Морфологічні ресурси стилістики української мови

Заміна я на ми, як правило, супроводжується появою додаткових експресивних відтінків значення (іронії, зневаги, ворожості та ін.): «Прокіп доніс до рота борщ, проковтнув його і зупинив на Тимкові шорсткі очі: — В чужій хаті питаються, чи можна сісти, а не лізуть на покуття по-свинячому.

—Нічого, ми й непрошені сядемо,— Тимко кладе біля себе на лаві картуз, трусить кучерями...» (Г. Тютюнник).

Коли займенник ти вживається не для називання певної, цілком визначеної особи, а в узагальненому значенні, він вносить у розповідь відтінок особливої інтенсивності: «А у будень, то він тобі не посидить в хаті, Все нишпорить по подвір'ю» (Т. Шевченко).

З таким же узагальненим значенням вживається іі займенник першої особи множний: «Нам би треба менше пригадувати, а більше думати, що робити. Думати про те, що нас чекає...» (О. Гончар). У цін ролі можлива й друга особа множини: « — Ми? Захворіємо? От, їй же богу, ні, дядю! Ось місяць, як із дому — холодище ж який, а ми ж босі. І хоча б раз вам кашлянув хто» (А. Головко).

Отже, займенник ви, залежно від контексту, то наповнюється холодною ввічливістю, то вказує на шанобливе ставлення, то надає розмові жартівливого, забарвлення, наприклад: «Міномети вій, мов панянки: всі в нарядах, всі під кокетливими парасольками, що захищали їх від дощу. Бійці до них звертались, як до панянок — тільки на «ви»: «Дозвольте перевірити ваш приціл... —Дозвольте вас протерти банником...» (О. Гончар).

У загальнонародній розмовній мові пошана множина виражається не лише у другій, (займенниками третьої особи множини і узгодженими з ними дієсловами): «Наша Ганна Антонівна не любить, коли я про них розказую. Вони тоді аж сердяться. Ти, кажуть, Паша, не думай, що я добра (Ю. Яновськнй) ».

З відтінком зневаги, роздратування, перестороги вживаються займенники ти, ви при дієсловах наказового способу в розмовній мові. У просторіччі займенники ти, ви, набуваючи узагальненого значення, часто входять до різко експресивних, здебільшого лайливих фразеологізмів.

Займенник він у розмовній мові вживається іноді з метою евфемізації. Небажання назвати щось незбагненне, страшне і є причиною такої заміни назви цього невідомого предмета або поняття займенником він.

Займенники воно і щось позначають невідому, невизначену особу — діяча у розмовній оповідній мові. «Хто ж це в мене їх підчистив? Воно й бере, та не заразом, а потрошку... Коли б мені його піймати та провчить, —воно б тоді одсахнулося» (Б. Грінченко); «Чуємо, щось наче пішло у світлицю» (Г. Барвінок); «Я вчора бачив, як щось під'їхало до школи, та й кажу батюшці: чи не нова вчителька, а вони посилають — піди, кажуть, до Тетяни, дізнайся — хто, звідки й що воно...» (М. Коцюбинський).

Часом у розмовній  мові займенник мій, наш вживаються для зосередження уваги на предметі розмови: «Усміхнувся мій Ярема, Тяжко усміхнувся»; «Іде собі наш Ярема, Нічого не бачить» (Т. Шевченко).

Займенник той, без вказівного значення, вживається для виділення і підкреслення тих слів, при яких він стоїть у порівняльних зворотах: «І заспівала, затягла, — наче теє срібло переливається» (Марко Вовчок); «Воца булаповна та свіжа, як та ягода. Гнат задивився на неї» (М. Коцюбинський).

Займенники у  розмовній мові можуть виконувати різні  супровідні визначальні функції, звичайно властиві часткам. Однією з таких поширених у розмовній мові форм є частка собі, яка створює колорит усної, вільної, невимушеної розповіді, концентруючи увагу на слові, при якому вона стоїть: «Од зіроньки до зіроньки Сидять собі у вдівоньки. Сидять собі, розмовляють, Пречистої дожидають» (Т. Шевченко).

Наказ, вимога посилюється  займенником мені, також близьким у цій ролі до частки: «— Тітко, я ж їсти не хочу...

— Поговори мені, — нахиляє темну голову до вогню. — Коли це наймит їсти не хоче? Хіба що на Великдень і то не завжди», або: «Посмійся, посмійся в мене. На кутні засмієшся, як видряпаю твої безсовісні очі» (М. Стельмах).

Частка все виражає продовженість, повторюваність дії: «Я співаю. Чи то сиджу, чи то гуляю, Все співаю, все співаю, Уже забула говорить...»; «Сиджу собі та все дивлюся» (Т. Шевченко).

