Поняття злочину та його ознаки

Так, характер наслідків (ступінь нанесеної шкоди здоров’ю – тяжкої, середньої тяжкості, легкої) служить підставою для виділення різних по своїй небезпеці видів злочинів (статті 121, 122, 125 Кримінального Кодексу України).

Суспільна небезпека злочину залежить також від місця, часу, способу, обставин його вчинення. Наприклад, полювання є незаконною, якщо вона проводиться з використанням транспортного засобу, на заповідній території та об’єктах природно-заповідного фонду (стаття 248 Кримінального Кодексу України). Самовільне залишення частини чи місця служби, незалежно від тривалості, визнається суспільно-небезпечним в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці (частина 4 статті 407 Кримінального Кодексу України). Мародерство – викрадення речей, що знаходяться при вбитих чи поранених – тільки на полі бою (стаття 432 Кримінально Кодексу України) і т.д..

Суспільна небезпека злочину пов’язана також з такими його ознаками, як мотив та ціль. Наприклад, підміна чужої дитини є злочином лише у випадку скоєння його з корисних чи інших особистих мотивів (стаття 148 Кримінального Кодексу України).

В деяких випадках суспільна небезпека визначається можливостями особи, яка скоїла діяння. Так, за необґрунтовану невиплату заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої установленої законом виплати громадянам більш як за один місяць, вчинена умисно керівником підприємства, установи чи організації незалежно від форми власності чи громадянином – суб’єктом підприємницької діяльності (стаття 175 Кримінального Кодексу України).

Наука кримінального права та кримінальне законодавство виділяє у суспільній небезпеці якісну та кількісну сторони. Характер суспільної небезпеки прийнято називати якісною характеристикою злочину, а ступінь – кількісною.

Розкриваючи зміст характеру суспільної небезпеки, слід зазначити, що вона визначається тими суспільними відносинами, на які скоєно посягання, тобто об’єктом злочину. Можна стверджувати, що характер суспільної небезпеки визначається тим місцем, яке злочин займає у системі Особливої частини Кримінального Кодексу України.

При визначенні кількісної сторони суспільної небезпеки – її ступеню, слід приймати до уваги ряд факторів: тяжкість нанесених наслідків, особливості посягання (закінчено воно чи ні, скоєно однією особою чи групою осіб, який спосіб був використаний при здійсненні злочину і т.д.), характер вини, особливості суб’єкта злочину, тобто певні прояви ознак злочину. Так, умисне тяжке тілесне ушкодження (стаття 121 Кримінального Кодексу України) має більш високий ступінь суспільної небезпеки, ніж нанесення тілесних ушкоджень середньої тяжкості (стаття 122 Кримінального Кодексу України) та легкої (стаття 125 Кримінального Кодексу України); розбій (стаття 187 Кримінального Кодексу України) має більшу суспільну небезпеку, ніж крадіжка (стаття 185 Кримінального Кодексу України), тому що передбачає використання для заволодіння майном більш небезпечного способу – насилля, небезпечного для життя і здоров’я потерпілої особи.

Ступінь суспільної небезпеки злочину знаходить своє кінцеве вираження у санкції певної статті Кримінального Кодексу України. Для того, щоб порівняти ступінь суспільної небезпеки двох злочинів, потрібно порівняти і їх санкції. Чим більш сурове покарання передбачає санкція статті, тим вище ступінь суспільної небезпеки злочину.

Ступінь суспільної небезпеки дає можливість відмежовувати один від одного однакові по характеру суспільної небезпеки злочини.

Кримінальна протиправність, як формальна ознака злочину, означає, що певне суспільно-небезпечне діяння передбачено кримінальним законом.

Кримінальна протиправність означає, що тільки діяння, прямо передбачене кримінальним законом, як злочин, може вважатися злочинним. Це юридична, правова оцінка суспільної небезпеки, закріплена у кримінальному законі. Кримінальна протиправність тісно пов’язана із суспільною небезпекою: вона є суб’єктивним вираженням об’єктивної, реальної небезпеки діяння для суспільних відносин, її законодавчої оцінки; відображає яку саме яку саме ступінь суспільної небезпеки надає діянню характер тяжкого посягання – злочин. Саме суспільна небезпека, її ступінь, визначає об’єктивні межі кримінальної протиправності. За цими межами питання про криміналізацію діяння поставати не може. Виділення законом кримінальної протиправності як обов'язкової ознаки злочину являє собою конкретне вираження принципу законності в кримінальному праві: кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, що вчинила таке суспільне небезпечне діяння, яке передбачено законом як злочин.Лише при скоєнні злочину можливо застосування найбільш суворої форми державного примусу – кримінального покарання.

