Перспективи розвитку туризму у містах Тернопільської області

Перша писемна згадка про Почаїв датована 1450 р. Однак, за легендою, власне монастир заснували монахи Києво-Печерської Лаври, що прийшли в ці місця після  нищівного руйнування столиці Русі монголо-татарами 1240 р.Тоді кільком  людям на горі у вогненному стовпі явилась Матір Божа. На скелі, де вона стояла, відбилась її стопа. Пояснюється, що явлення Богородиці мало стати посланням: Русь постане з руїни. Сьогодні побачити це місце важко, бо фундамент храму знаходиться вище ґрунту на 40 сантиметрів. З-під каменю витікає чудодійне джерело.

Головною святинею лаври є ікона  Почаївської Божої Матері, що зберігається в Успенському храмі. Ікону привіз в Україну 1559 р. грецький митрополит Неофіт, що подорожував до Москви. На знак подяки за гостинність він подарував її місцевій шляхтянці Анні Гойській. Завдяки іконі прозрів рідний брат шляхтянки П. Козинський, хворий з дитинства. Пані передала святиню в храм, заповівши обителі і частину своїх маєтностей. (Додаток Б)

Значний внесок у розвиток лаври  зробив відомий авантюрист та багатій, канівський староста Микола Потоцький. Саме завдяки його фінансовій підтримці постала церква Успіння Пресвятої Богородиці. Будівництво тривало з 1771 по 1791 pp. Деякі джерела повідомляють, що на її будівництво Потоцький витратив 2,5 млн злотих. У храмі одночасно можуть розміститись шість тисяч осіб. Інколи щедрість М. Потоцького пов'язують з легендою. Розповідають, що коли він проїжджав поблизу храму, карета зламалась. З люті пан намагався вбити візничого. Однак щоразу пістоль давав осічку. Побачивши, що слуга ревно молиться, повернувшись у бік гори, де була лавра, пан був вражений тим, що сталося. Тоді ж він вирішив збудувати новий величний храм. За час існування святині розписи здійснювали художники Л. Долинський, Г. Боссе, І. Горбунов, Є. Васильєв. Зараз святиня знаходиться над царськими воротами і під час літургії опускають ближче до вірних. З початку XXVIII століття монастир перебував під опікою отців василіан. Однак через підтримку монахами учасників польського повстання, спрямованого проти російського режиму, цар передав монастир у володіння православним. 1869 р. храм знищила велика пожежа. Російські царі приділяли лаврі багато уваги.

За радянського часу частину  монастирських приміщень конфіскували. Але й нині в соборі зберігаються портрети його найбільших добродійників. Найбільша окраса святині - величний іконостас, виконаний 1861 р.

Дівіниця лаври (65 м висотою) збудована у 1862-1871 pp. Вона складається з п'яти ярусів. Найбільший з чисельних дзвонів важить майже 12т.

Свято-Успенська Почаївська лавра согодні є найбільш продуманим та успішним підприємством Української православної церкви. Тут є платне паркування, крамниця з предметами, що надаються в оренду, без яких не впускають на територію святині, магазинчики з різноманітною релігійно-туристичною літературою і сувенірами, жваві стилізовані гіди та професійні старці. [8;281]

У Тернопільській області є село Зарваниця, що його як християнський центр часто ставлять поряд з Києво-Печерською та Почаївською лаврами. Перша письмова згадка про нього датується 1458 роком, а назву пов'язують з появою чудотворного образу. У XIII ст. монах, що втік зі спустошеного татарами Києва, заночував у лісі і угледів уві сні прекрасну жінку. Коли ж він прокинувся, то побачив джерело, а над ним - ікону Божої Матері з Ісусом на руках. Місце, де монаха «зарвав», тобто похилив, сон, назвали Зарваницею. За легендою, біля ікони омолодився теребовлянський князь Василько. Він же й заснував монастир. А 1867 року Папа Римський Пій IX надав іконі Зарваницької Богоматері відпустовий статус. Тобто людина, яка прийде їй поклонитися, отримає особливу ласку від Бога. За радянських часів монастир знищили. Але джерело на його території щоразу пробивалось на поверхню.

