Правовідносини як складовий елемент механізму правового регулювання

Правовий  нігілізм, невідмежовування моралі від  права в російській культурі М.Бердяєв  охарактеризував як “рокове”, тому що “Віра в конституцію – примітивна віра. Віра має бути направлена на предмети, що більш цього гідні. Робити собі кумира із права і держави недостойно”  . [6, c.597]

Б.Кістяківський критикував концепції  позитивістів, які вважали, що юриспруденція  має розробляти тільки позитивне  право, відкидаючи проблему справедливого  закону, природного права, свободи особистості. Він розробляв теорію юридичного обгрунтування прав особистості, що обмежувала б всяку політичну  владу, включаючи і владу демократичної  більшості. Б.Кістяківський захищав  розвиток правової культури від надмірної  політизації та містифікації і вважав, що верховенство права може існувати і без повної політичної свободи, але не навпаки. Підтримка ним  принципів нового соціального лібералізму, що проголосив необхідність забезпечення кожному громадянину достойне існування, не є поступкою політиці “одержавлення” суспільного життя, тобто, постійного і жорсткого контролю з боку держави. Оригінальність такого підходу полягає у привнесенні елементів соціалізму в економічні відносини з одночасним збереженням класичного ліберального принципу – принципу строгого обмеження влади, тобто, соціалізація правової держави розумілась не як просте розширення сфери політичної влади (шляхом розповсюдження принципу політичного суверенітету на економічну сферу), але швидше як більш висока ступінь верховенства закону, як розширення сфери гарантованих прав особистості. “Невід’ємні права особистості не створюються державою, - вважає Б.Кістяківський, а, навпаки, вони по самій своїй суті притаманні особистості. Серед всіх невід’ємних прав на першому місці стоїть свобода совісті. [15, c.362 – 363]

Кінець 20-х і 30-і роки характеризуються загостренням боротьби різних напрямків  у радянській юридичній науці, які  об’єднує негативне ставлення до права. Це було пов’язано з доповіддю  Л.Кагановича, який засудив ідею права  та правової держави як шкідливу і  неприйнятну для соціалістичної держави. Він вважав, що той, хто застосовує поняття правової держави в умовах соціалізму, той є провідником  ідей різних буржуазних юристів. Поняття  “правової держави” придумано буржуазними  вченими для того, щоб прикрити класову природу буржуазної держави. І, якщо людина, що претендує на звання марксиста, серйозно говорить про правову  державу, і тим більше використовує поняття “правова держава” до радянської держави, то це значить, що вона йде  на поводу у буржуазних юристів [8, c.29].”

Звичайно, це звинувачення було спрямовано насамперед проти теорії А.Малицького, який у 1924 році зробив висновок про  можливість розбудови правової держави  у радянській республіці: “радянська республіка є державою правовою і  здійснює свою діяльність в умовах правового режиму”, оскільки всі  органи держави підкоряються велінню закону, тобто праву.” Таке твердження у нього поєднувалось із концепцією ототожнення права і закону. З його точки зору, творцем права є держава, вона є і джерелом прав окремих особистостей. Обгрунтовуючи октроіруваний характер прав особистості в умовах радянського ладу, він підкреслював, що радянський громадянин отримує свої права не за свої чарівні очі, не на основі народження і не для досягнення своїх власних цілей, а від держави, із рук пануючого класу, в інтересах суспільних, з метою здійснення своїх обов’язків, що лежать на кожному члені суспільства як на учаснику процесів виробництва та розподілу. А якщо громадянин отримує свої права із рук держави, то буржуазний принцип “все, що не заборонено законом, вважається дозволеним”, в радянському праві має поступитися місцем принципу “дозволено тільки те, що за законами обумовлено”, бо носієм і джерелом прав є не особистість, а держава. Малицький заперечував і розподіл влад, вважаючи, що радянська держава заснована на злитті управління із законодавством. Але ця теорія розходилась із пануючою ідеологією диктатури пролетаріату, а тим більше з науковою концепцією «правової держави». [8, c.37 – 39]

 З 60-х років зароджується та поширюється в Україні дисидентський рух, який генерує правозахисні ідеї та необхідність розвитку демократії. Проголошений на державному рівні в середині 80-х років курс на перебудову, демократизацію створив сприятливі умови для розвитку вітчизняної юридичної науки, концепцій про верховенство права та закону як станового принципу правової держави. Сутність політики перебудови була проголошена в квітні 1985 року як перехід від авторитарно-бюрократичного ладу до гуманного, демократичного суспільства, в якому набудуть міцних основ громадянське суспільство і правова держава. Суспільство може  і повинно бути тільки гуманним, демократичним, правовим, в центрі якого є вільна людина. В Україні ці ідеї розвивали такі вчені, як Копейчиков В.В., Бабкін В.Д., Скакун О., Рабінович П.М. та ін. В Росії, цими проблемами займалися Кудрявцев В.Н.,  Лукашова В.А., Бойцова В.В., Нерсесянц В.С., Алексеєв С.С. та ін.

