Вищі органи державної влади Української Народної Республіки

 

 

ЗМІСТ

 

 

ВСТУП 3

1 ПРОГОЛОШЕННЯ  УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ  – ВАЖЛИВИЙ ЕТАП СТАНОВЛЕННЯ  УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ 5

2 ОРГАНІЗАЦІЯ  ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ УНР 10

2.1. Вищі органи  державної влади Української  Народної Республіки 10

2.2 Місцева  влада і місцеве самоврядування 15

2.3 Правові  основи військового будівництва 20

2.4 Судова  система 24

3 ІІІ УНІВЕРСАЛ  ,ЯК РЕЗУЛЬТАТ ЗАКОНОДАВЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ  ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ 26

ВИСНОВОК 31

ЛІТЕРАТУРА 33

 

 

ВСТУП

 

В історії України ХХ сторіччя період визвольних змагань, відновлення  української державності після  її повної втрати наприкінці XVIII сторіччя є предметом особливої уваги. Українська Народна республіка була першою українською державою ХХ сторіччя. А творилася вона силами Української  Центральної Ради, історія якої, нажаль, не існувала в радянській історичній науці — як результат маємо  надзвичайно низьку наукову розробку теми. Лише її безпосередніми діячами  здійснювалось вивчення і осмислення історії Центральної Ради, але  це, по понятих причинах, робилося досить суб’єктивно. І тому питання про  діяльність УЦР, вивчене об’єктивно і з тверезим поглядом із сьогодення, має надзвичайну важливість для  розуміння процесів тогочасного  державотворення, що, до речі, дуже схожі  на сучасності.

Наприкінці лютого 1917 р. несподівано  для багатьох сучасників відбулася  завершальна сцена в існуванні  Російської імперії. 24 лютого в Петрограді здійнялася хвиля масового страйкового  руху, Державна дума стала в опозицію до уряду. 27 лютого самодержавство впало, влада зосередилася в руках Тимчасового  комітету Державної Думи. 2 березня  члени цього комітету прийняли від  царя акт про зречення і сформували новий Тимчасовий уряд країни.

Революція перемогла. Активну  участь у петроградських подіях взяли  українські вояки, які стали на бік  Державної Думи. На початку березня  в Петрограді утворився Тимчасовий український революційний комітет, який 2 березня опублікував відозву  до українців Петрограда, закликавши їх спрямувати свою енергію “на завоювання власних національно-політичних прав”, наповнити її “свідомістю власних національних інтересів”.

Досить своєрідною є та особливість Лютневої революції, що коли в столиці імперії поширювались політичні пристрасті, решта території  і населення країни перебували в стані політичної летаргії. Чи не найбільшою мірою це стосувалося України. Перша інформація про революційні події в Петрограді почала надходити в Україну 28 лютого.

З цього моменту можна  починати відлік короткочасній історії  української революції (так називають  її сучасні історики); спроби відтворити незалежну Україну після багатьох століть поневолення. Саме цей період невпевненості Тимчасового уряду, нестабільності соціальної та політичної ситуації був найсприятливішим для  відновлення української державності. Тому цілком закономірним став і наступний  розвиток подій. Українська інтелігенція зі своїми ідеями незалежності, що перебували у стані формування та усвідомлення, доклала усіх зусиль для організації  майбутнього незалежного українського суспільства за принципами, що були притаманні саме народу України.

В таких складних історичних умовах була створена та діяла Українська Центральна Рада, яка за будь-яку  ціну намагалась відновити українську державу.

 

1 ПРОГОЛОШЕННЯ  УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ  – ВАЖЛИВИЙ ЕТАП СТАНОВЛЕННЯ  УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

 

У Петрограді 25 жовтня 1917 р. перемогло збройне повстання. До влади прийшли більшовики. Генеральний  Секретаріат, як вища територіальна влада в Україні, створена Центральною Радою і затверджена Тимчасовим Урядом, заявив, що разом з іншими демократичними революційними силами рішуче боротиметься проти будь-яких спроб підтримати петроградське повстання.

Коли драматичні події  вже перемістилися до Києва, лідери Центральної Ради, покладаючись на підтримку українських військ, вирішили будувати свої відносини з Росією, точніше — вже з більшовицьким центром, на принципово нових засадах.

«Грізний момент, — говорив  М. Грушевський 7 листопада 1917р. на засіданні  Малої Ради, — який переживають  Росія та Україна, коли не залишилося центральної влади, коли спалахнула і поширюється громадянська війна, яка вже переходить і на Україну, — цей грізний момент вимагає  рішучих кроків на шляху до зміцнення влади на Україні» [27].

Після цього М. Грушевський  оголосив текст III Універсалу Центральної Ради: «Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відокремлюючись від республіки Російської і зберігаючи єдність, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими допомогти всій Росії, щоб уся республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів» [26].

III Універсалом в Україні було проголошено демократичну державу, яка характеризувалася самостійною верховною владою, нічим не обмеженою у розв'язанні проблем внутрішнього державного ладу, законодавства, суду й управління. Тільки у відносинах з іншими державами УНР була обмежена положеннями III Універсалу стосовно федеративного зв'язку з Росією.

