Контрольная работа по "Философии"

 

1. Позитивізм склався у 30-х роках XIX ст. Перші положення позитивізму сформулював французький філософ Огюст Кант (1798–1857). Основним принципом позитивізму є твердження: справжнє, "позитивне" (Конт: "слово "позитивне" означає реальне, на противагу химеричному") знання можна одержати лише як результат окремих спеціальних наук та їх синтетичного поєднання, а філософія як особлива наука, що претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування. 
   Кант проголосив рішучий розрив з філософською ("метафізичною") традицією. Він стверджував, що наука не потребує філософії, яка б стояла над нею. Однак це не виключає існування синтезу наукового звання, за яким можна зберегти стару назву "філософії". Так, філософія зводиться до загальних висновків із природничих і суспільних наук. Її претензії на розкриття причин і сутності процесів чи явищ, за Контом, мають бути викинуті з науки. Наука не пояснює, а лише описує явища і відповідає не на питання "чому", а на питання "як". Реальне знання дає лише відчуття, фактичне існування чуттєвих речей. Позитивне виявляється тотожним змісту "відчутно-фактичного" існування.
2. Марксизм — ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну економію і «теорію» революційного перетворення буржуазного суспільства в соціалістичне і комуністичне (т. з. науковий соціалізм). Філософією марксизму є матеріалізм, або, як його називали в радянському марксизмі, діалектичний та історичний матеріалізм. Маркс зробив спробу матеріалістичного тлумачення людини не як природної, а як практичної і, отже, культурно-історичної істоти. Взявши практику (працю) за основу відношення людини і світу, він відкрив нові перспективи для матеріалістичного витлумачення проблем історії та культури, особи і свободи, практичної діяльності й пізнання. 
   Підхід до практики як до суспільно-історичної діяльності, що охоплює і процес пізнання, сприяв новому розумінню процесу пізнання. Маркс став розглядати його як суспільне явище, подолавши таким чином робінзонаду попереднього матеріалізму. Слід зазначити, що тлумачення пізнання як суспільного явища у філософії стало панівним тільки в XX ст. Щодо цього марксизм значно випередив свій час. Слабкістю «практичної філософії» молодого Маркса є загальний характер (абстрактність, неконкретність) поняття «практика», недостатня узгодженість категорії «практика» і категорії «матерія» як вихідних при розбудові системи. Не зрозуміло, яка з них є вихідною, а яка похідною. Якщо вихідною є «практика», а матерія — вторинною, то це суперечить матеріалізму, а якщо вихідною мислиться матерія, то виникає загроза залишитись на натуралістичних позиціях попереднього матеріалізму (практика втрачає субстанційний характер).
3. А)Філософія Шопенгауера різко протистоїть метафізичним поглядам трьох видатних сучасників - Фіхте, Шеллінга та Гегеля.

Головне положення Шопенгауера  полягає у тому, що воля є "абсолютним" народилося у теоритичному аналізі Канта і Фіхте. Теорією думок чи ступеням волевого феномену він зобов'язаний Платону, а загальним тверезо - песимістичним направленням - філософії про заперечення волі-буддизму.

Життєвим ідеалом філософа був  буддистський самітник. Не зважаючи на перегук ідей з східними вченнями, Шопенгауер постійно підкреслював самомстійне  виникнення своєї філосовської системи.

На думку Шопенгауера, що повністю співпадає з кантовською, світ є  іншим як власним уявленням людини. Але звідси не витікає, що ніякої реальності ніж духовна не існує. Потрібно розрізняти світ у собі, незалежний від влісних почуттів і світ, яким людина його бачить і пізнає, тобто світ феноменальний. Наші фактичні пізнання відносяться не до самого світу, яким він є насправді, а лише до світу явищ.

Пізнаюча свідомість сприймае світ через сітку особливих категорій, які просто упорядковують наші уявлення.

Але світ народженний процесом пізнання, як вважає Шопенгауер, відрізняється від ідеального світу, про який нам важко зробити висновок. Не потрібно, отже, абсолютизувати духовні сутності. Ось чому філософія Шопенгауера не визнає таку розумну вигадану професорами іставши їм необхідною байку про безпосередньо та абсолютно пізнаючий, споглядальний та сприймаючий розум, який потрібно тільки спочатку нав'язати своїм читачам, щоб пізніше вже преспокійно "в'їхати" раз і назавжди нашому пізнанню до Кантом закритої ділянки, за межами можливості усілякого досвіду, де вже прямо з'являються основні догми новітнього оптимістичного християнства, безпосередньо розкриті та чудово викладені.

