Англо-саксонська система

 

 

Пункт 2. Джерела права у англосаксонській правовій системі

У відмінності  від держав романо-германской правової родини, де основним джерелом права  є уведений у дію закон, у країнах англо-американської правової родини основним джерелом права служить норма, сформульована суддями, і виражена в судових прецедентах.

Судовий прецедент - судове рішення по конкретній юридичній справі, якій надається загальнообов'язкове юридичне значення.

Англо-американське загальне право, як і римське право  розвивалося керуючись принципом: "Право там, де є й захист", по-цьому незважаючи на всі спроби кодифікації (И. Бентам і буд.р.) англійське "загальне право" доповнене й удосконалене положеннями "права справедливості", в основі своєї є прецедентным правом, створеним судами. Але це з іншої сторони не виключає возростания ролі статутного (законодавчого) права.

Таким чином, англійське право знайшло як би потрійну структуру: "загальне право" - основне джерело; "право справедливості"- що доповнює й коректує це основне джерело, і статутне право - писане право парламентського походження. Це розуміє трохи спрощене, схематизоване зображення.

Континентальну  родину права відрізняє особливе відношення до закону. Він з'являється у вигляді якогось абстрактного зразка поводження, що служить для судді єдиним критерієм оцінки поводження конкретного індивідуума. Інший підхід демонструє англо-американська модель правової системи. Тут суддя дає оцінку дій підсудного, аналізуючи їхню відповідність вимогам законів й інших нормативних актів, і виносить рішення, керуючись власним знанням законів і поданням про право. Судове рішення, будучи затвердженим, стає обов'язковим при розгляді згодом аналогічних справ. Тим самим створюється прецедент, що володіє силоміць закону.

 

Судовий прецедент у системі джерела права 
Серед юридичних джерел англійського права (судовий прецедент, статут /закон/, конституційний звичай /конституційна угода/, доктрина, міжнародний договір) найзначущім є судовий прецедент. Право Англії було і залишається прецедентним. Так, судовий прецедент обгрунтував невідповідальність монарха («король не може бути неправий»), санкціонував інститут контрасигнату-ри («король не може діяти один»). Визнання судового прецеденту джерелом права означає, що судові органи здійснюють не тільки юрисдикційну функцію (вирішення конфліктів на основі права), а й правотворчу. 
 
Обов'язкові прецеденти створюються лише так званими вищими судовими інстанціями: Палатою лордів^[2], Судовим комітетом Таємної Ради (у справах держав — членів Співдружності), Апеляційним судом і Високим судом. 
 
Нижчі суди прецедентів не створюють. Англійське правило прецеденту носить імперативний характер такого змісту: вирішувати так, як було вирішено раніше (правило «stare decisis»). Відповідно до цього правила, кожна судова інстанція зобов'язана додержуватися прецедентів, вироблених вищим судом, а також створених нею самою (якщо це вища судова інстанція). За англійськими даними, кількість прецедентів досягла 500 тисяч. У США вони обчислюються мільйонами.

