Англо-саксонська система

Всі інші справи, крім згаданих трьох категорій, як і раніше вирішувалися поза королівською юрисдикцією Судом графства або  Судом сотні, феодальними й церковними судами, а пізніше у відповідних  випадках і різних комерційних судах, яким право відправляти правосуддя було надано у зв’язку із проведенням  різних ярмарків і торгів і які  застосовували міжнародне торговельне  право - Lex merkcatorіa, або Ley merhant.

Канцлер і королівські судді були зацікавлені  в тому, щоб збільшити згаданий список приписів, з огляду на доходи, які вони одержували за розгляд справ. З іншого боку, король прагнув зміцнити свою владу й розширити свої судові повноваження в державі.

До розширення компетенції королівських судів  штовхало й все зростаюче число  звернень до них приватних осіб, що ставили королівську юрисдикцію вище всякої іншої. Адже тільки королівські  суди могли реально забезпечити  явку свідків у суд і виконання  винесених рішень. І тільки король і церква могли зобов’язати своїх підданих принести присягу.

У силу всіх цих причин королівські суди розширювали  свою юрисдикцію й наприкінці середніх століть стали єдиним органом  правосуддя. Сеньйоральні суди осягла та ж доля, що й суди сотні, на частку муніципальних і торговельних судів  залишилося небагато малозначних справ, а церковні суди розглядали лише суперечки, пов’язані зі святістю шлюбу або  дисциплінарними провинами священнослужителів [6, 28].

Аж до XІ століття королівські суди, однак, не стали тим, що у Франції називають  «судами загальної юрисдикції». Теоретично до 1875 року вони мали виняткову  юрисдикцію. Приватні особи не мали права звертатися в цю судову інстанцію. Вони повинні були просити про  надання їм такого привілею, що королівська  влада робила лише при наявності  достатніх підстав.

Звичайно  той, хто просив про такий привілей, звертався до канцлера - вищої посадової  особи Корони - і просив про видачу припису (wrіt) суду розглянути справу за умови оплати канцлерові судових  витрат. Крім того, можна було звернутися зі скаргою (quіrela bіlla) прямо в суд. Деякі приписи були простим відбиттям  судової практики, заснованої на скаргах. Одержати приписи канцлера або пряму  згоду суду прийняти справу до розгляду було не так просто. Королівська  влада в XІІІ столітті була не настільки  ліберальна, щоб канцлер легко  міг сам видати припис або судді  могли погодитися розглядати справу в кожному разі. Довгий час цьому  передував ретельний облік обставин справи, і перелік випадків, коли видавалися приписи, розширювався дуже повільно. Їх налічувалося всього 56, коли в 1227 році склали їхній перший список для суддів, і 76 - в 1832 році, коли була проведена велика судова реформа. Однак розширення компетенції королівських судів не пов’язано тільки зі збільшенням переліку підстав позовів. Воно не перебуває також і в прямій залежності від закону. Другим Вестмінстерським статутом (1285 рік), що вповноважив канцлера видавати приписи «у випадку подоби» (іn cjnsіmіlі casu), тобто тоді, коли ситуація була досить подібна до видачі припису. Для розширення компетенції королівських судів була використана інша техніка. Позивач у спеціальному попередньому документі - декларації детально викладав фактичні обставини справи й просив королівських суддів, урахувавши ці факти, прийняти суперечку до розгляду. Ці нові позови, при яких суди самі визнавали свою компетенцію, одержали назву позовів super casum. Згодом коло даних позовів розширилося й вони одержали різні спеціальні назви залежно від фактичних обставин, що обумовили їхній судовий розгляд: позов про відшкодування шкоди внаслідок невиконання зобов’язань, позов про припинення незаконного володіння.

