Методи та технології соціальної роботи з дітьми-вулиці

У кожній групі людей виділяються свої лідери, встановлюються стосунки симпатії й антипатії.

Найбільш сприятливими для розвитку особистості є демократично побудовані групи, де наявна невелика кількість членів, немає чітко визначеного постійного лідера, жорсткої структури, де всі питання вирішуються колегіально, а стосунки засновані на взаєморозумінні, взаємодопомозі, рівних правах, спільних інтересах та соціальне схвалюваній діяльності.

Така невелика група молоді звичайно не протиставляє себе дорослим. Навпаки, підлітки нерідко активно співпрацюють з кимось з дорослих (батьків, вчителів) на основі спільних інтересів [10, с.167].

Але є групи, побудовані на інших принципах, у них міжлюдські взаємини будуються інакше. Це - асоціальні угрупування. Асоціальне спрямовані угрупування, незважаючи на те, що в них входять підлітки і юнаки, мають ознаки дитячих угрупувань. Вони виникають там, де діти опиняються за волею обставин, тобто стихійно (двір, вулиця, клас). У них відсутня організація продуктивної діяльності, яка замінюється безцільним гаянням часу або ігровою активністю. Особистість пригнічується груповими нормами поведінки, які стають обов'язковими для новачка. Спілкування між членами групи не вибіркове, а знеособлене, оскільки вони не мають індивідуальних інтересів, поглядів, світогляду. Тут не буває вибіркового емоційного зосередження на одному з ровесників. Все підміняється одноманітними полегшеними стосунками, які виникають не за особистісним вибором, а за місцем угрупування [9, с.191].

 

2. Соціально-правові основи захисту дітей.

Діти були є і завжди будуть найперспективнішою частиною суспільства, а тому необхідно скеровувати розвиток суспільства з огляду на позитивне ставлення до дітей, розумінням їх проблем, інтересів, запитів, потреб, вмінням зробити крок назустріч сім'ям з дітьми. В Україні з кожним роком зростає дитяча злочинність, наркоманія, проституція, сутенерство, бродяжництво та безпритульність, однак відсутні ефективні програми для роботи з молоддю, відсутня профілактика цих негативних явищ.

Бюджетні кошти, які були виділені на програми для підвищення рівня життя безпритульних дітей часто-густо «розбазарюються» на різні показові акції, які не приносять жодного позитивного результату. Підліткові клуби та центри продаються чи здаються в оренду приватним підприємцям, які заробляють гроші саме за допомогою цих приміщень.

Без сумніву, законодавство України про дитину має більш декларативний, ніж практичний характер. В сучасних умовах становлення ринкових відносин, економічної кризи, диференціації суспільства, погіршення матеріального і духовного становища дітей, назріли такі проблеми:

- зменшення кількості дітей в дитячих позашкільних закладах, що призводить до збільшення впливу вулиці;

- збільшення кількості дітей, які не вчаться і не працюють;

- зубожіння основної маси населення, що призводить до його розшарування й криміногенності;

- зниження якості соціалізації дітей у зв’язку із збільшенням їх відходу із дитячих дошкільних закладів;

- ріст захворювання дітей, збільшення кількості хронічних захворювань;

- споживацьке ставлення дорослих до дітей, використання в своїх інтересах;

- жорстоке ставлення до дітей, приниження їхньої гідності;

- втягнення дітей і підлітків в криміногенну сферу і організовану злочинність;

- зниження якості заходів і мір профілактичного характеру.

А в результаті - за рік до підрозділів міліції доставлено близько 10 тисяч маленьких бродяжок, палять кожен другий хлопчик і кожна п’ята дівчинка, 50% дітей віком до 14 років займаються оплачуваною працею, 73% українських дітей живуть у сім’ях із низьким рівнем доходів. Саме ця категорія дітей є найбільш незахищеною [14, c.20].

На сьогодні в Україні головним чинником у механізмі забезпечення прав дитини є Конституція, яка проголошує рівність прав дітей (Cт. 24,52) , охорону дитинства (Cт. 51) , заборону насильства над дитиною та її експлуатацію (Cт. 52) , право на життя (Cт. 27), захист та допомогу держави дитині, позбавленій сімейного оточення (Cт. 52), право на освіту (Cт. 53). Але практична реалізація конституційних норм, інших нормативних актів, що спрямовані на поліпшення становища дітей в Україні, має серйозні перешкоди, спричинені реформуванням суспільного устрою і, особливо, негативними процесами у сфері економіки, освіти, охорони здоров'я, культури тощо.