Таким  чином, не є злочином скоєне особою винне діяння, для якого характерна фактична суспільна небезпека, на що навіть існувати пряма вказівка в іншому законі України, але яке не передбачено діючим Кримінальним Кодексом України. Наприклад, не є злочином виробництво зброї масового знищення, у відношенні якого не міститься заборона у міжнародних договорах, або якщо така заборона є, але ці міжнародні договори не ратифіковані Верховною Радою України (стаття 440 Кримінального Кодексу України).

Кримінальний закон дає вичерпний перелік злочинів. Тому навіть якщо діяння являє небезпеку для суспільства, але воно не передбачено кримінальним законом, як злочин, воно не може вважатися злочином.

З аналізу змісту протиправності випливає її найважливіше значення у кримінальному праві – недопустимість у кримінальному законі аналогії до діяння, що прямо у ньому не передбачене. Аналогія в юриспруденції розуміється як аналогія закону та аналогія права.

Аналогія закону – це застосування до відносин, які потребують правового регулювання, прямо не передбачених законом чи іншим законодавчим актом, норм, що регулюють подібні відносини.

Аналогія права – це застосування до відносин, які потребують правового регулювання, загальних принципів правового регулювання відповідної галузі права. Аналогія слугує засобом подолання прогалин у праві. У відповідності з Цивільним Кодексом України допускається застосування і аналогії закону, і аналогії права. Кримінальний Кодекс України принципово по-іншому вирішує це питання. Згідно частині 4 статті 3 Кримінального Кодексу України: «Застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено».

Слід зазначити, що Кримінальні кодекси України 1922 та 1927 р.р. припускали аналогію закону, яка визначалася наступним чином: «У випадку відсутності у Кримінальному Кодексі вказівок на окремі види злочинів покарання або міра соціального захисту застосовується у відповідності до статей Кримінального Кодексу, які передбачають найбільш подібні за важливістю та роду злочини, з дотриманням правил Загальної частини». Введення аналогії у ті роки мало усунути прогалини в кримінальному законі, що обґрунтовувались неможливістю передбачити у Кримінальному Кодексі вичерпний перелік злочинів. Хоча аналогія в перших КК і обмежувалася якоюсь мірою обов'язковим встановленням схожості діянь (вчиненого і передбаченого кримінальним законом) за об'єктивними ознаками, вона відкривала простір суб'єктивному розсуду правозастосовчих органів в оцінці діяння як злочину і, зрештою, часто призводила до порушення закону. Тому необхідність зміцнення законності вимагала виключення аналогії з кримінального кодексу та утвердження принципу – nullum crimen sine lege – немає злочину без вказівки на те в законі. Це й було зроблено вже в ст. 7 КК України 1960 р., хоча норми, яка б прямо забороняла аналогію, у цьому кодексі не містилося.

Конституція України в ч. 2 ст. 58 містить найважливіший принцип законності: "Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення". Частина 4 ст. 3 КК цілком відповідає цьому положенню Конституції України.

РОЗДІЛ 4. КАРАНІСТЬ ДІЯННЯ ТА ВИНА, ЯК ПОХІДНІ ОЗНАКИ КРИМІНАЛЬНОЇ ПРОТИПРАВНОСТІ

Вина є третьою обов’язковою ознакою злочину.

У цій ознаці відображається найважливіший принцип кримінального права – принцип суб’єктивного інкримінування – тобто, відповідальності тільки при наявності вини, що випливає зі статті 62 Конституції України. Частина 2 статті 2 Кримінального Кодексу України закріпила цей принцип вказавши, що «особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду». У статті 2 Кримінального процесуального кодексу зазначено, що кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до кримінальної відповідальності в міру своєї вини.

Таким чином, закон про кримінальну відповідальність виключає об’єктивне ставлення (суб’єктивне інкримінування), тобто відповідальність за шкоду, заподіяну за відсутності вини. Тобто, там, де відсутня вина, не може бути злочину.

