Джерела конституційного права

Нормативний договір –  угода між правотворчими (не менш двох) суб'єктами права. На відміну від  операцій-договорів-угод дані угоди  носять персоніфікований, разовий^-індивідуально-разовий  характер, їхній зміст складають  загальні правила поведінки (норм). У відмінність же від нормативно-правовими, прийнятими державними органами, дані договори – результат угоди рівноправних суб'єктів із приводу тривалості представляючих їх загальний інтерес. Більшість норм міжнародного права  виникло договорів між державами. У феодальну епоху взаємовідношення між сеньйором і васалом ґрунтувалося переважно на договорі.⁴ Нормативні договори, що укладаються в даний час у державах, де дотримується принцип «дозволене усе, що не заборонено законом».

1.2.Особливості  джерел конституційного права

Важливе значення має вирішення  питань про характер, зміст, генезис1 (походження) та особливості джерел конституційного права України.

Розуміння джерел конституційного  права, як зазначив відомий французький правник-конституціоналіст М- Прело, не є повним, якщо вони ґрунтується лише на вивченні його сучасного стану. Потрібно звертатись також до минулого.

Чи можна говорити про  історію українського конституційного  права? Так, першою Конституцією України  є конституція Пилипа Орлика. Пам'ятками політико-правової думки українського народу є також статті та інші акти Б. Хмельницького. Першим актом, який безпосередньо започаткував національне конституційне право України, можна вважати IV Універсал Української Центральної Ради (1918). Він політико-правовим чином сформував, проголосив Україну як незалежну, самостійну і суверенну державу. На основі Універсалу було розроблено цілий ряд документів українського ренесансу, зокрема Конституцію УНР 1918 p., яка хоч і не була введена в дію, однак стала своєрідним акумулятором традицій надбань українського правничого досвіду.

Джерела конституційного  права закріплюють найважливішу сферу політико-правових відносин, які виникають у процесі здійснення народовладдя. Це обумовлює багатство  змісту таких джерел, оскільки народовладдя - надзвичайно складний комплекс економічних, політичних, соціальних, соціально-психологічних та інших відносин. Такі відносини виникають при безпосередній реалізації національного, державного та народного суверенітету народу. В таких джерелах втілюються основи конституційного ладу, взаємовідносини особи й держави, національного та адміністративно-територіального будівництва, побудови органів державної влади. Одна з особливостей джерел конституційного права полягає в тому, що значна їх частина має політичний характер. Це цілком природно, оскільки конституційне право найбільш "політизована" галузь національної системи права.⁵

Об'єктом конституційного  права є політика, яку, звичайно, розглядають як відносини класів і соціальних груп щодо державної  влади. Основним змістом політики, як вже зазначалося, є здійснення влади. Акти, в яких акумулюються політичні  рішення, що приймаються в процесі  здійснення влади, мають виняткове, принципове значення. Вони є предметом  спеціальної уваги законодавця. їм притаманний особливий механізм реалізації, особливий характер відповідальності суб'єктів конституційно-правових відносин. Конституційно-правова відповідальність є різновидом політико-правової відповідальності.

Важливою ознакою джерел конституційного права є їх вольовий характер. Проблема вольового наповнення джерел конституційного права має  неабияке значення для теорії і практики. Державна воля, яка матеріалізується в правових актах, - надзвичайно складне  соціальне явище. Тут переплітаються матеріальні, ідеологічні, соціально-психологічні та інші фактори. Воля - це елемент психіки, одна з найважливіших її функцій.

Психологічний аспект джерел конституційного права має особливе значення. За допомогою таких джерел воля та інтереси суб'єктів конституційного  права стають загальнообов'язковими, стають законом, який в подальшому визначає волю й поведінку вже інших  суб'єктів.

Джерела конституційного права є результатом правотворчості державних органів та безпосереднього творення права самим народом. Причому така правотворчість має особливий характер, оскільки вона закріплює найбільш важливі відносини - відносини влади.⁶

Джерела конституційного  права мають комплексний характер, оскільки об'єднують і матеріальні, і процесуальні норми. Це, між іншим, характерно й для інших галузей  права, але для конституційного  права така комплексність має  особливе значення. Конституційне право  не має "паралельної" галузі, як це властиво для цивільного та кримінального  права. Цивільно-процесуальне та кримінально-процесуальне право - цілком самостійні галузі національної правової системи. В конституційному  праві і матеріальні, і процесуальні норми об'єднуються в одному акті, що обумовлено, насамперед, вимогами законодавчої техніки. Співвідношення матеріальних та процесуальних норм в джерелах конституційного права не однакове. В одних випадках в актах переважають норми матеріального права, які закріплюють здебільшого правовий статус державних органів і їх компетенцію. Це, так би мовити, статичний бік державно-правового становища суб'єктів конституційного права.