Якщо оцінювати механізм, який діє в Україні для проведення державної політики у сфері забезпечення прав та інтересів дітей, слід зазначити, що досі відсутня координація дій багатьох органів. Механізм проведення державної політики у галузі прав дитини залишається незавершеним. У структурі Міністерства праці, Міністерства охорони здоров'я, Міністерства соціального захисту, Міністерства освіти і науки, Міністерства внутрішніх справ створено управління, що займаються питаннями забезпечення інтересів дітей. Однак загалом відсутній національний механізм забезпечення реалізації та контролю за додержанням норм законодавства про права дитини [8, с. 15].

В Україні було презентовано нову концепцію розвитку та реалізації дитячої політики на державному рівні. Пріоритетним вектором визнано удосконалення системи опіки й опікування. Однак, на думку експертів, для дитини не може бути нічого краще, ніж її рідна сім’я. Тому держава насамперед повинна підтримувати здатність сім’ї нормально ростити дітей. У західних країнах люди, які опинилися в складній ситуації, мають право звернутися до державних органів для віддання дитини в систему опіки не більше, ніж на півроку. Якщо після закінчення піврічного терміну дитини рідні не забирають, то вона підлягає усиновленню. Прийомна сім’я - це місце для тимчасового перебування дітей.

На сьогодні законодавство України про права дитини не має узгодженого, систематизованого характеру. Певні правові норми розкидано по різних правових актах, що не дає можливості гарантувати додержання та реалізацію встановлених прав дітей. Зважаючи на це, а також з метою упорядкування та вдосконалення нормативного матеріалу, що стосується захисту дітей в Україні, Українським інститутом соціальних досліджень було підготовлено та видано в 1998 р. збірник документів «Дитинство в Україні: права, гарантії, захист» [4, с.12].

На жаль, значна частина норм законодавства України, які відповідають Конвенції ООН про права дитини, іншим міжнародним актам у цій сфері, не реалізується, а інші - потребують доопрацювання. Так, на сьогодні назріла нагальна потреба у впровадженні комплексу заходів, які б дали змогу запобігти погіршенню становища сімей і дітей, розробити нормативну базу і запровадити механізм звернень дітей з питань жорстокого поводження з ними, законодавче забезпечити постійний контроль за додержанням майнових і житлових прав дітей тощо.

Засади державної політики щодо соціального захисту дітей.При аналізі дослідження соціального захисту дитинства з позицій педагогічних підходів слід зазначити, що прямо питаннями соціально-правового захисту дітей у педагогічній діяльності педагогічна наука не займалася, але побічно це простежується в таких відомих педагогічних діячів, як К.Д. Ушинський, А.С. Макаренко, К.А. Сухомлинський, Н.К. Крупська, С.Т. Шацький, К.Н. Вентцель.

Діти, як сама безпомічна частина соціуму, у будь-якому, навіть у самому неблагополучному суспільстві, є соціально захищеною й опікуваною категорією населення. У цьому полягає суть розуміння соціального захисту дитинства в широкому змісті.

Українська держава визнає дитинство важливим етапом життя людини й виходить із принципу пріоритетності підготовки дітей до повноцінного життя в суспільстві, розвитку в них суспільно значимої активності, виховання високих моральних якостей. Необхідною умовою формування цих якостей є надійний соціально-правовий захист дитинства.

Цілями державної політики в області соціально-правового захисту дитинства є:

- здійснення  конституційних прав і законних  інтересів, недопущення їхньої дискримінації, зміцнення гарантій прав і  законних інтересів дітей, а також  відновлення прав у випадку  їхнього порушення;

- сприяння фізичному, психічному, інтелектуальному, духовному й моральному розвитку дітей;

- реалізація  особистості дитини в інтересах  суспільства й відповідно до  традицій України, досягненнями  української й світової культури.

В Україні останнім часом приділяється велика увага з боку держави щодо законодавчої підтримки дітей, до якої можна віднести Закони "Про охорону дитинства", "Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей", Сімейний та Цивільний кодекси, що ґрунтуються на основному Законі нашої держави - Конституції України.

Основними засадами державної політики щодо соціального захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, є:

- створення умов  для реалізації права кожної  дитини на виховання в сім'ї;

- виховання та  утримання дітей за принципом  родинності;

- сприяння усиновленню дітей, створення системи заохочення та підтримки усиновлювачів;

- забезпечення  пріоритету форм влаштування;

- захист майнових, житлових та інших прав та  інтересів таких дітей;

- створення належних умов для їх фізичного, інтелектуального і духовного розвитку, підготовки дітей до самостійного життя, інші.

