Виникнення філософії

Коротко охарактеризуємо  основні школи давньокитайської філософії.

Конфуціанство — етико-політична концепція, яка  істотно вплинула на розвиток філософії  Китаю, хоча постановка та розв'язання філософських проблем в ній знаходилась  у зародковому стані. Навіть у  вченні про небо й небесне веління  Кон-фуцій виходив із натурфілософських  уявлень попередніх епох. Основне  місце в конфуціанстві займали  проблеми природи людини, її моралі та етики, життя сім'ї, управління державою. Конфуцій учив, ніби поведінка людей, їх суспільний статус залежить від  неба, вищої духовної сили, яка, разом з тим є частиною природи. Моральні норми, за Конфуцієм, теж залежать від неба.

Центральним поняттям конфуціанства є ''жень'' (гуманність), що виступає як закон, сукупність соціальних і етичних взаємин людей. Припис жень - ''Чого не бажаєш собі —того не роби людям''. Важливе місце в конфуціанстві  займав етикет ''лі'', тобто норми  суспільної поведінки, звичаї, ритуал. Суворе дотримання ''лі'', вважали конфуціанці, допомагає осягненню ''жень''. Дотримуватися ''лі'' — це означає знати своє місце в суспільстві і діяти  згідно зі своїм суспільним становищем. Названі норми співжиття, на їх думку, діють у всіх сферах суспільного  життя. Цей соціальний регламент  грунтувався на нормах, визначених тогочасною аристократією. Теоретичним  фундаментом цієї концепції послужило  вчення Кон-фуція про ''виправлення  імен'', згідно з яким титул людини повинен відповідати її суспільному  становищу. Керувати — це означало ставити всіх на своє місце. Великого значення надавав Конфуцій вихованню  і навчанню, зводячи їх до осягнення  і засвоєння етико-політичних норм і вимог. Державна влада, на його думку, має користуватися довір'ям народу. Правителі мають особистим прикладом  повчати народ своєї країни.

Даосизм — поряд  з конфуціанством є однією з двох основних течій давньокитайської філософії, хоча їх ідеї іноді суттєво відрізняються. Так, в основі даосизму (Лао-цзи) було вчення про дао — закон, природний  шлях речей. Теоретик даосизму Ян Чжу  проголошував принцип себелюбства (''все для себе''), високо цінував  земне життя, визнавав природність  пристрастей і насолод, заперечував  віру в безсмертя. Пізній же даосизм  відмовився від будь-яких елементів  матеріалізму і перетворився в третю (поряд з конфуціанством і буддизмом) релігію. Тепер дао уже розглядалося як надприродна божественна сила.

Згідно з  класичним даосизмом, дао — це невидимий всюдисущий об'єктивний закон  руху і зміни природи, людського  суспільства, поведінки і мислення окремої людини (тому дао традиційно порівнюється з логосом Геракліта). Цей закон не залежить ні від бога, ні від людини. Осягнути дао означає  пізнавати цей закон і рахуватися з ним. Даосизм часто критикують за принцип бездіяльності, не враховуючи його раціональний зміст: суспільство  розвивається за об'єктивними законами, і свавільне втручання правителів у хід історії призводить до най-згубніших наслідків. Про це свідчать експерименти Мао і не лише його. Ідеї даосизму справили великий вплив на розвиток китайської культури і філософії.

Моїзм — вчення, яке набуло поширення в Китаїу V—III ст. до н.е. Автор його — Мо-цзи. Збереглася значна частина трактату ''Мо-цзи'', написаного учнями засновника цієї школи. Ось назви деяких розділів нього трактату: ''Шанування мудрості'', ''Шанування єдності'', ''Всезагальна  любов'', ''Проти нападів'', ''Про економію у витратах'', ''Воля неба''.

Критикуючи  конфуціанство, Мо-цзи виходив із принципів взаємодопомоги, поваги до талантів, економії, ненападу, загальної  любові. Останній принцип вважався основним уже хоча б тому, що, керуючись  ним, можна уникнути політичного  хаосу в суспільстві, розв'язати  всі соціальні і політичні  конфлікти. Вдаючисьдо традиційного поняття ''воля неба'', Мо-цзи вчив, що небо карає  тих, хто не виявляє любові до ближнього. Разом з тим він не поділяв  думки, нібито воля неба наперед визначає долю людини. Життя людини, на його думку, визначається її діями. І якщо люди повірять у свою долю, вони перестануть  боротися за свій добробут. Виходячи з  перелічених принципів, Мо-цзи виступав проти ієрархічної етики, проти  агресивних війн, проти аристократичних  розколів. Він вперше висунув категорії  причини і роду, аналізував проблеми пізнання. На його думку, знання має  не вроджений характер, а набувається  в ході практичного життя. Істиною  є те, що грунтується на позитивному  досвіді минулого, корисне народу. На цій основі пізні моїсти розробили  свою логіку і гносеологію.

