Автор работы: Пользователь скрыл имя, 16 Декабря 2013 в 15:56, курсовая работа
Міжнародний туризм - важлива складова зовнішньоекономічної діяльності кожної держави світу, водночас - це одна з найбільших і високодохідніших галузей світової економіки. У багатьох країнах міжнародний туризм є провідною галуззю економіки, надійним джерелом поповнення бюджету. При цьому іноземний туризм як важливе джерело валютних доходів держави і найвигідніша форма експорту послуг дає змогу успішно вирішити багато соціально-економічних питань у тих країнах, в яких успішно розвивається ця галузь. Частка доходів від загальної світової торгівлі туристичних послуг - становить приблизно 7 %.
Вступ
Розділ 1. Науково-методичні основи розвитку туризму в Україні
1.1.Туристичний бізнес – бізнес ХХІ століття
1.2. Основні тенденціі розвитку туризму в Україні
Розділ 2. Характеристика сучасного стану розвитку туризму в Луганській області
2.1. Історичні події з життя області
2.2. Визначні місця та заповідні зони Луганщини
2.3. Туризм в сучасних економічних реаліях регіону
Висновок
Ступінь розвитку транспортної
інфраструктури надає великий вплив
на туристську привабливість регіону.
Луганський регіон перетинають великі
автомобільні і залізні дороги, що
з'єднують область з великими
містами. Довжина автомобільних
доріг загального користування 5,8 тис.км.
В регіоні розвинена мережа залізниць.
Розгорнута довжина шляхів складає
2380 км. В області 4 локомотивних депо,
62-е залізничні станції. Авіаційний
транспорт в області
Звичайно, треба приділити особливу увагу стану культового туризму на Луганщині. Тому що основним джерелом для розвитку культурного туризму є достатньо значні культурні ресурси Луганської області (в першу чергу об’єкти культурної спадщини та музеї). Проте на сьогоднішній день використання культурних ресурсів області, зокрема її культурної спадщини, є недостатнім. Це пов’язано передусім з відсутністю належного рівня їх реклами, незадовільним станом культурної інфраструктури і – що особливо турбує- поганою збереженістю пам’яток, обумовленою відсутністю фінансування та інституту меценатства, а також нерозробленістю методик залучення культурної спадщини до туристичної сфери . Культурна спадщина Луганської області є невід’ємною частиною культурного надбання України. На 1 січня 2011 р. вона включала 6651 об’єктів, в т. ч. 5014 археологічних, 1141 історичних, 142 монументального мистецтва, 338 архітектури та містобудування, 8 ландшафтних і 8 садово-паркового мистецтва . Проте з них тільки 4631 об’єктів (69,6 %) занесені до Державного реєстру нерухомих пам’яток України (тобто є пам’ятками культурної спадщини) і охороняються державою . Національне значення мають всього 37 об’єктів (25 – архітектури і містобудування, 7 – історії та монументального мистецтва, 3 – археологічних та 2 – садово-паркового мистецтва), тобто 0,6 % від усіх об’єктів культурної спадщини Луганщини. За кількістю, насиченістю, різноманітністю культурної спадщини область відноситься до регіонів з низьким потенціалом (разом з Сумською, Запорізькою, Дніпропетровською, Херсонською, Миколаївською, Рівненською, Кіровоградською, Волинською областями) . Існують різні форми залучення культурної спадщини в систему туристичного обслуговування. Найбільш поширені з них – організація музеїв та екскурсійно-культурних маршрутів. Своєрідні особливості сучасного музею як закладу культури створюють унікальні можливості для його активної участі в розвитку культурного і туристсько-екскурсійного простору регіону. Музеї активно залучаються до процесів туристичної діяльності, зумовлюючи виділення в сфері культурного туризму такого його різновиду як «музейний туризм».
Музейний туризм є специфічною
діяльністю музеїв у сфері культурного
туризму з виробництва і
2.1. Історичні події з життя області
Задля кращого розуміння розвитку рекреаційної бази в Луганській області треба розглянути насамперед історичні ії передумови на Луганщині.