Частка воно вказує на предмет думки, що заслуговує на спеціальну увагу: «Думав я, їдучи в столицю, завернуть до Вас на Січ, поцілувати тебе, твою стару і твоїх діточок, але не так воно робиться, як нам хочеться» (Т. Шевченко).

Дієслово. Як відомо, багатстві значень д і є- слова зумовлюється багатоманітністю не лише його відтінків змісту, але й багатством синтаксичних зв'язків, тобто тими можливостями створювати нові конструкції, які наявні у дієсловах, бо вступаючи у різні синтаксичні зв'язки, дієслово набуває неоднакових відтінків значення або значень (смалити кабана, смалити горілку, смалити цигарки, смалити когось — бити та ін.).

Взаємозамінюваність форм дієслова в межах категорії особи, часу і способу дає можливість висловлювати у розмовній мові часом дуже тонкі відтінки значень (вираження суб'єктивної оцінки). Так, дієслова першої особи однини можуть замінюватись формами третьої особи однини (мовець характеризує себе як сторонню, третю особу). Це падає мові відтінку твердості, впевненості, а часом урочистості: «Гайдай. Мінер Гайдай піде до мінного апарата і виконає наказ комітету. Він пустить на дно есмінець «Стремительный» (О. Корнійчук).

Заміна другої особи третьою в діалогах найчастіше відбувається тоді, коли один із співбесідників роздратований, здивований або вражений словами чи поведінкою другого. Він начебто оцінює тоді поведінку співбесідника, звертаючись до сторонньої особи, і цим висловлює свою скаргу, докір, незадоволення: «— Ловиш рибку, «пане добродзею»? Лови, лови... фабрикант! Він думає, що для нього фабрику збудують...» (М.Коцюбинський).

Дієслова третьої  особи множини вживаються ще й  у ролі неозначено-особових (найчастіше це риса розмовної мови, проте зустрічається  вона і в інших стилях).

Лише у розмовній  мові вживається і т. зв. стилістична узгодженість в числі, що є порушенням норм літературної мови. Наприклад: «Партизан гукає: «Жми, ребята! Зараз край села їхній пост стоїть! Проскочити треба акуратно» (Ю. Яновський).

Додатковими експресивними  відтінками супроводжується теперішній історичний час. Він вживається у розповіді для того, щоб надати їй жвавості і виразності. Події тут зображуються так, наче вони відбуваються на очах у слухача (або читача), який стає їх живим свідком. У художньому стилі, як і в розмовній мові, він використовується для образного змалювання фактів минулого (у науковому стилі він зустрічається лише в працях з історії, в описах; в офіційно-діловому стилі не вживається зовсім).

Специфічна риса вживання — здебільшого широкий  контекст, в якому наявні і форми минулого часу: «Аж вбігла смерком наша Оксана у хату до матері... Раденька, веселенька, сміється, щебече, бігає, сяде, впять скочить, кидається матері на шию, розказує, і де була, і що бачила, і з якою дівкою говорила, і як солдати муштрувались, а про старшого — ні чичирк» (Г.Квітка-Основ'яненко).

Теперішній історичний може називати лише окремі дії серед  інших, виражених формами минулого і майбутнього часу. Тоді дії, названі  в теперішньому часі, стають експресивно виділеними. Порівняйте: «Пішов Гонта, похилившись; Іде, спотикнеться. Пожар світить; Гонта гляне, Гляне — усміхнеться. Страшно, страшно усміхався, На степ оглядався. Утер очі... тілько мріє В диму, та й сховався» (Т. Шевченко).

У прозових творах, які стилізуються під усну оповідь, теперішній історичний охоплює звичайно значний відрізок тексту, проте він завжди обрамлюється формами минулого часу.

У розмовній мові є дуже своєрідний спосіб вираження  майбутнього часу: це м а й б  у т н і й час визначень («верст шість буде», «хто ви будете?»).Так зване «близьке майбутнє», тобто те, що швидко і обов'язково має бути здійснене, виражається у розмовній мові формами дієслів теперішнього часу (везеш, завтра? замість повезеш завтра?) і минулого часу (я пішов, замість я піду).

Форми минулого часу доконаного виду вживаються у  переносному значенні — у значенні майбутнього часу — лише у розмовній  мові, у випадках, коли для цього  є спеціальне стилістичне мотивування: різка експресивність і емоційна наснага ситуації або глибока впевненість, переконаність мовця у здійсненні чогось.

Допоміжне дієслово бути у минулому часі (було, бувало), приєднуючись до особових форм, відтворює різні відтінки розповіді-спогаду: з дієсловами теперішнього часу розповідь ніби наближається до теперішнього часу: «Отож, бувало, зранку прибігаю Через городи у Тодосів сад...» (М. Рильський).