 
Судовий прецедент – одне з джерел права у Великобританії, Сполучених Штатах Америки, Австралії, Канаді та інших державах, які прийняли так зване загальне право. Суд формально пов’язаний прецедентом – рішенням, винесеним вищим судом чи судом тієї самої інстанції. Визнання прецеденту джерелом права дає суду можливість виконувати правотворчі функції. Систему права, засновану на судовому прецеденті, часто називають «судове право» (judgemade law). 
Прецедент (від лат. praecedens – той, що передує) поведінка в певній ситуації, яка розглядається як зразок за аналогічних обставин. Судовий прецедент – рішення у конкретній справі, що є обов’язковим для судів тієї ж чи іншої інстанції при вирішенні аналогічних справ або, що слугує зразковим прикладом тлумачення закону, який не має обов’язкової сили. Судовий прецедент у країнах, які визнають його обов’язковість, є джерелом права. Так у Давньому Римі рішення преторів та інших магістратів визнавалися обов’язковими при розгляді аналогічних справ. Спочатку прецедент був обов’язковим для магістрату, що виніс таке рішення, на час, поки він обіймав цю посаду. Однак поступово правила, сформульовані преторами, склалися в систему обов’язкових правил – преторське право. Багато інститутів римського права сформувалися на базі судових прецедентів. 
У словнику іншомовних слів прецедент [від лат. praecedens (род. відм. – praecedentis) – той, що передує] розуміється у двох значеннях – 1) випадок, що стався в минулому і є прикладом або виправданням для подальших подібних випадків; 2) прецедент судовий – рішення вищих судових органів у певній справі, що далі є обов’язковими для судів при розв’язанні аналогічних справ. 
На думку Пучінського В. К. основна ідея доктрини прецеденту полягає в тому, що рішення суду з конкретної справи є обов’язкове для судів того ж рівня і нижчих інстанцій при розгляді аналогічних справ, тобто рішення формулює юридичну норму. Рене Давид зазначає, що судовий прецедент – це рішення з конкретної справи, яке є обов’язковим для судів тієї самої чи нижчої інстанції при розгляді аналогічних справ, або служить зразком тлумачення закону, що не має обов’язкової сили. Незважаючи на будь-які поняття чи розуміння судового прецеденту, треба визнати, що його сутність передусім залежить від тої правової системи, в межах якої він виник і розвивається. 
Прийнято вважати, що доктрина судового прецеденту вперше з’явилася в англійському праві і як обов’язок суддів дотримуватися рішень, прийнятих їхніми попередниками, закріпилася у ХІХ ст. Принцип, який зобов’язує дотримуватися прецеденту, має назву stare decisis. Тому норми, які містяться в судових рішеннях, підлягають застосуванню як lex specialis і є безпосереднім джерелом регулювання процесуальних відносин. Поряд із тим, роль законів (statutes) у регулюванні відносин надзвичайно велика. На думку Елісєєва М. Г. , по-перше, закони по відношенню до прецеденту мають вищу юридичну силу, по-друге, вони містять загальні приписи, які потім конкретизуються в судових прецедентах. З цього приводу Кросс Р. зазначає, що англійський суддя, як творець права, знаходиться у невигідному порівняно із законодавцем становищі, оскільки він не може відмінити норму, яка введена статутом, чи, якщо статут відсутній, ухилитися від обов’язкового для нього прецеденту. Ще більше він обмежений тим, що вправі творити право тільки в межах того питання, яке поставлене перед ним у спорі.  
Дія судового прецеденту залежить від ієрархії судової системи. За загальним правилом суд нижчої ланки пов’язаний з lex specialis рішення вищого суду і, як правило, lex specialis рішення суду тотожного рівня юрисдикції. В цьому аспекті в літературі подаються три основні правила застосування прецеденту в англійському праві: 1) рішення, ухвалені Палатою лордів, є обов’язковими прецедентами для всіх судів і для самої палати лордів; 2) рішення, прийняті Апеляційним судом, є обов’язковими для всіх судів, крім Палати лордів; 3) рішення, прийняті Високим судом, обов’язкові для нижчих судів, і, не будучи суворо обов’язковими, мають важливе значення і використовуються як керівні роз’яснення відділеннями Високого суду. Однак із загальних правил застосування судового прецеденту існують певні винятки. 
Найвищими ланками судової системи Англії та Уельсу є Палата лордів та Верховний Суд Англії та Уельсу, нижчими – суди графств та магістратські суди. Законом про апеляційну юрисдикцію 1876 року судові функції покладено на апеляційні комітети, засідати в яких мали право лише лорди – апеляційні судді, призначені з числа найвидатніших суддів, які обіймали вищі судові посади. До 1966 року Палата лордів була суворо пов’язана власними прецедентами. Починаючи з 1966 року, за заявою Лорда-канцлера, вона відмовилася строго дотримуватися цих правил у майбутньому. Однак при цьому було обумовлено, що винятки з принципу stare decisis не поширюватимуться на всі рішення Палати лордів і будуть помірковано використовуватися у разі необхідності. Як пише Кросс, Палата лордів вирішила змінити існуючу практику і, вважаючи попередні рішення Палати лордів в принципі обов’язковими, допустити можливість відхилення від них у випадку необхідності.Таким чином, можна дійти висновку про те, що Палата лордів не завжди пов’язана своїм попереднім рішенням. 
Верховний Суд Англії та Уельсу об’єднує три самостійні судові установи: Апеляційний суд, Високий суд, Королівський суд (Суд корони). Апеляційний суд має цивільне відділення, головним обов’язком якого є розгляд апеляцій, що надходять від трьох відділень Високого суду та судів графств. Рішення цивільного відділення Апеляційного суду є обов’язковим для всіх судів нижчого рівня, включно з апеляційною канцелярією відділення Королівської лави Високого суду. Однак для нього є обов’язковими рішення Палати лордів, а також свої попередні рішення. З цього правила існують такі винятки: 1) коли суд обирає з двох варіантів рішення, що суперечать одне одному, то необране вважається скасованим; 2) суд має відмовитися від використання як прецеденту свого попереднього рішення, яке хоч і не було однозначно скасоване, проте суперечить ухваленому рішенню Палати лордів; 3) суд не повинен використовувати як прецедент своє рішення, коли воно ухвалене per incuriam. У даному разі мова йде про те, що норма права, яка міститься в рішенні суду, створена по неуважності, оскільки норма закону, що мала значення для справи, не була взята до уваги, або коли прецедент застарілий і змінений нормою закону.

