Правовий статус уповноваженого з прав людини Європейського Союзу

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

 

КАФЕДРА ЗАГАЛЬНОПРАВОВИХ ДИСЦИПЛІН

 

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Європейське право. Право Європейського  Союзу»

 

НА ТЕМУ:

ПРАВОВИЙ  СТАТУС УПОВНОВАЖЕНОГО З ПРАВ ЛЮДИНИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

 

 

 

Виконав: _________________________

_________________________

 

Перевірів: _________________________

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Дніпропетровськ – 2011

 

ПЛАН

 

Вступ………………………………………………………………………………3

1. Загальна характеристика інституту омбудсмена в країнах сучасного світу………………………………………………………………………………….5
2. Специфіка правового статусу Уповноваженого з прав людини Європейського Союзу……………………………………………………………...12
3. Організація діяльності і повноваження Уповноваженого з прав людини Європейського Союзу……………………………………………………………...16
4. Особливості взаємодії Уповноваженого з іншими органами Європейського Союзу……………………………………………………………...22

Висновки………………………………………………………………………...26

Список використаних джерел………………………………………………….27

 

ВСТУП

 

Актуальність роботи. Історичний досвід світового конституціоналізму свідчить про те, що необхідність в утворенні інституту омбудсмена постає тоді, коли наявні інститути забезпечення прав людини недостатньо ефективні, внаслідок чого й виникає потреба в додаткових механізмах захисту. Діяльність Уповноваженого безпосередньо спрямовано на охорону прав і свобод людини, розширення можливостей для громадян щодо реалізації власних прав в сучасному світі. Утворення цього інституту в Європейському Союзі обумовлене необхідністю підвищення рівня захисту прав і свобод громадян традиційними механізмами захисту та збільшенням імовірності порушень прав громадян з боку ЄС, посадових осіб в умовах не досить визначеного законодавства.

Проблеми становлення інституту Уповноваженого з прав людини в Україні та Європейському Союзі розглядались у наукових працях К. Закоморної, Н. Карпачової, М. Косюти, Г. Мурашина, Р. Петрова, В. Тація, М. Цвіка, Ю. Шемшученка Л. Ентіна та інших вчених. Проте механізм реалізації Уповноваженим з прав людини Європейського Союзу засобів щодо забезпечення прав та свобод особи залишається актуальним та цікавим питанням у наукових дослідженнях вітчизняних та зарубіжних вчених.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є з’ясування змісту та особливостей конституційно-правового статусу Уповноваженого з прав людини Європейського Союзу.

Досягнення поставленої мети зумовило необхідність вирішення наступних завдань:

1. Розкрити світові та регіональні форми функціонування інституту омбудсмана.

2. Визначити основні параметри правового статусу Уповноваженого з прав людини Європейського Союзу.

3. Проаналізувати специфічні ознаки діяльності Уповноваженого з прав людини Європейського Союзу.

4. Дослідити компетенцію та елементи організації роботи Уповноваженого з прав людини Європейського Союзу.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, які пов’язані з функціонуванням Уповноваженого з прав людини Європейського Союзу щодо забезпечення прав і свобод особи.

Предмет дослідження становить правовий статус Уповноваженого з прав людини Європейського Союзу та його особливості.

Для вирішення визначених завдань використовувалася певна система методів, зокрема структурно-функціональний, історико-порівняльний та інші. При вивченні механізму функціонування Уповноваженого з прав людини Європейського Союзу використовувалися формально-юридичний та порівняльні методи.

Структура і обсяг роботи. Сформульовані мета та завдання дослідження визначили наступну структуру курсової роботи: зміст, вступ, основна частина, яка містить три питання, висновки та список використаних джерел. Загальний осяг роботи становить 28 сторінок.

 

1. Загальна характеристика інституту омбудсмена в країнах сучасного світу

 

Інститут уповноважених  з прав людини сформувався у Скандинавських країнах наприкінці ХІХ ст. Практика підтвердила ефективність цього  інституту. Більшість демократичних держав доповнила цим інститутом існуючі механізми захисту прав людини. У Швеції, Норвегії, Фінляндії, де він був заснований, уповноважений з прав людини називається омбудсмен, в Іспанії – народний захисник, у Португалії – гарант справедливості, у Великій Британії – парламентський комісар з прав людини, Президентський уповноважений за скаргами Венесуели, Національний омбудсмен Австрії, Нідерландів, Комісар у справах адміністрації Кіпру, Медіатор (посередник) Франції, Проведор юстиції Португалії, Колегія народного правозахисту Австрії, Народний захисник Іспанії, Уповноважений з прав людини Польщі, Російської Федерації, Народний правозахисник Хорватії, Адвокат народу Румунії, Парламентський омбудсмен Литви, в Україні – Уповноважений Верховної Ради України з прав людини та ін.

