Правові основи соціальної роботи в Україні

     Диференційований підхід до вибору форм і заходів соціального захисту гарантує: для працездатного населення -створення належних умов праці і робо­чих місць; для непрацездатних (або працездатних, які за певних обставин потре­бують державної підтримки), пенсіонерів та інвалідів - соціальне гарантований рівень життя та підтримку держави; для деяких особливо вразливих верств населення - розробку та впровадження спеціальних програм соціальної підтримки.

Дієвою формою, яка відображає диференційованість соціального захисту, є адресна допомога категорій населення, найбільш потребуючих такої підтримки.

В наш час в Україні соціальний захист вразливих верств населення здійснюється шляхом таких форм та заходів:

1.  виплати пенсій за віком, з інвалідності, в разі втрати годувальника, за вислугу років, за особливі заслуги перед Україною, соціальних пенсій; виплати державних допомог (трудові допомоги,    соціальні допомоги, допомога тим, хто доглядає психічно хворих; допомоги при малозабезпеченості);

2. виплати адресної соціальної допомоги (житлово-комунальні субсидії; адресна допомога малозабезпеченим сім'ям);

3. соціальне обслуговування непрацездатних (стаціонарне обслуговування, обслуговування на дому тощо);

   4. надання пільг ветеранам  війни, інвалідам, особам, які мають особливі заслуги перед Україною.

1.4. Соціальний захист інвалідів. Заходи щодо активізації їх життєдіяльності

Соціальний захист інвалідів з боку держави полягає в наданні грошової допомоги," засобів пересування, протезування, орієнтації і сприйняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, Засобів комунікацій і зв'язку до особливостей інвалідів.

Система соціального захисту інвалідів передбачає пенсійне обслуговування; соціальні допомоги; реабілітаційні програми та заходи щодо активізації життєдіяльності інвалідів (можливості працевлаштування, соціально-побутові та медичні заходи, інші програми).

Термін "реабілітація" стосується процесу, що має на меті уможливити інвалідам досягнення і підтримку їх оптимальних фізичного, чуттєвого, інтелектуального, психічного, а також соціального рівнів діяльності, які б забезпечували їх засобами для зміни свого життя в напрямі до вищого рівня самостійності.

Види і обсяги необхідного соціального захисту інваліда надаються у вигляді індивідуальної програми медичної, соціально-трудової реабілітації і адаптації

Індивідуальна програма реабілітації є обов'язковою для виконання державними органами, підприємствами (об'єднаннями), установами та організаціями.

Пенсійне забезпечення. Пенсії за інвалідністю - це щомісячні грошові виплати з Пенсійного фонду, що призначаються медичним органом на основі однієї з трьох груп інвалідності, яка спричинила повну або часткову втрату працездатності.

В основі пенсії за інвалідністю, на відміну від пенсії за віком, лежить чітко виражена непрацездатність громадянина. Для пенсійного забезпечення за інвалідністю правове значення також має причина інвалідності. Причинами інвалідності 'можуть бути загальне захворювання, трудове каліцтво або професійне захворювання, інвалідність з дитинства; для військовослужбовців - поранення, контузія, каліцтво або захворювання, пов'язане з перебуванням на фронті.

Законодавство   передбачає   два   види   пенсії з   інвалідності   в залежності від причин інвалідності [8]:

а)              пенсії за інвалідністю внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання;

б)              пенсії за інвалідністю внаслідок загального захворювання, в тому числі не пов'язаного з роботою (наприклад інвалідність з дитинства).

Законодавством   встановлені   мінімальні   і   максимальні   розміри пенсії за інвалідністю, вони залежать від причини інвалідності, а іноді й від умов праці.

Максимальна пенсія за інвалідністю не може перевищувати трьох, а для працівників, зайнятих на підземних роботах і роботах з особливо шкідливими й важкими умовами праці, чотирьох мінімальних пенсій за віком.

