Виникнення християнства

Виникнення християнства

 

Другою за часом виникнення світова релігія але найбільш поширеною у світі є християнство.

Християнство відіграло величезну роль в історії багатьох народів світу. Під його впливом склалась сучасна цивілізація в Європі. Прихильників християнства в сучасному світі понад 1 млд. осіб, головним чином у Європі та Америці.

Християнство як світова релігія склалась поступово під впливом різних релігійних уяв i вірувань східного Середземномор'я i Передньої Азії, але переважно на ґрунті іудаїзму.

Церковна точка зору на походження християнства випливає з самого змісту богослов'я яке ґрунтується на євангеліях. Християнство як вчення засновано боголюдиною Ісусом Христом, яке він проповідував у Палестині в часи римських імператорів Августа i Тиберія, був страчений i воскрес, i передав своє вчення апостолам, які проповідували його i поширили серед людей.

Виникнення нової релігії пояснювали i пояснюють тим, що людство відступившись від бога захопившись ілюзією панування над силами природи за допомогою магії, все ж таки шукало шлях до бога. Цей шлях був довготривалим i складним, але все ж таки духовні пошуки поступово привели духовних провідників до ідеї єдиного бога. Тобто людство, пройшовши тяжкий шлях "дозріло" до визнання єдиного творця - "Коли прийшла повнота часу, послав Бог сина свого" (апостол Павло).

Інша точка зору на походження християнства виходить з традиції яка була закладена в епоху Просвітництва i мала антиклерикальне (антицерковне) спрямування. Прибічники міфологічної школи розглядали християнство як неоригінальну, синкретичну релігію, яка увібрала у себе риси всіх впливових культів Передньої Азії i Середземномор'я. Історичну особу Христа вони заперечували, вбачали в ньому поєднання рис культів Осірiса, Діонiса, Мітри, інших сонячних божеств, відтак євангельське життя Христа розглядали як астральні алегорії.

Представники історичної та соціологічної шкіл та прихильники матеріалістичної філософії (зокрема марксизму) пояснювали причини виникнення християнства через аналіз політичних та соціально-економічних процесів у Римській імперії І ст. Вбачали у ньому своєрідний синтез східних (іудейських) та західних (еліно-римських) релігійно-філософських ідей, що став наслідком певних причин і обставин.

Римська імперія, що охоплювала майже всю тодішню ойкумену створила спільне для багатьох різних культур і народів середовище, в якому поширювались нові ідеї та вчення, зокрема і релігійні. Сприяли взаємопроникненню ідей також елліністична культура, що була синтезом різних релігійних і культурних традицій Середземномор'я і поширення грецького діалекту "койне" – своєрідної мови міжетнічного спілкування в поліетнічному та полікультурному середовищі імперії.

На початку I ст. Палестина стала провінцією Римської імперії. Включення її до світової імперії сприяло певній інтеграції юдейської релігійно-філософської думки з греко-римською. Сприяли цьому і чисельні громади юдейської діаспори, що неухильно збільшувались в різних кінцях імперії.

Розвиток складних політичних, економічних, міграційних та культурних процесів в Римській імперії посилили кризові явища і створили умови для зростання кількості людей, що втрачали не тільки економічний, але й духовний "ґрунт під ногами" і потребували упевненості, заспокоєння чітких життєвих орієнтирів та перспектив існування.

Економічний розвиток імперії призводив до руйнації дрібного вільного виробника, що перетворювався на залежного орендаря, або поповнював лави жебраків, що складали населення великих міст імперії і жили за рахунок подачок влади. Експлуатація рабської праці досягла свого апогею, перетворивши мільйони людей на "тяглову худобу", позбавлену людської гідності. Спроби визволитись з рабства були з показовою жорстокістю придушені силою римських легіонів. Сподівань на краще "на цьому світі" у мільйонів людей не залишилось. Не почували себе впевнено і представники родової аристократії та римського патриціату в умовах свавілля зростаючої влади імператорів. Все це створювало ґрунт для пошуків нового, замість втраченого, сенсу буття. Ці пошуки спирались на і на ідеї висловлені грецькими філософськими школами: стоїцизм, епікурейство, скептицизм, еклектизм, новопіфагорейство, платонізм, неоплатонізм, і на нові, переважно східні, містичні вчення, що поширювались в імперії – грецькі культи Аполлона і Діоніса, єгипетські культи Ізиди та Серапіса, малоазійські культи Кібели, Адоніса та Аттіса, індоіранський культ Мітри та інші. В свою чергу на сході були відомі з часів еллінізму грецькі філософські ідеї

Для складного синкретичного релігійно-філософського світогляду населення римської імперії часів її занепаду були характерні наступні уяви, що були пізніше розвинені християнством:

·         ідея умираючого та воскресаючого Бога (культ Діоніса);

·         ідея необхідності спасіння людської душі як умови вічного блаженства;

·         впевненість у здатності кожної людини долучитись до Божества через засвоєння утаємниченої істини та участь у спеціальних обрядах;

·         необхідність посвячення і життя в громаді посвячених як умови спасіння;

·         ідея Бога-посередника між Богом-творцем і людьми;

·         поклоніння богині-матері (як у культі Ізіди), яка своєю самовідданістю рятує Божественне єство;

·         уява про трояку долю душ у потойбічному світі: вічні муки для невиправних, муки для здатних до зцілення і вічне блаженство для праведників.

Під час еллінських (македонських) завоювань на Сході стають відомі філософські вчення греків: скептицизм, епікурейство, кiнiкізм та стоїцизм. Крім традиційних питань філософії про суть речей (фізика) та їх пізнання (логіка) ці школи дедалі більше осмислювали питання етичні – впорядкування людського життя. Разом з тим неоплатонізм розробив положення про безумовну цінність світу ідей та пов'язав досягнення щастя з пізнанням світу духовного – Богопізнанням.

Отже підґрунтя для поширення християнства складалось поступово під впливом елліністичної філософії, східної містичної релігійно-філософської традиції та внутрішнього розвитку самого іудейства.

Отже на зламі епох склались i філософські (Сенека, Фiлон Олександрійській, іудейські секти т. iн.), соціально-економічні i духовні (пошуки сенсу буття в світі, що змінюється) підстави для виникнення нової релігії, яка при певних умовах i якостях могла перетворитись на релігію, що могла задовольнити духовні запити більшості населення Римської імперії часів її занепаду.

Хоч християнство і виникло на ґрунті іудаїзму як альтернативне йому вчення, але не привело до витіснення іудаїзму серед євреїв. Крім того, воно поширилось не тільки в межах Римської імперії, а досить швидко вийшло за її межі.

 

Своїм походженням християнство все ж нерозривно пов'язано з іудаїзмом. До головних ідей, якi були покладені в основу нового релігійного вчення відноситься вчення про Месію. В іудаїзмі месія це очікуваний спаситель – цар (месія давньою єврейською мовою "машіах" – "помазаник", як називали царя в зв'язку з ритуалом інтронізації - помазання), про прихід якого вказано в книгах Пророків, з ним пов'язуються есхатологічні очікування кінця світу, Страшного Суду i створення небесного Граду, воскресіння мертвих, перемога над силами пітьми силами добра на чолі з архангелом Михаїлом.

Саме з образом Месії пов'язується засновник нового вчення Ісус Христос.

Навколо постаті Ісуса Христа точаться дискусії. Одні схиляються до точки зору згідно з якою Христос – історична постать, галiлейський проповідник, що був страчений. Вчення якого було пізніше розвинуто, доповнено, а на самого Ісуса перенесено уяву про Месію та наділено рисами боголюдини i (історична школа). Марксисти та iншi атеїсти взагалі заперечують існування історичного Ісуса Христа. Так само як i прибічники мiфологiчноi школи, вони вважають його пізнішим творенням, реконструкцією релігійних ідей в особі боголюдини.

Церковна християнська точка зору на постать Христа діаметрально протилежна. Саме Христос e віссю християнства. Хоча i церква навколо природи Ісуса Христа вела досить довготривалу i запеклу боротьбу.

Перші відомості прохристиян відносяться до 60-х р. н.е., але згадуються вони в "Аналлах" Тацита (І-ІІ ст.) де описуються жорстокі гоніння на християн за імператора Нерона. Деякі дослідники вважають це пізнішою вставкою, перепищика - християнина. Є згадки про християн у Светонiя, якi відносяться до 50 р. - часiв iмператора Клавдiя. Вiдомі згадки про Христа у листах Плiнiя Молодшого до імператора Траяна (111-112), але їх деякі дослідники, теж вважають підробкою. Але вже у ІІ половині ІІ ст. достовірних відомостей про християн уже багато.

Раннє християнство. Вчення Христа не поривало з іудаїзмом. Він був єврей, а відтак іудей, а отже цінував i шанував Писання - "Не думайте, що я прийшов порушити закон" – говорив Христос (Мф. 5.17). А пізніше іудейське Писання увійшло до християнського канону як Ветхий Завіт. Основні догмати іудейства про створення світу i людини включена в склад віровчення християн. Яхве шанується християнством як Бог-Отець. А ранні християнські громади деякий час притримувались таких суто іудейських звичаїв як шанування суботи i обрізання. Християнства була перейнята від іудаїзму ідея гріховності людини, i другою стороною цієї ідеї - ідея спасіння. Первородний гріх (гріхопадіння) – це порушення волі Божої першими людьми Адамом та Євою. За цей гріх вони були суворо покарані, а їх провина перейшла на все людство. В чому ж полягала новизна вчення Ісуса Христа.

