Поняття злочину та його ознаки

Формалізм конструкції злочину в дійсності не перешкоджав прийняттю, здавалось би, неприйнятної за такого визначення злочину норми про аналогію. Так склалось, наприклад, з фашистським кримінальним законодавством. У 1935 р. націонал-соціалістичний режим включив до кримінального кодексу норму про аналогію, яка не відповідала формальному поняттю злочину за кримінальним кодексом. Аналогічне положення існувало в російському "Уложенні про покарання кримінальні і виправні 1845 року".

Матеріальне поняття злочину означає розкриття його соціальної сутності і містить таку ознаку, як суспільна небезпечність, причому не в абстрактному розумінні, а з вказівкою на те, яким соціальним інтересам заподіює шкоду злочин.

Чинні кримінальні кодекси, за винятком кодексів країн СНД і деяких держав Східної Європи, в загальному визначенні злочину не сприйняли матеріальної дефініції. Однак в окремих нормах, наприклад, про мету покарання, в складах окремих злочинів зустрічаються формулювання "ресоціалізація", "соціальна значимість" тощо. Значно ширше використовуються матеріальні конструкції в судовому і докт-ринальному тлумаченні кримінального законодавства.

Стаття 7 Кримінального кодексу УРСР 1960 року "Поняття злочину" передбачала таку дефініцію злочину: "Злочином визначається передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну й економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок". КК України включив також вказівку на винність і суб'єкта злочину, ч. 1 ст. 11 передбачає: "Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину".

РОЗДІЛ 2. ПОНЯТТЯ ЗЛОЧИНУ

Поняття злочину є основною категорією правової системи. В той же час в кримінальних законах деяких країн поняття злочину або зовсім відсутні, або є лише формальними (такими, які відображають лише юридичну особливість злочинів). Формальне визначення цього поняття дається в кримінальних кодексах Іспанії, Швеції, Франції, США: злочином визнається діяння, заборонене законом (до того ж, не тільки кримінальним) під загрозою покарання.

В Україні, на відміну від багатьох інших країн, поняття злочину не тільки має значне теоретичне обґрунтування, але й отримало своє законодавче закріплення і містить в собі необхідну та достатню кількість ознак, які дають можливість відмежувати його від інших правопорушень.

Для здійснення задач, які стоять перед кримінальним законодавством, Кримінальний Кодекс України визначає, які небезпечні для особи, суспільства чи держави діяння визнаються злочинами.

Злочин є самостійним видом правопорушення. Він завжди являє собою діяння (дію чи бездіяльність), це завжди поведінка, діяльність певного суб’єкта. Саме тому йому притаманні всі ті об'єктивні і суб'єктивні особливості, що характеризують поведінку людини: фізичні властивості - той чи інший рух або утримання від нього, використання фізичних, хімічних, біологічних та інших закономірностей навколишнього світу; психологічні властивості - прояв свідомості і волі, певна мотивація поведінки, її цілеспрямованість.

Але, на відміну від інших вчинків суб’єкта, злочин по свої й соціальній сутності є посяганням на ті відносини, які склалися в суспільстві, відображають його найбільш важливі інтереси, внаслідок чого й охороняються кримінальним законом. Злочинність завжди суперечить основним потребам та інтересам суспільного розвитку. А оскільки саме об'єктивні закономірності розвитку суспільства, його потреби та інтереси виступають критерієм, мірилом цінності чи антицінності людської поведінки, відповідності чи невідповідності її цим потребам та інтересам, злочин завжди є антисоціальною поведінкою.

При цьому, оскільки інтереси і потреби суспільства постійно розвиваються, відповідно змінюється на певному етапі суспільного розвитку й оцінка поведінки людини як антисоціальної, злочинної. Тому поняття злочину не може бути незмінним: воно завжди повинно відповідати конкретному етапу розвитку суспільства, потребам та інтересам, притаманним саме цьому етапу. Це дозволяє зробити два висновки:

1) поняття  злочину залежить від соціально-економічних  відносин, що існують на певному  етапі розвитку суспільства, і  тому є історично мінливим;

2) визнання  певної поведінки людини злочином (криміналізація діяння) чи виключення  її з кола злочинних (декриміналізація  діяння) є безперервним процесом  оцінки відповідності чи невідповідності  цієї поведінки суспільному розвитку.

