Поняття, мета та завдання кримінально виконавчого права

- у кримінально-виконавчих правовідносинах,  які конкретизують права й  обов’язки адміністрації органів  та установ виконання покарань  і засуджених;

- в актах тлумачення змісту  норм кримінально-виконавчого законодавства;

- у кримінально-виконавчій діяльності  органів та установ виконання  покарань при здійсненні правообмежень,  властивих покаранням.

Принципи у кримінально-виконавчому  праві є теоретично обгрунтованими основними положеннями, обумовленими об’єктивними закономірностями реалізації кари, що виражають сутність кримінально-виконавчої діяльності, спрямованої на здійснення правообмежень, властивих покаранням, незалежно від форм застосовуваних примусових заходів. На відміну від  сформульованих у ст. 5 КВК України  принципів кримінально-виконавчого  законодавства принципи кримінально-виконавчого  права (справедливість, поважання прав людини, гуманізм, законність, невідворотність  виконання покарання) знаходять  свій прояв у процесі виконання-відбування всіх без винятку покарань.

Принципи кримінально – виконавчого  права з конституційними гарантіями захисту прав громадян України, взаємопов’язані, мають нерозривний зв’язок та принципи кримінально – виконавчого права витікають із конституційних гарантій захисту прав громадян. Принцип поважання прав людини в діяльності органів та установ виконання покарань необхідно характеризувати, виходячи з того, що в його основу покладено Загальну декларацію прав людини, інші міжнародно-правові акти як універсального, так 5 регіонального рівня, що проголошують права й основні свободи людини і громадянина, також міжнародні стандарти поводження із засудженими. Згідно із Засадами державної політики України в галузі прав людини права й свободи людини, їх гарантії мають визначати зміст і спрямованість діяльності органів держави, в тому числі й при виконанні покарань. Державна політика в галузі прав людини виходить із того, що неприпустимо звужувати та обмежувати існуючі права й основні свободи людини, проголошені Конституцією України, законами та підзаконними нормативними актами.

Додержання прав людини в діяльності органів та установ виконання  покарань при застосуванні державного примусу повинно гарантувати  суб’єктові відбування покарання захист від принижень і нелюдського  ставлення, забезпечувати засудженим безпечні умови тримання. Принцип  поважання прав людини надає засудженим гарантовану можливість відстоювати  свої права, звертаючись із пропозиціями, заявами та скаргами не тільки до адміністрації, а й до суду, до Уповноваженого Верховної  Ради України з прав людини, у  відповідні міжнародні судові установи або органи міжнародних організацій, членом чи учасником яких є Україна.

Принцип справедливості в кримінально-виконавчому праві грунтується на тому, що залучення правових ідей, які містяться в Загальній декларації прав людини, у правові системи окремих держав також передбачає необхідність розбудови кримінально-виконавчої системи та кримінально-виконавчого законодавства України на засадах справедливості. Виступаючи фундаментальним критерієм оцінки діяльності правоохоронних органів, справедливість посідає центральне місце в забезпеченні прав людини при здійсненні правообмежень, властивих покаранням. Оскільки застосування таких правообмежень істотно обмежує конституційні права й законні інтереси засудженого, справедливість реалізації кари, відбиваючи співвідношення діяння і відплати за нього, позначає відповідність між правами й обов’язками громадян, закріпленими в Конституції, і обмеженням правового статусу осіб, які зазнали покарання.

Діалектика справедливості знаходить  свій прояв в об’єктивних закономірностях  виконання покарання, що обумовили  невідворотність реалізації кари, сутність і каральну функцію кримінально-виконавчої діяльності. Входячи в систему  принципів кримінально-виконавчого  права, принцип справедливості є  відбиттям сутності кримінально-виконавчої діяльності, зведенням до єдиного  знаменника зусиль правоохоронних органів  по реалізації кримінальної відповідальності, відображенням закономірності здійснення кари, виражаючи вимогу розмірності  діяння і відплати за нього.

Принцип справедливості, втілений у  діяльності органів та установ виконання  покарань, виступає способом існування  кримінально-виконавчої діяльності, формою внутрішнього, об’єктивного, сутнісного, загального, необхідного, сталого, повторюваного  зв’язку між структурними елементами кримінально-виконавчої діяльності. Категорія  справедливості пов’язана з характеристикою  процесів виконання-відбування покарання, аналізом структури кримінально-виконавчої діяльності. Вимоги, що висуваються  до кримінально-виконавчої діяльності, повинні бути справедливими. Справедливість у кримінальне-виконавчому праві  дозволяє не просто оцінити, як реалізується кара, але надає можливість побачити об’єктивно властиві кримінально-виконавчій діяльності риси і якості, що відбивають міру правообмежень, притаманних покаранню.