Злочин являє собою єдність об'єктивного і суб'єктивного: діяння і психічного (свідомого і вольового) ставлення до нього. Як діяння не може бути розкрите поза зв'язком з психічним ставленням особи до нього, так і зміст психічного ставлення (вини) не може бути визначений поза зв'язком з характером діяння: об'єктом, на який вона посягає, способом, наслідками та іншими його об'єктивними ознаками. Вина значною мірою визначає характер діяння і ступінь його тяжкості і є важливим критерієм визнання його злочином. 

Вина у кримінально-правовому значенні передбачає певне психічне відношення особи до своєї поведінки та її наслідкам.

Вина відповідно до статті 23 Кримінального Кодексу України є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків виражених у формі умислу чи необережності.

 Відповідно до статті 24 Кримінального Кодексу України умисел поділяється на прямий і непрямий.

Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

Відповідно до статті 25 Кримінального Кодексу України необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість.

Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення.

Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.

Якщо суспільно-небезпечне діяння скоєно особою у неосудному стані, воно не може бути визнано злочинним діянням, і навпаки, визнається злочинним діянням, скоєне особою, яка на момент скоєння злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними.

Особа, яка скоїла злочин під впливом погроз, примусу, або внаслідок матеріальної, службової або іншої залежності, не звільняється від кримінальної відповідальності. Дані обставини суд враховує при призначенні покарання як обставини, що пом’якшують покарання (п. 6 частини 1 статті 66 Кримінального Кодексу України).

Караність діяння є четвертою обов’язковою ознакою злочину, оскільки всі статті Загальної частини Кримінального Кодексу України (за виключенням статті 401 «Поняття військового злочину»), разом із диспозицією містить санкцію.

Ознаку караності слід розуміти таким чином, що кожен факт вчинення злочину супроводжує загроза призначення покарання, що вказане в кримінально-правових санкціях. Караність за своєю сутністю випливає із суспільної небезпеки і протиправності діяння. Лише такі діяння потрібно вважати злочинами, за які законодавець вважає за необхідне призначити кримінальне покарання. Якщо діяння не слід карати у кримінальному порядку, то немає необхідності вважати його злочинним.

При цьому відповідальність наступає і в тих випадках, коли особа не знала, що його діяння заборонено кримінальним законом і є протиправними. Тобто, «незнання закону не звільняє від відповідальності».

Але це не означає, що кожен злочин несе за собою покарання, а мається на увазі той факт, що за певне протиправне діяння Кримінальним Кодексом України передбачено конкретний вид та розмір покарання.

Разом з тим, це не передбачає обов’язкового застосування реального покарання за кожен злочин.

У той же час діяння, за яке в законі передбачене кримінальне покарання (наприклад, після закінчення строків давності, за амністією та ін.). Ще у 1961 р. В.В. Сташис зазначив, що «абсолютно неправильно ототожнювати караність, як ознаку злочину, із застосуванням покарання в будь-якому разі його скоєння. Караність слід розуміти як встановлення в законі за вчинення певного діяння кримінально-правової санкції, яка дає можливість застосування в належних випадках (а не завжди) покарання».

Це положення підтверджується тим, що у Кримінальному Кодексі передбачені випадки, коли за скоєння злочину при наявності певних умов замість покарання можуть бути призначені примусові міри виховного характеру, суспільного впливу, особу може бути звільнено від покарання з випробуванням, по хворобі і т.д. (Розділ 12 «Звільнення від покарання та його відбування» Кримінального Кодексу України).

ВИСНОВОК

Дії людини складаються з вчинків. Вчинок - це головний елемент людських взаємовідносин, в якому проявляється особистість людини, її гарні й погані якості, ставлення до суспільства, до оточуючого світу. Вчинки поділяються на правомірні і неправомірні. Правомірні - тобто ті, які відповідають нормам моралі і нормам права, вимогам закону. Протилежною правомірній поведінці є неправомірна, тобто та, яка суперечить закону. Неправомірна поведінка проявляється в правопорушеннях, як це випливає з самого терміна,- діях, які порушують право, закон. В свою чергу правопорушення поділяються на кримінальні злочини та проступки.