Процесуальні  форми в королівських судах у  Вестмінстері варіювалися залежно  від виду позову. Кожному з них  відповідала певна процедура, що визначала послідовність процесуальних  актів, представництво сторін, порядок  подання доказів, спосіб виконання  рішень. Було б фатальною помилкою йменувати позивача й відповідача  в якомусь процесі так само, як це встановлено для процедури, але по позовах інших видів. Для  розгляду одних видів було потрібно журі, для інших воно було не потрібно, але допускався такий доказ, як присяга (позов відхилявся, якщо певне число  «свідків» під присягою заявляли, що відповідач заслуговує довіри). При  одних позовах справа могла бути вирішена під час відсутності  відповідача, а при інших - ні. Всі  ці розходження зберігалися й  тоді, коли справа розглядалося на підставі позову consіmіlі casu, оскільки в кожному  конкретному випадку застосовувалася  процедура, прийнята для подібного  позову, що підпадає під перелік  приписів. Найбільш часто використовувалася  процедура, встановлена для позову про правопорушення (trespass) [7, 14].

Природно, що при цих умовах головна роль виявилася відведеною процесу. На континенті юристи приділяли основну увагу  встановленню прав і обов’язків суб’єктів (норм матеріального права). Англійські юристи були зосереджені на питаннях процедури. Засоби судового захисту передують праву: процедура насамперед. Із самого початку загальне право зводилося до певного числа процесуальних форм (видів позовів), у рамках яких можна було одержати рішення, але ніколи не можна було точно знати заздалегідь, яким воно буде. Основна проблема полягала в тому, щоб королівський суд прийняв справу до розгляду, а потім уже довів його до кінця крізь нетрі формалізованої процедури. Яке буде рішення ? На це питання не можна було дати яку-небудь точну відповідь. Загальне право лише повільно й поступово йшло до вироблення норм, що визначають права й обов’язки кожного.

Умови, у  яких формувалося загальне право, представляють  не тільки чисто теоретичний інтерес. Щонайменше в чотирьох аспектах вони протягом тривалого часу позначалися  на англійському праві, у якому ще й сьогодні можна виявити їхній  вплив. Історичні фактори привели, по-перше, до того, що англійські юристи зосереджували свою увагу на процесі. По-друге, вони визначили багато категорій  англійського права, вплинули на його понятійний фонд. По-третє, завдяки  цим факторам англійське право не знає розподілу на публічне й приватне. І по-четверте, вони перешкодили  рецепції категорій і понять римського  права. Розглянемо більш докладно всі  ці чотири аспекти.

До XІ  століття для англійських юристів  важливо було не думати про те, яке  рішення, на їхню думку справедливе, повинно бути винесеним в справі, а сконцентрувати свою увагу на різних процесуальних, найвищою мірою формалізованих діях по конкретних видах позовів. Всі  ці процесуальні дії вели до однієї мети, а саме сформулювати ті питання, які будуть поставлені перед журі. Не слід забувати, що ще в 1856 році всі  позови в судах загального права  розглядалися за участю журі. Таким  чином, розвиток англійського права  відбило глибокий і переважний вплив  процесуальних факторів. Англійське право можна було впорядковувати й розвивати тільки в рамках процесуальних  форм, наданих королівськими судами в розпорядження сторін, які спорять. Це право, по формулі Г. Мена, «укладено  у вузьке русло процесу». Воно - конгломерат  процесуальних форм, покликаних забезпечити  рішення спорів, кількість і види яких все збільшується. Викладаючи англійське право і його принципи, автор ХП століття Гленвілл (1187-1189 роки), а потім автор XІІІ століття Бректон (1250 рік) описали послідовно (на латині) приписи, за допомогою яких можна  було звернутися у Вестмінстерські  суди.

Юридичні  хроніки, написані по-французькому й  відомі за назвою Щорічників, знайомлять нас із англійським правом періоду 1290-1536 років, концентруючи свою увагу  на процедурі й часто забуваючи  повідомити про рішення, прийнятому по суті суперечки.