Територія нинішньої Луганської області, була утворена в 1938 році, і заселялася відвіку, згідно з дослідженнями археологічних пам'ятників. Через час, донецькі степи перетворилися – людина перестала бути жителем виключно річкових долин, освоївши мистецтво верхової їзди і додавши до звичного землеробства пастушаче рухливе скотарство. У епоху міді-бронзи, як показують археологічні розкопки, велися тут і розробки мідних руд. Що збереглися до сьогоднішнього дня реальні реальні свідоцтва тих древніх часів, що збереглися до сьогоднішнього дня, – рукотворні горби заввишки до 4-5 метрів, кургани, які були родовими кладовищами. Багато такі курганні поховання вже досліджені. Найбільш древнім народом, що жив на території краю, про що є згадки в письмових джерелах, були кіммерійці. За деякими джерелами, жінкою цього народу не поступалися в мужності чоловікам, можливо, і перевершували їх, і називалися вони амазонками. Кіммерійці володіли секретами художнього литва з срібла, золота, заліза, уміли виготовляти хорошу холодну зброю. З початку залізного століття в краю з'являються кочові племена іранського походження – скіфи і сармати, потім – алано-болгарські племена (праболгари). У IX-XIII століттях басейн Сіверського Дінця заселяли кочові племена тюркського походження: печеніги, тюрки, половці. На території області виявлені і досліджені половецькі курганні поховання, поблизу яких, як правило, знаходилися кам'яні статуї (баби). Виявлене на території Луганської області бойова староруська зброя (сокири і меч) свідчить про битви між російськими воїнами і половцями. Є і вірогідність того, що саме тут сталася битва князя Ігоря з половцями, увічнена в знаменитому «Слові про полк Ігореве». Пізніше наш край пізнав татаро-монгольську навалу. З середини ХV століття в результаті розпаду Золотої Орди донецькі степи виявилися в центрі запеклої боротьби між Великою Ордою і Кримським ханством. Постійні війни привели до того, що ці землі стали називатися Диким полем. Під цією назвою малася на увазі величезна частина території між Дніпром і Доном, яка відокремлювала Російську державу від Кримського ханства. Через наш край проходила одна з доріг – татарських перелазів – кальміусськая. По ній кримські і ногайські татари здійснювали спустошливі набіги на південні околиці Російської держави. Проте вже в другій половині ХvІ століття Російська держава починає розвертати в південних степах пограничну сторожову і станичну службу. Сюди приходять донські і запорізькі козаки, які по місцевих річках будують укріплені міста, сторожові пости, зімовникі. Через територію області проходив «секретний шлях» із Запорізької Січі на Дон і Кагарлик. Донські козаки селилися по Сіверському Дінцю і його лівим припливам Деркулу, Айдару, Боровий. Одна з драматічнейших сторінок їх історії пов'язана з тим, що вони охоче приймали і використовували для роботи в своїх господарствах селян, що бігли від поміщиків. Поміщики скаржилися імператорові Петру І на ці незаконні дії. По їх наполяганню в наш край були послані царські війська під командуванням князя Юрія Долгорукого з метою повернення кріпосних селян їх власникам. Проте девізом донських козаків було: «Повернення збіглих з Дона немає». Конфлікт досяг свого апогею в 1707 році. Жителі донських станиць і городків, а разом з ними і збіглі кріпосні селяни, об'єднавшись в загін під буттям на чолі отамана Кондратія Булавіна, вирішили виступити проти царських військ. В ніч з 7 на 8 вересня 1707 року повстанці на річці Айдар поблизу Шульгин-містечка розбили їх, а князя Долгорукого убили. Розправа послідувала жорстока: Петро І, сконцентрувавши свої війська, за допомогою верхівки козаків Війська Донського розгромив повстанців. По указу імператора всі козачі городки, жителі яких брали участь в бунті, були розорені і спалені. Лише у 30-х роках ХvІІІ століття почалося повторне заселення цих земель. Воно велося за рахунок розширення кордонів Острогожського слобідського полку. Після поразки по розпорядженню московського уряду в 1732 році з ряду тутешніх сіл слобідські козаки, люди служивих і селяни були переселені на території, поселення яких стали жертвами розгрому булавінського бунту. Проте цей перший етап заселення краю – народна колонізація – виявився безперспективним: козачих поселень було мало. Як не дивно, але подальше вирішення цієї проблеми було знайдене в плоскості релігії. Документальні джерела того часу свідчать про велику міграцію народів православного віросповідання, турків, що попали під духовне і фізичне іго, до Австро-Угорщині. Патріотично налагоджені і мужні серби, хорвати, угорці, поляки, волохи були ярими ворогами