц, не суши до мене зуби. У мене ще й в самого такі, що цвях перекушу. I рука ще не мліє. Та й сини ще дома ростуть, червоні, мов калина, та дужі, мов дубці» (О. Гончар).

Активний процес субстантивації прикметників дав у  сучасній нам розмовній мові значну кількість новотворів (червоні, білі, вихідний, ланова, пальне, наївна, збиральна та ін.). Уже з розмовної мови ці слова потрапляють у інші стилі (у публіцистичний, художній). Наприклад: «Запасні бочки з пальним, ув'язані металевими тросами, стояли зверху на кожному танку» (О. Гончар).

Числівник. Українська розмовна мова використовує значну кількість збірних ч и с л і в н и к і в найрізноманітнішого типу творення (порівняйте: п'ятеро, двадцяток, вісімка, тисячка, двадцятеро, сестірочко, обойко та ін.). Вживаються вони не тільки при назвах осіб, але й при перерахуванні тварин та речей і понять: «То що вони з галери сходжали, велику радість мали, двадцятеро суток гуляли» (дума).

Розмовна мова і мова фольклору зберегли такі утворення збірних числівників, які зовсім не властиві сучасній літературній мові: «Тридцятеро й троє на подвір'ячко твоє» (народна пісня); «Сорок і ще чотири могутні київські ієреї на чолі з митрополитом в сяючих ризах, з масою розкішного волосся, диякони з кадилами й кропилами, протодиякони із своїми атрибутами, архідиякони, що рикали громовим риком, — хресний хід рушив з собору через знамениту браму на площу» (О. Довженко).

Збірні числівники більш предметні, ніж кількісні, а тому вони легко можуть субстантивуватись, що особливо часто зустрічається  у конструкціях, близьких до розмовної мови або належних до неї («Послухають, розійдуться, обоє раденькі», Т. Шевченко). Вони не лише позначають певну кількість одиниць, а становлять ніби неподільну сукупність, одне ціле.

Пестливі, зменшені форми збірних числівників — теж особливість розмовної мови і фольклору (обойко, двойко, троєчко, тройко, четвірко, п'ятірко, шестірочко та ін.).

В усній мові ширше, ніж у писемній, книжній  вживаються різні числові іменники, що виражають кількість (дюжина, пара, сотня), а також застарілі форми (копа, сороківка, око). Ці іменники можуть мати згрубілу і пестливу форму (сотняга — сотенька): «Прийшла господиня. Ябігла, чвертку горілки принесла; випили вони удвох, пообідали...» (Панас Мирний).

Числові іменники половина, третина, чверть, вжиті замість дробових «одна друга» та іи., опущення слова нуль у десяткових дробах, обмежений обсяг дробових числівників — ось типові риси розмовної мови. Наприклад: «Зарізав він гуску, половину вкинули в юшку, половину спекли» (І. Нечуй-Левицький).

Займенник. Стилістичні функції займенникових форм найвиразніше проявляються саме у загальнонародній розмовній мові (звідки вони проникають і в мову художньої літератури).

Так, повторення займенника я створює враження підкресленої уваги до своєї особи, вихваляння: «Злетівши кулею високо вгору Від спритної ноги, футбольний М'яч сказав: — Ну, вороги, Зі злості луснете ви скоро — Дізнаються нарешті всі на світі, Що першим я проклав у космос путь! Еге ж, це по моїй орбіті супутники розгін тепер беруть! А рвуся вгору сотні років, А в них — лиш перші кроки. Чому я сам супутником не став? Не хочу одриватись од Землі —- У мене безліч тут важливих справ» (П.Сліпчук).