Для ілюстрації викладеного розглянемо історію  договірного права. В XІІІ столітті, тобто в той час, коли був прийнятий  Другий Вестмінстерський статут, договори підпадали під юрисдикцію і церковну, і муніципальну, і торговельну. Вестмінстерські  суди не розглядали таких справ, за винятком двох випадків, які, по правді говорячи, були скоріше пов’язані із правом власності. Гленвілл наприкінці XІІ століття просто оголосив: «Приватні угоди, як правило, не охороняються судами нашого короля». Не було ніяких приписів, ніякої процедури, що стосуються договорів, на підставі яких можна було б звернутися в королівський суд. Як же вийти з цього положення ?

Спочатку  в деяких випадках прибігали до поняття  власності. Наймач, боржник, хоронитель, перевізник притягалися до відповідальності не в силу взятих ними на себе зобов’язань, а по тій фактичній обставині, що вони без належних підстав утримують у себе річ, що належить іншій особі. Для цієї ситуації існував особливий позов (wrіt of detіnue). В інших випадках обов’язок виконати обіцяне обґрунтовувався формою взятого зобов’язання. Був позов про повернення боргу (wrіt of debt), можливий при наявності формального документа абстрактного характеру, з якого виявлялося лише, що дана особа є боржником. При цьому не цікавилися, чи стоїть за цією борговою розпискою реальна угода.

Однак обоє з названих позовів не покривали  всіх ситуацій, що зустрічалися, а передбачена  ними процедура була незадовільною. Тому юристи шукали інші шляхи більш  широкого охоплення договірного  права. І такий засіб вони знайшли  зрештою в позові, іменованому trespass. Це позов про правопорушення деліктного характеру, що мав у виді протиправне  зазіхання на особистість, землю  або майно позивача. Все це не має нічого загального з договором. Однак учасники суперечки намагалися переконати суд, що при деяких обставинах, коли взяте особою зобов’язання не буде виконано, можна розглядати це таким чином, начебто мав місце делікт.

Королівські суди поступово сприйняли цей  підхід. Спочатку вони застосовували  його тоді, коли одна зі сторін при виконанні  договору зробила дію, що заподіяла  збиток персоні або майну свого  контрагента (mіsfeasance). Однак пройшло  більше століття, перш ніж поряд  зі справами такого роду суди стали  розглядати й випадки, що коли взяв на себе зобов’язання за договором і явно не виконує його. Надалі під сферу дії позову підпадали й ті випадки, коли мала місце особлива угода про виконання зобов’язань. Важливою перемогою явилося рішення 1602 року, яке встановило, що такого роду угода мається на увазі сама собою, коли є зобов’язальне відношення. Треба було ще багато часу й зусиль, перш ніж позов assuspsіt, що виник з деліктного позову, звільнився від правил, пов’язаних з його деліктним походженням: неприпустимість поступки вимозі, необхідність встановити строго певним способом суму збитку, заподіяного невиконанням.

Форми позовів  були ліквідовані більше ста років  тому, а норми й категорії англійського права дотепер у ряді випадків несуть на собі відбиток тих перешкод, які завдяки процесуальним формам протистояли раціональному розвитку інститутів. «Ми ліквідували форми  позову, - сказав відомий фахівець із історії англійського права Метланд, - але вони правлять нами зі своїх  могил».

І це дійсно так. Повернемося знову до договірного  права й звернемо увагу на ту обставину, що загальне право не знало інших  санкцій за невиконання договірних зобов’язань, крім відшкодування збитку, оскільки позов «про прийняття на себе», що виник, як ми говорили, на базі деліктного позову, міг привести тільки до відшкодування збитку. Крім того, англійське поняття договору включає, з погляду англійських юристів, тільки ті договори, які до середини XІ століття захищалися позовом «про прийняття на себе»: воно не охоплює ні так звані безоплатні договори, ні договори, спрямовані на реституцію речі, власником якої залишався позивач (зберігання, позички, перевезення, тобто коли позивач передавав річ іншому), ні окремі види угод, які англійське право розглядає як «довірчу власність» (trust) [8, 73].