Оттаманськой імперії, готовими вести боротьбу з турками озброєним дорогою. Поступово погляди цих патріотів стали прямувати у бік Росії, до якої на рубежі ХvІІ-ХvІІІ століть переходила пальма першості в боротьбі з турецько-татарськими завойовниками. Ідея залучення патріотів православного віросповідання належала ще Петру Великому, але здійснити її він не встиг. Задум військової колонізації земель, розташованих між Сіверським Донцом, Бахмутом і Луганью, шляхом розселення офіцерів православного віросповідання – колишніх підданих Австрійської імперії – почав втілюватися в життя при імператриці Єлизаветі Петрівні. Вона звернулася до тієї, що царювала тоді в Австро-Угорщині Марії-Терезії з проханням не перешкоджати сербським офіцерам і офіцерам інших національностей перейти на службу до Росії. Так і почався з 1752 року приплив в донецькі степи військових переселенців православного віросповідання, що прийняли військове підданство і присягу, у складі двох кінних гусарських полків під командуванням Райко Прерадовіча (Родіона Депрерадовіча) і Івана Шевіча. Земля надавалася їм на правах рангової дачі: чим вище ранг і посада, тим більше землі за умови заселення її у встановлений термін народом родинним і осілим. Селилися ротами. Земля, відведена для поселень рот Шевіча і Прерадовіча, отримала назву Славяносербії. Районний центр Славяносербськ є в Луганської області і до цього дня. Народна легенда свідчить, що російський імператор Петро Великий, повертаючись з Азовського походу, зупинився зі своєю свитою на горі поблизу села Городище нинішнього району Беловодського. Звідти відкривалася живописна картина: під горою протікали білі води річки Деркул, а долину вистилали зелені заливні луги із запашними травами. Імператор сказав своїм вельможам і соратникам: «Бути тут государеву конезаводу!» Передчасна смерть Петра I перешкодила здійсненню задуманого, але вже імператриця Катерина II реалізувала цю ідею. ...Над куполом головної стайні Деркульського кінного заводу немов парить витончений силует коня, що скаче. Такий же символ осяяв і Лімаревський, і Новоалександровський конезаводи. Коні вірою і правдою служили і служать людям, а багато поколінь беловодчан працювали на цих заводах, відпрацьовує у коней якості, які приводили місцевих скакунів до перемог на змаганнях найвищого рангу і високих оцінок на міжнародних аукціонах. Всього на Луганщині чотири кінні заводи: Деркульський, Лімаревський, Новоалександровський і Стрілецький. Найбагатша історія – в Деркульського. Заснований він 235 років тому. Комплекс його будівель є пам'ятником архітектури XVIII століття. Багато років тут розводили чистокровних англійських коней для кавалерійських полків російської армії. З початку минулого століття взялися за орловських і і російських рисаків і виростили багато коней міжнародного класу. В кінці ХVIII століття вдало завершилися ряд воєн, які Росія вела на Чорноморському побережжі. Перед нею відкривався вихід до Чорного моря, а завоювання Криму вимагало зміцнення південних кордонів держави. З цією метою використовувалися старі турецькі фортеці і будувалися нові. Для них і для створюваного Чорноморського флоту були потрібні гармати, знаряддя, гранати. Промисловий Урал далеко від південних кордонів, а значить, тут потрібна була нова металургійна база. Вибір такого місця для організації чавуноливарного заводу був доручений шотландському фахівцеві Карлу Гаськойну, що давно працює в Росії. Вивчивши корисні викопні краї, він запропонував лити гармати з чавуну, а не з міді, а завод розмістити в злиття річок Лугані і Вільховою. Так зародилося місто Луганськ. Вже в 1800 році завод дав першу продукцію. Гармати і снаряди луганського виробництва були відмінної якості. Незабаром завод був закритий, а пізніше перепрофільований в у патронний. Заводське селище поступово розросталося, і в 1882 році Луганськ став містом повіту. Першою його вулицею була Англійська: тут селилися англійські фахівці, що приїхали на будівництво ливарного заводу. Тут же був побудований будинок директора заводу Гаськойна. На цій вулиці, до речі, два століття тому в сім'ї данської лікарки народився відомий етнограф, письменник, автор знаменитого «Тлумачного словника мови» великороса Володимир Даль. Луганський чавуноливарний завод і його фахівці були піонерами ливарної справи на Україні, а їх теоретичні роботи, досягнення в освоєнні художнього литва і сьогодні представляють велику цінність. Поштовхом до подальшого розвитку міста послужила підстава на рубежі ХiХ-ХХ століть ряду промислових підприємств, інвестованих іноземним капіталом. Німецький підприємець Гартман заснував тут суспільство