Контрольна робота з « Основи економічної теорії »

 

Шифр ______________

 

Міністерство аграрної політики та продовольства України

Миколаївський національний аграрний університет

 

 

 

 

Факультет: Механізації сільського господарства

 

 

Контрольна робота

 

 

з дисципліни: « Основи економічної теорії ».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Студента 4 – го курсу заочної форми навчання

Оніщука Дмитра Володимировича.

 

Групи 3 ЗПн – 1 напряму підготовки « Професійна освіта »

Керівник:

 

 

 

 

 

МИКОЛАЇВ – 2014 р.

 

 

 

 

 

Тема: « Класифікація економічних законів, механізм їх дії та використання ».

 

 

План.

 

Вступ

 

1. Класифікація економічних законів.
2. Механізм дій економічних законів.
3. Використання економічних законів.

 

Висновки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ.

Люди завжди прагнули усвідомити економічні умови свого існування, мотиви господарської діяльності. На це наштовхували їх життєві потреби. Отже, економікою люди цікавилися з давніх-давен. Економічна діяльність досліджувалася ще мислителями стародавньої Індії, Китаю, Греції, Єгипту та Риму. Істотного розвитку економічна наука досягла в працях Ксенофонта (430—355 pp. до н.е.), Платона (427—347 pp. до н.е.), Арістотеля (384—322 pp. до н.е.). Але ні в стародавньому світі, ні в період середньовіччя ще не було самостійної економічної науки.

В окрему галузь економічна наука виділилась у XVII—XVІІІ ст. У 1615 р. французький економіст А. Монкретьєн опублікував працю "Трактат політичної економії". З цього часу економічна наука розвивалась під назвою "політична економія". Назва походить від грецьких слів: поліс — місто, держава в стародавній Греції, ойкос — дім, господарство і номос — закон (буквально: господарські закони суспільного розвитку).

Головна заслуга Монкретьєна в тому, що він уперше виділив предмет дослідження економічної науки. Саме з часу опублікування зазначеної праці в загальному понятті "економіка" починають виділяти два аспекти: економіку як систему господарської діяльності та економіку як систему знань про господарську діяльність. А в самій економічній науці з одного боку формуються теоретичні економічні науки, а з іншого — прикладні. Відтоді економічна наука розвивається в систему дисциплін про економіку. Провідною серед них є політична економія, яка відіграє роль теоретичного фундаменту або методологічної основи інших економічних наук.

У процесі розвитку політичної економії можна виділити декілька етапів. Політекономія як наука формувалась у процесі розвитку капіталістичного ладу, тому об'єктом її вивчення була економіка капіталістичного способу виробництва. А оскільки капіталістичні відносини спочатку зародились у торгівлі, то в той період економісти досліджували саме сферу торгівлі, їхнє завдання полягало в тому, щоб з'ясувати джерела багатства. А багатство вони ототожнювали з грошима. Виробництво розглядали лише як передумову для створення багатства. Безпосереднім джерелом багатства вважали торгівлю, бо там товари на основі нееквівалентного обміну перетворювались у гроші й виникав прибуток.

Однак джерелом багатства вважалася тільки зовнішня торгівля. Звідси робився висновок: треба менше купувати і більше продавати. Продуктивною вважали лише працю в торгівлі.

Цей перший напрямок політичної економії почав формуватися ще в останній третині XV ст. (рис. 1.1). Широкого розвитку він набув з другої половини XVI ст. Його називають меркантилізмом (від італійського мерканте — торговець, купець). Головними представниками цієї школи були англійські економісти Томас Мен (1571—1641), Вільям Стаффорд (1554—1612) і француз Антуан Монкретьєн (1575—1621).

З розвитком капіталізму капітал проникає у сферу виробництва. Зі зростанням ролі виробництва основні положення меркантилізму про те, що джерелом багатства є торгівля, втрачають свою актуальність. Це призводить до того, що на зміну меркантилізму поступово приходить новий напрям в економічній науці — школа фізіократів у Франції і класична школа в Англії.

Фізіократи (назва походить від грецьких слів фізис — природа і кратос — влада) вважали, що джерелом багатства є виробництво, яке обмежували землеробством. Промисловість вони розцінювали як непродуктивну сферу. Визначними представниками школи фізіократів у Франції були Франсуа Кене (1694—1774), Жак Тюрго (1727—1781) і Віктор Мірабо (1715—1789).

Найбільшого розвитку на цьому етапі політична економія досягла в працях класичної школи, яка сформувалася в Англії в XVII—XVIII — на початку XIX ст. її представниками були Вільям Петті (1623— 1687), Адам Сміт (1723—1790) і Давід Рікардо (1772—1823). Предметом їхнього дослідження було

виробництво. У ньому, на їхню думку, полягало джерело багатства. Вони прагнули виявити глибинні закономірності суспільного життя. Так вони започаткували теорію трудової вартості.