Щомісячна пенсія інвалідам встановлена у таких розмірах:

                                інвалідам першої групи - 70% зарплати;

                                інвалідам другої групи - 60 % зарплати;

                                інвалідам третьої групи - 30 % зарплати.

Інвалідам працездатного віку призначається мінімальна пенсія у розмірі:

                   інвалідам першої групи - 200% мінімальної пенсії за віком;

                   інвалідам другої групи - 100% мінімальної пенсії за віком;

                   інвалідам третьої групи - 50% мінімальної пенсії за віком.

Дітям-інвалідам призначається соціальна пенсія, що дорівнює мінімальній пенсії за віком. При визначенні розміру пенсії враховується ступінь втрати працездатності, розмір попередньої заробітної плати, тривалість трудового стажу.

Пенсії за інвалідністю потерпілим від наслідків Чорнобильської катастрофи призначаються громадянам, інвалідність яких наступила внаслідок каліцтва або хвороби, отриманої внаслідок Чорнобильської катастрофи. Пенсії призначаються в підвищених розмірах.

Пенсії за інвалідністю аспірантам, студентам, ординаторам призначаються незалежно від того, працювали вони чи не працювали до навчання. Пенсії за інвалідністю призначаються і в тому випадку, якщо інвалідність наступила в зв'язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням при проходженні виробничого навчання, практики або практичних занять.

Пенсії за інвалідністю при неповному стаж/ роботи призначаються тим працівникам, у яких відсутній необхідний для призначення повної пенсії за інвалідністю стаж роботи. У цьому випадку розмір пенсії визначається пропорційно стажу роботи, але не менш соціальної пенсії, встановленої за відповідною групою інвалідності.

Згідно з Законом України "Про державну соціальну допомогу Інвалідам з дитинства і дітям-інвалідам" право на державну соціальну допомогу мають інваліди з дитинства І і II групи, непрацюючі інваліди з дитинства III групи, а також діти-інваліди у віці до 16 років. Причина, група інвалідності, термін, на який встановлюється інвалідність, визначаються органом медико-соціапьної експертизи відповідно до законодавства України.

Соціально-побутові та медико-соціальні аспекти захисту інвалідів. Державна програма соціально-побутового, матеріального та медичного забезпечення інвалідів здійснюється у вигляді грошових виплат (допомог, одноразових виплат, адресної соціальної допомоги), забезпечення медикаментами, технічними й іншими засобами, включаючи автомобілі, крісла-коляски, протезно-ортопедичні вироби, друковані видання зі спеціальним шрифтом, звукопідсилювачу апаратуру та аналізатори, а також шляхом надання послуг з медичної, соціальної реабілітації, побутового та торговельного обслуговування.

Інвалід може відмовитися від того чи іншого виду соціальної допомоги, якщо вона не повною мірою відповідає його потребам. У такому разі інвалід вправі самостійно вирішувати питання про забезпечення себе конкретним видом допомоги за рахунок власних коштів з урахуванням компенсації вартості аналогічного виду соціальної допомоги, що подається державним органом.

Повна реабілітація інвалідів, яка гарантує як фізичну, так і психологічну незалежність, передбачає створення умов безперешкодного доступу інвалідів до об'єктів соціально-побутової інфраструктури шляхом пристосування будівель, житлових приміщень, транспорту, зв'язку, спортивних споруд до потреб цієї категорії співвітчизників.

Планування і забудова населених пунктів, формування жилих районів, будівництво й реконструкція споруд без пристосування для використання інвалідами не допускається.

Підприємства та організації, що здійснюють транспортне обслуговування населення, зобов'язані забезпечити спеціальне обладнання транспортних засобів, вокзалів, аеропортів та інших об'єктів, яке б дало змогу інвалідам безперешкодно користуватися їх послугами.