Призначений на посаду рішенням парламенту, уповноважений  з прав людини є незалежним від  уряду, виконавчої і судової влади. Звичайно, до його повноважень належить розслідування будь-яких протизаконних  дій і зловживань виконавчою владою та її посадовими особами. Розслідування проводяться як за власною ініціативою Уповноваженого, так і на підставі скарг громадян. Він не має повноважень приймати обов’язкові для виконання владою рішення стосовно поновлення порушених прав і відшкодування збитків. Але його рекомендації щодо прийняття заходів з метою захисту прав і свобод людини, як правило, здійснюються виконавчою владою [1, с. 78].

Отже, слово  «омбудсмен» має кілька значень: представник, агент, делегат, адвокат, опікун чи будь-яка інша особа, яка уповноважена іншими суб'єктами діяти від їх імені та служити їхнім інтересам. Цей термін німецького походження, його корені сягають періоду життя німецьких племен. Особа, яка обиралась для збирання грошової пені (віри) за вбивство від імені потерпілої сторони із злочинців, називалась омбудсменом.

Ряд науковців  припускають імовірність походження інституту омбудсмана від римських посад цензорів, трибунів, а також  провінційних прокураторів. Але слід зазначити, що для вивчення інституту  омбудсмана і з'ясування обставин його розвитку необхідно звернутись, перш за все, до прикладу Швеції, де він і виник.

В силу ряду причин, а саме - реалізації на практиці теорії поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову та сучасного розвитку суспільства, розширення державної І адміністративної діяльності, що призвело до значного росту „третіх площин між громадянином і державою, тобто до виникнення протиріч між інтересами державно-адміністративних органів і громадян, а також постійно зростаючого проникнення держави у всі соціальні галузі життя суспільства, розширення адміністративної функції держави, росту державного регулювання, що призводить до зменшення ролі законодавчої влади і посилення позиції адміністративного апарату, подібні органи, починаючи з 1919р., поступово впроваджувались в інших країнах і ввійшли до системи правового контролю. Необхідність у запровадженні цього інституту виникає тоді, коли існуючі інститути не спроможні вирішувати контрольні завдання стосовно державного управління та постає проблема додаткового захисту прав громадян проти адміністративного свавілля в сучасній демократичній державі.

Поряд з різними  назвами існують різні типи (моделі) омбудсмана, зумовлені формою державного устрою, правління, розвиненістю демократичних  інститутів, доступністю інших засобів захисту прав і свобод людини і громадянина тощо.

У світовій практиці відомо кілька моделей інституту  омбудсмана, які розрізнюються за порядком призначення, підзвітністю тій  чи іншій гілці влади, обсягом  контрольних повноважень, доступністю  для населення, відповідно до цих критеріїв існують різні підходи щодо класифікації моделей омбудсмана. За місцем інституції омбудсмена в державно-правовій системі та сферою компетенції можна виділити парламентського (Швеція, Великобританія), виконавчого (Франція, США, Італія) та незалежного (Португалія, Намібія, Нідерланди) омбудсменів [2, с. 81]. Проте цей поділ є досить умовним, оскільки як свідчить практика, при наявності загальних рис організація і способи функціонування відомства омбудсмена в кожній країні мають свої національні особливості, що й обумовлює, на думку науковців, складність у проведенні порівняльного аналізу.

У Великобританії Згідно Закону парламентський омбудсмен  в межах своєї компетенції  розглядає скарги громадян на любі дії міністерств і відомств, якщо ці дії не можуть бути оскаржені в суді. Особливість англійського варіанту омбудсмена в тому, що він не може почати розслідування за  власною ініціативою. Громадянин, який бажає звернутися до омбудсмена, подає скаргу через одного із членів парламенту, який офіційно звертається до омбудсмена з проханням провести розслідування по скарзі. Рішення про початок розслідування знаходиться в компетенції омбудсмена. Норма про непряму подачу скарги була введена в закон в якості своєрідного «фільтру», що роз'яснює прагнення обмежити омбудсмена від скарг, які не підпадають під його юрисдикцію.