Найдавніша згадка про Підгайці зустрічається в літописах під 1539 роком. 1667 року тут зазнали поразки загони татаро-турецьких полчищ. Тоді майбутній король Польщі Ян ІІІ Собєський зі своїми загонами понад два тижні стримував східну навалу. 1675 року місто знищили загарбники. В 1698 році Ф. К. Потоцький розгромив тут у черговий раз татарське військо. У 1915-1917 роках через Підгайці кілька разів проходив російсько-австрійський фронт, залишаючи після себе руїни. Серед пам'яток до нашого часу збереглась Успенська церква (1650 - 1653). При головній дорозі знаходяться руїни колись величного костелу, збудованого 1634 року. В XVIII ст., коли загроза нападу татар та турків зникла, і фортеця втратила своє оборонне значення, занепала і її почали використовуват на будівельний матеріал. Зараз це лише мальовничі руїни. [17;200]

2.2 Збараж, Теребовля,  Бережани, Микулинці

Припускають, що назва Збараж виводиться від того, що це було місце збирання військ. У ІХ-ХІІ ст. тут мешкали слов'янські племена дулібів. Перша писемна згадка про місто над річкою Гнізна з'явилась 1211 р. У 1241 р. його укріплення зруйнували монголо-татари. 1393 р. фортецю знову відбудували. Першими власниками були Федько Несвіцький (1434 р.) його син Василь (1463 p.), який першим почав величати себе князем Збаразким. 1589 р. замок та городище Старий Збараж зруйнували татари.

Збаразький замок розташований на вершині гори над заболоченою долиною річки Гнізни. В 1612- 1631 pp. його розбудовою опікувались брати Христофор та Юрій Збаразькі. Для цього вони запросили архітектора Вінченцо Скамоцці, але припускають, що основну роботу виконав нідерландець Генріх Ван Пеен. Замковий палац спорудили в 1612 - 1627 pp. 1631 p. після смерті Ю. Збаразького власником став Ярема Вишневецький. Магнат перетворив фортецю на неприступну, оточив її земляними валами шириною 23 м, прибудував каземати з підземними ходами, збільшив кількість гармат. Замкова криниця сягає понад 70 м глибини. Після нещасливої для поляків битви під Пилявцями замок недовго належав козакам, але вже 1649 р. під його стінами відбулась грандіозна битва. Фортецю оточили 100-тисячна козацька та татарська армії. Під час шеститижневої оборони поляки активно використовували підземелля. Замок витримав облогу і дочекався допомоги короля Яна II Казимира. Однак 1675 р. фортецю таки здобула і знищила турецька армія. Наступні руйнування стались 1717 та 1734 pp. через напади російських військ. У середині XVII ст замок перейшов у власність Потоцьких, а 1840 р. тут навіть влаштували цукровий завод. Перебудови під потреби виробництва знищили цілісність архітектури. Руйнування довершила пожежа 1896 р. Лише після багатьох років запустіння фортецю перетворили на музей та почали відбудовувати. [28]

Окрім твердині, в Збаражі на увагу  заслуговує костел Св. Антонія та прилегла будівля монастиря отців бернардинців. 1675 р. старий костел зруйнувала турецька армія. Сьогоднішня споруда - наслідок перебудови 1723 p., що була фінансована київським воєводою Ю. Потоцьким. За радянських часів храм майже знищили військові та розміщену тут лікарську установу. З середини 90-х pp. ведеться інтенсивне відновлення святині. На увагу також заслуговують Спасо-Преображенська церква та греко-католицька Успенська церква. На перетині вул. М. Грушевського та Шолом-Алейхема збереглися залишки синагоги (1537 р.) і кіркуту. Заслуовує на увагу також Збаразький краєзнавчий музей. (Додаток Г)

Назва Теребовля походить від давньоруського слова «теребівля», тобто місце, випалене (звільнене) в лісі. Вперше згадується в Іпатіївському літописі під 1097 р. Волинський князь Василько прагнув створити тут власну столицю. 1241 р. місто зазнало потужного нападу монголів. У 1340 р. його здобув король Казимир Великий. Починаючи з 1366 p., на плато високої і неприступної гори над річкою Гнізна, на місці дерев'яного укріплення спорудили теребовлянський замок. Рештки стін фортеці завтовшки 4-5 метрів. На краю гори розміщені велика та дві менші вежі й залишки в'їзної брами у вигляді арки. 1524 р. литовсько-українські війська знищили під містом кілька тисяч татар.

Рештки оборонного монастиря кармелітів, збудованого в 1617- 1635 pp. В його архітектурі поєднані ренесансні та барокові риси. Костел та прибудоване до нього житлове приміщення монастиря ховаються за високим муром з чотирма оборонними вежами на кутах. Бійниці веж пристосовані не лише для стрільби з рушниць, й для використання гармат. Зараз у монастирі діє духовна семінарія УАПЦ.

