Загальна характеристика правопорушення

 

Як зазначає  Малинин В.Б., в теорії права об’єктивна сторона правопорушення є одним із найбільш важким та обємним вченням. Це зовнішня сторона правопорушення, дослідження якої дозволяє судити не тільки про даний елемент складу правопорушення, але й визначати об’єкт посягання та встановлювати форму вини [26].

Обєктивна сторона – один з чотирьох обов’язкових елементів складу правопорушення. Без об’єктивної сторони діяння не може бути посягання на обєкт правопорушення, немає і суб’єктивної сторони як конкретного відображення об’єктивних ознак діяння у свідомості суб’єкта і, нарешті, відсутній суб’єкт правопорушення.

Кудрявцев В.Н. пише: «Рассматривая объективную сторону правонарушения в качестве внешней характеристики процесса совершения правонарушения, следует иметь в виду, что она является «внешней» лишь по отношению к субъективному, психологическому содержанию деяния. Но эта сторона правонарушения одновременно является внутренней характеристикой для самого механизма неправомерного посягательства на охраняемый объект, так как она раскрывает его внутреннюю структуру и взаимодействие образующих его признаков» [9].

Говорячи про склад правопорушення, необхідно відокремлювати його елементи та властиві йому ознаки. Досить часто їх ототожнюють, але це різні поняття. Елементи нібито розчленовують склад правопорушення, характеризують його об’єктивні та суб’єктивні аспекти з чотирьох позицій: об’єкта правопорушення, суб’єкта, об’єктивної сторони, суб’єктивної сторони. А ознаки, в свою чергу, виступають характеристиками елементів складу. Вони пов’язані з ними як властивості предметів із самими предметами.

Кудрявцев В.Н. зазначає,  що ознаки звичайно поділяють на два типи: основні (обов’язкові) та факультативні (додаткові).

Основними є ті ознаки, які властиві всім складам правопорушення, а факультативні – тільки окремим. При чому, слід зазначити, що у кожного елементу складу правопорушення є свої основні і факультативні ознаки, що характеризують його.

Факультативні ознаки – це ознаки, властиві не всім складам правопорушення, а тільки деяким з них. Законодавець використовує факультативні ознаки для того, аби виділити специфічні властивості даного конкретного правопорушення. Слід при цьому зазначити, що такі ознаки називаються факультативними лише в загальному розумінні складу правопорушення.

Факультативні ознаки можуть додатково характеризувати елементи складу правопорушення:

• для об’єкта складу правопорушення – додатковий обєкт, предмет правопорушення;
• для об’єктивної сторони складу правопорушення – час, місце, спосіб, обстановку, знаряддя і засоби скоєння правопорушення;
• для суб’єктивної сторони складу правопорушення – мотив, мету, емоції;
• для суб’єкта складу правопорушення – спеціальний суб’єкт [12].

 Таким чином, обєктивна сторона правопорушення є зовнішнім актом протиправної поведінки, що існує в умовах конкретного місця, часу і обстановки. Початковим етапом розвитку протиправного посягання на охоронюваний законом обєкт є дія або бездіяльність – основні ознаки об’єктивної сторони. Для матеріальних складів правопорушення у якості однієї з основних ознак виступають суспільно небезпечні наслідки. Процес розвитку правопорушення від суспільно небезпечного діяння до настання шкідливих наслідків створює причинно-наслідковий зв'язок між дією (або бездіяльністю) і протиправним результатом, який також є обовязковою ознакою обєктивної сторони в матеріальних складах правопорушення.

Обєктивну сторону як елемент складу правопорушення характеризують девять ознак. До них належать: суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), суспільно небезпечні наслідки, причинний зв'язок між діянням і наслідками, місце, час, спосіб, засоби, знаряддя і обстановка скоєння правопорушення [13].

Розглядаючи кожен з них окремо, не можна забувати і про інші. Як пише В.Н. Кудрявцев, «при рассмотрении правонарушения его следует брать не изолированно, а в тех конкретных условиях места, времени и окружающей обстановки, в которых оно было выполнено.Поэтому, например, существенными характеристиками противозаконного действия (бездействия) являются способ, место, время и обстановка совершения правонарушения». В тому числі не можна брати ізольовано й інші ознаки обєктивної сторони складу правопорушення: наслідки, причинний зв'язок і т.д. Причинний зв'язок взагалі не може існувати без дії і наслідків.

Оскільки об’єктивна сторона по суті є фундаментом всієї конструкції складу правопорушення і являє собою основний фунтаментальний зміст диспозиції статей Особливої частини Кримінального кодексу України, то перш за все її ознаки покладені в основу предмету доказування в кримінальному процесу [12].