Держава гарантує працевлаштування дітей, які залишились без батьківського піклування після повернення їх з дитячих закладів, від опікунів чи піклувальників, з дитячих будинків сімейного типу та прийомних сімей, закінчення навчання в державних та комунальних навчальних закладах. При працевлаштуванні після закінчення навчального закладу їм виплачується одноразова грошова допомога в розмірі двох прожиткових мінімумів, а також видається взуття та одяг, за бажанням випускникам може бути виплачена грошова компенсація у розмірі, необхідному для придбання одягу та взуття. Спільно з міським центром зайнятості забезпечено бронювання першого робочого місця для дітей-сиріт.

Поширення в Україні такого явища, як соціальне сирітство, зумовлює зростання кількості дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, що порушує базове право дитини виховуватися в сімейному оточенні (Конвенція ООН про права дитини).

Опіку про дітей, які залишилися без батьківського піклування, бере на себе держава (Cт. 52 Конституції України). Безпосереднє ведення справ щодо влаштування дітей-сиріт, позбавлених батьківського піклування, покладається на органи опіки та піклування місцевої державної адміністрації. Державна система опіки над дітьми-сиротами структурована таким чином, щоб утримувати таких дітей від народження до повноліття.

Починаючи з 1995 року кількість соціальних та біологічних сиріт, які перебувають у дитячих будинках, будинках дитини та в будинках-інтернатах, збільшилася в 1,5 раза. Кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які навчаються у школах-інтернатах для дітей-сиріт, збільшилася в 1,4 раза. Більше половини з вихованців інтернатів не є сиротами, вони мають біологічних батьків, не позбавлених батьківських прав. Певна частина цих батьків потенційно могла б виховувати дітей у сім'ї, якщо мала б належну соціальну підтримку. Якщо систему соціальної допомоги не буде вдосконалено, більшість батьків з часом віддаватимуть дітей до інтернатів [12, с.6].

Важливо зауважити що, оцінками фахівців, реально вимоги Конвенції ООН про права дитини в українському соціумі знають лише ті, хто безпосередньо захищає ці права, та спеціалісти, що працюють з дітьми [16; с.99].

З метою покращення та удосконалення соціального захисту дітей, які опинились у складних життєвих обставинах, проведення профілактичної роботи, підвищення ефективності діяльності з питань захисту дітей службами у справах дітей міста та районів ведеться Єдиний електронний банк даних дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, і громадян, які бажають взяти їх на виховання та Єдиний електронний банк даних дітей, які опинились у складних життєвих обставинах.

 

РОЗДІЛ ІІ

ТЕХНОЛОГІЇ НАДАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ДОПОМОГИ ДІТЯМ-ВУЛИЦІ

 

2.1. Основні напрямки соціальної роботи з дітьми-вулиці.

Одним з основних напрямків соціальної роботи з дітьми є робота на вулицях. Робота на вулицях – це безпосередній вихід соціальних працівників, педагогів та не байдужих людей на вулиці з метою розшуку дітей та надання їм посильної допомоги для вирішення певних ситуацій. Основне завдання роботи на вулиці – це налагодити зв’язок із дітьми вулиці, викликати у них довіру до дорослих, та через щоденні контакти з дітьми вплинути на їхнє бачення життя, допомогти їм знайти законні шляхи виживання та показати, як захистити себе з допомогою державних соціальних служб, і т.д. Робота із дітьми на вулицях здійснюється за допомогою мобільної станції. Мобільна станція, мікроавтобус з необхідним обладнання для соціальних працівників та дітей разом із командою у складі трьох осіб слідує за визначеним маршрутом на зустріч до дітей. Про місце зупинок та час прибуття на зупинку мобільної станції дітей заздалегідь повідомляється. Команда надає послуги дітям безпосередньо на вулицях міста. На зупинці діти можуть отримати кваліфіковану пораду чи консультацію, першу медичну допомогу, інформацію та консультації щодо захворювань, які передаються статевим шляхом, ВІЛ / СНІД, наслідки наркотичної залежності і т.д., а також гарячий обід. На зупинці мобільної станції приймаються усі потребуючі діти, не залежно від місця проживання, національності, релігійної приналежності, віку. Через розмови на вулицях соціальний працівник намагається вплинути на поведінку дитини, допомогти подолати її труднощі і показати, як можна вижити за допомогою Карітасу, інших недержавних чи державних соціальних установ.

Під час невимушеної розмови працівник дізнається у дитини про її сім’ю та причину блукань та бездоглядності. Така інформація є конфіденційна та використовується виключно для внутрішньої роботи проекту, і надається лише правоохоронним органам за письмовим та обґрунтованим запитом. Це потрібно для того, щоб з’ясувати, чи не перебуває дитина у розшуку, встановити та налагодити зв’язок із її батьками або іншими родичами та допомогти дитині повернутись у нормальні життєві умови.