З середини XIX ст. розвиток політичної економії йшов у двох протилежних напрямах — прагматичному і марксистському. Прагматичний напрям марксисти називають вульгарним. Назва походить від латинського vulgaris — грубий, спрощений. Представники прагматичного напряму основну увагу зосередили на використанні основних факторів виробництва для одержання прибутку та економічного зростання.

Видатними представниками прагматичного напряму були Томас Роберт Мальтус (1766—1834), Джеймс Міль (1773— 1836) в Англії, Жан-Батіст Сей (1766—1832) у Франції. У XX ст. — Джон Кейнс, Фрідріх фон Гаек в Англії, Веслі Мітчел та Поль Самуельсон у США.

Як противага прагматичній політекономії в середині XIX ст. виникає марксистська політекономія. її основи заклали Карл Маркс (1818—1883) і Фрідріх Енгельс (1820—1895). Вони зосередили свою увагу на дослідженні суперечностей капіталізму і намагалися довести неминучість його загибелі.

Історія не підтвердила доказів і передбачень К. Маркса.

Основним питанням, яке розмежувало, зробило протилежними прагматичну і марксистську політекономію, було питання власності. Прагматики відстоюють приватну, а марксисти — суспільну власність на засоби виробництва. У другій половині XIX ст. в економічній науці з'явився цілий ряд шкіл або течій. Це пов'язано з тим, що економічна наука зачіпає інтереси всіх верств населення, класів, соціальних групі владних структур. Тому в її межах завжди формувалися різні концепції, школи, напрямки, які предмет науки та її окремі проблеми пояснювали з позицій інтересів свого класу, групи чи владної структури.

У сучасних умовах виділяються такі основні течії:

Економічний лібералізм (теорія економічної свободи). Його представники виступають проти втручання держави в економіку, природним регулятором вважають ринок. Найбільше прихильників — у СІЛА.

Економічний дирижизм.

Представники цього напряму вказують на важливість регулювання економіки державою. Вони допускають націоналізацію та утворення державного сектора, державне фінансування, планування економіки та адміністративний контроль над кредитом, цінами та заробітною платою.

Неолібералізм Його представники намагаються обґрунтувати необхідність поєднання державного регулювання економіки і вільної конкуренції.

Кейнсіанство — один із провідних напрямів економічної думки, який обґрунтовує необхідність втручання держави в економіку. Він сформувався в 30-х роках XX ст. Головним його представником е англійський економіст Дж. Кейнс. У 1936 р. він опублікував монографію "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей".

Неокласицизм. Узяв на себе функцію захищати капіталізм від марксизму. Його представники роблять спробу сформулювати закономірності оптимального режиму господарювання економічних одиниць в умовах вільної конкуренції.

Досить впливовим напрямом є монетаризм. Монетаристи надають вирішального значення в регулюванні економіки грошовій системі. Головною умовою стійкого розвитку вони вважають планове (4—5% на рік) зростання грошової маси в обігу. Монетаристська концепція лежить в основі діяльності Міжнародного валютного фонду (МВФ). Монетаризм є основою офіційної економічної політики і в Україні.

 

Класифікація економічних законів.

 

Економічні закони, їх об'єктивний характер. Відносини економічної власності загалом виражають системну сутність виробничих відносин, а сутність відносин економічної власності як сутність глибшого порядку розкривається в системі економічних законів. Закон і сутність є однорідними (однопорядковими) поняттям.

Сутність — комплекс внутрішньо необхідних, постійних та глибинних зв'язків і відносин, які визначають основні ознаки, особливості й тенденції розвитку певної матеріальної системи.

Сутність, як і закон, розкриває лише глибинні, сталі, внутрішньо необхідні форми зв'язку. Це явище багатогранніше, ніж закон, бо в ньому відображаються також випадкові, нестійкі зв'язки, форми вияву закону. Сутність, а отже, і закон всебічно можуть бути досліджені лише через усі категорії діалектики (кількість і якість, зміст і форму, ціле й частину тощо), насамперед через категорію суперечності, взаємодію її протилежних сторін.

Економічний закон — внутрішньо необхідні, сталі й істотні зв'язки між протилежними сторонами, властивостями явищ, процесів, підсистем і елементів цілісної економічної системи.

Отже, кожен закон пронизаний внутрішньою суперечністю. У свою чергу, суперечність є суттєвим закономірним відношенням між протилежними сторонами.