 

Правовий звичай 
 
Одним із давніх джерел англійського права є правовий звичай. 
 
У сфері конституційного права сформувався звичай, який відіграє більшу роль, ніж судовий прецедент. Це так звані конституційні угоди, що регулюють важливі питання державного життя. Вони є своєрідним джерелом конституційного права. Наприклад, відповідно до звичаю монарх зобов'язаний підписати акт, ухвалений обома палатами парламенту. В традиційний спосіб відбувається формування уряду лідером партії, яка перемогла на 
парламентських виборах. Конституційні угоди становлять собою письмово не зафіксовані правила конституційної практики, їх слід відрізняти від звичаїв, які є частиною загального права. 
 
В інших сферах регулювання суспільних відносин роль правового звичаю поступово зменшується. Непопулярним стає звичай залучення до вирішення судової справи присяжних засідателів, тому що вони порівняно з професійними суддями не мають необхідних знань норм права, раніше ухвалених судових рішень, без яких неможлива точна юридична кваліфікація справи. 
 
У минулому присяжні засідателі відіграли значну роль у впровадженні звичаїв і традицій в систему англійського права. При виробленні позиції у конкретній справі вони спиралися на традиції, звичаї, норми поведінки, які склалися в окремих графствах Англії. Звичаї минулого (до XIII ст.) враховувалися суддями в процесі розгляду справ. Деякі із них (наприклад, розвішування рибальських сіток на чужому березі незалежно від згоди власника берегової смуги) збереглися й дотепер. 
 
Через відсутність писаної конституції в Англії діє звичаєво-правовий порядок парламентської процедури, взаємовідносин вищих державних посадових осіб, ритуальної охорони королівського двору, традицій участі монарха в офіційних церемоніях, етики поведінки монарха і членів його сім'ї та ін. Англійські юристи вважають, що загальне право — це звичаєве право. 
 
.Правова доктрина 
До джерел англійського права слід віднести правову доктрину — концептуально оформлену думку відомих учених із питань права. Деякі доктрини, що знайшли відображення у працях авторитетних англійських юристів, головним чином суддів (наприклад, «Інституція» Кока), були визнані як їх сучасниками, так і згодом при вирішенні конкретних справ. Провідне місце серед них посідають стародавні посібники з загального права завдяки аналізу обов'язкових прецедентів, які не втратили свого значення й зараз. 
 
Доктринальними джерелами англійської конституції вважаються «Трактат про закони Англії» Бректона (1250 p.), «Коментар законів Англії» Блекстона (1565 p.), книга «Англійська конституція» Беджгота (1865 р.) та ін. Суди звертаються до доктрини у разі прогалин у статуті (законі), судовому прецеденті або звичаї, що регулюють певні відносини. Наприклад, у 1920 р. на підставі ідеї англійського конституціоналіста кінця XIX — початку XX ст. А.В. Дайсі Палатою лордів була визначена королівська прерогатива. 
 
Останнім часом використання доктрини як джерела права помітно зросло. Нерідко обґрунтування тієї чи іншої позиції при винесенні судового рішення відбувається з урахуванням наукових посібників, а іноді й наукових статей. Удаються до них не для використання як первинного джерела, а для переконливості рішення. 
 
Джерелом права в Англії є судові коментарі, узагальнення пре-цедентної практики. Вони є практичним посібником для суддів. Юридична наука в цілому або теоретико-правові ідеї та концепції юристів різних шкіл мають додаткове значення.