У сфері  позадоговірної відповідальності (Law of torts) вплив минулого ще сильніший. Англійське право не знає загального принципу, що зв’язує деліктну відповідальність із провиною. Воно оперує окремими видами цивільних правопорушень: порушення володіння, шкідливість, наклеп. Деякі із цих видів відповідають древнім приписам, інші - більш пізнього походження. Саме ж головне у тому, що англійські юристи на превелику силу звільняються від звички мислити формулами старих процедур. Загальний принцип деліктної відповідальності сприймається на превелику силу, пробиваючи собі дорогу у вигляді спеціального делікту (neglіgence), причому поряд із цим принципом зберігається певна кількість особливих регламентації позадоговірних правопорушень.

Суди, для  яких існував єдиний інтерес - інтерес  королівства й Корони, - одержали в Англії саму повну юрисдикцію. Суди, що розглядали суперечки приватного права, зникли, а разом з ними зникло в Англії й саме поняття приватного права. Всі позови, підсудні королівській юстиції, розглядалися в країні як своєрідні  суперечки публічно-правового характеру.

Публічний аспект в англійському праві проявлявся й у специфічній техніці приписів, по яких зверталися з позовом у  королівський суд. Приписи являли собою  не просто дозвіл діяти позивачеві, а з технічної сторони вони були як би наказом короля своїм  чиновникам запропонувати відповідачеві  не порушувати права й задовольнити вимогу позивача. Якщо відповідач відмовлявся  коритися, позивач пред’являв до нього  позов. Цей позов розглядався  королівським судом не стільки тому, що відповідач заперечував проти  домагань позивача, скільки у зв’язку  з його непокорою наказу влади. Англійський  судовий процес - публічне право, а  не приватне. Він нагадує розгляд  суперечки про скасування адміністративного  акту у французькому праві. Мова йде  про те, чи із достатньою підставою  був виданий адміністративний акт (припис), що виходить із королівської канцелярії, чи належний був підтриманий  наказ, який канцелярія дала відповідачеві. На відміну від суперечки про  скасування адміністративного акту по французькому праву, по англійському праву справу порушує не той, кому адміністративний акт завдає шкоди, а той, хто одержав цей акт  і хоче реалізувати його.

У континентальній  Європі традиційно сформовані суди, на відміну від Англії, збереглися, хоча й підпадали під все більшу залежність від королівської влади. Покликані розглядати всі суперечки, вони ніколи не вважали свою компетенцію обмеженою лише певними видами справ, кожна з яких вимагала своєї особливої процесуальної форми. Вільні від такого роду обмежень суди могли без особливих ускладнень модернізувати процедуру розгляду справ, дотримуючись канонічного права і його моделі письмового процесу. Маючи загальну компетенцію, суди могли постійно звертатися до проблеми справедливості й керуватися в цьому римським правом.

Іншою була ситуація в Англії. Вестмінстерські  суди були судами виняткової компетенції, причому для кожного виду підвідомчих  їм справ існувала особлива процедура  їхнього розгляду.

Строгість процедури загального права, необхідність укладатися в традиційні рамки - от основні причини, що перешкодили  рецепції римського права в Англії й у ту епоху, коли Вестмінстерські  суди, необмежено розширивши свою позицію, повинні були часто вирішувати суперечки, що виникають із відносин приватного права в його чистому виді. Процесуальні форми, з багатьох поглядів архаїчні, типово англійські, зобов’язували  в кожному випадку підігнати  під них, як би «натуралізувати» положення, які можна було запозичити з римського  або канонічного права. Складність і техніцизм цих форм були такі, що вивчити їх можна було тільки в практиці застосування. Університетська  освіта, заснована на римському праві, могла допомогти побачити справедливе  рішення суперечки, але вона не допомагала виграти процес. Юристи й судді  Англії до наших днів виховуються  головним чином практикою; на відміну  від країн континентальної Європи, від них не була потрібна університетська  освіта, і аж до XX століття рідко  можна було зустріти адвоката або  юриста з такою освітою. Для того, щоб стати баристером, сьогодні потрібний  диплом, але не обов’язково юридичний.