машинобудівних заводів Гартмана. Це і з'явилося початком історії Луганського паровозобудівного заводу, який незабаром став одним з з кращих в світі. В середині XX століття підприємство перейшло на випуск тепловозів, які експортувалися майже в три десятки країн світу. Луганщина – край індустріальний, переважна більшість його населення проживають в містах. У південній частині області зосереджені найбільші підприємства по видобутку і переробці вугілля, на заході сконцентровані такі хімічні гіганти, як північнодонецьке виробниче об'єднання «Азот», «Фарбник» в місті Рубіж, нефтепереробний завод, завод гумотехнічних виробів в тому ж Лісичанське... Північ області – це сотні сільськогосподарських підприємств і фермерських господарств. Насиченість території області виробничими підприємствами, інтенсивне відкриття земель і скотарство, на жаль, не сприяли збереженню багатющою раніше степової флори і фауни. Щоб все-таки зберегти для нащадків степовий ландшафт і заплавну рослинність на Луганщині, створені заповідники і заповідники. У 25 кілометрах північно-східніше обласного центру розташована Станично-луганська філія Луганського державного заповідника площею майже 500 гектарів, покритих всілякою рослинністю. В основному його територію складають природні ліси. У центральній заплаві Сіверського Дінця переважають ліси і луги, в пониженнях – болота. Є тут і заплавні озера, в яких мешкає риба і коштовний ендемін фауни Європи, – російська вихухоль. У заповіднику оселилися косулі, лосі, дикі кабани... А на північному сході Луганщини, якраз там, куди першими приходять українські світанки, розташувалася друга заповідна ділянка заповідника – Стрельцовськая степ. Колись ця ландшафтна ділянка тягнулася єдиним масивом площею близько 25 тисяч гектарів. Він знаходився у веденні Стрельцовського конезаводу і використовувався під випас коней. Із створенням же радгоспів і колгоспів ці землі були розорані, і про минулу пишність незайманих цілинних степів свідчить лише збережена заповідна ділянка площею теж близько 500 гектарів. Його центральна частина являє собою рівне плато, а околиці переходять в яри і балки. Під впливом тяжких кліматичних умов тут протягом тисячоліть сформувався особливий тип рослинності, де поряд з типовими степовими рослинами зустрічаються також не характерні для цієї місцевості представники лісостепу і навіть лугово-лісовій рослинності. На південь від Луганська розташовано третє відділення Луганського державного заповідника – Провальський степ. На відміну від Стрельцовськой вона складається із степових і кам'янистих ділянок з невеликими байрачнимі лісами. По-своєму оригінальний і цікавий тутешній рослинний і тваринний світ. А справжньою перлиною нашого краю стали Кременські ліси. Вони розташувалися буквально в декількох кілометрах від найбільших центрів хімічної промисловості – Сєвєродонецька, Рубежного і Лісичанська. По народних легендах, саме з кременських велетнів-сосен на Доні поблизу Воронежа будувалися перші кораблі російського імператора Петра I. На десяти з гаком тисячах гектарів лісового масиву такі сосни і сьогодні є сусідами з іншими деревами, чагарниками і блакитними озерами. Не випадково саме тут діють санаторії, дитячі оздоровчі табори. Багата флора і фауна – роздолля для мисливців, рибаків, грибників і просто любителів природи.
2.2. Визначні місця та заповідні зони Луганщини
Приро́дно-запові́дний
фонд Луга́нської о́бласті становить
138 територій, які розташовані на площі
понад 72 тис. га. Він представлений заповідними
територіями різних категорій, що створені
для охорони рідкісних та типових, унікальних
та мальовничих територій та ландшафтів, популяцій рослин т
На сьогодні, за даними, до складу природно-заповідного фонду Луганської області входять :
Кількість об'єктів і територій ПЗФ за останнє десятиліття зросла на 40%, а їх площа — майже у 5 разів. Для порівняння: ПЗФ області за даними до 2000 року складав 101 об'єкт загальною площею 14,2 тис.га, в тому числі: 1 природний заповідник (Луганський Державний заповідник), 25 заказників, 15 заповідних урочищ, 52 пам'ятника природи, 8 парків-пам'ятників садово-паркового мистецтва.
Території та об'єкти природно-заповідного фонду загальнодержавного значення:
Природні заповідники
Луганський природний заповідник НАН України; включає 4 відділення:
Національні природні парки
Заказники
Пам'ятки природи
Парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва
Території та об'єкти ПЗФ місцевого значення:
Антрацитівський район
Біловодський район
Білокуракинський район
Краснодонський район
Кремінський район
Лутугинський район
Марківський район
Міловський район