Дієслова майбутнього  часу доконаного виду з допоміжними було, бувало підкреслюють повторюваність дії: «Бувало і батькові мати пожаліється: — Хоч би ти сказав хлопцеві. Бач і сорочку вчора надів, чи видно?» (А. Головко); «То бувало з Карпом стрінеться — етапе й побалакає, а то своїх двоюрідних братів наче стала сторонитися» (Панас Мирний).

Форми давноминулого часу вживаються лише у розмовній і побутовій мові; книжним стилям вони не властиві (у дожовтневій художній літературі ці форми ширше вживались як засіб мовної характеристики персонажів): «От дівчина й схаменулась була трохи: і матері поможе в чому, і до мене по-людськи заговорить» (Марко Вовчок).

Форми минулого часу раптової дії, тотожні з одниною наказового способу, відзначаються великою  експресивністю і значенням наближаються до дієслівних форм раптово одноразової дії та інфінітивів, порівняйте: «А хтось тоді й порадь — доки не пізно ще, доки оце козаки в Князівці, мерщій звезти все в економію» (А. Головко) — минулий час, раптова дія; «Заридала Катерина та бух йому в ноги» (Т. Шевченко) — раптово-одноразова дія. Розмовна мова знає й таку форму позначення повторюваності дії, як використання частки знай при дієсловах дійсного способу: «Усе знай позіха та погляда на свого Пістряка, що задумавсь та знай штрика, тз у лоб, то у ніс, думав-думав та й крикнув: «Давай останки, во язицях. Водворике сюди Явдоху Зубиху!» (Г. Квітка-Основ'яненко). Раптовість дії підкреслюється частками Значного поширення у розмовній мов взаємозаміна форм дійсного, умовного і способів.

Так, щоб пом'якшити наказ, вживаються наказового, а дійсного способу минулого виду (взяли, пішли, замість візьміть, візьмемо).З другого боку, форма наказового способу вживається для вираження раптовості дії у таких словосполученнях, як візьми та й скажи, візьми та й пошли та ін. Так само форма наказового способу вживається замість дійсного для вираження дії, що виконується з примусу: «Другі бігають, кричать, а ти сиди пряди, вечеряти подай, посуду перемий та тоді й лягай, а як другі півні прокричали — вставай, світи і знову за гребінь» (Панас Мирний).

Для вираження цілковитої впевненості у розмовній мові використовуються форми наказового способу замість умовного: «Будь це не в Каховці, гірко довелось би хлопцеві, в тисняві ноги йому геть повідтоптували б» (О. Гончар).

Інфінітив у експресивній розмовній мові може виступати для вираження дійсного способу. Так, з словом давай інфінітив підкреслює інтенсивну, активну дію (давай виспівувати).

Прислівник у розмовній мові — це насамперед іменники у ролі прислівників, рідковживані, а то й зовсім не вживані в інших стилях мови (сором казати, а гріх таїти; не так нікода, як невигода; брехнею недалеко зайдеш). Наприклад: «Оженив батько неволею сина»; «Виступцем тихо йду» (А.Метлинський).

Можна ще назвати прислівники завдовжки, завширшки, завдовжки, завгрубшки; уздовж, уширшки та ін., якими в усній розмовній мові визначається приблизний розмір і які в книжній мові майже не вживаються. Загалом серед прислівників є частина таких, що вживаються лише в розмовній мові; у мові діловій, науковій вони замінюються описовими зворотами (порівняйте: відниньки — з цього часу).

Прислівники — колишні форми орудного відмінка іменників—відзначаються особливою , виразністю і вживаються окремо або в фразеологічному звороті, створюючи специфічно український розмовний колорит (притьмом, дзюрком, повагом, ходором, підтюпцем, верхи, пішки)', серед цих розмовних прислівників виділяються різного типу повторення (тихо-тихо, рано-вранці, з давніх-давен, так-таки, гидко-бридко, видимо-невидимо) і складання (стрімголов, натщесерце, достобіса).

Адвербіалізовані слова сила, страх, сміх, біда та ін. у функції прислівників зовсім не вживаються в мові науковій, діловій і навіть публіцистичній, проте в художній і розмовній мові вони цілком доречні: «...аж страх погано у тім хорошому селі» (Т. Шевченко).

Забарвлення прислівників з суфіксами суб'єктивної оцінки -еньк-, -ечк-, -есеньк-, -ісіньк- не вичерпується значенням названих компонентів; воно ширше і різноманітніше (недавнечко, веселенько, байдужісінько).

Вигуки. Як і частки, вигуки — це стихія усної розмовної мови.

Спостереження над  вигуками у мовному потоці, у суцільному контексті свідчать про те, що вони у розмовній мові і в мові народної поетичної творчості вживаються досить широко, надаючи їй експресії, широти діапазону висловлення і виразності. В художній літературі вони підкреслюють загальну емоційність діалогічної мови.

Розмовна мова з її прагненням до лаконізму та експресії широко використовує вигуки в ролі замінників будь-якого з членів речення: