Технологія соц роботи з людьми похилого віку

 

РОЗДІЛ 2. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ФОРМИ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ЛЮДЬМИ ПОХИЛОГО ВІКУ

 

 

Правову основу соціальної роботи становлять Конституція  України, цей та інші закони України, міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також інші нормативно-правові акти, видані на виконання відповідних законів. Правове регулювання соціальної роботи є безпосереднім або опосередкованим, воно стосується як діяльності самих соціальних працівників, прав клієнтів на отримання різного роду послуг, так і дотичне до різних аспектів управління соціальною сферою [15].

Права та обов’язки  соціальних працівників визначаються відповідно до Закону України „Про соціальні послуги”, на них також  поширюються пільги для працівників  відповідної галузі, до якої вони залучені.

Громадяни України та особи без громадянства мають право на допомогу соціального працівника згідно з чинним законодавством України та статутними документами соціальних служб.

Соціальна робота – це фахова практика, що ґрунтується  на системі відповідних теоретичних знань. Вона має за мету забезпечення гуманізму та соціальної справедливості шляхом активізації і підтримки найменш захищених груп і членів суспільства та протидії факторам соціального виключення. Соціальна робота є інструментом реалізації соціальної політики й може здійснюватися через соціальну діагностику, соціальну корекцію, соціальну педагогіку, соціальну профілактику, соціальну реабілітацію та інші механізми.

Завданнями соціальної роботи є: [18].

1) розширення  можливостей та самостійності  клієнтів у подоланні їхніх життєвих проблем;

2) встановлення  зв`язків клієнтів з соціальними  службами та іншими організаціями,  які мають необхідні ресурси,  надають відповідні послуги;

3) сприяння розвитку  служб, які відповідають потребам  клієнтів, та вплив на формування ефективної соціальної політики.

Соціальна робота як фахова діяльність виконує такі основні функції:

1) діагностична  – вивчення, аналіз та оцінка  життєвого поля клієнта (індивіда, групи, громади), оцінка результатів,  досягнутих у процесі роботи;

2) прогностична – розробка послідовного  плану розв’язання проблеми клієнта або соціальної проблеми в суспільстві з урахуванням можливих альтернатив, перспектив і варіантів змін;

3) організаторська  – діяльність соціальної служби  та її працівників щодо забезпечення  взаємодії всіх учасників та установ, залучених до роботи з клієнтом;

4) комунікативна  – встановлення, продовження й  припинення необхідних професійних  контактів, обмін інформацією;

5) правозахисна  – використання законів та  правових норм для забезпечення  прав і інтересів клієнтів;

6) превентивна  – запобігання виникненню негативних  життєвих колізій у окремих  індивідів і груп ризику;

7) коригуючa –  конструктивні зміни в мікросоціумі  та системі життєзабезпечення  людини;

8) соціально-економічна  – задоволення матеріальних інтересів і потреб бідних клієнтів;

9) інші функції (правотворча, дослідницька, навчальна тощо).

Згідно 3 статті Конституції України, основні  принципами соціальної роботи є:

1) повага до  гідності особистості: кожна людина  е неповторною та унікальною, що необхідно враховувати соціальним працівникам, не допускаючи жодного прояву зневаги до клієнта. Кожна людина має право на самореалізацію, яка не призводить до порушення подібних прав інших. Соціальна робота несумісна з прямим чи опосередкованим примусом клієнтів до будь-яких дій, навіть на користь клієнта або його близького соціального оточення;

2) пріоритетність  інтересів клієнтів: соціальні працівники  спрямовують всі свої зусилля,  знання та навички на допомогу  окремим громадянам, сім'ям, групам, спільнотам та громадам для їх вдосконалення, а також з метою розв'язання виниклих конфліктів та подолання їх наслідків;

3) толерантність:  соціальні працівники повинні  виявляти терпимість до різних  емоційних проявів клієнтів, за  будь-яких обставин зберігати  рівновагу, сприймати проблеми  і обставини клієнтів незалежно  від способу життя останніх, їхньої  поведінки, соціального й національного походження, статі тощо;