1.3. Види джерел  конституційного права

Класифікувати джерела конституційного  права можна, наприклад, у залежності від способів правотворчості. У такому разі вони можуть поділятися на: акти референдумів; нормативні акти територіальних громад та органів місцевого самоврядування; санкціоновані державою звичаї, традиції; акти, що є результатом імплементації  норм міжнародного права; угоди, договори, конвенції та інші акти, які укладає  Україна з іншими державами.

Закон у широкому розумінні - це встановлені державою загальнообов'язкові правила. У власне юридичному значенні закон - це нормативно-правовий акт, прийнятий  представницьким органом законодавчої влади чи шляхом безпосереднього  волевиявлення народу (референдумом), що регулює найбільш важливі суспільні  відносини і має найвищу юридичну силу в системі законодавства  України.

Найбільш загальний характер має класифікація законів за такою  ознакою, як юридична сила. Ця класифікація включає чотири різновиди законів: основний закон (конституція), конституційний закон, органічний закон, звичайний  закон.

Перше місце в цій ієрархії законів посідає конституція - основний закон держави, акт вищої юридичної  сили, головне джерело конституційного  права.

Конституційний закон - нормативно-правовий акт, який вносить зміни і доповнення в конституцію, приймається в  особливому, ускладненому порядку, має  таку ж юридичну силу, що й конституція.⁷

Теоретичною основою виділення  конституційних законів в особливу категорію є доктрина про установчу  і законодавчу влади. В порядку  здійснення першої - приймається конституція  і поправки до неї, в порядку здійснення другої - всі інші закони.

Органічний закон - це нормативно-правовий акт, який приймається за прямим приписом конституції в порядку, який відрізняється  від порядку прийняття як конституційних, так і звичайних законів.

Такі закони приймаються  з питань, передбачених конституцією (закони про громадянство, про конституційний суд тощо). Як правило, конституційні  закони приймаються кваліфіковано  більшістю голосів депутатів.

Звичайні закони - є джерелами  конституційного права, вони приймаються  в порядку тієї ж законодавчої процедури, що й інші акти. Вони регулюють  різноманітні види суспільних відносин, які становлять предмет конституційного  права.

В законодавстві деяких країн - Італії, Франції та ін. - термін "конституційний закон" чи його синонім - "органічний закон" зустрічається досить часто. Необхідність конституційного закону обумовлена не тільки предметом державного (конституційного) права, а й функціональними  можливостями самої Конституції, яка  регулює відповідні суспільні відносини  лише певним чином. Вона має чітко  окреслене коло правового регулювання. Межі такого регулювання не можна  переступати, оскільки це загрожує перетворити  Конституцію у звичайний закон  і призведе до того, що вона стане  надзвичайно громіздким і малоефективним політико-правовим документом. З огляду на це необхідність конституційних законів  цілком очевидна. Такі закони є "малими" конституціями, яким належить особливе місце і значення в конституційній системі.

Комплексність - одна з визначальних рис конституційного закону. До свого  складу вони інкорпорують норми багатьох галузей права. Типовим у цьому  відношенні є закон про громадянство України, який містить норми конституційного, цивільного, сімейного, міжнародного права. До речі, комплексність - неодмінна умова формування і законодавчого закріплення відповідного інституту як складного політико-правового утворення. Звідси - підвищений рівень процедурно-процесуального наповнення конституційного закону, оскільки однією з його функцій є створення необхідних процесуальних умов життєдіяльності матеріальних норм Конституції, особливо багато таких норм у регламентах, законах про вибори.

Конституційні закони відзначаються  підвищеною стабільністю, що обумовлюється  характером суспільних відносин, які  ними, регулюються. Серцевину цих  відносин складають відносини повновладдя  народу, які об'єктивно вимагають  особливої сталості правової основи. Саме таку функцію покликані виконувати конституційні закони.

В юридичній літературі зроблена спроба віднайти найбільш вагомі риси юридичної природи конституційного  закону. Вони такі: по-перше, це закони, які з огляду соціально-політичної важливості займають після Конституції  особливе місце і утворюють відносно самостійний масив взаємозв'язаних актів; по-друге, це закони, що мають  пріоритет перед звичайними законами; по-третє, ці закони мають чітко окреслену  сферу регулювання; по-четверте, за змістом і функціональним призначенням вони мають комплексний характер з широкою сферою застосування; по-п'яте, для них характерна підвищена  стабільність і триваліші строки дії; по-шосте, для них притаманна конкретно-регулятивна дія, тобто  реалізація норм в конкретних правовідносинах.