Протиправна поведінка суб’єкта може бути виражена як в активних діях, так і в бездіяльності особи у випадку, коли на нього законом була покладено обов’язок діяти. Бездіяльність у такому випадку також являє собою певний вчинок.

Як правомірна, так і протиправна поведінка суб’єкта починається з розумової діяльності, яка сама по собі (думки, переконання, наміри особи вчинити злочин) не може бути злочинною, якщо не реалізована в певному суспільно-небезпечному діянні.

Таке положення в даний час є загально признаним в науці кримінального права, хоча так було не завжди. Наприклад, у давньогрецькому праві не було різниці між крадіжкою задуманою та крадіжкою здійсненою.

В кримінальному праві поняття злочину є фундаментальною та універсальною категорією: воно лежить в основі всіх кримінально-правових інститутів. Саме тому визначенню цього поняття надавалося і надається великого значення.

В історії кримінального права це поняття визначалося по різному. В залежності від того, чому віддається пріоритет – соціальній чи правовій характеристиці злочину, - можна виділити три визначення цього поняття: формальне, матеріальне та формально-матеріальне.

Формальне визначення відображає юридичну природу, юридичні ознаки злочину: злочином визнається таке діяння, яке передбачено кримінальним законом як кримінальне каране (злочинним є те, що каране, або злочинним  є те, що передбачено кримінальним законом).

Матеріальне визначення вирізняє лише соціальну сутність злочину, протиріччя його певним соціальним цінностям (тобто злочин – це суспільно-небезпечне діяння).

Формально-матеріальне визначення об’єднує в собі соціальну та юридичну характеристики злочину (злочин – суспільно-небезпечне та передбачене кримінальним законом діяння).

Якщо поставити питання про те, яке з цих визначень є більш обґрунтованим, більш цінним, то насамперед необхідно мати на увазі, що будь-яке визначення того чи іншого поняття тільки тоді може виконувати свої функції, коли воно максимально точно і вичерпно відображає істотні, типові ознаки певного діяння, явища.  У цьому розумінні формально-матеріальне має перевагу – воно дозволяє відповісти не тільки на питання, які діяння закон визнає злочином, але і на питання: чому закон визнає їх злочином, що в сукупності відображає соціальну та правову природу, суть злочину. 

У статті 11 Кримінального Кодексу України дається  таке формально-матеріальне визначення злочину: «Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину».

Перше, що підкреслюється в цьому визначенні, це характеристика злочину як діяння: дії (активної поведінки) чи бездіяльності (пасивної поведінки). Це має принципове значення. Злочин як свідомий вольовий вчинок людини повинен бути виражений у конкретній дії або бездіяльності. Думки, погляди, переконання, що не знайшли свого вираження в актах дії або бездіяльності, навіть якщо вони суперечать інтересам суспільства, злочином визнаватися не можуть. Разом з тим і конкретна дія або бездіяльність, позбавлена психологічної основи діяння - свідомого і вольового елементів (це, наприклад, рефлекторні, інстинктивні вчинки), - не є злочином. Це і пояснює, чому в ст. 11 вказується, що злочином є лише діяння, вчинене суб'єктом злочину, яким відповідно до ч. 1 ст. 18 КК є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, тобто особа, що діє з свідомістю і волею, є достатніми для того, щоб поставити їй у вину вчинене діяння.

Аналіз ч. 1 ст. 11 КК показує, що в ній чітко закріплені три ознаки злочину: суспільна небезпечність діяння, винність і передбаченість діяння в законі про кримінальну відповідальність. Перші дві ознаки - суспільна небезпечність і винність - є матеріальними, що розкривають як зовнішню, так і внутрішню соціально-психологічну природу злочину. Третя - передбачення діяння КК - формальна, що відбиває юридичну, нормативну природу злочину, тобто його протиправність.

Разом з тим аналіз ч. 2 ст. 1, яка визначає завдання Кримінального кодексу, дозволяє стверджувати, що передбаченість діяння в КК одночасно означає й обов'язкову караність його за цим Кодексом. Частина 2 ст. 1 вказує, що для здійснення завдання захисту суспільних відносин від злочинних посягань кодекс визначає, "які суспільне небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили". У цій нормі чітко відбивається нерозривний зв'язок кримінальної протиправності та кримінальної караності в характеристиці злочину.