Парафіяльний латинський костел Св. Петра та Павла споруджено 1927 р. в стилі старої християнської базиліки, що творить у плані прямокутник 40 х 20 м. Після війни зруйнували дві вежі та пристосували під будинок культури. [19;189]

Перша згадка про Бережани з'явилась  у 1375 p., коли це давньоруське поселення стало власністю шляхтича Василя Тептеховича. 1530 року місто отримало магдебурзьке право. Однак розквіт осередку настав з приходом роду магнатів Сенявських (1530 - 1726 pp.). Протягом віків Бережани залишались важливим осередком української, польської та єврейської громад. У XVII ст. до них приєднались вірмени. Перша та Друга світові війни завдали містові чимало лиха. Бойові дії пошкодили споруди, загинуло багато мешканців. Змінився і національний склад громади. Радянська влада розташувала в Бережанах військовий гарнізон, а це не найкраще сусідство для пам'яток культури. Зараз місто відроджується. 2001 р. йому надано статус історико-архітектурного заповідника.

В Бережанах збереглися рештки величі ренесансного замку Сенявських, в основному збудованого в 1534 -1554 pp. Проект виконаний за новоголландською системою. Фортеця, розташована на острові, утвореному річкою Золота Липа, вважалась неприступною аж до 1648 p., коли її за допомогою місцевих українців здобули козаки. 1655 р. це повторили шведи. Але вже 1675 р. замок витримав турецький напад. У 1726 р. помер Адам-Микола Сенявський, і на короткий час замок став власністю чернечого ордену, члени котрого займались духовним самовдосконаленням. Монастир 1784 р. ліквідували австрійці. Коли 1816 р. держава перепродала замок родині Потоцьких, приміщення вже були нежитловими, а частина мурів розібрана. В подальші роки фортецю перетворювали на казарми, пивоварню, склади, врешті - руїну. На внутрішньому подвір'ї ще збереглись рештки Троїцького костелу-усипальниці (1554). Як кожен вартий уваги замок, Бережанський теж має свою легенду. Згідно з нею під костелом заховано гроші, зібрані для відновлення Речі Посполитої.

Від замку вулицею І. Франка можна потрапити на пл. Ринок, де знаходиться будівля бережанської ратуші. Збудована 1803 р. у стилі класицизму на місці згорілої попередниці, ця прямокутна, двоярусна споруда з вежею та годинником мала в партері крамниці, а на другому поверсі діяла гімназія. Серед її випускників - поет Маркіян Шашкевич, письменник Богдан Лепкий. Годинник на вежі встановлено 1930 р. Зараз у ратуші діють Бережанський краєзнавчий музей, Музей книги, Меморіальний музей Б. Лепкого. Музей переслідуваної церкви.

Шляхтянка І. Любомирська 1768 р. завершила  перебудову в камені дерев'яної Церкви Пресвятої Трійці (1626 p.). Храм славиться мощами Івана Хрестителя. Частина кістки руки зберігається тут у позолоченій скриньці. Після Другої світової війни вважали, що мощі безслідно зникли. Лише 2000 р. їх віднайшли. У храмі знаходиться й чудотворна ікона Римської Богоматері, яку наприкінці XVIII ст. привіз із Риму Олександр Сенявський.

Багата пам'ятками й розташована  поблизу вул. Вірменська. Тут варто  оглянути рештки невеликого вірменського костелу. Попри запущеність та знищення, на його фасаді ще й сьогодні можна віднайти залишки фресок. Храм споруджено 1764 р. Вірменська громада в XVII ст. активно використовувала вигідне торгове розташування міста, проте з часом ситуація змінилась.

Також заслуговує на увагу готичний костел Різдва Діви Марії. Започатковано святиню 1600 - 1626 pp. Г. Сєнявським. 1675 р. храм знищили турки. Його відбудували, а в 1741 р. добудували дзвіницю, костел обнесли муром з бійницями. На початку існування в ньому була галерея портретів роду Сенявських. При вході на фасаді зберігся портал із різьбленим гербом.