Принцип гуманізму стосовно засуджених, які відбувають покарання, ґрунтується  на положенні ст. З Конституції  України, де декларується, що в Україні  людина, її життя і здоров’я, честь  і гідність, недоторканність і  безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Своє втілення цей принцип  одержує і в нормах кримінально-виконавчого  законодавства, що визначають правове  становище засуджених. Ці норми покликані  інкорпорувати уявлення про гуманізм як про людинолюбство, милосердя, любов  до ближнього у правову систему, в діяльність органів та установ  виконання покарань. У результаті такої інкорпорації розуміння гуманізму виконання покарання як кримінально-виконавчої діяльності, не позбавленої людяного ставлення до засудженого, одержує вищу юридичну силу, спираючись на авторитет закону.

Законність як принцип кримінально-виконавчого  права, кримінально-виконавчого законодавства, діяльності органів та установ виконання  покарань насамперед зафіксовано в  п. 14 ст. 92 Конституції України, де сказано, що виключно законами України визначається діяльність органів і установ  виконання покарань. Отже, тільки закон  — акт Верховної Ради як єдиного  органу законодавчої влади є джерелом нормативного регулювання діяльності органів та установ виконання  покарань. Адміністрації цих органів  та установ належить використовувати  кримінально-виконавче законодавство  як обов’язковий інструмент для здійснення кримінально-виконавчої діяльності. Правоохоронна  діяльність повинна здійснюватися  нею в режимі законності, обумовленому повною подібністю розуміння законності як принципу кримінально-виконавчого  права, кримінально-виконавчого законодавства  й діяльності органів та установ  виконання покарань. Цей принцип  грунтується на єдності розуміння, закріплення й застосування норм кримінально-виконавчого законодавства, на тому, що законність органічно пов’язана  зі справедливістю й асоціюється  з доцільністю кримінально-виконавчої діяльності. Підтримка режиму законності має виняткове значення при реалізації правообмежень, властивих покаранням, і необхідна як для вирішення  завдань кримінально-виконавчого  законодавства, так і для охорони  прав та законних інтересів засуджених. Відступ від закону в кримінально-виконавчій діяльності адміністрації органів  та установ виконання покарань призводить до порушення останньої. Кримінально-виконавчому  законодавству належить не тільки проголосити  права засуджених, а й гарантувати  дотримання їхнього правового статусу  шляхом покладання на адміністрацію  органів та установ виконання  покарань обов’язку по забезпеченню суб’єктивних прав та законних інтересів  засуджених. Законність являє собою  єдність внутрішнього й зовнішнього.

Як спосіб зв’язку структурних  елементів кримінально-виконавчої діяльності законність організує структуру  цієї діяльності і стає ніби моментом реалізації кари. Як спосіб регулювання, зовнішнього оформлення такої діяльності законність виступає чимось зовнішнім. У цій якості кримінально-виконавче  законодавство покликане бути способом зовнішнього вираження кримінально-виконавчої діяльності, що регулює відносно стійку визначеність зв’язку її структурних  елементів.

Принцип невідворотності виконання  покарання є похідним від принципу невідворотності покарання та невідворотності  кримінальної відповідальності. Принцип  невідворотності покарання, що визначає послідовність стадій кримінальної відповідальності і виступає у кримінально-виконавчому  праві уже як принцип невідворотності  виконання покарання, встановлює правила, за якими здійснюється кара, виконуючи  роль механізму кримінально-виконавчої діяльності. Принцип невідворотності  невіддільний від кримінально-виконавчої діяльності, безпосередньо наявний  у ній, визначає її істотні риси. Невідворотність виконання покарання  є підґрунтям практичної доцільної  діяльності адміністрації органів  та установ виконання покарань, принципом  винятково кримінально-виконавчої діяльності, а не чимось зовнішнім  стосовно неї. Тому механізм останньої  приводиться в дію не за допомогою  якогось зовнішнього щодо виконання  покарання чинника — його основою, понукальною причиною виступає саме принцип невідворотності виконання  покарання як вихідна засада кримінально-виконавчої діяльності, як об’єктивна необхідність доведення до логічного завершення зусиль правоохоронних органів по реалізації кримінальної відповідальності.

4. Характеристика засобів виправлення та перевиховання засуджених.

Виправлення засудженого — процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють  у нього готовність до самокерованої  правослухняної поведінки.

Відповідно до ст..7 КВК України  основними засобами виправлення і перевиховання засуджених є: режим відбування покарання, суспільно корисна праця, виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання. 
Засоби виправлення і перевиховання повинні застосовуватися з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи засудженого, а також поведінки засудженого і його ставлення до праці.

