Автор работы: Пользователь скрыл имя, 17 Ноября 2014 в 23:14, шпаргалка
Работа содержит ответы на вопросы к экзамену по дисциплине "Риторика".
Риторичні надбання Києво-Могилянської академії XVIII ст. були значними ще до Феофана Прокоповича. Риторика була живою наукою, яка готувала до життя, давала "хліб". Кожний ритор читав свій навчальний курс, що складався з теоретичної частини і практичної.
Розвиток українського риторичного слова за часів панування Російської та Австро-Угорської імперій являє собою строкату картину.
Пригніченість українського національного життя у складі Російської і Австро-Угорської монархій не сприяла розвою українського красномовства, а мовами освіти, церкви, юриспруденції були російська, німецька, польська чи церковно-слов'янська.
Академічне красномовство в Україні, хоча й не рідною мовою, набирало в XIX ст. сили. Зі стабілізацією суспільного життя у другій половині XIX ст. постає дедалі більша потреба в риториці не в самій лише Україні. Проте XIX ст. нічого суттєвого в цій галузі не створило, видавалися тільки посібники, написані згідно з канонами античної риторики.
Загалом слід сказати, що початок XX ст. — це трагічна епоха. З одного боку, це пора піднесення національної самосвідомості українців, буяння духовної та митецької культури краю, розвій найрізноманітніших шкіл і течій у літературі та мистецтві. З другого боку, цей національний ренесанс був приречений на загибель в умовах наростання тоталітаризму. Зокрема, якщо йдеться про вільний розвиток української мови, що звільнилася з-під гніту попереднього утиску в самодержавній Росії, то успіхи її безперечні. Але паралельно починається, як складова частина боротьби з "українським націоналізмом", поступова, планова та невблаганна русифікація України. За цих умов годі було й сподіватися на будь-який розвій української риторики.
Новітня епоха історії України позначається спалахом риторичної енергії суспільства. Вивільнення духовного пошуку призвело до оновлення древньої церковної гомілетики: змагання та полеміки між різними конфесіями набувають широкого резонансу. Понад сто політичних партій України користуються повним правом виголошення своїх програм і гасел. Академічне слово набуло небувалої досі розкутості — як у сфері змісту, так і форми самовиразу оратора. Не треба багато говорити про розквіт побутового красномовства, яке забарвилося всіма інтонаціями та словесними фарбами, які тільки хоче використати людина — хоча часом за рахунок зниження культурної вибагливості й втрати почуття міри, як це звичайно властиво для перехідних періодів.
о початку XIX ст. історики науки фіксують занепад риторики, який
розтягнувся майже на сторіччя. Проте з середини XX ст. спостерігається
неочікуваний спалах інтересу до риторики у західному світі. Розвиток
індивідуалізму, змагання особистостей, політичних структур, релігійних
груп тощо вимагали відповідного риторичного втілення та оздоблення
програм, позицій, думок. Характерно, що в книзі американця П. Л. Сопера
"Основи мистецтва мовлення" на першому місці подано формулу: "Мовлення – це людина в цілому". З розвитком масових комунікацій змінюється техніка
мовлення, з'являються нові технологічні матеріали й можливості. У
масовій інформації поруч з написаним використовують живе слово. Водночас
ускладнюється саме поняття авторства: численні етапи редагування часом
позбавляють текст автора багатьох особливостей індивідуального стилю.
Масова інформація обмежує можливості діалогу зі слухачем — саме оратор,
диктор, пропагандист монологічно впливають на аудиторію, що порушує
рівновагу, необхідну в діалозі. Слухач або читач може хіба що писати
листи на радіо, телебачення чи до газети або телефонувати до них. Це
висуває потребу вивчення "образу ритора":
Основоположник античної риторичної науки Арістотель виділяв три основні роди (типи) промов: судові, дорадчі та похвальні (епідейктичні). Учення про три роди промов у риториці Цицерона дещо відрізняється від Арістотелевого вчення, який вчення про три роди промов розвинув у три види риторики.
У Цицерона вчення про три роди промов — це ті самі судові, дорадчі та похвальні промови, визначені раніше Арістотелем, і водночас це ще й три роди промов, виділені не за сферою і метою, а за якістю промов, мовним матеріалом, тобто за тією основою, на якій пізніше сформувалося вчення про три експресивні стилі: високий, низький і середній (помірний).
