Автор работы: Пользователь скрыл имя, 17 Ноября 2014 в 23:14, шпаргалка
Работа содержит ответы на вопросы к экзамену по дисциплине "Риторика".
Опора на особистий досвід, думки, що завжди цікаві слухачам.
Показ практичної значимості інформації.
Використання гумору дозволяє швидко завоювати аудиторію.
Короткий відступ від теми дає можливість слухачам «відпочити».
Уповільнення з одночасним зниженням сили голосу здатне привернути увагу до відповідальних місць виступу (прийом «тихий голос»).
Діючим засобом контакту є спеціальні слова і вислови, що забезпечують зворотний зв'язок. Це особові займенники 1 і 2 особи (я, ви, ми, ми з вами), дієслова у 1 і 2 особі (спробуємо зрозуміти, обмовимося, відзначимо, прошу вас, відзначте собі, подумайте, конкретизуємо й ін.), звертання (шановні колеги, дорогі мої), риторичні запитання (Ви хочете почути мою думку?). Перераховані мовні засоби контакту допомагають перебороти «бар'єр», служать об'єднанню оратора зі слухачами.
Для того щоб виконати одну з важливих порад Цицерона, а саме: "необхідно надати красу самому мовленню", кожному промовцеві треба звернути увагу на те, як він дихає і як виголошує промову, як вимовляє звуки, звукосполучення, слова й вирази.
На дихання оратора впливають зовнішні і внутрішні чинники. До зовнішніх належать розмір приміщення (замале або велике для певної кількості людей, з доброю або поганою акустикою, неестетичне, непровітрене, холодне), наявність сторонніх шумів, дій, людей, поспішність, доброзичливість або недоброзичливість аудиторії та керівництва тощо.
Внутрішні чинники залежать від самого промовця, тому, враховуючи їх та дотримуючись певних правил дихання і вимови і тренуючись, можна досягти значних успіхів на цьому шляху:
— Слід обрати зручне місце і зручну позу. Краще говорити завжди стоячи, з трохи піднятою головою, розправивши плечі, тоді мовні органи будуть вільними, не затисненими.
— Вдихати й видихати повітря треба безшумно, не втягуючи і не сопучи, не хекаючи і не крекчучи, не натужно, так, щоб слухачі не помічали дихання промовця, бо якісний звук утворюється тільки на спокійному струмені повітря.
— Вдихати повітря слід тільки через ніс, спокійно, вільно, безшумно.
— Починати мовлення можна лише тоді, коли в легені набереться повітря стільки, що його вистачить на вимову певної структурно-логічної частини тексту, щоб не робити позачергового, рятівного вдихання, яке може порушити плавність і ритм мовлення.
— Слід витрачати повітря рівномірно і не допускати повного видиху, тому що звучання може перейти на неприємний для слухачів фальцет.
— Щоб не втратити темпу мовлення, треба використовувати природні зупинки між блоками тексту для добирання повітря в легені. Поповнювати запас повітря треба своєчасно і непомітно.
— Ніколи не треба говорити на крайній межі сили свого голосу, особливо починаючи промову. Бажано обрати середній рівень, щоб за потребою можна було підняти силу голосу чи опустити.
Кожний промовець повинен знати можливості і межі свого голосу і не перенапружувати голосові зв'язки, щоб не бути смішним.
— Риторична практика радить обов'язково готуватися до промови не тільки письмово (писати текст виступу), а й усно, тобто озвучувати промову. Добре, якщо є можливість записати промову на магнітофонну стрічку і прослухати себе, щоб уникнути помилок і вилучити все непотрібне.
Дикція — це ступінь виразності у вимові звуків, складів і слів в мові. Ясність і чистота звучання мови залежать від правильної і активної роботи апарату артикуляції.
Дикція — це ступінь виразності у вимові звуків, складів і слів в мові. Ясність і чистота звучання мови залежать від правильної і активної роботи апарату артикуляції.