4) довіра та  взаємодія у вирішенні проблем  клієнта: соціальні працівники  співпрацюють з клієнтами, намагаючись  розв'язувати будь-які завдання, з якими вони стикаються, найкращим  чином з метою задоволення  інтересів клієнтів; сприяють добровільній участі клієнтів у процесі надання соціальної послуги, а також максимальній самостійності клієнтів у розв'язанні їх соціальних проблем; створюють доброзичливу атмосферу спілкування з клієнтом;

5) доступність послуг: соціальні  працівники надають допомогу кожному, хто звертається до них за захистом, підтримкою, консультацією чи порадою, без будь-якої дискримінації на підставі статі, віку, фізичних або розумових обмежень, соціальної чи расової приналежності, віросповідання, мови, політичних поглядів, майнового стану, сексуальної орієнтації. Право на отримання того чи іншого виду послуг гарантується клієнтам і регулюється відповідним законодавством;

6) конфіденційність: соціальні працівники в будь-якій  ситуації інформують клієнтів  про те, як забезпечується конфіденційність, для чого вона необхідна, а також про обмеження щодо її дотримання. Обов'язок соціальних працівників полягає в нерозголошенні будь-яких відомостей про клієнтів, за винятком тих випадків, коли це робиться з їх згоди чи у встановленому законом порядку;

7) дотримання норм професійної  етики: соціальні працівники сприяють  формуванню та реалізації заходів  у межах соціальної політики, забезпеченню благополуччя людини, несуть відповідальність за розвиток  та використання професійних норм при розв'язанні практичних завдань соціальної роботи.

Згідно 4 статті Конституції України, основними  різновидами соціальної роботи є:

1. Соціальні  працівники використовують у  своїй роботі різноманітні засоби  і методи:

1) соціально-економічні (надання натуральної і грошової допомоги; допомога у використанні пільг, компенсацій та виплат; догляд та побутове обслуговування тощо);

2) організаційно-розпорядчі (встановлення регламентів та  норм діяльності соціальних служб,  консультування клієнтів щодо  порядку отримання послуг; ці методи  спираються на нормативно-правові документи, регламентуючі акти);

3) психолого-педагогічні (безпосередня взаємодія з клієнтом через механізм соціально-психологічної, педагогічної зміни його поведінки, самопочуття тощо - підтримка, надання інформації, роз'яснення, рекомендації, моральне заохочення та інші форми роботи).

2. Загальними підходами до процесу надання допомоги, якими керуються соціальні працівники у своїй діяльності, є:

1) пряме втручання  (догляд, соціально-психологічне консультування, навчання, зміна поведінки клієнтів);

2) опосередковане  втручання, спрямоване на зміну середовища, в якому перебувають клієнти (планування, адміністрування, збирання даних, управління, дослідження);

3) комбіноване  втручання (сприяння роботі групи,  мобілізація, представництво інтересів,  консультування, взаємодія з іншими  фахівцями).

3. Практична соціальна робота може здійснюватися на трьох рівнях:

1) індивідуальному  - вирішення проблеми клієнта  шляхом надання йому підтримки  та заохочення розібратися у  власних труднощах і подолати  їх. Процес індивідуальної роботи  складається з кількох етапів: встановлення контакту, вивчення та аналіз проблемної ситуації, визначення цілей і завдань співпраці, здійснення запланованого, оцінка досягнутого;

2) груповому  – надання допомоги клієнту  через передачу досвіду інших  для розвитку його фізичних  і духовних сил, формування соціальної поведінки;

3) в громаді  - передбачає розвиток соціальних  зв’язків у селі, мікрорайоні,  колективі тощо, організацію системи  взаємодопомоги та кооперації  певної групи людей, розробку, впровадження та оцінку ефективності  різних соціальних програм, що пов’язані з потребами чи інтересами населення.

 

 

2.1. Обов'язкове  державне пенсійне соціальне  страхування

 

 

Соціальне страхування  є джерелом матеріального забезпечення громадян у разі безробіття, захворювання, нещасного випадку, а також у старості [18].

Його можна  собі уявити як соціальну систему, що ставить за мету створення загальнонаціональної організації взаємодопомоги обов'язкового характеру, яка зможе діяти з  найвищою ефективністю лише у тому випадку, якщо вона буде всеосяжною як з точки зору охоплення нею населення, так і з точки зору покриття ризиків. Кінцева мета полягає в реалізації плану, який захищав би всю сукупність населення від всієї сукупності факторів нестабільності. Тобто всеосяжність та універсальність є одним із способів символічного стирання класових відмінностей у сфері соціального простору.

