Екзистенціалізм як “гімн особистості”

Романістика І. Багряного є цікавим явищем вітчизняного письменства першої половини ХХ століття, що демонструє спільні з європейською літературою ідейно-художні пошуки. Така суголосність стає очевиднішою з огляду на роль у багрянівських творах екзистенціалістських мотивів, які набувають у художній концепції українського митця певної специфіки.

Екзистенціалістські погляди І. Багряного розвинено в романі “Маруся Богуславка”, у якому проблема автентичності існування винесена на рівень філософських узагальнень. Також екзистенціалізм набув розвитку в його романах “Людина біжить над прірвою” та “Сад Гетсиманський”, у яких проходять художню апробацію такі категорії, як свобода та смерть.За авторським задумом, передумовою повнокровного людського буття є синтез особистісної та національної ідентифікації.

Письменник удається до розкриття своєрідних трьох етапів існування індивідуума: “закинутість” у дисгармонійне середовище, перебування в екстремальних умовах та необхідність самовизначення в несприятливих ситуаціях.

Думка про наявність у творчості І. Багряного екзистенціальних мотивів висловлена дослідниками вже доволі давно. Першим на це ще за життя письменника звернув увагу відомий філософ М. Шлемкевич, зазначивши, що метою духовних пошуків митця є «зберегти близькість до людини, що її відновив екзистенціалізм, але знайти дорогу до життя. Вийти з темряви безнадійності й розпуки». Т. Марцинюк, аналізуючи «Тигроловів» та згадавши про роман «Людина біжить над прірвою», зазначила, що проза І. Багряного суголосна з поглядами французьких філософів-екзистенціалістів (Сартр, Камю та інші), «для яких основою є суверенність свідомості, безумовна свобода і відповідальність людини».

Слід підкреслити, що філософи-екзистенціалісти питання самореалізації теж пов’язували із майбутнім. Оптимізм І. Багряного у вирішенні конфлікту людини і світу виразно відрізняє його від поглядів більшості філософів-екзистенціалістів, для яких характерно песимістичне бачення цієї проблеми. М. Гайдеггер вбачав сенс людського існування в бутті, що прагне до смерті. К. Ясперс і Ж. П. Сартр також не відкривали перед індивідом жодних перспектив.

Безсумнівно, що образи головних героїв, створені автором, суголосні з провідними ідеями екзистенціального вчення, такими, як відчуття абсурдності світу і самотності людини в ньому, як наслідок – виникнення «межових ситуацій», а разом з ними і ситуації вибору, що призводить до відчуття автентичності чи неавтентичності існування.

Висновки

20-ті роки ХХ століття були  кризою тогочасного суспільства, ламанням попередніх стереотипів, цінностей, періодом Першої світової війни коли люди втратили смисл власного існування і прагнули можливості вирішення даної ситуації. Відповіддю на такий стан цивілізації був екзистенціалізм, або філософія існування, яка на перший план свого вчення поставила проблему людини, а саме її існування, існування людини в природі, страху, втрати себе, тобто в межах пограничної ситуації.

Виразним представником французького екзистенціалізму, зокрема атеїстичної його гілки був Жан-Поль Сартр, який в розробці основних тем свого філософствування відштовхувався від ідей Декарта, Гегеля, К'єркегора, Маркса, Гуссерля, Хайдеггера.

Прагнучи дати людині одночасно її автономію і її реальність серед реальних об'єктів, Сартр відкидає будь-які форми редукції людської реальності до ідеї, причин чи структур. Сутність і доля людини полягає в тому, що вона не визначається ззовні в безперервності "каузального порядку світу", а дає собі власний закон свого існування, дає собі своє обгрунтування. Сартр прагне визначити і утримати власне філософський рівень розгляду людського буття в світі і таким чином спасти філософію і людину, відновити свободу людини як її здатність до автономії (самовизначення).

Свобода, у Сартра, що протиставляється випадковості, задається як постійна необхідність для людини "давати собі неодмінне", тобто відновлювати його в просторі свого власного переживання, винаходячи тим самим свій власний спосіб бути людиною у світі. Хоча людина вибирає свій спосіб буття на фоні абсолютної випадковості свого "тут – буття", вона тримає в своїх руках всі нитки, що пов'язують її із світом. Не вибираючи свою епоху, вона вибирає себе в ній. Вона повинна бути одночасно фактичністю і трансцендуванням, повинна постійно винаходити, будувати себе "впритул до найдрібніших деталей".

Аналізуючи ситуацію як синтез даного і свідомості, фактичності і свободи, Сартр показує, що ситуація реалізовується тільки через людський вибір і дії, дане розкривається тільки у світлі цілі, авторство людини імпліковане в її ситуації. З проблемою вибору тісно пов'язана проблема відповідальності. Сартр вважає, що будучи засудженою до свободи, людина несе тягар світу на своїх плечах. Вона відповідальна за світ і за себе. Її відповідальність є всеохоплююча.

Список використаної літератури

1. Теорія літератури: Підручник/За наук. ред. Олександра Галича.- Київ: Либідь, 2001.- 488 с.

2. Історія філософії/К.Хамітов, С.Килова, Л.Гармаш, 2000.

3. Философия ХХ века (стоки и итоги). Учебное пособие/С.Н.Мареев, Е.Н.Мареева, В.Г. Арсланов. - М.: Академический Проект, 2001.- 464 с.

4. Філософія (Нариси з історії  розвитку філософської думки)/ Ільїн Володимир Васильович, Кулагін Юрій Ігоревич.

5. Марцинюк Т. Людина на трагічному іспиті історією (На матеріалі художньої прози І. Багряного) / Т. Марцинюк // Вітчизна. – 1996. – № 7–8. – С. 120–122.

6. Сартр Ж. П. Экзистенциализм – это гуманизм / Ж. П. Сартр // Сумерки богов. – М.: Политиздат. – 1989. – С. 319–344.

7. http://www.ovsem.com/user/ekzis/

8. http://www.acapes.com/camus.htm