М. Грушевський у своїй  праці «Якої ми хочемо автономії  і федерації» підкреслив, що потрібна «широка автономія». Україна, за його висновком, прагнула саме такої автономії, яка об'єктивно дає поштовх  до перетворення в «повну державу». І вже через два місяці після  проголошення УНР у складі Федеративної Російської республіки Україна на весь голос заявила про себе як про  «повну державу». 9 січня 1918 р. IV Універсалом Центральна Рада сповістила, що «віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, не від кого не залежною державою». Зрозуміло, були й інші чинники (конфлікт з Раднаркомом, проблеми міжнародного визнання), що зумовили рішучий поворот до повної незалежності, однак з погляду еволюції «чистих» державних форм цей шлях є закономірним.

У І Універсалі Центральна Рада назвала себе «обраним органом  українського народу». III Універсал містить складнішу конструкцію, відповідно до якої Центральна Рада поставлена українським народом разом з іншими братніми народами України «берегти права, здобуті в боротьбі, творити порядок і будувати все життя в нашій землі», а в IV Універсалі сказано: «...Ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого народу— селян, робітників і солдатів» [2].

На відміну від Універсалів, у деклараціях Генерального Секретаріату вживаються не політичні, а правові  визначення Центральної Ради: «законодавчий  орган», «представницький орган», нарешті  — «революційний, демократичний  парламент». Проте, незважаючи на всі  ознаки парламенту, Центральна Рада мала певну специфіку.

По-перше, від самого початку  в основоположних документах Центральної  Ради постійно декларувалося, що вона є тимчасовим органом, який має припинити  свою діяльність після скликання  Всеукраїнських Установчих зборів. Влада  в УНР, зазначалося у IV Універсалі, «буде належати тільки народу України, іменем якого будуть скликані Установчі Збори».

Власне, відомий термін «передпарламент» цілком можна застосувати у цей  час до Центральної Ради.

По-друге, Центральна Рада формувалася  не шляхом загальних виборів, а на основі делегування до її складу представників  різних демократичних громадських  організацій. Наприклад, у списках  персонального складу Центральної  Ради з 640 осіб були представники Української  Ради селянських депутатів (145), Всеукраїнської Ради військових депутатів (132), Всеукраїнської Ради робітничих депутатів (100), делегати від «губерній і великих міст» (67), «професійних, просвітніх і економічних  організацій»1. У процесі переговорів  з Тимчасовим урядом Центральна Рада поповнилася «представниками інших  народів, які проживали в Україні, від їхніх революційних організацій» [11].

І все ж, незважаючи на всі  реорганізації, лідери Центральної  Ради так і не змогли домогтися  повноцінного територіального представництва, хоча це питання не сходило з порядку  денного майже до останньої хвилини  її існування.

М. Грушевський указував на труднощі створення «територіального органу на засадах безпосереднього, загального і рівного представництва» [7]. Великі надії покладалися на скликання" Всеукраїнських Установчих Зборів, які мали обиратися саме на такій основі, однак цим планам не судилося бути втіленими в життя.

Певний підсумок проблем  представництва підбивався 20 березня 1918 p., коли Центральна Рада урочисто відзначала свою першу річницю. На засіданні Малої Ради за участі Ради Міністрів з доповіддю виступив М. Грушевський. Виклавши історію Центральної Ради, він нагадав, що її склад поповнився посланцями нових організацій, які одна за одною виходили на політичну арену. Відчуваючи, однак, зазначав М. Грушевський, що вона «все таки є представництвом тимчасовим, сурогатом того представництва, Центральна Рада прагнула якнайскоріше передати своє місце і роботу представництву, утвореному на підставі виборчого права усієї української землі. Обставини, однак, не дали можливості їй здійснити те саме своє гаряче бажання — скликати Українські Установчі збори...» [6].

Першим узагальнюючим  документом, який повинен був реорганізувати діяльність Центральної Ради, став «Наказ Українській Центральній  Раді» (М. Грушевський називав його «внутрішнім регламентом роботи», а П. Христюк — «внутрішньою конституцією»). Цей наказ з'явився 23 квітня 1917 р. і фактично закріпив уже існуючу структуру [14]. Починався він словами: «Українська Центральна Рада, будучи представницьким органом усієї організації українського народу, має своїм завданням виконати волю цього населення, виражену в українському національному з'їзді».

Робота Центральної Ради повинна була здійснюватися через  її Загальні збори і Комітет Ради. У наказі послідовно перелічувались повноваження Загальних зборів: вони «визначають напрями і характер усієї роботи Ради» і поділяються  на звичайні (чергові), які «повинні відбуватися не рідше одного разу на місяць» і надзвичайні— їх скликає  Комітет у разі «термінової необхідності».