Кожний рід промов має свою досить загальну, але окремішну мету. Такою метою для дорадчих промов є користь чи шкода, для судових — звинувачення чи виправдання, для похвальних — похвала або осуд, поганьблення. Дорадчі промови можна вважати найпоширенішою, щоденною велемовністю. У таких промовах люди дають іншим поради, пропозиції, оцінки, схиляють до своїх думок, спонукають до певних дій, вчинків або, навпаки, застерігають від небажаних думок, шкідливих дій, негідних вчинків. Це виступи перед колективом, громадою, товариськими зібраннями, друзями, сусідами тощо. Судові промови — це звинувачувальні чи виправдовувальні промови позивачів, самозахисні виступи відповідачів, прокурорські звинувачення, адвокатські захисні промови, виступи суддів, свідків, громадських представників, присяжних тощо. Епідейктичне, або похвальне, урочисте красномовство поряд із судовим досягло великого розквіту ще в античній риториці. В епідейктичних промовах хвалять, прославляють, возвеличують особу, факт, подію або, навпаки, гудять, осуджують, ганьблять.
Найважливішим і найскладнішим у риторичній практиці є публічне ораторство. Власне, антична риторика й виникла як наука про публічну (на площах, зборах, у судах) живу промову. У пізніші часи поступово почалося розгалуження і відбрунькування інших видів і жанрів промов, розвинулося галузеве (академічне, військове, педагогічне та ін.) красномовство, збагатилося мовними засобами і специфічними технічними прийомами. Проте й досі головним випробуванням для ораторів залишається жива публічна промова перед великою аудиторією, бо вона багатоаспектна, відповідальна і трудомістка.
Публічне красномовство комбінує і синтезує в собі багато ознак. Це видно з таких його характеристик:
а) за змістом воно є суспільно важливим і проблемним;
б) за формою реалізації публічне мовлення є писемно-усним;
в) за відношенням до форми мовлення є книжно-розмовним;
г) за функціональним типом мовлення публічна промова може бути синтезом елементів усіх функціональних мовних типів — розповіді, опису, міркування, монологу;
д) за характером реалізації публічне мовлення є підготовлено-імпровізаційним.
Змістом публічних промов обирають, як правило, дуже важливі і часто проблемні для їх вирішення питання суспільно-політичного, громадського чи виробничого життя. Це можуть бути проблеми, що потребують публічного ствердження чи заперечення, аргументації чи спростування, розв'язання конфлікту та обрання правильного вибору.
Публічне мовлення має кілька різновидів за галузевим і жанровим критеріями.
Лекційно-пропагандистське красномовство має в своєму складі три види виступів (лекцій):
а) власне наукові, теоретичні: лекції, наукові доповіді і повідомлення;
б) науково-методичні: навчальні лекції;
в) науково-популярні: лекція-огляд, лекція-екскурсія, кіно- чи телелекція.
Політична промова — це заздалегідь підготовлений гострополітичний виступ з позитивними чи негативними оцінками, обґрунтуванням, конкретними фактами, з накресленими планами, перспективою політичних змін.
Політичною промовою може бути парламентський виступ як публічне намагання переконати аудиторію в доцільності певної ідеї, заходів, дій. Для цього використовуються оригінальні пропозиції, аргументи, несподівані думки, емоційний виклад, швидка реакція, "рамка" мовного етикету.
Політичні промови майже завжди є гостро публіцистичними, тому що в них є ствердження якоїсь ідеї, погляду, напрямку, ідеологічної позиції, а це неминуче означає відсторонення інших позицій, якщо навіть вони й не називаються. Вираження ідейної позиції, особливо на великий загал слухачів, завжди потребує пафосу, який може виражатися по-різному: вдалими, "ударними" перифразами, порівняннями і зіставленнями, епітетами й метафорами, морально-етичними антитезами, ствердними запереченнями; повторенням певних ідеологем; гіперболами, актуалізацією окремих слів і виразів, влучних і дотичних до ситуації, оказіональним новотворенням, аритмічним синтаксисом, експресивним тонуванням. Попередньо підготовлена і написана політична промова завжди має бути розрахована на живе виголошення, як правило, політична промова вдається тоді, коли вона не прочитана і навіть не виголошена, а з розумом сказана.
