Головна мета філософської творчості Гегеля

 Третій  підрозділ учення про сутність  має назву "дійсність". Дійсність - це синтез сутності та явища (існування), або внутрішнього і  зовнішнього. Вона включає в себе, по-перше, можливість, по-друге, випадковість. Можливість є те, що сутнісне  для дійсності, але сутнісне таким  чином, що воно водночас є лише  можливість. Оцінювана як одна  лише можливість, дійсність є  дещо випадкове, і навпаки, можливе  саме є тільки випадкове. Можливість  може перейти в дійсність за  наявності умов; тоді вона стає  необхідністю. У зв'язку з категорією  необхідності Гегель дав цікавий  аналіз проблеми свободи, який  буде продовжений у "Філософії  права".

 Закінчується  вчення про сутність аналізом  причинності. Причина породжує рівну  собі дію. Тому між дією та  причиною має місце взаємодія. Взаємодіючи, причина і дія постійно  міняються місцями: дія стає причиною, і навпаки. Ланцюг постійно змінюваних  причин та наслідків повторює "вузлову лінію відносин міри". Тут виникає питання: а чи існує  щось субстанційне у цих нескінченних змінах? Гегель дав ствердну відповідь. Таким вільним від переходів причин та наслідків є поняття.

"Вчення  про поняття" є третім розділом "Науки логіки". Поняття визначається  як цілісна сфера "суб'єктивної  логіки" (два перших розділи  Гегель назвав "логікою об'єктивною"). Третій розділ також має тріадну  структуру: а) суб'єктивне поняття, б) об'єкт, в) ідея.

 У підрозділі "суб'єктивне поняття" розглядаються  питання, які утворюють традиційний  зміст підручників з формальної  логіки: поняття, судження, умовивід. Своє  завдання Гегель вбачав у тому, щоб накопичений століттями, але  закостенілий матеріал привести  в активний стан, знову розпалити  в ньому вогонь життя. Філософ  прагнув відновити пізнавальну  цінність засобів формальної  логіки, побачити у фігурах умовиводів  реальні відносини речей. Розглядаючи  різні типи силогізмів, він сформулював  таку думку: всі речі суть умовиводи, дещо загальне, зімкнуте через  особливість з одиничністю. Найдовершенішим силогізмом є умовивід необхідності, який Кант вважав законом природи. Завдяки таким умовиводам розум з допомогою понять та суджень має змогу формулювати закони, тобто відкривати у своїй власній сфері дещо таке, що притаманне об'єктивному світові. Тим самим, за словами Гегеля, поняття взагалі реалізувалося; точніше кажучи, воно отримало таку реальність, яка є об'єктивністю.

 Суть переходу  від суб'єктивного поняття до  об'єкта полягає в тому, що, за  Гегелем, поняття здатні втілюватися  в об'єктивних речах, по-перше, через  людську діяльність, по-друге, через  творення світу речей. Об'єкт —  предмет другого підрозділу "Вчення  про поняття" — проходить три  ступені розвитку: механізм, хімізм, телеологізм. Телеологічний об'єкт знімає обмеженості двох перших. Його вище значення ілюструється просто: досить згадати про механічну і хімічну техніку, щоб зрозуміти, що саме породження таких об'єктів щоразу залежало від наче зовнішньої щодо них мети, яка, проте, діяла принципово, а отже, не була зовнішньою для тієї сфери дійсності, до якої вона застосовувалася. Це був рух самої об'єктивності до вищої сходинки. Гегель проаналізував діалектику мети і засобів, їх сходження на вищу стадію - здійсненої мети, або поняття. Єдність поняття (мети) і об'єктивності - ідея.