Потужний монастир бернардинців постав у 1630- 1683 pp. Навколо костелу Св. Миколая на пануючому над містом пагорбі Сторожисько. Споруду збудували на честь перемоги над турками під Віднем. За поголосками, між замком та монастирем існував підземний хід. За стінами монастиря під час небезпеки ховалась частина мешканців. З початку Другої світової війни нацисти організували тут школу «фольксдойчерів», а з 1945 р. використовують його як приміщення в'язниці для малолітніх злочинців. (Додаток В)

Перша згадка про селище Микулинці датується 1096 р. Пізніше почергово місцевість входила до складу Теребовлянського (XI в.), Галицького (XII в.), а з 1199 p.- Галицько-Волинського князівств. Першою власницею замку в XVI—XVIІ ст. була Анна з роду Сенявських. Відтоді до наших днів збереглись оборонна вежа та частина стін. У подальшому фортеця почергово була власністю магнатів Конецпольських, Збаразьких, Любомир-ських. Частина приміщень і зараз використовується під житло, тому потрапити всередину інколи складно.

Поряд з рештками фортеці посеред  парку знаходиться палац XVIII ст., який спорудили на місці старого палацу Потоцьких. Зараз його класичну архітектуру пристосували для потреб Микулинецької обласної фізіотерапевтичної лікарні. До речі, це не перша спроба запровадити у Микулинцях лікувальну справу. Ще 1815 р. маєток придбав барон Кнопка, котрий мріяв на основі місцевих мінеральних вод створити елітарну бальнеологічну оздоровницю. Однак справжня перлина Микулинців - вишуканий бароковий Троїцький костел.

2.3 Вишнівець, Тернопіль,  Залщики, Чортків

За 20 км від Почаєва над річкою Горинь розкинулось містечко Вишнівець, яке в історичних джерелах уперше згадується під 1395 p., коли Дмитро Корибут отримав від князя Вітовта право на володіння цими землями і розпочав будівництво оборонного замку Саме у Вишнівці народився Дмитро Байда Вишневецький -майбутній засновник українського козацтва. Він збудував у селі церкву, що мала стати родинною усипальницею. З часом частина роду Вишневецьких покатоличилась, і вже представник одного з відламів родини Ярема Вишневецький під час повстання Б. Хмельницького, «заспокоюючи» козаків та селян, топив Україну в крові. 1640 р. саме він розпочав будівництво великого замку, пізньобарокового палацу та монастиря кармелітів.

1672 р. маєток спалили турки.  На початку XVIII ст. наступний власник Міхал Сервацій відродив його і перетворив палац на розкішну резиденцію. За спогадами сучасників, його похорон став найбагатшою такого типу церемонією за час існування Речі Посполитої. 1744 р. маєток перейшов до близьких родичів Мнішків. До колекції меблів та 600 картин додали знаменитий бенкетний зал, прикрашений сорока тисячами нідерландських кахлів. Одна з тих печей зараз прикрашає зал у королівському палаці Кракова. 1852 р. граф Анджей Мнішек переїхав у Парижі забрав із собою найцінніші речі. Наступні власники менше дбали про маєток. 1920 р. палац пограбували більшовицькі війська. Відбудову провели за проектом архітектора-модерніста В. Городецького. Але 1944 р. палац знову було знищено. Поряд з будівлею збереглись залишки двоярусного парку, де стояло шість фонтанів. (Додаток Г)

Офіційно відлік історії Тернопіль  починає з 1540 p., коли король Сигізмунд І Старий видав грамоту краківському каштеляну Яну Тарновському на місцевість Тернопілля для будівництва оборонної фортеці. З усіх обласних центрів Західної України у Тернополі залишилась найменша кількість архітектурних пам'яток минулого. Випробування XX ст. та світові війни стали для міста справжнім лихом. 21 липня 1917 p., відступаючи, російські війська підпалили місто. Під час Другої світової війни тут кілька разів проходив фронт. Руйнування та знелюднення були настільки значними, що навіть розглядалось питання про перенесення обласного центру до Чорткова. Значно змінилось і національне обличчя міста. Нацисти знищили місцевих євреїв, а радянська влада виселила поляків. Проте в Тернополі варто зробити коротку зупинку, щоб зануритись в атмосферу цього загалом приємного міста.

Від залізничного вокзалу, що знаходиться  майже в центрі міста, слід рухатись у західному напрямку до площі  Театральної, де домінує будівля  Драматичного театру. Звідси недалеко й до майдану Волі. Колись на цьому місці проводились великі ярмарки, торгували кіньми. Сьогодні на майдані домінує костел домініканців. Збудований у стилі пізнього бароко, храм носив ім'я Св. Вінцента Феррарського. Його автентична внутрішня оздоба не збереглась. Зараз це кафедральний собор Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії (УГКЦ). У центрі майдану стоїть пам'ятник королю Данилові Галицькому.