Правовий захист окремих категорій працівників

 

 

Тема: «Правовий захист окремих категорій працівників»

 

ЗМІСТ

ВСТУП ……………………………………………………………………
1.  Форми та способи захисту трудових прав працівників ……………
Правовий захист жінок при працевлаштуванні та звільнені з роботи
Правовий захист інвалідів при працевлаштуванні та звільнені з роботи ………………………………………………………………………
Задача 1 …………………………………………………………………….
Задача 2 ……………………………………………………………………..
ВИСНОВОК …………………………………………………………..……
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ………………………….…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Реалізовуючи природну здатність до  найманої праці люди вступають між собою у певні відносини. Оскільки вони регламентуються нормами права, то їх учасники набувають певних прав і обов’язків. Правовою основою наявності трудових прав та обов’язків є конституційне право особи на працю, що є одним із визначальних соціально-економічних прав, забезпечує особі можливість заробляти на життя працею, яку вона  вільно обирає або на яку він вільно погоджується.

Конкретними учасниками трудових відносин є: наймані працівники, роботодавці, трудові колективи, профспілкові органи, держава. Кожному учаснику правових відносин притаманні специфічні трудові права і обов’язки, що відображають його правове становище.

Кожна цивілізована держава закріплює за своїми громадянами певні права та обов'язки і намагається створити найсприятливіші умови для їх реалізації. Тому одним з найголовніших завдань держави є захист законних прав громадян.

Проблеми захисту трудових прав працівників за трудовим законодавством були досліджені в працях багатьох вчених, зокрема представників науки трудового права й науки управління в галузі організації та діяльності контрольно-наглядових органів: Андрєєва В.С., Бандурки О.М., Жернакова В.В., Іванова С.О., Лавриненка О.В., Лазор Л.І., Лівшиця Р.З., Островського Л.Я., Пашерстника А.Є., Пашкова О.С., Пилипенка П.Д., Прокопенка В.І. та ін.

Мета курсової роботи полягає в тому, щоб на основі комплексного аналізу досягнень науки трудового права, вітчизняного законодавства та правозастосовчої практики розкрити сутність та особливості захисту трудових прав працівників за трудовим законодавством України. Для досягнення цієї мети були поставлені такі завдання:

1. дослідити головні напрямки захисту трудових прав працівників у трудовому праві;
2. дослідити гарантії реалізації захисту трудових прав;
3. визначити форми та способи захисту трудових прав працівників;
4. проаналізувати наявність та ефективність засобів захисту прав жінок та інвалідів при працевлаштуванні та звільненні з роботи.

Об’єктом курсової роботи є трудове законодавство, яке стосується захисту трудових прав працівників.

Предметом дослідження є теоретичні та організаційно-правові питання, пов’язані з захистом трудових прав працівників в Україні.

Структура роботи: дана робота складається із вступу, трьох теоретичних питань, двох практичних задач, висновку та списку використаної літератури.

Загальний обсяг роботи - _____ сторінок.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Форми та способи  захисту трудових прав працівників 

Для будь-якої сучасної цивілізованої держави, яка здійснює свою розбудову у дусі демократичних та гуманістичних цінностей першочерговим завданням є гарантування та забезпечення захисту прав, свобод і законних інтересів людини та громадянина. Україна у цьому випадку не є виключенням і підтвердженням тому є положення статті 1 Конституції України, де записано, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава, та статті 3 у якій проголошено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Одним із таких фундаментальних прав людини та громадянина є право на працю. Воно виступає одним із центральних у групі соціально-економічних прав і полягає у можливості кожного вільно обирати собі вид зайнятості та заробляти цим на життя. Держава ж у свою чергу має створити усі необхідні умови для повного здійснення громадянами права на працю, на засадах свободи вибору та рівності (рівноправності). Однак не достатньо просто закріпити право на труд у відповідних нормативно-правових документах, слід також забезпечити йому необхідний захист, адже права, які не підкріплені можливістю вжиття певних захисних заходів, в разі їх порушення, є нічим іншим як звичайними деклараціями і не мають особливої цінності для суспільства. А сподіватися на те, що відповідні права, зокрема трудові, просто не будуть порушуватись не може собі дозволити жодна держава, навіть з високим рівнем правової культури та правосвідомості серед її населення.

 Спостереження за станом  сфери трудових відносин за  останні роки свідчать про певне погіршення рівня захисту трудових прав населення: людей безпідставно звільняють з роботи, затримують заробітну платню, порушується порядок оформлення трудових відносин, не дотримується право працівників на відпочинок тощо, особливо частими ці та інші порушення є на приватних підприємствах. Така ситуація вказує про необхідність вжиття ряду невідкладних організаційно-правових заходів, з метою виправлення положення та зміцнення режиму законності у сфері трудових відносин. Зокрема слід вдосконалити форми та засоби захисту трудових прав працівників. при цьому особливу увагу слід приділити такому загальновизнаному європейському інститут захисту трудових прав як страйк.

Захист трудових прав – це особливий, обумовлений специфікою трудових відносин, вид діяльності, який полягає у здійсненні у кожному конкретному випадку порушення трудових прав протидії йому та відновленні порушених прав і законних інтересів.

У юридичній літературі найчастіше зустрічаються наступні підходи до розуміння форм захисту:

• як регламентований правом комплекс особливих процедур, які здійснюються правозастосувальними органами та самою уповноваженою особою в межах правозахисного процесу, і спрямованих на поновлення порушеного (оспорюваного) права;
• як комплекс внутрішньо узгоджених організаційних заходів із захисту суб`єктивних прав і законних інтересів;
• як встановлений законом порядок примусового здійснення права, то, що іноді називають правозастосувальною реалізацією юридичних норм.