Важливе значення у розбудові  правової держави та подоланні правового  нігілізму має проголошення 16 липня 1990 року Декларації про державний  суверенітет та Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, в яких підкреслювалась  рішучість створити демократичну, правову, соціальну, незалежну державу з  поділом влади на законодавчу, виконавчу  та судову із забезпеченням прав і  свобод людини й громадянина [2]. Але з проголошенням незалежності були розв’язані тільки деякі актуальні проблеми, а всі інші збереглися з минулої держави. Тоталітаризм як середовище існування правового та іншого нігілізму не зник, а продовжує жити в економічній, політичній, правовій сферах суспільства. Ще й сьогодні є представники юридичної науки, які намагаються відтворити правовий нігілізм на моральній основі в нових історичних умовах. “Право є необхідне зло, що зумовлене нашою слабкістю, - вважає російський юрист Ю.В.Тихонравов. – З одного боку, ми боїмося права як загрози, що стримує нашу вільну активність, а з іншого, відчуваємо потребу в праві як засобі захисту від вільної активності сильніших від нас”. Тому “ідеальне” суспільство – це суспільство без права, де люди чудово співіснують у відповідності до власних внутрішніх спонукань. Щоправда, Ю.В.Тихонравов при цьому вважає, що така позиція –  є “правовий нігілізм”, який відображає нехтування правом, законами і призводить, в свою чергу, до беззаконня, свавілля і соціального хаосу. У даному випадку право трактується як певне “зовнішнє обмеження благородних поривів”, як порушення певних “національних традицій”, які полягають у запереченні правового регулювання суспільства і перебільшенні ролі моралі та релігії у суспільних відносинах. [33, c.582 – 583]

РОЗДІЛ 2. КОНЦЕПЦІЯ ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ В КОНТЕКСТІ СУЧАСНОЇ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА

2.1 Поняття правової культури: її сутність та зміст

До цього часу серед вчених не існує єдиного погляду на природу  правової культури та загальноприйнятого підходу до наукового визначення її поняття. Тому і виникають окремі труднощі як у теоретичних дослідженнях з питань розвитку теорії правової культури, так із питань її практичної реалізації. Нині у науковій юридичній літературі нараховується понад 250 визначень правової культури, що є свідченням неоднозначності та багатогранності цього поняття. Такий стан справ у дослідженні правової культури можна пояснити тим, що у кожному окремому випадку наукового дослідження поняття правова культура використовується у певному змістовному контексті, ”для характеристики всієї правової надбудови, всієї правової матерії, але „під певним кутом зору”. Тому, хоча у багатьох наукових працях зберігаються певні спільні ознаки у визначенні поняття правової культури, але у кожному окремому випадку перед вченими постає завдання — дослідити правову культуру відповідно до конкретного контексту розвитку суспільства. [23, c.17 – 18]

Перші визначення правової культури, яка ототожнювалася із юридичною  культурою, і були зорієнтовані на рівень знань про існуюче законодавство, тотожність закону і права. Цінності правової культури, насамперед ідеї свободи, справедливості, пріоритетності прав людини перед правами держави  подовж багатьох десятиліть підмінялися  цінностями юридичної культури, під  якою у даному випадку розуміється  продукт функціонування бюрократичного апарату, спрямований на обґрунтування  і захист інтересів представників  державної влади, забуваючи при  цьому пересічну людину. Ще й сьогодні „зміст існуючої правової культури громадяни продовжують ототожнювати з суттю і змістом радянської юридичної культури, правового виховання — з юридичним загальним навчанням, керуванням у правовій політиці, насамперед, принципом здорового глузду тощо”. „Правова культура, — вважає О. Щупінська, — деякими авторами ототожнюється із поняттям юридичної культури, що в цілому зводиться до характеристики політичних ознак держави та обмежується розумінням її змісту, володінням лише певним рівнем юридичних знань, досвідом, навичками у сфері законодавчої діяльності, рівнем юридичної пропаганди, освіти та знань чинних законодавчих актів, умінням їх тлумачити”. Категорія „юридична культура” безпосередньо пов’язана із категорією „правова культура” і її зміст зводиться лише до знання, досвіду, навичок у сфері законодавчої діяльності, знань чинних законів, законодавчих актів, вміння тлумачити і застосовувати в житті окремі юридичні документи. Рівень юридичної культури суспільства оцінюється якістю функціонуючих у ньому юридичних процедур, юридичних механізмів, станом і якістю організації державної влади, рівнем законності тощо. Він зумовлений передусім соціально-економічним і політичним режимом суспільства. [36, c.117]

Найбільш загальне визначення правової культури в контексті філософії  права належить В.С. Нерсесянцу, який вважає, що правова культура — це є „весь правовий космос, що охоплює всі компоненти правової форми суспільного життя людей. Вона полягає у здібності, вмінні жити за цією формою, якій протистоїть неоформлена, (невизначена, хаотична) фактичність, тобто, докультурна і некультурна безпосередність (неупорядкована правовою формою ) простота”. Сучасна правова культура — це „правова культура розвиненого і ефективно функціонуючого громадянського суспільства і правової держави. За своєю суттю і основною ідеєю вона є культурою визнання, захисту і здійснення прав та свобод людини і громадянина в якості вищих цінностей”. [25, c.117]