Економісти, як правило, не дають визначення закону через протиріччя, що неминуче спричиняє поверхове його розуміння. Так, А. Маршалл характеризував закон як вираження суспільних тенденцій, «узагальнення, яке гласить, що від членів будь-якої соціальної групи за певних умов можна очікувати певного способу дій».

Економічні закони, як і закони природи, мають об'єктивний характер. Проте вони істотно відрізняються від законів природи, бо виникають, розвиваються і функціонують лише в процесі економічної діяльності людей — при виробництві, розподілі, обміні та споживанні. Крім того, економічні закони, на відміну від законів природи, діють не вічно. Більшість із них тимчасові, минущі. Водночас у дії економічних законів і законів природи певною мірою спостерігається така спільна ознака, як спадковість. Найбільше це стосується законів розвитку продуктивних сил, зокрема головної продуктивної сили — людини, яка успадковує здоров'я, психофізичні якості, морально-етичні норми тощо.

На початкових етапах розвитку капіталістичного суспільства економічні закони реалізуються через стихійну діяльність людей, конкурентну боротьбу подібно до непізнаних сил природи. На сучасному етапі розвитку капіталізму, коли основною формою капіталістичної власності є колективна (акціонерна, кооперативна, державна та ін.), стихійна дія економічних законів доповнюється елементами їх свідомого використання через механізм державного і наднаціонального регулювання економіки, розширення масштабів планомірності в межах гігантських монополістичних об'єднань тощо. Тому розмежовують сутність економічного закону, механізм його дії та механізм використання.

 

Механізм дії економічних законів.

 

Механізм дії економічних законів — послідовність розвитку внутрішніх суперечностей різних груп та типів економічних законів, а отже, боротьба суперечливих сторін, чинників, що їх визначають, та ін.

Механізм дії економічних законів розкривається в процесі їх пізнання, тобто в ході з'ясування їх змісту. Поки суспільство не пізнало ті чи інші економічні закони, воно не знає механізму їх дії. Механізм дії економічних законів - це ніщо інше, як структура законів, взаємозалежність та взаємообумовленість - частин кожного конкретного закону, які визначають і забезпечують функціонування та розвиток закону. Механізм дії економічних законів завжди є процесом об'єктивним, незалежним від волі та свідомості людей. Наприклад, основний економічний закон капіталістичної суспільно-економічної формації діяв задовго до того, як був розкритий і сформульований К. Марксом в "Капіталі", але його зміст, механізм дії були невідомі суспільству. 
 
Слід мати на увазі, що у змісті економічних законів відображаються виробничі відносини того чи іншого суспільства, а ці останні -(виробничі відносини) проявляються передусім як економічні інтереси. В зв'язку з цим пізнання виробничих відносин, змісту і механізму дії їх законів стає можливим завдяки дослідженню природи і взаємозв'язків економічних інтересів. Економічні інтереси, як і економічні закони, об'єктивні і визначаються тим місцем, яке посідає людина, соціальна група або клас у системі суспільних відносин. Інтереси можуть бути усвідомлені і неусвідомлені людьми, усвідомлені повністю або частково, усвідомлені правильно або неправильно. Усвідомлений економічний інтерес незалежно від того, правильно він усвідомлений чи ні, завжди виступає у вигляді мети - ідеального спонукального мотиву діяльності людей. Розрізняють три групи економічних інтересів: особисті, колективні, суспільні. Між ними існують і єдність, і суперечність. Причому в умовах суспільної власності на засоби виробництва єдність між означеними групами економічних інтересів більша, а суперечність менша, ніж в умовах панування приватної власності. А це означає, що в умовах панування суспільної власності і окрема людина, і колектив, і суспільство в цілому зацікавлені у більш повному пізнанні механізму дії економічних законів. В той час як в умовах панування приватної власності є певні соціальні, класові перешкоди для пізнання економічних законів. Скажімо, власники засобів виробництва, капіталісти хотіли б, щоб наймані робітники не знали, що джерелом прибутку власників промислового, торгового, позичкового та земельного капіталів є додаткова вартість, створена неоплаченою працею. 
 
Зрозуміло, що одного лише пізнання механізму дії економічних законів недостатньо для того, щоб мати певну користь від нього. Ще треба вміти використовувати економічні закони. Під використанням економічних законів розуміють їх застосування людьми в своїх інтересах. Використання законів здійснюється шляхом створення відповідних умов для повнішої реалізації одних законів та обмеження дії інших. Скажімо, в постсоціалістичних країнах створюються сприятливі умови для дії закону додаткової вартості, закону купівлі-продажу робочої сили, закону конкуренції та анархії і водночас ставляться певні обмеження дії таких законів, як розподіл за працею, планомірний та пропорціональний розвиток тощо.