  Розділ "Вчення про поняття" і "Наука логіки" в цілому завершується аналізом ідеї (істини). Істина — це збіг поняття і об'єктивності. Абстрактної істини немає, вона завжди конкретна. Істина увібрала у своєму змісті всі попередні визначення, починаючи з чистого буття, з нічого, становлення тощо, її конкретність і є її різнобічністю, яка досягається синтезом усіх попередніх визначень. Істину не можна охопити відразу в готовому вигляді. Вона є процесом нашого осягнення цілокупності її визначень. Мислення, яке розгортає у часі ланцюг її характеристик, повторює процес буття істини, збігається з ним, беручи категорії, що її розкривають, в їх взаємних суперечливих зв'язках — переходах, взаєморефлексії, запереченні заперечення. Так досягається істинне, а отже, конкретно-системне знання про світ як органічну цілісність, породжену абсолютною ідеєю.

  Однак і цього мало для розуміння ідеї-істини. За Гегелем, вона являє собою не лише відповідність поняття предмету (про що писав Арістотель), а й відповідність предмета своєму поняттю. Розглядаючи предмет, ми повинні визначити, чи збігається він із своїм поняттям, містить у собі істину чи ні. Таке розуміння істини можна знайти в пересічному словозастосуванні: говорять, наприклад, про істинного друга і розуміють при цьому людину, поведінка якої відповідає поняттю дружби. Тобто мало мати поняття (ідеї) дружби, добра, краси тощо, мало прагнути до їх пізнання, як це робив Сократ. Треба ще й діяти адекватно, бути відповідним їм. Істина, за Гегелем, предметна, її потрібно не лише пізнати, але й практично реалізувати в житті.

  Пізнання істини має своїм об'єктом життя, в якому втілилася безпосередня ідея (ідея добра, краси тощо) як душа у певному тілі. В результаті пізнання цієї душі-ідеї отримується істина. З одного боку, остання відповідає своєму предмету - життю - і є теоретичною ідеєю, відображенням життя, а з іншого - вона збуджує волю та діяльність людини на приведення предметів (насамперед свого життя) у відповідність з отриманою істиною: тут істина є ідеєю блага, або практичною ідеєю.

 Завершується "Наука логіки" невеличким підрозділом  вчення про поняття, який має  назву "Абсолютна ідея". Ось  як визначив її Гегель: абсолютна  ідея є, як виявилося, тотожність  теоретичної і практичної ідей. Вона є абсолютна і повна  істина, ідея, що сама себе мислить, а саме - розуміє себе як розумну, логічну ідею, її змістом є  система логічного, або категорій.

  Формою абсолютної ідеї є діалектичний, або, як його назвав Гегель, спекулятивний метод. Це форма саморуху поняття, в основі якої лежить принцип заперечення заперечення. Метод є не зовнішньою формою, а душею змісту. Він такий же аналітичний, як і синтетичний. Але дійсна картина діалектичного методу не розгорнута у короткому останньому підрозділі, він розчинений у змісті "Науки логіки".

  Методологічні принципи, розроблені Гегелем у "Науці логіки", стали основою побудови двох інших частин його системи.

"Філософія  природи" задумана як зображення "інобуття" логічної ідеї, що, ставши  абсолютною, вирішила... із самої  себе вільно відпустити себе  як природу. Структура праці має  форму тріади: механіка, фізика, органічна  фізика. Тут також реалізовані  принципи заперечення заперечення, зняття, сходження від абстрактного до конкретного тощо.

 Така ж  картина спостерігається у третій  частині системи. В структурі  енциклопедичної "Філософії духу" три розділи — "Суб'єктивний  дух", "Об'єктивний дух" та "Абсолютний  дух". Назви розділів означають  ступені, якими йде ідея, що повертається  в саму себе із свого інобуття, її повернення полягає в знятті  чуттєвого, тілесного, природного, матеріального. Дух (пізнання) ліквідує зовнішню  відчуженість тілесного світу, робить  цей світ своїм, розкриваючи ту  обставину, що субстанцією тілесного  світу є він же сам, дух. Цей  процес асиміляції зовнішнього  Гегель вважав звільненням духу.