Легізм - етико-політичне  вчення про управління людиною, суспільством і державою, яке виникло і сформувалося в VI— III ст. до н.е. Як і конфуціанство, легісти прагнули створити вчення про  створення могутньої оптимально керованої держави. Та якщо конфуціанці  на перший план висували моральні якості людей, то прибічники легізму вище всього ставили закон. ''Закони-батько і  мати народу'', -учив один з основних творців легізму Гуань-Чжун. Він  зробив спробу поставити закон вище всіх, навіть від правителя. ''Правитель  і чиновники, вищі і нижчі, знатні і підлі - всі повинні дотримуватися  закону. Це і називається великим  мистецтвом управління''. Проте ця думка  не була підтримана його послідовниками. Легісти, створивши концепцію деспотичної держави, яка грунтувалася б на рівності всіх перед законом, за винятком правителя, єдиного творця законів, зіграли не останню роль у формуванні імператорсько-бюрократичної системи управління, яка без істотних змін проіснувала в Китаї до початку XX століття.

Особливості давньогрецької філософії

Це найбагатша, найбільш диференційована філософія  стародавнього світу. її відносять  до античної філософії. Філософія давньої Греції відома за численними літературними пам'ятками, написаними давньогрецькою мовою.

а) Космоцентризм, онтологізм і атомізм давньогрецької філософії

На відміну  від східної філософської парадигми, яка пояснювала світ реальних речей  і явищ у химерно-фантастичному дусі, західна філософська парадигма, вироблена насамперед давньогрецькими мудрецями, характеризувалася пильною увагою саме до речово-предметного світу.

Для давньогрецьких філософів світ був живим, гармонійно упорядкованим предметно-речовим  цілим — Космосом, що нагадує  собою грандіозний художній витвір. До речі, в давньогрецькій мові слово ''космос'' означало стрій, порядок, світо-порядок.

Центральне  місце в давньогрецькій філософії  займали онтологічні проблеми, зокрема  пошуки об'єктивної основи всього сущого, яке тлумачилося або в матеріалістичному  дусі (основою всього сущого є вода, повітря, вогонь, атоми), або в ідеалістичному: першоосновою всього є числа, ідеї тощо. Великим здобутком цієї філософії  було атомістичне вчення Левкіпа, Демокріта, Епікура. Коротко зупинимося на матеріалістичній традиції давньогрецької філософії.

Мілетська школа. Засновниками філософії Стародавньої Греції вважають мілетських мислителіа^алеса, Анаксіманд-ра, Анаксімена та їх учнів, які жили й- працювали в VI ст. до н.е. Те, що грецька філософія виникла  саме в Іонії не випадково. Мілет (західне узбережжя Малої Азії) відносився до сфери відомої кріто-мікенської культури. До того ж він перебував  утіснихзв'язкахздавніми східними цивілізаціями. Інтенсивна колонізаційна  практика й торговельно-ремісницький розвиток були причиною раннього пробудження інтересу до астрономії, географії, математики, метеорології тощо. Представники мілетської школи були видатними природодослідниками й натурфілософами, які включали природничі теми в широкий космографічний і космогонічний контекст.

Фалес — батько давньогрецької філософії^ один із ''семи мудреців'', першим прийшов від міфологічної до понятійної картини світу, відмовившись визнавати антропоморфних богів, вдався до пошуків єдиного внутрішнього джерела життя. На його думку, такою  іг£р^щ^основоіо_всь.ош сущого є вода. Фалес був знайомий з наукою Близького  Сходу: вавилонською, єгипетською, фінікійською. У єгипетських жерців він навчався математики й астрономії.

Анаксімандр —  не менш видатний вчений. Він створив  першу геометричну модель Всесвіту, першу географічну карту, гіпотезу про походження людини, вперше висловив думку про закон збереження матерії. Його вчення про будову світу, зокрема  про ''всеохоплююче'', матеріальний континуум, про об'єктивну основу всього сущого (апейрон) не одержали однозначної інтерпретації.

Анаксімен учив, що всі речі — це модифікації  повітря, які породжуються в результаті його згущення чи розрідження; небесні  тіла утворюються із земних випарів. З його праці ''Про природу'' зберігся лише один уривок.

Геракліт (теж  іонійський філософ) продовжував матеріалістичну  лінію мілетців і зробив значний  вклад у розвиток діалектичного  методу. Збереглися уривки з його праці ''Про природу'', або ''Музи'', виключно важкі для розуміння (недарма  їх автора прозвали ''темним''). За Гераклітом, мудрість досягається шляхом осягнення  всезагального, яке він називав  логосом (іноді - богом). Пізнання єдиного, вічного логоса дає змогу керувати всіма речами. Хоча логос доступний (''загальний'') всім, проте навіть деякі  мудреці (Фалес, Піфагор) його не сприймали. Останні віддавали перевагу різним видам ''ба-гатоученості'', зігнорувавши ''єдине знання всього''. Та, як відомо, багатоученість розуму недодає. ''Щоб  говорити з умом, учив Геракліт, треба  спиратися на всезагальне''. Світ, за Гераклітом, є живий вогонь, що періодично розгорається і періодично згасає. Геракліт — перший грецький філософ, який зробив спробу осмислити єдину  об'єктивно-логічну закономірність, що лежить в основі будь-якого процесу, розробити елементарну теорію пізнання і використати відповідні висновки для пояснення актуальних проблем.

