Цивільний позов у кримінальному поцесі

Як справедливо  зазначають М.І.Гошовський і О.П.Кучинська, право на компенсацію шкоди є невід'ємним правом громадян, елементом правового статусу особи. Тим часом законні інтереси потерпілих часто залишаються незахищеними (наприклад, якщо злочин не розкрито, злочинець перебуває в розшуку тощо). Навіть коли злочинця знайдено, відшкодування часто розтягується на багато років.

Наявність чисельних  прогалин у законодавстві про  забезпечення прав потерпілих і захист їхніх інтересів ставить на порядок денний питання про необхідність розроблення і прийняття спеціального нормативного акту про посилення захисту прав і законних інтересів громадян, щодо яких вчинено злочин[20, 157].

Зазначені автори вважають, що в такій ситуації потрібно створити державний грошовий фонд для відшкодування громадянам, які постраждали від злочинів, майнових збитків одразу після визнання їх потерпілими, оскільки у вчиненні злочину і заподіянні шкоди потерпілому є вина не тільки злочинця, а й самої держави[157-158].

Так, дійсно, держава  на даний час не може у повному  обсязі давати гарантії громадянам від  посягань не тільки проти життя, здоров'я  особи, а й проти індивідуальної власності громадян. Але відшкодувати майнові збитки в повному обсязі особам, що постраждали від злочинів, потрібно вже тепер, якщо ми будуємо правову державу. Однак не одразу ж після визнання громадянина потерпілим, як рекомендують згадані автори, а після розгляду справи у судовому засіданні та вступу вироку в законну силу, оскільки не всі цивільні позови, заявлені на досудовому слідстві, знаходять своє підтвердження у повному обсязі у ході судового слідства.

У багатьох країнах  світу таку проблему вже давно  вирішено. Наприклад, у США ще у 1980 р. штат Вісконсін прийняв перший закон про права потерпілих від злочинів, яким надається компенсація з відшкодування шкоди, завданої громадянам злочинними діями.

На наш погляд, в Україні вже теж настав час  вирішувати такі питання. Хоч, протягом близько 10 років, різного роду пропозиції щодо створення державних фондів допомоги потерпілим від злочинних посягань неодноразово розглядалися багатьма правоохоронними і фінансовими у   органами, однак проблему до цього часу не вирішено.

Кожна людина у  нашому суспільстві повинна знати, Що вона в законодавчому порядку захищена від будь-яких протиправних посягань, у тому числі проти індивідуальної власності.

У статті 56 Конституції  України зазначено, що кожний громадянин має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого  самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Зміст цієї статті, на наш погляд, слід доповнити пунктом, в якому б вирішувались і проблеми відшкодування потерпілому шкоди, завданої злочином, а не тільки відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними рішеннями чи діями органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Поряд із вимогами про відшкодування матеріальної шкоди, цивільний позивач може пред'явити  вимогу про відшкодування моральної  шкоди.

Якщо питання  про визнання моральної шкоди  як юридичного факту, що породжує відносини  відповідальності, заперечень не викликає, то питання про можливість її компенсації потерпілому в грошовій формі за рахунок заподіювача шкоди давно є в літературі дискусійним.

Автори, які  вважають неможливим відшкодування  моральної шкоди, завданої злочином потерпілому, в тому числі через  пред'явлення цивільного позову в кримінальній справі, найчастіше висувають два аргументи: немайнова (моральна) шкода не піддається точній грошовій оцінці; майнове її відшкодування є атрибутом буржуазного суспільства, де все оцінюється у грошах, у тому числі честь і совість[16, 22; 17, 12 та ін.]. Як слушно з цього приводу зазначила Р.Радєва, за такого підходу до даної проблеми немайнова шкода взагалі не відшкодовується, а тому образа потерпілого, його бажання справедливості залишаються незадоволеними². Якщо розглядати майнове відшкодування немайнової моральної шкоди як бажання викликати в потерпілого позитивні емоції, спричинені фактом вчинення злочину, то ця думка виглядає обгрунтованою і відповідає вимогам справедливості.