Отже, Шопенгауер розрізняє два  світи. Один - це уявлення. Інший, відокремленний від нього пілою пропастю, це світ реальний, Світ - воля.

 

Б) Людина має мету усередині себе; його ціль - це життя. От ця ідея абсолютної цінності людського життя власне кажучи з'явилася тим гаслом, що поєднує всю творчість Ніцше. Із цим гаслом зв'язаний і Ніцшеанский ідеал людини - Надлюдина. Цей ідеал, за задумом Ніцше може бути реалізований лише за умови, якщо людство повернеться до джерел своєї історії, коли бал життя будуть правити люди вищої раси - "хазяї", люди, що представляють собою досконалість насамперед у біологічному відношенні. Вони не будуть обтяжені ні побутовими, ні соціальними, ні релігійними обмеженнями й забобонами й тому будуть абсолютно вільні.

В оцінці пануючої моралі Ніцше хотів  зайняти безсторонню, науково обґрунтовану, натуралістичну поезію. Він відзначав, що все йде так, як і повинне  йти в умовах, коли раби приймають  мораль рабів. Одне отут погано: навіть хазяї починають підкорятися цієї моралі. Однак Ніцше не міг утриматися на цій об'єктивній, безсторонній позиції, тому що відчував себе приналежної до раси хазяїв і визнавав їхню мораль не тільки більше високої, але і єдино гідної цієї назви. Релятивістська етика з її тезою: "кожний має той тип моралі, що підходить йому" виявляється тільки зовнішньою видимістю. У її підставі лежить етика абсолютизму, відповідно до якого правильної є тільки одна мораль - мораль хазяїв. Власна моральна позиція Ніцше, позиція хазяїна майже прямо протилежна пануючої в суспільстві моралі. Її наріжними каменями служать: по-перше, цінність життя в її біологічному змісті - тільки життя має абсолютну цінність і породжує все те, що має цінність; по-друге, воля сильного - воля належить тільки тому, хто має досить сили, щоб завоювати й відстояти неї; по-третє, нерівність - люди не рівні, вони лише краще або гірше, залежно від того, скільки життєвої сили укладена в кожному з них. Природно, цим підвалинам відповідають і принципи моралі. Справедливість у тім виді, як неї розуміє пануюча мораль є неправду. Щира справедливість, вважає Ніцше, заснована аж ніяк не на рівності - кожен має стільки, скільки заслуговує, а заслуги його виміряються кількістю життя. Рівність - це ознака занепаду. Помилковим є й принцип корисності - призначення життя складається не в збільшенні добра. Саме життя є вище й найбільше добро, і тільки це має значення. Неправдою є й принцип альтруїзму: якщо й може в кого-небудь бути велика мета, то вона напевно важливіше благополуччя ближнього. Справа не в любові до ближнього; поваги й поклоніння гідні лише кращі, а кращі - це найбільш сильні. Крім того, альтруїзм є не що інше, як егоїзм, але тільки егоїзм слабкого. Не бачить Ніцше яких-небудь достоїнств й у принципу милосердя - воно є порожня витрата енергії на слабкі й що вироджуються. Вимогою життя є не порятунок і навіть не допомога слабким. Гаслом, гідним справжнього життя, повинен бути: "Падаючого підштовхни!". Те ж й у випадку із принципом суспільного блага - тільки великі індивідуальності мають цінність. Що стосується маси, то вона може становити інтерес або як копія великого, або як сила, що пручається йому, або як знаряддя в його руках. Проголошена Ніцше мораль своїм фундаментом має життя як першу й абсолютну цінність. Відповідно її рушійний механізм включає не тільки міркування й осмислення, скільки інстинктивні реакції. Інстинкти цього роду в найбільшій мері розвинені в Надлюдини - створеного філософією Ніцше ідеалу людини.

5. Основними проблемами екзистенціалізму є людина — унікальна істота, філософія буття, гуманізм, історія цивілізації (в Західній Європі) та ін. Мартін Хайдеггер підкреслював, що предметом філософії має стати буття, тоді як предмет науки — суще. Під сущим розуміється все, що стосується емпіричного світу, від якого необхідно відрізняти саме буття. Буття осягається не опосередковано (через міркування), а лише безпосередньо, відкриваючись людині як її власне буття, її особисте існування. В екзистенції саме і полягає нероздільність цілісності суб'єкта і об'єкта, недоступна ні розумово-науковому, ні спекулятивному розумінню, мисленню. У повсякденному житті людина не завжди усвідомлює себе як екзистенцію. Для того щоб людині усвідомити себе екзистенцією, необхідно, щоб людина опинилася в пограничній ситуації, тобто перед смертю. Стаючи екзистенцією, людина вперше здобуває і свою свободу. Свобода за екзистенціалізмом полягає в тому, щоб людина не виступала як річ, що формується під впливом природної або соціальної необхідності, а, вибираючи саму себе, формує себе кожною своєю дією і вчинком. Отже, вільна людина несе відповідальність за все зроблене нею, а не виправдовує себе обставинами. Почуття вини за все зроблене навколо неї — почуття вільної людини.