Судові промови — це звинувачувальні чи виправдовувальні промови позивачів, самозахисні виступи відповідачів, прокурорські звинувачення, адвокатські захисні промови, виступи суддів, свідків, громадських представників, присяжних тощо.
Судові промови характеризуються чітким формулюванням мети, переконливою аргументацією, знанням справи і ситуації, умінням знаходити аналогічні приклади, шукати найменші зачіпки, збільшувати або применшувати якийсь факт, передбачати розвиток подій, красномовством зворушливо впливати на судову владу. Джерела свідчать, що риторика почалася саме з судового красномовства у V ст. до н. е. в Давній Греції та Римі (зокрема, в демократичній державі Афіни), нагромадила великий досвід, витворилась у науку на захист закону, справедливості, демократії і гуманізму.
Судове красномовство сформувало такі традиційні види промов, кожна з яких має свою етичну рамку і специфічні мовні формули: звинувачувальна (прокурорська промова); захисна (адвокатська промова); самозахисна промова; промова громадського звинувачувана; промова громадського захисника; судова промова.
Церковне красномовство — це проповіді, бесіди, напуття, коментування
Біблії в практиці різноманітних християнських конфесій.
Основним жанром церковного ораторства є проповідь — коментар до Біблії
(хоча християнин мислиться як місіонер, що проповідує при будь-якій
нагоді). Більше того, саме завдяки апеляції до Писання громадські та
інші інтереси людини стають «крупнішими», узагальненими. Політичний чи
інший аспект, якому потрібно надати місце в проповіді, має органічний
зв'язок зі Святим Письмом. Проповідник не відділяє Біблію від мирського,
світського, а навпаки, інтенсивно їх поєднує. Але треба, щоб події життя
служили ілюстрацією до Писання, а не навпаки, коли Писання служить
«ілюстрацією» для зведення якихось політичних чи життєвих рахунків.
У церковній практиці здавна усталилося читання Нового Завіту відповідно
до річних свят та повсякденних богослужінь. Літургічні читання в церкві,
починаючи з Пасхи, поділяються на щотижневі цикли, які в сумі своїй
підпорядковані розкриттю змісту Нового Завіту як Божественного
Об'явлення. В усьому цьому є продуманий план, символіка та розвиток
ідеї. Саме тому священик мусить чітко усвідомлювати, який з моментів
цього плану він сьогодні висвітлює людям, яким чином він пов'язаний з
тим, про що говорилося минулого разу, як сьогоднішня проповідь торує
розуміння проповіді наступної, що виголошуватиметься потім.
Тема церковного оратора вже сотні років визначена наперед церковним
календарем. Але така визначеність зовсім не означає, що церковний оратор
позбавлений клопотів: розумова робота тут так само потрібна, як і в
галузі світського красномовства. Проповідникові навіть важче, бо він
мусить знайти популярні ходи й прийоми, які б наблизили Святе Письмо до
людини.
Суспільно-побутове красномовство "обслуговує" різноманітні життєві побутові події і ситуації: народження, одруження, вітання, ювілеї, зустрічі, прощання тощо. Соціально-побутове красномовство має виразно окреслений національний характер, воно зберігає і продовжує традиції та звичаї народу. Родини, хрестини, сватання, заручини, одруження, ювілеї, віншування й привітання зі святами та пам'ятними подіями і датами завжди супроводжуються красномовними звертаннями, вітальними промовами, тостами й побажаннями, примовками тощо. Тому суспільно-побутове красномовство має масовий характер і помітний вплив на культуру живої народної мови. На жаль, українське суспільно-побутове красномовство недостатньо досліджене, бо воно народжується і зникас в усному мовленні. Проте окремі перлини можна зібрати з фольклорних записів, спогадів письменників, літературних текстів. Красномовними оповідачами були Остап Вишня, Максим Рильський, Олександр Довженко, Василь Сухомлинський, Олександр • Ковінька, Юрій Смолич та багато інших.