Виходячи із різноманітності класифікацій загальної культури, А.П. Семітко, В.П. Сальников, С.С. Алексєєв у післяперебудовчий період розвитку суспільства пов’язують поняття правової культури з правовим прогресом. Як елемент правової надбудови, правова культура співвідноситься з нею як „ціле і якість”. „Цілим” вважається надбудова, а правова культура її „якісним” параметром, вважає А.П. Семітко. При цьому, якість належить не якомусь одному явищу юридичного життя, а системі цих явищ, тобто правовій системі суспільства. У цьому контексті правова культура — це така системна якість, яка „знімає” як наявний рівень розвитку правового життя суспільства, так і той критерій, на підставі якого здійснюється оцінка цього рівня. Тому, вважає автор, правова культура — це не лише розвиток нормативних актів, це ще й рівень розвитку всієї правової діяльності, рівень розвитку всього права, правової свідомості, це право, психологічний клімат, правові цінності, ідеали, традиції і, головне, це реальне правове становище особи в державно організованому суспільстві, рівень її прав і свободи поведінки, гарантованих державою. [29, c.278]

Найбільшою мірою контексту  курсового дослідження відповідає концепція правової культури Є.В. Назаренко, яка розглядає її через реалізацію принципів гуманізму та справедливості, сукупності досягнень суспільства у галузі регулювання суспільних відносин, по забезпеченню верховенства права в житті. Ця концепція правової культури передбачає:

1) встановлення в суспільстві  природного права, що є підґрунтям  створення цивілізованого законодавства,  та забезпечує в законодавстві  та інших нормативних актах  держави принципів справедливості  та гуманізму, невідчужуваних  прав і свобод людини, її честі  та гідності; забезпеченість правопорядку  — тобто, реалізація демократичного  процесу законодавства і правотворчості  загалом; 

2) верховенство Конституції України  і законності в системі нормативних  актів держави, забезпечення правової  законності у процесі правовідносин  та застосування права державними  органами, наявність демократичного, професійного і престижного правосуддя  та професійної системи правоохоронних  органів, здатних у процесі  своєї діяльності реально забезпечити  охорону правопорядку;

3) наявність розвиненої правосвідомості  суспільства, соціальних груп, професійної  юридичної правосвідомості, орієнтованої  на розуміння, і захист загальнолюдських  цінностей у галузі правового  регулювання. [23, c.17 – 19]

Узагальнюючи існуючі погляди  на правову культуру та враховуючи конкретний контекст дослідження, масштаби міжнародного характеру в епоху  глобалізму, вимоги природного права, визначальну роль прав людини і загалом  загальнолюдських цінностей, правову  культуру можна визначити як категорію філософії права, яка характеризує зумовлене природним правом, всім економічним, соціальним, духовним, політичним ладом спосіб правового життя людини й людства, що полягає у досягнутому рівні розвитку правової діяльності, правосвідомості і забезпечує верховенство права у суспільному житті, дієвість принципів справедливості, свободи й гуманізму, захист людини як вищої соціальної цінності, її честі й гідності, а також гарантованість державою, міжнародними інституціями прав і свобод людини.

2.2 Структура та функції  правової культури

Правова культура має складну структуру. Структура — це сукупність елементів  з яких складається предмет, річ, явище, а також процес взаємодії  між ними, „сукупність стійких  зв’язків об’єкта, що забезпечують його цілісність і тотожність самому собі”. У юридичній літературі найпоширенішим є погляд на структуру правової культури в широкому та вузькому розумінні цього поняття. У широкому розумінні правова культура складається із: права, правосвідомості громадян та посадових осіб, культури правотворчої та правоохоронної діяльності. Структура правової культури у вузькому розумінні означає певний рівень знань права членами суспільства і відповідальне їх ставлення до права, високий престиж права у суспільстві, певний стан правової свідомості учасників суспільного життя. [30, с. 79-80].

У юридичній літературі до сьогодні дня ще немає єдиної думки щодо рівнів правової культури, їх якісної  відмінності між собою. Одні автори визнають такі елементи правової культури, як правова культура суспільства, правова  культура соціальної групи та правова культура особи. Інші поділяють правову культуру лише на суспільну та індивідуальну; суспільну правову культуру, правову культуру груп та окремих індивідів [29, с. 164].

Така рівнева характеристика є  найбільш загальною, тому її можна взяти  за основу. Більш докладніше правову  культуру розглядає В.О. Котюк, який вважає, що залежно від суб’єктів-носіїв правової культури, її різновидами є — правова культура особи, соціальної групи, трудового колективу, професійна правова культура юристів, посадових осіб, класів і всього суспільства [18, с. 95].