Емпедокл. Його вчителями вважають Ксенофана, Парме-ніда і Піфагора. На думку Емпедокла, началом  і основою всього сущого є чотири стихії — земля, вода, повітря і  вогонь, які він називав ''коренями всіх речей''. Вони незмінні; їх не можна  звести одну до одної. Речі матеріального  світу, як і світ в цілому, він  вважав мінливим, плинним. Причину мінливості вбачав у боротьбі протилежностей, які поетичною мовою називав  Любов'ю (Дружбою) і Розбратом (Ненавистю). Емпедокл намагався пояснити природними чинниками доцільність живих  організмів. Він автор двох поем — ''Про природу'' і ''Очищення'', які  збереглися в уривках. Емпедокл не розрізняв  чуттєве і логічне пізнання. На його думку, від об'єкта сприймання безперервно відділяються матеріальні  утворення, щось подібне до випарів, які, проникаючи в органи чуття, доносять до нас образ об'єкта (так звана  еманація). Авторство цієї ідеї часто  приписують Демокріту.

Анаксагор —  засновник афінської Філософської щшш. Його погляди склалися під впливом  вчення Парменіда про буття та представників мілетської школи. Згідно з космогонічною гіпотезою Анаксагора, світ спочатку становив собою нерухому неоформлену суміш нескінченної кількості найдрі-бніших невідчутних  часток різної якості — ''сім'я'' всіляких речовин. Пізніше ця суміш набула обертального руху завдяки нусу (уму). Так була започаткована концепція  першопоштов-ху. Нус характеризувався то як ''найлегша'' речовина, то як те, що ''містить повне знання про все  і має величезну силу''. Анаксагор  заперечував наявність порожнечі, визнавав нескінченність поділу речовин. У своїй праці ''Про природу'' він  пояснював причини небесних явищ, зокрема затемнення Місяця.

Елейська школа  склалася під впливом ідей Ксенофана  та ранніх піфагорійців. В ній розкривається  вчення про абстрактне, незмінне буття, яке осягається умом усупереч свідченням органів чуття. При цьому Парменід виходив із принципу тотожності мислимого  і сущого. Елеати зробили спробу зрозуміти світ, застосовуючи До осмислення багатоманітних речей філософські  поняття граничної загальності  — ''буття'', ''небуття'', ''рух''. Заперечуючи  реальне існування окремих речей  і відкидаючи можливість руху, Зенон  вперше продемонстрував безвихідь, у яку попалає філософське пізнання, яке виходить з-під контролю достовірного знання (згадаймо хоча б сучасну проблему верифікації, яку нам подавали у спрощеному вигляді). Впливу елеатів зазнали Демокріт, Платон, Арістотель.

Атомістична школа. До цієї школи належать Левкіпп , Де-мокріт, Ешкур. Атомістичну концепцію створив Левкіпп. Світ, на його думку, складається з атомів і порожнечі. Атоми неподільні, незмінні, безякісні; вони відрізняються один від одного лише величиною та формою і перебувають у постійному русі. Носячись у порожнечі, нескінченна множина атомів породжує вихори, з яких утворюються світи.

Запозичивши в  Левкіппа основні положення атомістичної концепції, Демокріт розвинув їх і побудував  на цій основі універсальну філософську  систему. Крім відомого нам світу, за Демокрітом, існує безліч інших світів, які відрізняються один від одного величиною та структурою. В одних  світах немає ні Сонця, ні Місяця; в  інших — Сонце і Місяць більші від наших; у третіх — аналогічних  небесних світил більше, ніж у нашому світі. Розвиваючи атомістичну теорію, Демокріт наблизився до механістичного світорозуміння. Джерело руху він  убачав у самій матерії, а не в  зовнішніх надприродних силах, хоч  до ідеї саморуху, саморозвитку не дійшов. Демокріт вперше в історії античної філософії створив розгорнуту теорію пізнання, яка грунтувалася на розрізненні  чуттєвого і логічного знання. Четтєвий досвід- вихідний пункт пізнання, проте сам по собі дає лише «темне»  знання (неповне і недостовірне). Істинна природа речей (атоми) недоступна чуттям і осягається лише з допомогою  мислення. Чуттєве сприйняття він, як і Емпедокл, пояснював так: потоки атомів відділяються від об'єкта сприймання і проникають у органи чуттів людини.