Встановлений порядок виконання  та відбування покарання — це не що інше, як режим виконання та відбування покарання, відповідно до визначення, наведеного у ст. 102 КВК України. Режим, являючись одним із засобів виправлення  засуджених, по суті створює основу для застосування всіх інших засобів  впливу на них, тому законодавство приділяє найбільшу увагу його регулюванню. Отже режим виконує три взаємопо’вязані функції: карну, виховну  та забезпечувану. 

Суспільно корисна праця в силу винятково великих виховних можливостей  впливу на особистість виступає найважливішим  засобом виправлення засуджених; свого часу праця у відповідних  законах нашої держави визнавалась  основою всього процесу виправлення  та перевиховання засуджених. Нині у політиці в сфері виконання  покарань та кримінально-виконавчому  законодавстві зміщений акцент з  трудового аспекту на кримінально-виконавчий. Однак праця продовжує відігравати  важливу роль при виконанні багатьох видів покарань, зокрема у зв'язку з тим, що вона залишається обов'язковою для деяких категорій засуджених (так, наприклад, ст. 42 КВК України визначає, що засудженим до виправних робіт забороняється звільнятись за власним бажанням протягом строку відбування покарання; у ст. 59 КВК України вказано, що засуджені до обмеження волі зобов'язані сумлінно працювати у місці, визначеному адміністрацією виправного центру). Залучення до праці спрямоване, насамперед, на приучення засуджених ставитися до праці, як до позитивної та необхідної складової їх життя, у тому числі й подальшого життя на волі.

Соціально-виховна робота — це цілеспрямована діяльність персоналу  органів та установ виконання  покарань та інших соціальних інституцій для досягнення мети виправлення  і ресоціалізації засуджених (ст. 123 КВК України). Це комплекс заходів, що проводяться із засудженими з  метою формування у них поважного  ставлення до людини, суспільства, праці, норм, правил та традицій людського  співжиття та стимулювання правослухняної поведінки, підвищення їх загальноосвітнього і культурного рівнів. Проведення соціально-виховних заходів (соціально-виховної роботи) є необхідною умовою виправлення засуджених. Їх комплекс включає великий набір різноманітних засобів та методів їх застосування. Під засобами розуміються різні прийоми, дії, що застосовуються для досягнення цілей покарання засуджених, а під заходами впливу розуміються конкретні прийоми, заходи застосування засобів. На практиці органами та установами виконання покарань застосовуються способи й методи виховного впливу на засуджених, засновані на категоріях психології й педагогіки.

Основними формами і методами соціально-виховної роботи із засудженими до позбавлення волі законодавство називає моральне, правове, трудове, естетичне, фізичне, санітарно-гігієнічне та інше виховання засуджених, що сприяє становленню їх на життєву позицію, яка відповідає правовим нормам і вимогам суспільно корисної діяльності (ст. 124 КВК України). Отримання засудженими загальної освіти та професійної підготовки є могутнім засобом їх виправлення. Організація професійно-технічного навчання засуджених здійснюється відповідно до законів України «Про освіту», «Про загальну середню освіту», «Про професійно-технічну освіту» в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Висновок

Отже на підставі вищевикладеного  можна зробити висновки, що норми кримінально-виконавчого законодавства цілком ґрунтуються на приписах Конституції України, відповідають потребам сучасного життя, відображають зміни, що сталися у політичній, економічній і соціальній сферах нашої держави. Кримінально-виконавче законодавство покликано сприяти розвиткові України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.

Основними концептуальними положеннями  кримінально-виконавчого законодавства  України є наступні:

- формування державної політики  у сфері виконання покарань  Державною кримінально-виконавчою  службою;

- визначення Кримінально-виконавчого  кодексу базовим законодавчим  актом, який регулює порядок  і умови виконання кримінальних  покарань;

- виконання кримінальних покарань  органами і установами Державної  кримінально-виконавчої служби та  іншими державними органами;

- створення передумов для належної  соціальної адаптації осіб, які  звільняються від відбування  покарання.

Вищевикладене дає підстави зробити  висновок, що новий Кримінально-виконавчий кодекс, прийнятий на перспективу, діятиме  тривалий час, але це не означає, що в нього не вноситимуться відповідні зміни і доповнення. Реалії життя  вимагають щоб КВК не відставав  від потреб теперішнього життя, тому згодом до його окремих норм вноситимуться  зміни через прийняття законодавчих новел.

II. ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА.

Задача:

За порушення встановленого  порядку відбування покарання  засуджені чоловіки, які тримаються  у  виправних колоніях, можуть бути водворені до дисциплінарного ізолятору з виведенням або без виведення на роботу чи навчання на строк до п'ятнадцяти  діб,  а  засуджених жінок - до десяти діб.(ст.. 132  КВК України).