Моральна шкода  справді не піддається точній грошовій оцінці. Але, на думку М.С.Малеїна, яку ми поділяємо, це не може бути перешкодою для позитивного вирішення проблеми. По-перше, йдеться не про еквівалентне відшкодування, а про компенсацію, що загладжує моральні переживання потерпілого, полегшує його становище. По-друге, правопорушення і міра відповідальності за нього не завжди точно співвідносяться. Наприклад, розміри грошових штрафів, передбачені цивільним, адміністративним законодавством, міри кримінального покарання не еквівалентні заподіяній майновій шкоді або тяжкості злочину. Відповідність правопорушення і міри відповідальності за нього є лише відносною, тому недосягнення точності між заподіяною моральною шкодою та її грошовою компенсацією не є винятком і перешкодою для юридичного визнання моральної шкоди[30, 16].

Що ж до іншого заперечення проти визнання моральної  шкоди, компенсація якої нібито є  чужою нашій правосвідомості  й праву, то це — типовий приклад  тотальної ідеологізації права  і нехтування захисту інтересів  особи[30, 33].

Позиція авторів, які заперечують можливість майнового відшкодування моральної шкоди, останнім часом не знаходить підтримки в законодавстві. Вперше у вітчизняному законодавстві моральну шкоду як поняття було закріплено у ст. 39 Закону СРСР «Про друковані та інші засоби масової інформації» від 12 червня 1990 р. Моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянинові внаслідок поширення засобом масової інформації відомостей, що не відповідають дійсності, ганьблять честь і гідність громадянина або заподіяли йому іншу немайнову шкоду, відшкодовувалася за рішенням суду засобом масової інформації, а також винними посадовими особами і громадянами. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди у грошовому виразі визначався судом³. Основи цивільного законодавства, прийняті Верховною Радою СРСР 1991 p., розширили захист немайнових інтересів деліктними зобов'язаннями.

Чинне законодавство  України також передбачає компенсацію  моральної шкоди. Стаття 440 ЦК України, якою Кодекс доповнений Законом України від 6 травня 1993 p., передбачає, що моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянинові чи організації діяннями іншої особи, що порушила їхні законні права, відшкодовується особою, яка заподіяла шкоду, якщо вона не доведе, що моральну шкоду заподіяно не з її вини. Моральна шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі за рішенням суду незалежно від відшкодування майнової шкоди. Крім того, відшкодування моральної шкоди прямо передбачено ст. 12 Закону України «Про охорону праці», ст. 5 Закону України «Про інформацію», ст. 24 Закону України «Про захист прав споживачів», ст. 44 Закону України «Про авторське право і суміжні права», ст. З Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» та іншими законодавчими актами.

Як бачимо, в  Україні законодавець рішуче висловився за відшкодування моральної (немайнової) шкоди, що стала важливим засобом  захисту особистих немайнових прав громадян, а також підприємств, установ  і організацій. Сам акт захисту законом гідності особи через компенсації моральної шкоди грошовим еквівалентом позитивно впливає на психічний стан потерпілого, вселяє віру в справедливість.

Втім, перешкодою для регулювання цього питання  є обставина, що ні в законодавстві, ні в науці немає єдиної дефініції моральної та немайнової шкоди. Крім того, визначення моральної та немайнової шкоди різняться обсягом, причому зміст першого охоплюється другим[39, 6; 38, 88].

З усіх законодавчих актів, якими передбачено відшкодування моральної шкоди, законодавець дав визначення цієї шкоди тільки в ст. 12 Закону України «Про охорону праці».  Під нею розуміються страждання, заподіяні працівникові внаслідок фізичного або психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажані погіршення відносин з оточенням, інших негативних наслідків морального характеру⁴. Визнати це законодавче поняття моральної шкоди універсальним неможливо хоча б з огляду на те, що воно сформульовано щодо правовідносин, пов'язаних з охороною праці, і стосується тільки юридичної особи.

Не стоїть осторонь цієї проблеми і судова практика. У  пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування  моральної (немайнової) шкоди» від 3 березня 1995 р. зазначено, що «під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях через ушкодження здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, за настання інших негативних наслідків⁵.

Це визначення моральної шкоди, дане судової практикою, істотних зауважень не викликає. Водночас воно дає можливість зрозуміти, що з  огляду на різноманітність деліктів, якими може бути заподіяно моральну шкоду, різного індивідуального сприйняття таких діянь та їх наслідків потерпілими, навести вичерпний перелік діянь, за які присуджується відшкодування моральної чи іншої немайнової шкоди, неможливо.