[10;552]

 

Висновки

 

Англосаксонська правова система представлена наступними країнами: Англія, США, Нова Зеландія, Канада, Австралія, Індія, що були колоніями  Британської імперії.

В Англії періоду нормандського завоювання існувала розрізнена, не зв’язана між собою локальна нормотворчість, заснована здебільшого на місцевих звичаях. Починаючи з X століття, королівські судді починають формування єдиного для всієї країни прецедентного права. Вироблювані рішення приймаються за основу всіма іншими суддями. Під час відсутності прецеденту суддя самостійно формулює рішення в справі. Таким чином, суддя здійснює нормотворчі функції. Поступово складається єдина система судових прецедентів - так зване загальне право. Загальне право - це судове право, вироблюване суддями в процесі розгляду конкретних правових суперечок - казусів.

Одночасно існує й статутне право - система  нормативно-правових актів, і прецедентне. Але головне джерело англосаксонського  права - судовий прецедент. Суддя  тут – суб’єкт правотворчості. Відомі аксіоми англосаксонського права: «право тільки там, де є судовий захист», «закон - це те, що про нього говорять судді», «якщо немає прецеденту - право мовчить». Сила прецеденту визначається місцем суду в ієрархії судової влади. Нижчі суди прецедентів не створюють. При цьому кожний суддя формально зв’язаний рішеннями вищестоящих і аналогічних судів.

Для англосаксонської системи права характерний не нормативний, а казуальний тип юридичної  свідомості: факт тут рівняється не з нормативною моделлю, а з  іншим аналогічним казусом, судовою  й правозастосовною практикою. Тому такий тип права часто називають  казуальним. Норми права в англосаксонських правових системах носять досить детальний, казуїстичний характер, оскільки формулюються у вигляді прецедентів при рішенні конкретних казусів - справ. Величезне значення надається формалізованим процедурам, процесуальним нормам, засобам юридичного захисту.

Відсутній розподіл права на приватне й публічне. Як правило, немає й галузевого розподілу  норм. В англосаксонській моделі формальний пріоритет належить законодавству, але фактично все залежить від  розсуду судді, від того, як він  витлумачить і застосує норму  закону. Саме на судове рішення, а не на первісну норму закону орієнтуються учасники правовідносин.

Тому  судове рішення має фактичний  пріоритет перед законодавством. У США суди здійснюють конституційний контроль за відповідністю законодавчих актів Конституції країни, установлюючи прецедентні норми й виробляючи загально правові принципи.

До достоїнств англосаксонської правової родини відноситься  гнучкість, оперативність, зв’язок з повсякденним життям, швидке пристосування права до обстановки, що змінюється. До недоліків – не систематизованість системи права, його казуїстичність, недостатня визначеність.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список Літератури

1.Скакун  О.Ф. Терія права і держави  : Підручник.- 2-ге видання.- К.:Алерта;КНТ;  ЦУЛ, 2010.- 520с.

2. Суды и судебный процесс Великобритании: Англия, Уэльс, Шотландия: Учебник / Т.В. Апарова. - М.: Норма, 1996. – 215 с.

3. Буржуазная юстиция. Состояние и перспективы развития: Учебное пособие / С.В. Боботов. - М.: Инфра, 1997. – 244 с.

4. Верховенство права: Сборник / К.Ф. Гуценко. - М.: Зерцало, 1999. – 210 с.

5. Основы уголовного процесса США: Учебник / К.Ф. Гуценко. - М.: Зерцало, 2000. – 357 с.

6. Уголовный процесс основных зарубежных государств: Учебник / К.Ф. Гуценко. - М.: Зерцало, 2001. – 259 с.

7. Основные правовые системы современности: Учебное пособие / Перевод с французского В.А. Туманова. - М.: Юристь, 2002. – 270 с.

8. Уголовный процесс зарубежных государств: Учебник / В.А. Ковалев. - М.: Зерцало, 2003. – 189 с.

9.         М. В. Цвік, В. Д. Гончаренко, Л. Л. Рогачова та ін. – Харків: Право, 2002.  
10. Скакун О.Ф. Теорыя держави та права : Пыдручник / Пер. з рос. – Харкыв : Консум, 2001.- 656с.