Тож спираючись на вищевикладене вважаємо, що під формою захисту трудових прав слід розуміти специфічний вид діяльності, що реалізується державно-владними компетентними суб’єктами (органи та посадові особи) та (або) працівниками чи іншими особами уповноваженими представляти їх інтереси, і полягає у вжитті (застосуванні) визначених законодавством засобів (способів, заходів, методів), спрямованих на попередження можливого порушення трудових прав і законних інтересів працівників, припинення вже вчинюваних правопорушень, а також відновлення стану трудових прав, що існував до скоєння протиправних дій, та відшкодування шкоди, заподіяної незаконною поведінкою.

 Щодо класифікації форм захисту  прав, зокрема трудових, то у юридичній  науці немає єдиної точки зору  з цього приводу. Так наприклад  Снігірьова І.О. вважає, що слід виділяти наступні форми захисту прав: індивідуальна, колективна, державна. З точки зору Ареф’єва Г.П. суб`єктивні прав можуть захищатися у таких формах: державна, громадська, самозахист, змішану, третейську.

Всі наведені наукові точки зору заслуговують на увагу, однак якщо не вдаватися у особливості кожної з них і поглянути на них у загальному сенсі, то форми захисту прав можна розмежувати на дві найбільш загальні форми: юрисдикційну та неюрисдикційну. Це у повній мірі стосується і захисту трудових прав і законних інтересів.

 В межах форм захисту прийнято виділяти засоби (способи) захисту працівниками своїх трудових прав та законних інтересів, які являють собою певну сукупність спеціальних дій в межах форми, спрямованих на попередження порушення, припинення порушення та відновлення порушених прав. Зокрема до таких засобів належать звернення із позовом до

суду, звернення до відповідних державних органів та інспекцій, страйк тощо.

Особливе місце у системі засобів захисту трудових прав працівників займає право на страйк. Дане право є конституційним і закріплене у статті 44 Конституції України, де записано, що ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Заборона страйку можлива лише на підставі закону . Сутність даного права полягає у тому, що працівники підприємства, установи, організації з метою вирішення спору можуть добровільно тимчасово припинити свою роботу.

Вважаємо, що страйк слід віднести до неюрисдикційної форми захисту трудових прав, оскільки організація та проведення страйку здійснюється працівниками самостійно або через представницькі органи, тобто без звернення до повноважних державних органів чи інспекцій. В цьому контексті слід привести думку, висловлену Венедіктовим В. про те, що страйк – це колективна форма самозахисту працюючих, яка здійснюється виключно у відповідь на порушення роботодавцем їх соціально-економічних

або трудових прав та інтересів.

Проте, визнаючи страйк як один з центральних та найбільш ефективних засобів вирішення конфліктної ситуації, слід враховувати що він є крайнім заходом. Тобто звернення до нього можливе лише у тому разі, якщо усі інших заходи захисту трудових прав виявилися не ефективними (не дієвими)

 не призвели до адекватного  вирішення конфліктної ситуації. Так статті 17, 18 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» чітко закріплюють, що страйк застосовується як крайній засіб (коли всі інші можливості вичерпано) вирішення колективного трудового спору (конфлікту) у зв’язку з відмовою власника або уповноваженого ним органу (представника) задовольнити вимоги найманих працівників або уповноваженого ними органу, профспілки, об’єднання профспілок чи уповноваженого нею (ними) органу.

Страйк може бути розпочато, якщо примирні процедури не привели до вирішення колективного трудового спору (конфлікту) або власник чи уповноважений ним орган (представник) ухиляється від примирних процедур або не виконує угоди, досягнутої в ході вирішення колективного трудового спору (конфлікту). Зазначений закон досить чітко регламентує порядок організації та проведення страйку, в тому числі встановлює ряд випадків заборони проведення страйку та закріплюючи можливість визнати його незаконним. Наявність законодавчих обмежень щодо здійснення такої форми самозахисту як страйк, на мою думку, є цілком виправданим. Адже якщо поглянути у глибинну сутність права на страйк, то це узаконена можливість робітників здійснювати колективний тиск на роботодавця, з метою здійснення ним дій необхідних для страйкуючих. До того ж страйк може мати й негативні наслідки. Адже з одного боку працівники застосовуючи таку форму захисту як страйк відстоюють свої соціально-економічні права, а з іншого – реалізація права на страйк супроводжується зупинкою роботи у сфері виробництва, надання послуг тощо, що у свою чергу може мати значні негативні соціально-економічні наслідки як для всієї держави та суспільства, так і окремих регіонів та спільнот, зокрема тих що не мають жодного відношення до конфлікту між робітником та страйкуючими працівниками. Тож, якщо продовжити цей ланцюжок, виходить що працівник реалізуючи своє конституційне право на страйк, можуть опосередковано перешкоджати здійсненню законних прав та інтересів іншими особами, наприклад, вчителі, звертаючись до страйку, відмовляються від виконання свої обов’язків щодо навчання та виховання дітей, відтак ускладнюють можливість здійснення ними своїх конституційних прав на освіту, від так порушується фундаментальний правовий принцип – права особи закінчуються там, де починаються права іншої особи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Правовий захист жінок  при працевлаштуванні та звільнені  з роботи

Одним з важливих напрямів державної політики незалежної України є забезпечення сприятливих умов для поліпшення становища жінок, підвищення їх ролі у суспільстві, створення рівних прав з чоловіками для участі у різних сферах суспільно-економічної, громадсько-політичної та іншої діяльності.

ст. 24 Конституції України закріплює рівність прав жінки і чоловіка, що забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.