У теорії кримінального процесу також немає єдиного погляду на поняття моральної шкоди. Причому нерідко в це поняття вкладається різний зміст. Це і горе, спричинене вбивством близької людини, і дискредитація потерпілого, образа його честі, гідності, і особливий неблагополучний моральний і психічний стан громадянина або створення небезпеки для його життєво важливих прав та інтересів.

М.С.Строгович  під моральною шкодою розумів  зганьблення честі людини, приниження її гідності, заподіяння тяжких душевних переживань, страждань, внесення в особисте життя або суспільне становище  людини ускладнень.

Як сукупність моральних, вольових та інших нематеріальних змін, що ґрунтуються на нормах права і моралі та об'єктивно відбулися або реально можливі, трактує моральну шкоду Б.В.Скрипченко.

В.А.Дубрівний  вважає, що під моральною шкодою слід розуміти порушення нормального психічного стану людини, спричинене злочинним посяганням на охоронювані законом його суб'єктивні права та інтереси, а також інші блага, через що цій особі заподіюються моральні страждання.

В.Я.Понарін, у  цілому погоджуючись із визначенням моральної шкоди В.А.Дубрівного, водночас зауважує, що в ньому слід було б відобразити те, що моральну шкоду може бути заподіяно не тільки фізичній, а й юридичній особі. Крім того, в дефініції не завадило б визначити й те, що моральну шкоду може бути завдано посяганням як на суспільні відносини, охоронювані законом, так і на суспільні відносини, врегульовані нормами моралі. Сам В.Я.Понарін запропонував таке визначення моральної шкоди - це моральні страждання особи, спричинені злочинним посяганням на її честь, гідність, а також і на інші блага, охоронювані як законом, так і нормами моралі.

З цим тлумаченням  моральної шкоди погодитися важко. Адже для виникнення юридичної відповідальності, в тому числі за заподіяння моральної  шкоди, обов'язковим є склад правопорушення, необхідним елементом якого є шкода[30, 33].

Порушення ж  лише моральних норм не є правопорушенням. На необхідність обов'язкового зазначення в позовній заяві про відшкодування  моральної шкоди, крім інших вимог, передбачених ст. 137 ЦПК України, вказівки на те, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно, орієнтує суди і Верховний Суд України.

Отже, проблема з визначенням поняття моральної  шкоди у кримінальному процесі  потребує її розуміння у вузькому й широкому значенні, що насамперед пов'язані з тим, що згідно зі ст. 49 КПК України моральна шкода є однією з підстав для визнання особи потерпілою у кримінальній справі.

1.3 Деякі практичні проблеми розгляду цивільних позовів

у кримінальному судочинстві

Забезпечення  відшкодування матеріальної та моральної (немайнової) шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно набутого майна мають велике значення для усунення наслідків злочину і поновлення порушених прав громадян, інтересів підприємств, установ, організацій та держави і є однією з важливих умов підвищення ефективності правосуддя. 

Розгляд цивільних  позовів про відшкодування матеріальної та моральної (немайнової) шкоди, заподіяної злочином, і порядок стягнення  безпідставно набутого майна регулюються  в кримінальному судочинстві  статтями 28, 29, 63, 64, 253, 291, 299, 324, 328-330, 335 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК) і відповідними нормами цивільного, цивільного процесуального, трудового й іншого законодавства щодо майнової відповідальності за шкоду, заподіяну громадянам, підприємствам, установам, організаціям, державі. Пленум Верховного Суду України роз'яснив ці питання в таких постановах (з подальшими змінами та доповненнями): від 31 березня 1989 р. № 3 "Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна" (далі - постанова Пленуму від 31 березня 1989 р. № 3); від 31 березня 1995 р. № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" (далі - постанова Пленуму від 31 березня 1995 р. № 4); від 7 липня 1995 р. № 11 "Про відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину, та судових витрат" (далі - постанова Пленуму від 7 липня 1995 р. № 11); щодо розгляду справ про конкретні види злочинів - у постановах: від 25 грудня 1992 р. № 12 "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності" (далі - постанова Пленуму від 25 грудня 1992 р. № 12); від 26 квітня 2002 р. № 5 "Про судову практику в справах про хабарництво" (далі - постанова Пленуму від 26 квітня 2002 р. № 5), а також постанові від 27 березня 1992 р. № 6 "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" (далі - постанова Пленуму від 27 березня 1992 р. № 6 ) тощо.