Скарги приймаються  тільки в письмовому вигляді і  тільки від громадян Великобританії, які постійно проживають в країні, не пізніше 12 місяців з часу завершення оскаржених дій, або з часу, коли про ці дії стало відомо громадянину. Однак і після завершення цього строку, якщо омбудсмен вважатиме, що є особові обставини, він може розглянути скаргу. Перш ніж почати розслідування омбудсмен робить спробу примирить конфліктуючі сторони.

Тридцятирічна історія діяльності омбудсмена в  Великобританії показує, що Інститут відіграє позитивну роль як засіб без судового захисту законних інтересів і  прав громадян, коли вони обмежуються   посадовими особами   центральних  державних і місцевих муніципальних органів, разом з тим англійська модель має ряд недоліків. Його компетенція обмежена, в результаті чого дії багатьох посадових осіб і організацій не можуть бути оскаржені, і відсутність прямого доступу громадян до омбудсмена, його висновки мають рекомендаційний, а не зобов'язальний характер. Проблемами удосконалення і забезпечення ефективності діяльності омбудсмена постійно займається спеціальний парламентський комітет, який регулярно обговорює питання, пов'язані з його компетенцією і юрисдикцією. Заслуговує на увагу досвід Великобританії, де в міністерствах і департаментах введені спеціальні посади державних службовців для підтримання зв'язку з омбудсманом, що сприяє налагодженню більш ефективної взаємодії в питаннях забезпечення прав людини.

Досить своєрідним та цікавим є інститут медіатора (посередника) Франції. Цей інститут був затверджений Законом від 3 січня 1973р. з поправками, внесеними Законом від 24 грудня 1976р. Медіатор призначається на посаду Радою міністрів Франції на 6 років, що відповідає Конституції, але практично не підтримується суспільством. Однак особливості адміністративно-політичної організації Франції визначили політичну природу функцій медіатора, та це лише посилило його вплив. І на сьогодні омбудсмен посів на оригінальне місце в системі французького адміністративного права.

Французький медіатор розглядає скарги на дії державних  органів і посадових осіб. Правом направлення скарг користуються французькі громадяни, а також, згідно Закону 1976р., іноземці які мають право  на проживання. Обов'язковою умовою при цьому є подача скарги через членів парламенту - депутатів національного зібрання і сенаторів. На практиці, в більшості випадків без заперечень направляють медіатору скарги, які отримали від своїх виборців. Крім того, члени парламенту можуть за власною ініціативою ставити запитання медіаторові, які відносяться до його компетенції. Статистичні дані свідчать, що кількість кожного року скарг, які находять до медіатора, зростає. Узагальнюючи результати їх розгляду, медіатор має право рекомендувати відповідним державним структурам проведення необхідних, з його точки зору, реформ, здатних покращити взаємовідносини між адміністрацією і громадянами. Згідно ст. 11 Закону з січня 1973р. медіатор вправі наказати конкретному органові або службовій особі виконати судове рішення, яке вступило в силу в установлений ним час.

Французький медіатор наділений правом збуджувати дисциплінарне  виробництво по відношенню любого державного службовця, дії якого протиправні, або подати на нього скаргу, клопотатися про збудження проти нього кримінальної справи, виступати  в суді в ролі обвинувача. Медіатор вправі також вносити пропозиції, поправки до текстів діючих законодавчих і адміністративних актів. Згідно Закону всі державні органи зобов'язані в межах своєї компетенції проводити перевірки і розслідування, які вимагаються медіатором.

Однак юрисдикційний  контроль медіатора не вільний від  обмежень. Наприклад документи І  матеріали, які відносяться до національної оборони, безпеки держави або  внутрішньої політики, знаходяться за межами його компетенції. В інших випадках може вимагати від відповідного державного органу   різну документацію або матеріали, які торкаються справи, по якій він проводить розслідування. Характерне й для інших моделей інституту омбудсмана обмеження полягає в тому, що коли навіть медіатор вважає скаргу обґрунтованою, він не наділений правом, сам приймати рішення про відміну оскарженого адміністративного акту. Він обмежується тільки тим. Що направляє у відповідні органи свої рекомендації про проведення необхідних заходів для присічення протиправної практики адміністративних органів і посадових осіб; при цьому особливе значення мають щорічні доповіді медіатора про результати його діяльності, подані до парламенту.