Видатний німецький філософ  Мартін  Хайдеггер  (1899-1976)  вважається

засновником  екзистенціалізму.  Саме  він  у  книзі  “Буття  і  час”  (1927)

сформулював  філософське  вчення,   центральним   поняттям   якого   постала

“екзистенція”(від англ. existence – існування

 Хайдеггер вважає, що людське  існування завжди є  “буття-у-світі”  і  в

той же час “спів-буття”, тобто  людина не відділена “китайською  стіною”  від

навколишніх  речей  і  процесів,  а  тим  більше  від  інших  людей.   Проте

проголувана “єдність” виявляється  значною мірою чимось зовнішнім.  “Буття-у-

світі” Хайдеггер тлумачить як “закинутість” у світі,  а  “спів-буття”  –  як

формальний  колектив.  Недаремно  і  сам  Хайдеггер   називає   “спів-буття”

несправжнім, “неаутентичним” існуванням людини.

  М.Хайдеггер намагається знайти  рятівний вихід з-під знелюднюючої  влади

das Man. Він вважає, що для цього треба абстрагуватися  від повсякденного

буття і прислухатися до  “голосу  з  глибин  самої  самості  людини”,  який,

мовляв, є “покликом землі і  крові”, покликом самої “долі”. Проте  єдине,  що

може, на думку  Хайдеггера,   звільнити  людину  з-під  влади  das  Man,  це

смерть, яка виражає найпотаємнішу  суть людського існування.

 

 

      Дещо оптимістичніше  вирішує проблему сутності існування  людини один  з

найбільш авторитетних французьких  екзистенціалістів  Жан-Поль  Сартр  (1905-

1980), який “вважає, що сутність людського існування виражає не  смерть,  а

свобода.  Він   протиставляє  “речове  буття”,  природу   людському   буттю.

Матеріальний  світ  розглядається  Сартром  як  “постійна   загроза   нашому

життю”[Бичко,167]. Проте людина,  на  думку  Сартра,  повсякчас  намагається

подолати  ворожість  матеріального  світу,  уподібнюючи  своє  буття  “буттю

речей”, щоб “злитися” зі світом у стійку,  “гармонійну”  цілісність.  Проте.

подібні спроби виявляються для  людини  марними,  ба  й  навіть  трагічними,

позаяк призводять до втрати нею  своєї специфічності та  перетворення  її  на

“річ  серед  інших  речей”.  Внаслідок  цього  відбуваються  “перетворення”,

цілком аналогічні тим, які називає  Хайдеггер, описуючи існування людини  під

владою das  Man. За Сартром, вихід з  лещат  відчуження  можливий  на  шляху

“гуманізації” людської “ситуації  у світі”. Отже,  екзистенціалізм,  у  цьому

зв’язку, постає єдиною “справді гуманістичною  філософією”.

  На думку Сартра, людина цілком  подібна  до  інших  людей   щодо  своїх

тілесних (природно-біологічних), соціально-рольових,  класових,  професійних

характеристик.   Особливість   людини   розкривається    в    неповторності,

унікальності людської особи,  що  знаходить  своє  безпосереднє  втілення  в

цілях, задумах, проектах, звернутих  у майбутнє. Таким чином,  специфічність

людини пов’язана з її постійною  “націленістю” на майбутнє.  Проте,  майбутнє

завжди має багато можливостей, отже людина  постійно  перебуває  в  ситуації

вибору, що є власне єдиною справді  людською ситуацією.  Навіть  якщо  людина

відмовляється вибирати, це теж своєрідний вибір – вибір не  вибирати.  Отже,

свобода є універсальною характеристикою  людського існування.