 Знаряддям  звільнення духу, як уже зазначалося, є процес пізнання, вершиною якого  Гегель вважав абсолютне знання  у формі його власної філософії. Вся всесвітня історія є прогрес  в усвідомленні свободи, - прогрес, який ми повинні пізнати в  його необхідності. Завершенням  прогресу і є система "абсолютного  ідеалізму". Просуваючись із ступеня  на ступінь шляхом самозвільнення, дух підноситься до знання  абсолютного духу як вічно  дійсної істини, де розум є  вільний для себе, а необхідність, природа та історія лише служать  для його розкриття. Принцип історизму, або розвитку, який лежить в  основі методу діалектики, вступає  у суперечність із системою, яка  претендує на відображення позаісторичного й абсолютного знання.

  Суперечність системи і методу Гегеля, а також інші неузгодженості його філософії були помічені ще Шеллінгом. Про них він писав у мюнхенських лекціях з історії нової філософії у розділі, присвяченому Гегелю. Пізніше філософську систему великого діалектика піддали критиці Фейєрбах, Маркс, Енгельс, К'єркегор та інші мислителі.

 

 

 

ВИСНОВКИ

У «Науці логіки», що була написана в епоху інтенсивного політичного і  соціально-економічного розвитку, а також у період промислової революції, що почалася, Гегель зробив спробу створити метод, метою якого є аналіз розвитку. При цьому в тодішньому природознавстві, у технічних дисциплінах, у теоретичних розробках, наближених до практики техніко-економічної діяльності, метод розвитку ще не виступав у скільки-небудь чіткій формі, не був глибоко заснований. Твору Гегеля, і в їхньому числі «Наука логіки», із самого початку виконували найважливішу задачу – сформулювати парадигму теорії розвитку, виразити її в узагальненій формі. І тільки після цього історія дала приклади «руху науки» і практики, у якому усе більш свідомо ставилися і зважувалися проблеми розвитку. Філософія Гегеля стояла у витоків широкого поширення діалектики як теорії розвитку, як метод пізнання і дії.

«Наука логіки» – своєрідний ідейний центр розвитку філософа. У відомому змісті все зроблене їм раніш служило пошуку логічного принципу і формуванню системи логіки, а написане пізніше було розгортанням ув'язнених у ній теоретичних елементів.

До числа ідейних принципів, що докладно аналізувалися в нашій і закордонній літературі, належать: принцип розвитку, діалектичного взаємозв'язку філософських категорій, принцип єдності (тотожності) буття мислення, принцип (метод) сходження від абстрактного до конкретного і так далі. Скріплювалися ці принципи ідеєю абсолюту, що Гегель вважав як би принципом усіх принципів.  У сукупність центральних ідей «Науки логики», бесспорно, входить та, котра може бути названа ідеєю чи системою – також у силу її принципового значення для філософії Гегеля, достатньо ретельно розробленості – принципом системності. Л.К. Науменко вважає, что гегелівська філософія, зокрема «Наука логики», вносить чималий вклад у розробку системного підходу.

У кінці 19 століття, кращі академічні філософи, як в Америці, так і у Великобританії були здебільшого гегельянцями . Так і  Карл Маркс у своїй молодості був учнем Гегеля і зберіг у своїй системі деякі істотні гегельянські риси.

Навіть якщо вчення Гегеля не вірне (як вважають багато філософів), воно ще зберігає значення, що не просто належить історії, тому що воно щонайкраще надає визначений вид філософії, що в інших менш погоджена і менш осяжна .

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

1. Вступ до філософії: Історико-філософська пропедевтика: Підручник / Г. І. Волинка, В. І. Гусєв, І. В. Огородник, Ю. О. Федів; За ред. Г. І. Волинки. – К.: Вища шк..,1999. – 624 с.

2. Горбачев В. Т. История философии. – М., 1998

3. Краткий очерк истории философии. – М., 1981

4. Радугин А. А. Философия. Курс лекций. _ М., 1996

5. Кричевский А. В. Учение Гегеля об абсолютном духе как спекулятивная телеология // Вопросы философии. – 1993. - №5

6. Легова Е. С. Гегель об истоках злой воли // Вопросы философии. – 1996. – №11

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Міністерство аграрної політики та продовольства України

Житомирський національний агроекологічний університет

 

 

 

Реферат

на тему:

"Життєвий шлях Гегеля"

 

 

 

 

 

 

Білоцький Юрій

 

Житомир 2013