 Ми маємо відзначити, що посягання на охоронювані суспільством і державою об’єкти може здійснюватися тільки у формі вольового поступка (дії або без діяння). Думки, почуття, рефлекторні дії людини, інстинктивні прояви не можуть кваліфікуватися як правопорушення, тому що право не в стані передбачити і контролювати їхню направленість, регулювати за допомогою правових установок. 

Кудрявцев В.Н. пише, що своєю вольовою протиправною поведінкою правопорушник завдає шкоди особистим, колективним, державним і суспільним інтересам. Ця шкода може бути як майнового характеру (крадіжка, знищення майна, втрачена вигода), так і немайнового (завдання тілесних пошкоджень, наклеп, втрата можливості реалізовувати право) [9].

Слід зазначити, що протиправне діяння не завжди призводить до заподіяння реальних шкідливих наслідків. Воно протиправне саме по собі і може бути пов’язане лише з створенням небезпеки заподіяння тієї чи іншої безпосередньої шкоди. До таких діянь можна віднести: різноманітні екологічні правопорушення, порушення посадовими особами техніки безпеки, протипожежних правил і т.д. Тому розрізняють не тільки реальні, але й формальні склади правопорушень [12].

Отже, об’єктивна сторона правопорушення – це зовнішній прояв протиправного діяння, що характеризується низкою ознак: формою здійснення правопорушення, шкідливим результатом і причинно-наслідковим зв’язком між діянням і наставши ми суспільно-шкідливими наслідками.

3.4 Суб’єкт правопорушення

 

Для початку, звернемося до етимології слова «суб’єкт», аби найкращим чином розкрити сутність поняття суб’єкту правопорушення.

У логіці поняття суб’єкту визначається як те, що підлягає судженню про нього; предмет, про що-небудь стверджується або заперечується. Щодо суб’єкта права, то це є  Суб'єкт права (суб'єкт правовідносин) — індивідуальна особа або колективний суб'єкт, які мають правосуб'єктність та використовують її у конкретних правовідносинах, виступаючи реалізаторами суб'єктивних юридичних прав і обов'язків, повноважень і юридичної відповідальності [9].

Суб’єктом правопорушення визнається особа, що досягла певного віку, деліктоздатна, осудна, а також ним може бути соціальна організація.

Черданцев А.Ф. відзначає, що законодавець з урахуванням психологічних можливостей людини, рівня його свідомості, волі, приймаючи до уваги ступінь суспільної небезпеки правопорушення і правопорушника, встановлює визначені рубежі соціальної зрілості індивіда [17].

Не можна також не погодитися із Шабуровим А.Ф., який стверджую, що індивід, який скоює протиправне діяння, стає субєктом правопорушення, а потім і відповідальності за умови його здатності правильно розуміти соціальну сутність свого вчинку [16].

Законодавство визнає як індивідуальних (фізичні особи), так і колективних (юридичні особи) правопорушників. Кримінальне і адміністративне право, у зв’язку із необхідністю індивідуалізації відповідальності і покарання, визнає тільки індивідуального правопорушника. Однак частково через інститут співучасті вивчаються і колективні суб’єкти (банда, мафіозна група).

Фізичні особи як суб’єкти правопорушення повинні володіти деліктоздатністю, тобто здатністю нести юридичну відповідальність. Вік настання юридичної відповідальності фізичної особи є різним, що визначено в окремих галузях законодавства.

Лазарева В.В. стверджує, що суб’єктами кримінального, дисциплінарного, матеріального правопорушення виступають лише фізичні особи, цивільного – фізичні і юридичні, адміністративного – переважно фізичні особи, але в окремих випадках, встановлених у законодавстві, й юридичні особи [15].

А.В. Мальков зазначає, що юридична особа не може бути суб’єктом кримінального злочину. Ним може бути посадова особа підприємства організації, установи або особа, яка виконує функції керівника організації, капітана морських, річкових і повітряних суден та ін.. Така особа іменується в юридичній літературі спеціальним суб’єктом правопорушення. Вона може виступати суб’єктом матеріального і адміністративного правопорушення [5].

Правопорушення, суб’єктом якого є юридичні особа, являє собою не що інше, як винну дію конкретних фізичних осіб, яка призвела до заподіяння певної шкоди. Хоча суб’єктом відповідальності у таких випадках виступає юридична особа, це не виключає можливості відшкодування збитків, заподіяних організації внаслідок притягнення її до юридичної відповідальності, самою винною фізичною особою [13].

Таким чином: суб’єкт правопорушення – це правосуб’єктна (деліктоздатна) особа, поведінка якої визнається протиправною чинним законодавством.

 

 

 

 

 

 

 

3.5 Суб’єктивна  сторона правопорушення

 

В науці по сьогоднішній день практично відсутнє визначення поняття суб’єктивної сторони складу правопорушення. Вчені або ототожнюють поняття суб’єктивної сторони правопорушення з виною, або підміняють розгляд суб’єктивної сторони складу правопорушення дослідженням вини.