             “Подібно  до  всіх  філософів-екзистенціалістів,  Камю   вважає,   щонайважливіші істини відносно самого себе і світу людина відкриває не  шляхомнаукового пізнання чи філософських спекуляцій,  але  за  допомогою  почуття,яке немовби висвітлює її існування,  “буття-у-світі”.  Камю  посилається  на “тривогу” Хайдеггера і “нудоту” Сартра, він пише про нудьгу,  що  нсподівано оволіває людиною”.  Камю розглядає два неправомірні  висновки  з  констатації  абсурду  : самогубство та “філософське самогубство”. Абсурд становлять людина  і  світ, отже зникнення одного з них  означає  припинення  абсурду.Абсурд   є  першою очевидністю  для  розуму,  отже  самогубство  –   це   затемнення   ясності, примирення з абсурдом, ліквідація його. “Філософське самогубство”  ж  уявляє собою “стрибок через стіни абсурду”. Якщо при  самогубстві   буває  знищений той, хто запитує, то в разі “філософського  самогубства”  на  місце ясності приходять ілюзії, бажане видається за  дійсне,  світу  приписуються  людськіриси – розум, любов, милосердя тощо. Філософські доктрини  уподібнюються  до релігії,  стверджуючи  наявність   останнього   сенсу,   порядку. Камю  заперечує і  релігію,  вважаючи  сумнівними  всі  докази   існування   трансендентного порядку.   З   плином   часу   філософська   концепція    Камю    певною    мірою трансформувалася. “Від анархічної самотності “міфа про  Сізіфа”,  де  абсурд долається сам по  собі,  Камю  переходить  спочатку  до  індивідуалістичного бунту “Калігули” і “Непорозуміння”, а потім до  до  колективістської  моралі “Чуми” і “Стану облоги”, яка виражає людську солідарність у  боротьбі  проти зла.”Чума”,  яка  означала  для  людей  “вигнання”,  яка   була   найглибшою “розлукою”, породила в них прагнення до возз’ єднання і спілкування одне  з одним Тому,  вважає  Камю,  є більше  підстав захоплюватися людьми,  аніж зневажати іх”

 

4. Однією з найвпливовіших ідейних течій XXст. став психоаналіз. Він виник в рамках психіатрії як своєрідний підхід до лікування неврозів. Психоаналіз – це комплекс гіпотез та теорій, що пояснюють роль несвідомого в житті людини, має 3 аспекти: пізнавальний, соціально-культурний та лікувально-практич-ний.  
   Створивши теоретичну систему психіки, З.Фрейд мав довести ЇЇ правомірність. З цією метою він виділяв певні приклади психічної діяльності, а саме: сновидіння, асоціативне мислення, гіпнотичне навіювання, дотепність, психопатологія буденного життя (забування імен, прізвищ, гублення речей тощо). Теорія З.Фрейда про свідоме та несвідоме і стала основою психоаналітичної системи.  
   Важливим складовим елементом психоаналізу було уявлення про лібідо. З.Фрейд головним рушієм поведінки людини вважав два інстинкти: самозбереження та сексу-альний. Сексуальний інстинкт, лібідо, і став центральною ланкою психоаналізу. Лібідо, згідно з Фрейдом, — це психічна енергія, яка лежить в основі всіх сексуальних проявів індивіда. Інстинктивний імпульс може бути розрядженим у дію, витісненим (витіснення — це переведення психічного змісту із свідомості у несвідоме і збереження його у несвідомому стані) назад у несвідоме, або ж енергія сексуальних потягів відхиляється від прямої мети і спрямовується до несексуальних (соціальних) цілей. Цей останній процес Фрейд називає сублімацією.  
   Проте труднощі, пов'язані із зведенням усієї людської поведінки до проявів сексуальності, з одного боку, вплив подій першої світової війни (страждання людей, пов'язані не з сексуальними переживаннями, а з травмуючими їх випробуваннями війни) – змусили З.Фрейда розширити структуру інстинктів (воля до влади, сексуально-еротичний, інстинкти марнославства, агресивності та ін.).  
   Своєрідними і неоднозначними є уявлення З.Фрейда про суб'єктивну реальність людини. Він розгортає структурну концепцію психіки, виділяючи в ній три сфери: "Воно" , "Я" (е§о, его) та «Над-Я" .  
   Як 'Воно" Фрейд розуміє найпримітивнішу субстанцію, яка охоплює усе природжене, генетичне первинне, найглибший пласт несвідомих потягів, що підкоряється принципу задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство. Вимоги "Воно" мають задовільнятися "Я"."Я", як вважав Фрейд, — це сфера свідомого, це посередник між несвідомим та зовнішнім світом, що діє за принципом реальності. Особливого значення 3.Фрейд надавав "Над-Я", яке є джерелом моральних та релігійних почуттів. Якщо "Воно" зумовлене генетич-но, "Я" — індивідуальним досвідом, то "Над-Я" є результатом впливу інших людей. "Над-Я" — це внутрішня особистісна совість, інстанція, що уособлює в собі установки суспільства.