Вимова голосних і приголосних звуків характеризується такими
особливостями:
– голосні звуки вимовляються повнозвучно в будь-якій позиції
(наголошеній чи ненаголошеній) (конвенція, інвестор); звуки [а], [і],
[у] передаються завжди чітко і виразно (аудит, акція); ненаголошений [о]
не наближається до [а], як у російській мові (конкурент, монополія), але
перед складом з наголошеним [у] та [і] – [о] (корупція, запорука);
ненаголошений [е] вимовляється як [еи], а ненаголошений [и] – як [ие]
(вексель, дисконт); звуки [е], [і] в іншомовних словах після голосних
можуть йотуватися (клієнт, егоїст);
– приголосні дзвінкі не оглушуються в кінці слів та в середині перед
глухими, тільки [г] у словах нігті, кігті, легко, вогко, дьогтю та в
похідних від них перед глухими вимовляється як [х]; глухі приголосні
перед дзвінкими передаються дзвінко (клятьба, просьба); прийменник і
префікс з перед глухими послідовно оглушуються (з товаром, з попитом);
звук [з] у префіксах роз-, без-, через- та прийменниках без, через перед
глухими залежно від темпу мовлення може вимовлятися дзвінко або оглушено
(розпорядчий, безприбутковий, через транспорт); губні, шиплячі
(неподовжені), задньоязикові і гортанний [г] звучать твердо, лише перед
[і] пом’якшено (біржа, мільйон, шість, банкір, архів); у деяких питомо
українських та іншомовних словах губні, задньоязикові, гортанний та
подовжені шиплячі пом’якшуються перед я, ю (бюджет, кювет, річчю,
бездоріжжя); перед [е] приголосні вимовляються твердо (цейтнот, тендер)
тощо.
Вимова звукосполучень пов’язана з такими процесами:
– з асимілятивними змінами; напр., у закінченнях дієслів -ться,
-шся вимовляються як [ц?:а], [с?:а] (інвестується, фінансуєшся), -жся,
-чся у дієсловах наказового способу передаються як [з?с?а], [ц?с?а]
(уріжся, морочся), [з] перед шиплячими уподібнюється до них і
вимовляється як [ш:], [ж:], [жш] (зшити, безжурність, безшумний);
– з подвоєнням звуків; напр., два звуки вимовляються при збігу однакових
приголосних на стику префікса і кореня, кореня і суфікса, двох суфіксів,
двох префіксів, основи дієслова і постфікса (віддаль, корінний,
годинник, возз’єднання, піднісся); у похідних від слів з подвоєними
звуками (законно, невинність); у прикметниках на –анн-ий, -янн-ий,
-енн-ий зі значенням
іншомовних власних назвах (Брюссель, Голландія, Канни, Оттава, Діккенс);
у словах алло, брутто, нетто та інших;
– з подовженням звуків; напр., подовжено вимовляються звуки [д], [т],
[з], [с], [л], [н], [ж], [ш], [ц], [ч] після голосного перед я, ю, є, і
у всіх відмінках імен. сер.р. на -я ІІ відм. (крім Р.в. без закінчення а -я ІІ відм. (крім Р.в. без закінчення
-ів) (знаряддя, намагання); перед я, ю у прислівниках (навмання, зрання,
попідвіконню), перед є, ю у формах тепер. часу дієслова лити та в
похідних від нього (ллють, виллється);
– зі спрощенням звуків у групах приголосних при словотворенні або
словозміні; напр., у групах ждн – жн (тиждень – тижневий), здн – зн
(проїзд – проїзний), стн – сн (якість – якісний), (містити – місце), скн
– сн (тиск – тиснути); спрощення не відбувається у питомих та іншомовних
словах на -т, -ст (агент – агентський, Карпати – карпатський), у групах
приголосних -стц-, -стч- (монополістка - монополістці), у числівниках (шістсот, шістнадцять); -ськ-, -ств- змінюються на -зьк-, -зтв- (Кривий Ріг – криворізький, Кавказ – кавказький, Париж – паризький), [к], [ц?], [ч] перед -ськ-,
-ств- змінюються на -цьк-, -цтв- (турок – турецький, купець – купецький,
ткач – ткацький), [х], [с], [ш] перед -ськ-, -ств- змінюються на -ськ-,
-ств- (птах – птаський, Одеса – одеський, товариш – товариський, але
баскський, казахський, тюркський, ламаншський, меккський); [г], [ж], [з]
із суфіксом -ш- дає сполучення
-жч- (дорогий – дорожчий, дужий – дужчий, вузький – вужчий, але легший),
[с] змінюється на -щ- (високий – вищий).
Можна виділити два види риторичного аналізу: композиційний та елокутивний, який є дуже близьким до стилістичного.