Порівняльний аналіз англосаксонської системи права на  
сучасному етапі  
Знаменно, що економічне, соціально-політичне джерело національних правових систем англо-американської групи в принципі той же. Що в країнах континентальної Європи: це необхідність посилення цонтрально-політичної влади, державно правове об’єднання країни.  
У цей час англійське право, як одне із права, що представляють англосаксонську систему, знайшло як би потрійну структуру: загальне право – основне джерело, право справедливості. Що доповнює й коректує це основне джерело й статутне право – писане право парламентського походження. Зрозуміло, це трохи спрощене схематизоване зображення.  
У той час, як юристи континентальної Європи розглядають право як сукупність встановлених правил, для тих. Хто належить до англосаксонської системи права – це в основному те, до чого прийде судовий розгляд. На континенті юристи насамперед цікавляться тим, як регламентована дана ситуація; в англосаксонській системі права увага зосереджується на тім, у якому порядку вона повинна бути розглянута, щоб прийти до правильного судового рішення.  
У франції, Німеччині, Італії й інших країнах романо-німецької правової родини правосуддя завжди здійснювалося суддями, що мають університетський диплом юриста. В Англії ж, наприклад, навіть судді у вищих судах до XIX століття необов’язково повинні були мати юридичне університетське утворення: вони опановували професію, працюючи тривалий час адвокатами. Однак і понині головне в очах англійця, щоб справи розвивались в суді добросовісними людьми; дотримання основних принципів судочинства, що становлять частину загальної етики, на їхню думку, досить для того, щоб «добре судити».  
Англосаксонське право продовжує залишатися  основному судовим правом, розроблюваних суддями в процесі розгляду конкретних випадків. Суддя у відмінності від законодавця не створює рішень загального характеру в передбаченні серії випадків, які зможуть відбутися в майбутньому; він займається тим, що вимагає правосуддя саме в цьому випадку: його роль судова суперечка. З обліком правила прецеденту такий підхід робить норми загального права більше гнучкими й менш абстрактними, чим норми права романонімецьких систем, але одночасно робить право більш казуїстичним і менш певним.  
У досліджуваній системі права завдяки загальному праву й правилу прецеденту розрізнення права  закону носить трохи інший і одночасно більш яскраво виражений характер. Чим розрізнення права і закону не континентні.  
Галузі права в державах англосаксонської родини виражені не настільки чітко, як у континентальних правових системах, і проблемам їхньої класифікації приділялося набагато менше уваги.[9;190]  
У країнах англосаксонської системи права, у тому числі у Великобританії, у відмінності від романонімецьких правових систем. Органи виконавчої влади були споконвічно позбавлені повноважень приймати нормативні акти «на виконання закону». Для того. Щоб видати подібний акт. Орган виконавчої влади повинен бути наділений відповідними повноваженнями statutory powers. Які делегує йому парламент. Тому нормо творчість виконавчого органу йменується делегованим. Звідси можна зробити висновок, що в систему джерел права країн англосаксонської системи нормативні акти виконавчого органу можуть входити лише на основі особливих повноважень. Делегованих йому парламентом.  
У досліджуваній правовій родин немає понять юридична особа, батьківська влада, непереборна чинність, підробка та інші. Однак у ньому є такі поняття. Як довірча власність, зустрічне посвідчення, які не зустрічаються в романонімецькій правовій системі.  
В англосаксонській системі права немає розподілу норм на імперативні і диспозитивні, сама норма менш загальна й абстрактна. Чим норма, наприклад, французького, італійського права.  
Розвиток карного права, що взяло свій початок від англійського феодального права утворилося особливим шляхом ніж у більшості країн Європи. Там карне право піддалося серйозним змінам під впливом буржуазних революцій і було наведено у відповідність із суспільними відносинами буржуазного суспільства. Звичайно згодом було видано багато карних законів, однак дотепер існують ряд злочинів, ознаки яких можуть визначатися нормами загального права. А покарання встановлюватися парламентськими або іншими актами.  
Джерела карно-процесуального законодавства в англосаксонській системі права, у відмінності від інших правових систем містять одночасно й питання судоустрою.