Проте таке розуміння  суспільством концепції соціального  страхування прийшло не одразу, а  поступово, через що важливо розглянути розвиток соціального страхування  саме в історичному аспекті.

Початку ХХ століття питання долі бідняків, які не в  змозі були працювати, та бідних працівників, розглядались з однаковими підходами. Лише через деякий час поступово  почали розрізняти два різних поняття - соціальне страхування та соціальна допомога.

У галузі соціальної допомоги Французька революція передала ХІХ століттю подвійну спадщину, у  якій необхідно розглядати декілька понять. З одного боку, признаючи  соціальне коріння бід, які потріпають окрему людину, революція замінила благодійність, яка мала церковне походження, на суспільну благодійність, як спосіб вирішення проблеми злиденності.

Законність втручання  держави обґрунтовувалась необхідністю захисту прав людини, що порушуються  у випадку, коли бідним не надається  допомога. До цього ніхто не оцінював прав бідної людини по відношенню до суспільства та прав суспільства по відношенню до бідної людини. За такої перспективи отримання допомоги вже не засновувалось на милостині, як на не обов'язковому акті, а на абсолютному і об'єктивному праві, яке надано людині, тобто справжньому " праві вимагати ", якому відповідає обов'язок суспільства.

Таким чином, благодійна допомога стала "священним обов'язком" суспільства. Але якщо є право  сказати суспільству: дай мені на життя, то і суспільство повинно  мати право відповісти: віддай мені свою працю. Праця залишається, таким чином, не тільки єдиним засобом залучення особи до суспільної діяльності, але й суспільним обов'язком. Лише нездатність до праці виправдовує соціальну допомогу калікам, дітям та людям похилого віку.

Під час міжнародного конгресу з державної благодійності, який відбувся в Парижі у 1889 році, були сформовані три фундаментальні принципи соціальної допомоги:

- соціальна допомога знаходиться у веденні місцевих органів влади;

- соціальна допомога надається за територіальною ознакою і держава приймає в цьому обмежену фінансову участь;

- соціальна допомога, що призначена для людей, які не мають засобів до існування і які не можуть працювати, субсидується державою на відміну від деяких інших видів допомоги. Таким чином , вона виконує роль " засобу останньої надії ".

У цьому документі  вперше було проголошено, що соціальна  допомога є суспільним обов'язком  і відповідальність за його виконання  покладається на місцеву владу. Після  цього конгресу у багатьох країнах Європи між 1893 і 1906 роками було прийнято низку законів про соціальну допомогу. Їх часто називають "програмами останньої надії". В основу їх покладена допомога людям, які не мають доходу з інших джерел або чий дохід недостатній, щоб забезпечити їм мінімальний стандарт проживання в даному суспільстві. Походять вони від різних церковних програм допомоги бідним, доброчинних організацій та місцевих урядів. Коріння такого підходу, очевидно, сягають 1349 року, коли в Англії був прийнятий Декрет про чорноробів, що запровадив принцип відповідальності місцевих властей за допомогу бідним.

Найбільший вплив  на розвиток системи соціального  страхування внесли Канцлер Німеччини  Отто фон Бісмарк, який в 1883 - 1889 роках  чи не вперше в світі в законодавчому порядку запровадив систему соціального страхування, та лорд Великої Британії Вільям Беверідж, який в 1942 році підготував доповідь, у якій були запропоновані нові підходи до політики соціального забезпечення.

Звичайно, до Бісмарка також можна знайти свідчення наявності колективної соціальної політики. Засновані церквами оздоровчі та навчальні системи існували віками. У козаків на початку ХVІІІ ст. існувала форма компенсації за виробничі травми. У ХІІІ ст. у місті Дубровник була проголошена програма страхування здоров'я способом внесків. Навіть іще за часів Римської імперії чимось подібним до об'єктів соціальної політики були акведуки (водогони), лазні та громадські туалети. Проте в наступних століттях, разом із послідовним розвитком ролі держави в соціальній політиці, потрібно було очікувати роз'єднання функцій церкви і держави.