Саме тому в науці кримінального права панує думка про наявність чотирьох обов'язкових ознак злочину: суспільної небезпечності, винності, протиправності і караності.

Таким чином можна дати наступне (наукове) визначення злочину: «Злочином визнається суспільно-небезпечне, винне, протиправне та кримінально-каране діяння (дія або бездіяльність).

Кожна з цих ознак злочину відображає його різні істотні властивості, має свій зміст.

РОЗДІЛ 3. СУСПІЛЬНА НЕБЕЗПЕКА ТА КРИМІНАЛЬНА ПРОТИПРАВНІСТЬ, ЯК ЇЇ СУБ’ЄКТИВНЕ ВИРАЖЕННЯ

Суспільна небезпека є об’єктивною властивістю будь-якого правопорушення, в тому числі і злочину. Це основна матеріальна ознака злочину, яка пояснює, чому те чи інше діяння визнається злочином. Дана властивість суспільної небезпеки полягає в тому, що злочином заподіюється чи створюється загроза заподіяння шкоди об’єктам кримінально-правової охорони.

Виникнення, зміна, втрата суспільної небезпечності діяння обумовлені об'єктивними закономірностями суспільного розвитку, нерозривним зв'язком з тими соціально-економічними процесами, що відбуваються в суспільстві.

Ця шкода полягає в порушенні правопорядку, а також законних прав та свобод громадян та юридичних осіб. При цьому здійснення злочину дуже часто пов’язано із завданням матеріальної, фізичної чи моральної шкоди потерпілій особі.

Так, матеріальну шкоду завдають всі корисливі злочини (наприклад, крадіжка, грабіж, розбій). Фізичну шкоду завдають тілесні ушкодження, вбивство, зґвалтування і т.д..

Суспільна небезпека завдає шкоду суспільним відносинам незалежно від свідомості та волі законодавця, тому що по своїй внутрішній сутності суперечить нормальним умовам існування суспільства. Задача ж законодавця полягає в тому, щоб правильно оцінити умови життя суспільства на даному етапі та прийняти рішення про віднесення діяння до числа злочинів.

Зміст суспільної небезпеки тільки називається у загальних рисах у статті 1 Кримінального Кодексу України за допомогою перерахування об’єктів кримінально-правової охорони, яким завдається чи може бути завдана шкода, але сам зміст не закон не розкриває. Такими об’єктами закон називає права та свободи людини та громадянина, суспільний порядок та суспільну безпеку, навколишнє природне середовище, конституційний устрій України, мир та безпеку людства.

Між тим порівняльний аналіз різних видів правопорушень (адміністративних, дисциплінарних тощо) свідчить, що їх суспільна небезпечність не рівнозначна суспільній небезпечності злочину: суспільна небезпечність злочину як виду правопорушення є значно більшою. Не тотожні за своєю небезпечністю і різні злочини. Досить порівняти вбивство і крадіжку.

Оцінка суспільної небезпечності діяння як ознаки злочину відбувається на двох рівнях: по-перше, на законодавчому, коли законодавець криміналізує суспільне небезпечне діяння; по-друге, на правозастосовному, коли орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя оцінюють суспільну небезпечність вчиненого злочину. Тому суспільна небезпечність і належить до оціночних понять.

Критерієм оцінки суспільної небезпечності, її ступеня виступають об'єктивні і суб'єктивні ознаки злочину: об'єкт, на який посягає злочин, наслідки, спосіб вчинення злочину, форма вини, мотив і мета тощо.

Тільки оцінка всієї їх сукупності може розкрити об'єктивну, реальну небезпечність злочину - його тяжкість.

Значення суспільної небезпечності, як матеріальної ознаки злочину, полягає в тому, що вона, по-перше, є основним об'єктивним критерієм визнання діяння злочином, його криміналізації; по-друге, дозволяє дати класифікацію злочинів за ступенем тяжкості; по-третє, визначає межу між злочином та іншими правопорушеннями; по-четверте, є однією з загальних засад індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК).

Суспільна небезпека злочину залежить також від шкоди, яку завдає чи може завдати скоєне діяння. Деякі діяння стають суспільно-небезпечними з моменту скоєння діяння чи бездіяльності незалежно від того, які вони спричинили  собою шкідливі наслідки. Інші ж набувають суспільну небезпеку лише при настанні тих наслідків, які вказані в законі (а саме в санкції відповідної статті).