Держава повинна забезпечити інвалідам ефективну медико-соціальну опіку, здійснювати програми, які виконуються групами фахівців з багатьох спеціальностей, для раннього вияву, оцінки та лікування порушень; забезпечувати належну підготовку і оснащення медичного й санітарного персоналу для надання інвалідам доступу до відповідних лікувальних методів і технологій; забезпечити інвалідів регулярним лікуванням і ліками, які можуть знадобитися для збереження або покращання рівня життєдіяльності.

19

2. Права, обов’язки, пільги і гарантії учасників навчального процесу.

2.1. Освіта в Україні.

Освіта і виховання є важливими чинниками становлення України як демократичної і правової держави. Перебудову системи освіти в Україні розпочато за складних соціально-політичних та економічних умов. З метою вироблення нової освітньої політики у листопаді 1993 р. було прийнято Державну національну програму "Освіта (Україна XXI століття)".

Завданнями реформування змісту освіти в Україні визначалися:

1)  вироблення державних стандартів формування системи та обсягу знань, умінь, навичок творчої діяльності, інших якостей особистості на різних освітніх рівнях;

2)  забезпечення альтернативних можливостей для здобуття освіти відповідно до індивідуальних потреб і здібностей;

3)  органічне поєднання в змісті освіти загальноосвітньої та фахової складових;

4)   вивчення української мови в усіх навчально-виховних закладах;

5)  оптимальне поєднання гуманітарної і природничо-математичної складових освіти, теоретичних і практичних компонентів, класичної спадщини та сучасних досягнень наукової думки, зв'язок з національною історією, культурою, традиціями;

6)  створення передумов для розвитку здібностей молоді, формування готовності й здатності до самоосвіти.

Серед перших кроків на шляху реформування освіти визначились:

1)  загальна гуманізація навчальних програм;

2)  надання більшої свободи педагогічній творчості;

3) урізноманітнення спектра навчальних закладів з метою урахування інтересів і нахилів підростаючого покоління, а також реальних потреб суспільства. Освіта — це основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави. Мета освіти — всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей та утвердження гуманізму, взаємоповаги між націями і народами, виховання високих моральних якостей.

Розвиток у державі системи освіти є свідченням духовного і соціального прогресу суспільства. Але для того, щоб цей процес був ефективним, необхідно, аби члени суспільства мали потребу і можливість здобути відповідну освіту.

Законодавство України про освіту базується, на Конституції України, Законах України "Про освіту" від 4 червня 1991 р. (у редакції від 23 березня 1996 p.), "Про вищу освіту" від 17 січня 2002 p., "Про загальну середню освіту" від 13 травня 1999 p., "Про професійно-технічну освіту" від 10 лютого 1998 р. та на інших законодавчих актах.

Закон України "Про освіту"

Основним нормативно-правовим актом у галузі освіти є Закон України "Про освіту" 1991 р.

Завданням законодавства України про освіту є регулювання суспільних відносин у галузі навчання, виховання, професійної, наукової, загальнокультурної підготовки громадян України.

Основними принципами освіти в Україні є:

1)  доступність для кожного громадянина України усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою;

2)  рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку;

3)  гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;

4)  органічний зв'язок із світовою та національною історією, культурою, традиціями;

5)   незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій;

6)  науковий, світський характер освіти;

7)  інтеграція з наукою і виробництвом;

8)  взаємозв'язок з освітою інших країн;

9)  гнучкість і прогностичність системи освіти;

10)   єдність і наступність системи освіти;

11)  безперервність і різноманітність освіти;

12)  поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті.

Закон України "Про освіту" встановлює, що Україна визначає освіту пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного і культурного розвитку суспільства.

2.2. Учасники навчально-виховного процесу.

Закон України "Про освіту" визначає, що учасниками навчально-виховного процесу є:

1)  вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти;

2)  керівні, педагогічні, наукові, науково-педагогічні працівники, спеціалісти;

3)  батьки або особи, які їх замінюють, батьки — вихователі дитячих будинків сімейного типу;

4)   представники підприємств, установ, кооперативних, громадських організацій, які беруть участь у навчально-виховній роботі.