РОЗДІЛ 2

КОНСТИТУЦІЯ ЯК ОСНОВНЕ  ДЖЕРЕЛО КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА

2.1 Юридичні властивості Конституції України

Головним джерелом конституцiйного  права є конституцiя. Майже в  усiх країнах свiту це єдиний нормативний  акт вищої юридичної сили (iнодi кiлька таких актiв), що регламентує  окремi сторони економiчної i полiтичної органiзацiї суспiльства, встановлює засади державного ладу i визначає основи правового статусу особи.⁸

Найбiльш поширеними є  два значення термiна «конституція». Перше значення - це юридична конституцiя  як основний закон, надiлений вищою  силою щодо iнших правових форм. Юридичнi конституцiї вiдрiзняються вiд звичайного законодавства не тiльки за змiстом своїх норм, а й за їх характером. Як правило, конституцiї здiйснюють бiльш загальне регулювання суспiльних вiдносин. Однак iнодi конституцiї мiстять положення, що не входять до типового обсягу їх регулювання i є конституцiйними лише за формою, а не за суттю. Вони включенi до конституцiйних текстiв з метою надання їм бiльшого авторитету-  сталостi. Штучний зв'язок таких положень з конституцiєю виявляється в тому, що у випадках вiдмiни конституцiї вони зберiгають своє значення, вiдбиваючись у звичайних законах або в iнших ординарних правових формах.

Сказане не заперечує поняття  юридичної конституцiї. Близьким до нього є поняття формальної конституцiї. Воно охоплює не тiльки юридичнi конституцiї як основнi закони, а й так званi неписанi конституцiї, якi вищої сили не мають.⁹ Неписанi конституцiї iснують тiльки у Велико-британiї i Новiй Зеландiї. Вони являють собою досить широку сукупнiсть джерел, нерiдко застарiлих i навiть архаїчних, до яких належать закони, судовi прецеденти, окремi акти глави держави, правовi звичаї, конституцiйнi угоди тощо. Зокрема, до складу неписаної конституцiї Великобританiї входять такi акти, як Велика хартiя вiльностей 1215 р., Бiлль про права 1689 р., Акт про престолонаслiдування 1701 р., акти (закони) про парламент 1911 р. та 1949 р., акти про членство в палатi лордiв 1958 р. i 1963 р., Акт про громадянство 1981 р., Акт про народне представництво 1983 р. (виборчий закон) та багато iнших. Найiстотнiшою особливістю неписаних конституцiй є те, що норми законiв, якi входять до їхнього складу, є нормами звичайного характеру. У конституцiйнiй теорiї i практицi вiдповiдних країн не вживається поняття основного закону.

Неписанi конституцiї не можуть розглядатися як суто юридичнi конституцiї. Конституцiя як основний закон за формою i за суттю є систематизованим актом. Конституцiї ж названих країн можна визначити як несистема-тизованi, що до того ж не мають юридичних якостей основного закону.¹⁰

Другим поширеним значенням  термiна «конституція» є фактична конституцiя. Фактична конституцiя - це реальний порядок органiзацiї i здiйснення  державної влади, фактичнi стосунки мiж державою та особою. Юридична й фактична конституцiї можуть збiгатися. Тi положення юридичної конституцiї, що узгоджуються з iснуючими суспiльними вiдносинами, є реальними, тi, що не узгоджуються, - фiктивними. При цьому питання про реальнiсть або фiктивнiсть тiєї чи iншої конституцiї, включаючи її окремi положення, не слiд ототожнювати з питанням про демократичнiсть або реакцiйнiсть.¹¹

Найважливiшою рисою конституцiї  як основного закону є вища юри-дична  сила. Поняття основного закону пов'язане з концепцiями, сформульованими в XVII-XVIII ст.ст. Представники тогочасної школи природного права називали конституцiю основним законом i розглядали її як первiсний акт суверенної влади та як джерело будь-якої встановленої влади.

Поняття конституцiї як основного  закону iсторично пов'язане i з теорiєю суспiльного договору, яку сформулював  вiдомий французький просвiтитель Жан Жак Руссо. Вiн розглядав  основний закон як засiб фiксацiї  договору, на основi якого встановлюється державний лад. Прикладом такого суспiльного договору вважалася, зокрема, Конституцiя Францiї 1791 р., а учасниками договору - король i орган народного  представництва. Договiрний характер визнавався i за деякими конституцiями XIX ст.