Так, А.Б. Венгеров, розглядаючи суб’єктивну сторону правопорушення, відмічає, що суб’єктивна сторона правопорушення «характеризуется виной – психическим отношением субъекта к своему действию (бездействию)» [27]. А.Н. Чашин ототожнює суб’єктивну сторону правопорушення з виною: «субъективная сторона, то есть виновное отношение лица к своему деянию» [28]. Є.Л. Ковальова не даючи визначення суб’єктивної сторони правопорушення, одразу ж перераховує її ознаки, що складають зміст даного поняття: «включает вину, а в ряде случаев также мотив и цель» [29]. На думку А.Н. Головистиковой і Ю.А. Дмитрієва, суб’єктивна сторона правопорушення «определяет вид и степень виновности нарушителя, характеризует его психическое отношение к содеянному, а также мотивы и цели правонарушения» [30].

У галузевих науках спостерігається схожа ситуація. Так, в науці кримінального права, одні вчені відстоюють тезис про те, що вина являє собою суб’єктивну сторону правопорушення, інші – що ці поняття співпадають. Наприклад, І. Лекшас вважає, що суб’єктивна сторона злочину являє собою відображення (можливість відображення) у свідомості суб’єкта обєктивних ознак скоєного і характеризує відношення до них суб’єкта [31].

Цивілісти розглядають субєктивну сторону цивільного правопорушення через поняття вини. Однак у подальшому їх думки розбігаються. Так, одними вченими взагалі заперечується необхідність встановлення суб’єктивної сторони складу правопорушення для залучення особи до відповідальності. Інша група вчених гадає, що для вирішення питання про суб’єкт відповідальності необхідно встановити «субъективное отношение этих лиц к своим действиям и их последствиям, то есть не обходимо обратиться именно к составу гражданського правонарушения, его объективной и субъетивной сторонам» [32].

В адміністративному праві, суб’єктивну сторону адміністративного правопорушення визначають як відображення відношення правопорушника до скоєного ним діяння і його наслідків, що визначається як форма вини [33]. Д.Г. Вігдорчук вважає, що суб’єктивні елементи податкового правопорушення характеризують його з внутрішньої сторони, як усвідомлена і вольова поведінка суб’єкта,  який його скоїв. Ознаки суб’єктивної сторони податкового правопорушення покликані охарактеризувати внутрішнє відношення суб’єкта до скоєного ним діяння і його наслідків [34].

Таким чином, в різних галузях права, поняття суб’єктивної сторони складу правопорушення або ототожнюється з поняттям вини, що є наслідком відсутності категорії «суб’єктивна сторона складу правопорушення» в діючому законодавстві, або вважають, що зміст суб’єктивної сторони виною не вичерпується, а, будучи більш змістовним правовим явищем, включає в себе разом з виною, ще й інші психічні процеси: мотив, мету, емоції [35].

Можна погодитися з вченими, які визначають суб’єктивну сторону складу правопорушення як внутрішню сторону правопорушення, яка полягає в системі визначених у правовій нормі ознак [36].

Дійсно, суб’єктивна сторона складу правопорушення характеризує внутрішню сторону будь-якого правопорушення, що визначає уявлення про психічне відношення особи до скоєного і його наслідків – умисел (прямий і непрямий), необережність (недбалість і легковажність), мотив акту поведінки суб’єкта і його мету. Внутрішня сторона складу правопорушення розкривається через систему визначених у правовій нормі ознак. Даний напрямок є традиційним в науці.

Ставши особистістю і отримавши можливість правильно орієнтуватися у навколишній дійсності, людина усвідомлено оцінює і спрямовує свою діяльність. В її соціально важливих вчинках проявляється індивідуальна воля, спрямована на досягнення тієї чи іншої мети. При цьому, переступаючи закон, порушуючи його приписи, індивід повинен усвідомлювати що своєю поведінкою завдає шкоди державі або особистості, нехтує суспільними інтересами, тобто скоює винне, протиправне діяння. В іншому випадку його дії можна прирівняти до стихійних, руйнуючих сил природи, які, не дивлячись на значну шкоду, не можна оцінювати з позиції права.

Більшість вчених вважає, що з суб’єктивної сторони всяке правопорушення характеризується наявністю вини, тобто психічним відношенням особи до скоєного.

Витрук Н.В. зазначає, що вина – це основна ознака суб’єктивної сторони правопорушення. Наявність вини є обов’язковою умовою визнання особи, що скоїла суспільно шкідливий вчинок правопорушником.

Ступінь цієї вини поряд з мотивом і метою правопорушення [5]. встановлюється правозастосовними органами на основі конкретних матеріалів справи і залежить від характеру оцінки правопорушником своїх дій і передбачення суспільно небезпечних наслідків своєї поведінки. Вина може бути навмисною та необережною.