Комітет Центральної Ради «провадить роботу Ради у конкретній обстановці моменту, яка постійно змінюється». До його складу входять: а) обрана з'їздом  президія Ради — голова та два його заступники; б) члени, обрані загальними зборами Ради (17 членів); в) обрані Комітетом  голови комісій Ради (не більше 8), а  також особи, кооптовані Комітетом  до його повного складу (33 члени). З  числа своїх членів Комітет обирає секретарів, скарбника і голів  комісій, причому останніми можуть бути обрані і не члени Центральної  Ради, які стають членами Ради і  Комітету.

У липні 1917 р. Центральна Рада знову повернулася до організаційних проблем, зокрема — діяльності свого  Комітету. Так, виступаючи 6 липня на засіданні пленуму Центральної  Ради, М. Грушевський заявив, що Комітет  Центральної Ради здійснюватиме  законодавчі функції в період між пленумами Центральної Ради. А 12 липня Центральна Рада видала постанову  про компетенцію і склад свого  Комітету, або Малої Ради, як його потім називали. Згідно з цією постановою Комітет визначався як постійний орган, що розробляє і вирішує всі найважливіші справи, що виникають на сесіях Центральної Ради, а саме: а) скликання чергових зборів; б) підготовка доповідей для сесій Центральної Ради; в) поповнення складу Генерального Секретаріату між сесіями; г) вирішення усіх невідкладних справ. Чергові збори Малої Ради відбувалися щотижня, а надзвичайні «при необхідності за ініціативою голови, заступників, а також за заявою не менше 5 членів Комітету». Для законодавчого кворуму вимагалося не менше двох третин загальної чисельності членів Комітету. А сам склад Комітету збільшувався до 40 осіб, утому числі: 8 українських соціалістів-революціонерів, 3 українських соціалістів-федералістів, 1 безпартійного соціаліста, 1 українського трудовика та ін. [15]

Поступово ухвалювалися й  інші акти, що визначали правові  засади діяльності Центральної Ради. Зокрема, 25 листопада 1917 р. було затверджено  закон про утримання Центральної  Ради за державний кошт, 16 квітня 1918 р. — закон про недоторканність членів Центральної Ради, 9 квітня Центральна Рада затвердила закон про право безмитного придбання книжок та інших видань бібліотекою Центральної Ради.

 

2 ОРГАНІЗАЦІЯ  ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ УНР

2.1. Вищі  органи державної влади Української  Народної Республіки

 

Функції українського уряду  виконував Генеральний Секретаріат. У документах того періоду він  називався по-різному: виконавчий орган  Центральної Ради (Декларація Генерального Секретаріату від 10 липня 1917 p.), окремий  підзвітний Центральній Раді орган (II Універсал), нарешті, «уряд» (III Універсал). Після проголошення IV Універсалу Генеральний  Секретаріат перетворився в Раду народних міністрів.

Різним був і склад  українського уряду. Спочатку до нього  входили 9 членів: В. Винниченко — голова і генеральний секретар внутрішніх справ, П. Христюк — генеральний  писар, X. Барановський — генеральний  секретар фінансів, С. Єфремов —  генеральний секретар міжнаціональних  справ, С. Петлюра — генеральний  секретар військових справ, Б. Мартос —  генеральний секретар земельних  справ, І. Стешенко — генеральний  секретар просвіти, М. Стасюк — генеральний  секретар продовольчих справ [16]. Після проголошення першої декларації Генерального Секретаріату його склад розширився за рахунок нових членів, якими стали: В. Голубович — генеральний секретар у справах шляхів, А. Зарубін — генеральний секретар пошт і телеграфів, М. Рафес — генеральний контролер, П. Стебницький — статс-секретар у справах України при Тимчасовому уряді. Крім того, залишалося ще дві вакансії: генерального секретаря праці і генерального секретаря торгівлі і промисловості [25].

Пізніше, в умовах посилення  протистояння між Центральною Радою  і Тимчасовим урядом і, зокрема, затвердження його інструкції, склад Генерального Секретаріату зменшився: до нього вже  входили тільки генеральні секретарі  внутрішніх справ, фінансів, земельних  справ, просвіти, торгівлі і промисловості, праці, а також генеральний контролер  і генеральний писар.

Зразу ж після проголошення УНР Генеральний Секретаріат  знову поповнився тими генеральними секретарями, яких «заборонив» Тимчасовий Уряд.

Звичайно, впродовж свого  короткого існування український  уряд пережив чимало криз, зумовлених різними факторами. Його склад за часів Центральної Ради був таким: голова міністрів — Голубович (укр. с.-р.), міністри: внутрішніх справ —  Ткаченко (укр. с.-д.); військових і морських справ — Жуковський (укр. с.-р.), судових  — Шелухін (укр. с.-ф.); земельних —  Ковалевський (укр. с.-р.); харчових —  Коліух (укр. с.-д.); праці — Михайлів (укр. с.-д.); пошт і телеграфів — Сидоренко (с.-сам.); залізничних шляхів — Сокович (укр. с.-р.); фінансів — Перепелиця (укр. с.-р.); просвіти — Прокопович (с.-ф.); торгівлі й промисловості — Фещенко-Чоповський [4].