Як уже зазначалося, стилістика виросла з риторики, зокрема з розділу "Елокуція". Нині це дві окремі лінгвістичні науки. Маючи спільний об'єкт (мовлення) і певні зони спільних інтересів, вони виокремлюються кожна своїм предметом, завданням і метою.
Це слід враховувати при риторичному аналізі промов. Він близький до стилістичного аналізу конкретних текстів, але відрізняється своїм аспектом, підходами й акцентами. Стилістичний аналіз показує, до якої сфери мовної практики належить текст, яким він є (яка стильова своєрідність, засоби вираження, їх функції у тексті тощо). Риторичний аналіз повинен показати, яким чином текст (підготовлений, виголошений) діє на слухача, як він побудований заради цієї дії, яка його композиція і як налаштована на досягнення мети, яким є фоновий контекст спілкування, як при спілкуванні володіти аудиторією, якими засобами впливати.
Все те, що підлягає стилістичному аналізу тексту, входить і в риторичний аналіз (стилістичні значення і засоби їх вираження, стилістеми, ключові слова, мовні фігури, стилістичні прийоми комізму, контрасту, тропи і фігури, функціональні й індивідуальні стилі). Однак при риторичному аналізі вони всі оцінюються з погляду того, наскільки ефективно впливають на слухача, бо це головна мета риторики. Тому при риторичному аналізі враховуються соціально-політичні, суспільно-культурні, історико-національні елементи змісту (ідеологеми, міфологеми, події, факти, оцінки, контрасти й антитези). Обов'язковою є риторична інтерпретація образу оратора (автора — адресанта) і образу аудиторії слухачів (адресатів). Важливо знати, наскільки знаковою для нації, держави, культури, суспільства є постать промовця і як на нього реагувало чи реагує суспільство в цілому чи представники окремих його сфер. Від цього залежатиме оцінка і важливість мовних засобів, якими він апелює до громадської думки, народу, слухачів у конкретній соціальній ситуації, прийоми організації їх у надфразні єдності і композиційні частини. Риторика прагматичніша за стилістику.
Риторичний аналіз має показати, наскільки логічно, послідовно і доцільно вибудована і виголошена промова, чи дотримувався оратор основних законів, риторичних правил і вимог, застережень і порад, висвітлених в інвенції, диспозиції, елокуції і акції.
Дуже важливо для вдосконалення власної риторичної підготовки звернути увагу в процесі риторичного аналізу на те, як оратор сформулював тему, мету, представлення предмета, концепцію, наскільки доцільно вибрав закон і стратегію. Важливо відзначити, як сформульовані тези, наскільки вдало вибрано тип аргументації і види доказів, чи спростовано опозиційні думки, чи вміє автор узагальнювати і робити висновки.
Аналіз кращих промов відомих ораторів на відповідність їх канонам риторики і використання текстів промов як взірців для наслідування, складання аналогічних промов та їх виголошення — це були основні види роботи під час процесу підготовки фахових риторів у школах та університетах.
Нижче подаються тексти промов для самостійного риторичного аналізу, які можуть знадобитися тим, хто прагне до вдосконалення свого публічного мовлення. Проте слід пам'ятати, що автори пропонованих текстів не належали з різних причин до офіційно визнаних, титулованих риторів. То українська мова була забороненою то риторика вилучалася з навчального процесу і не культивувалася в суспільстві. Однак при уважному аналізі неважко помітити, що автори-промовці дотримувалися основних постулатів риторики і дух українського красномовства незнищенний.
Правильність – це володіння нормами літературної мови (орфоепічними, орфографічними, граматичними, лексичними).
Виразність – це така комунікативна якість, завдяки якій здійснюється вплив на емоції, на почуття аудиторії, тобто за допомогою якої включається права півкуля головного мозку.
Ясність – це така комунікативна якість яка забезпечує адекватне розуміння сказаного (без деформацій), не вимагаючи від співрозмовника особливих зусиль при сприйнятті.
Точність – це комунікативна якість мовлення, яка виявляється у використанні слів у повній відповідності з їх мовними значеннями.
Стислість – це така комунікативна якість мовлення, яка виявляється у відборі мовних засобів для вираження головної думки, тези, тобто стислість формує вміння говорити суттєво.
Доцільність – це особлива організація мовних засобів, яка зумовлює відповідність мовлення цілям та умовам спілкування.