Люди грішні перед Богом - саме це рівняє всіх їх: іудеїв, греків, римлян, варварів, рабів i вільних, багатих i бідних - всі грішники, всі "раби Божі". Але Бог любить своїх дітей i посилає свого сина Месію, який своєю смертю спокутував первородний гріх i показав шлях (вчення) до спасіння. Той хто приєднується до вчення Христа, спокутує гріхи і спасеться (через хрещення). Нове тут те, що викупна жертва Христа принесе спасіння не тільки богообраному народу, а всім, хто приєднається до Христа.

Особливістю християнства є також те, що джерело вчення – слово Боже, його об'явлення. Істина явлена людям не через земного посередника-пророка, а через Бога – сина Божого, боголюдину Ісуса Христа. Через Ісуса Бог уклав Новий Заповіт з усім людством. Стрижнем нового релігійного вчення стало проголошення вищого блага і вищої мети для людини не в земному житті, не у світі чуттєвому, а за його межами. Метою людини повинно стати духовне служіння Богові і прагнення Царства Божого.

Християнська церковна організація склалась не відразу. Спочатку християнську громаду складали учні Христа - апостоли. Вони після смерті, воскресіння, вознесіння Христа і сходження на них Духа Святого повинні були нести слово Боже людству. Апостоли (від гр.- apostolos - посланець) почали проповідувати нове вчення у всіх кінцях Римської імперії. Сходження Святого духу через 10 днів після Вознесіння у свято П'ятидесятниці вважається днем заснування церкви.

Ранньохристиянські громади складались з іудео-християн і християн, які колись були язичниками. Язичниками називали тих хто не був іудеєм. В слов'янському варіанті “язичники” від "язики" – "народи". Латинською мовою нехристиян пізніше почали називати paganus - від лат. сільський, оскільки село довше трималось за старі вірування.

Спочатку християнські громади були нечисленні і розпорошені. Вчення поширювалось апостолами і пророками. Громади керувались пресвітерами-старійшинами. Всіх хто проповідував вчення: проповідників та учителів-дидаскалів називали харизматиками. Харизма – „дари Святого Духа”.

Пізніше в громадах з'явились диякони - (від гр. deіakonos служитель), які прислужували громаді під час спільних трапез, і єпископи (від слова epіskopos - наглядач) яки наглядали за майном і грошима громади. Поступово в християнських громадах єпископи займають особливе місце і претендують не тільки на майновий вплив, але й на ідеологічний. Їх починають називати пастирями (pastor) а громаду "стадом", яке стереже пастор. Таким чином, громада (ecclesіа - зібрання) поступово перетворюється на організацію, що об'єднує громади підпорядковані єпископам - церкву. З часом серед єпископів виділяються ті, що очолювали більш важливі, багаті, відомі, богаточисельні єпархії. Вони починають отримувати адміністративну владу над іншими єпископами. Серед найвпливовіших були: Римський, Олександрійський, Антіохійський, Єрусалимський єпископи. Римська громада - єпархія претендувала на особливий вплив і авторитет серед інших. Римський єпіскоп намагався досягти визнання за Римом не тільки почесноі першості (preіmatus honorіs), але й юридичної, прагнув стати "єпископом єпископів". Для цього посилались на авторитет легенди про Петра як намісника Бога на землі, князя апостолів (Матфій ХVІ, 18-19).

В ІІІ ст. для підкреслення своєї особливості римській єпископ почав називати себе грецьким словом "papas" – "отець”, З VІ ст. так почали називати тільки Римського eпископа.

Всі окремі церкви - еклесії складали Вселенську (кафолічну) Церкву як єдність просякнуту сутністю вчення.

В 303 році Діоклетіан почав переслідування християн (за те що вони відмовились давати йому шану як богу). Але в 311 р. був виданий едикт Галерія (підписали співправителі Констянтин і Ліціній) - акт про віротерпимість. Так Християнство було дозволено в межах Римської імперії. Це підтверджує Констянтин Міланським едиктом 313 р. За імператора Констянтина християнство перетворилось на панівну релігію. З перенесенням столиці імперії в Візантію (Константинополь) починає зростати значення Константинопольської єпархії. 

Організація християнських церков узгоджується з адміністративним поділом імперії. Ускладнення церковної організації привело до формування церковної ієрархії. У ІІІ ст. з'являються митрополити, а з ІV-Vст. - патріархи.