Міф про Сізіфа

   Тут  А.Камю показує гру у вигляді  фарсу перед неіснуючим богом,  гру без глядачів, гру заради  насолоди самою грою. Г.-Г.Гадамер  згодом напише: "спосіб буття  гри є репрезентація, вона є  сукупністю тих, хто грає і  глядача, і, навіть, якщо гра  відбувається в умовах, де нема  глядачів, все одно мається на  увазі, що вони є".

   Розмірковуючи  про людину абсурду А.Камю щоразу  використовує опозиції на кшталт: людина - Бог, людина -небеса, гра  - небеса, людина - світ, а сам світ  зображує, як сцену (арену), на  якій розігрується життєве дійство. "Людина абсурду починається  там, де закінчується людина, яка  плекає надії, де дух, переставши  захоплюватись грою зі сторони,  хоче сам в неї вступити" - пише А.Камю. Актор, як людина - абсурду, одна з головних фігур  в філософії французького мислителя.

   В  молоді роки А.Камю сам був  і актором, і постановником,  і драматургом. В 30 - х роках  з театральною групою "Екіп" він об'їздив майже весь Алжир,  де грав в невеликих, непристосованих  залах. Тому однією з особливостей  роздумів в "Міфі про Сизифа" є досвід А.Камю як людини  сцени. Церква, засуджуючи акторське  ремесло, позбавила лицедія надії  на спасіння, але гра продовжується,  актор знову на сцені. "Важливе  не вічне життя, а вічна жвавість", - пише Ф.НІцше і А.Камю розуміє  суть людської драми саме в  цьому виборі.

   Інший  представник мистецько - філософського  напрямку Ф.ШІллер, більше як за  сто років до народження А.Камю, писав, що "людина грає лише  тоді, коли є людиною в повному  значенні слова, і цілковитою  людиною вона стає лише тоді, коли вона грає". Тому актор,  який помирає на сцені, виступає  символом величі людського духу  в нескінченній трагедії життя.

   Взагалі  "Міф про Сизифа" весь просякнутий  духом протистояння. Письменник  художньо - образними засобами зображує  картину нескінченного змагання, протиборства, гри, порушуючи, таким  чином, одне з головних питань  екзистенційної філософії - питання  вибору.

   Співвітчизник  А.Камю філософ-екзистенціаліст  Ж.-П.Сартр наголошував на тому, що людина постійно змушена  вибирати, що вона є свобода,  яка вибирає. У А.Камю людина  поставлена перед вибором між  спогляданням і дією. А.Камю робить  свій вибір - діяти. Автор, заявляючи  про прагнення мати все або  нічого, має на увазі дію, яка  змінила б життя людини і  життя на землі. В цій ситуації (з самим собою, світом, долею)  А.Камю визнає єдиний вид перемоги - перемогу навіки, хоча й розуміє,  що це неможливо. Акцентуючи  увагу на цій думці, автор  пише, що людина абсурду кидає  виклик своїй долі не стільки  з гордині, скільки від усвідомлення  її марності. Тому А.Камю, продовжуючи  свою думку, говорить, що всі  ці образи, подані в творі, зображують  в особах певний стиль життя  і розігрують виставу абсурду.

   Усвідомлюючи  абсурдність світу, А.Камю вбачає "метафізичне щастя" в тому, щоб підтримувати її в собі  і зауважує, що найвищою радістю  абсурду, його феноменом є творчість.  Творити - це жити двічі, пише  А.Камю. Людині з абсурдною життєвою  установкою все суще вбачається  нескінченною "грандіозною пантомімою", що виконується в масці абсурду,  тому і творчість письменник  називає нічим іншим, ніж "великою  мімічною виставою". Мистецький  твір виводить дух людини назовні  і репрезентує його нам, глядачам, щоб показати безвихідність нашого  шляху. Тому музика, яка далека  від будь - якої дидактичності  (відомо, що А.Камю не сприймав  творів, які мали претензію на  універсальність думки) вважалась  мислителем саме тим мистецтвом, яке для людини абсурду є  найбільш близьким. Віддаючи шану  безцільності музики А.Камю пише: "Це гра духу з самим собою  згідно у мовних та ретельно  зважених правил в звуковому  просторі, що належить нам, поза  яким звукові коливання сполучуються  один з одним уже в якомусь  нелюдському всесвіті. Нема відчуття  чистіше".

   Тема  мистецтва як гри у А.Камю  перегукується з проблематикою  іншого видатного твору того  часу "Гра в бісер" Г.Гессе.  Але на відміну від французького  філософа Г.Гессе вбачає у символах  і феєричних комбінаціях, в  яких задіяні твори Баха і  давні духовні практики, східні  вчення і грандіозні наукові  відкриття наближення до таємниці  світу, до одвічного знання. На  час написання "Міфу про  Сизифа" А.Камю не був знайомий  з романом видатного швейцарця,  та якщо гіпотетично уявити  собі факт прочитання А.Камю  названого твору, то цілком  вірогідно, що він на прикладі  безглуздої смерті Иозефа Кнехта  знайшов би ще одне підтвердження  правоти своєї філософії абсурду.

   Зауважимо,  що у Г.Гессе гра постає у  естетико-гносеологічному аспекті,  у А.Камю вона є естетичним  феноменом абсурду.

   Аналізуючи  творчість Ф.М.Достоєвського А.Камю  зображує інженера Кирилова як  людину - маску, що грає подвійну  гру. На перший погляд Кирилов  звичайна людина, яка зайнята  буденними справами, але по мірі  проходження сцен роману маска  спадає і ми бачимо справжнього  Кирилова - людину, що бачить себе  персонажем "комедії природи" (Ф.М.Достоєвський). Будучи не в  змозі миритися з таким станом  речей, відчуваючи абсурдність  власного існування він заявляє  "Я вбиваю себе, щоб показати  непокірність і нову страшну  свободу свою". Відчуваючи необхідність  існування Бога, він, водночас  знає, що Бога немає. Тут і  криється таємниця його смертельної  гри - він хоче вбити себе, пише  А.Камю, щоб самому стати Богом.  Кирилов вбачає атрибутом свого  божества свавілля. Стати Богом,  це для Кирилова, бути вільним  на землі, а не слугувати  безсмертній істоті.

   Близькими  до думок Ф.М.Достоєвського є  ідеї Ж.-П.Сартра про людське  прагнення досягти "тотальності  - синтезу" "в собі і для  себе" буття, тобто прагнення  стати абсолютом - Богом, на  що вказують людський вибір  і свобода. Смертельна гра Кирилова  і є тією межовою ситуацією,  де на думку К. Ясперса, нарешті  стає можливим підхід до трансценденції. Кирилов вбиває себе, але навіть  дивлячись в очі смерті продовжує  грати - намагається намалювати  пику, що показує "їм" язика  і незважаючи на грандіозний  поєдинок з Богом, він так  і залишився по дитячому простодушним.

   Інші  персонажі Ф.М.Достоєвського зображені  А.Камю теж як люди - маски. Ставрогін  веде "іронічне" життя, Іван  носить в собі думку, що "все  дозволено". Всі вони носії  абсурдного світу майстерно зображеного  Ф.М.Достоєвським. Але, на думку  А.Камю, останні сторінки останнього  роману російського романіста  засвідчують поразку названих  персонажів. А.Камю називає творчість  Ф.М.Достоєвського творчістю в  світлотіні, в якій битва людини  зі своїми надіями вимальовується  ще більш випукло, ніж при  денному світлі.

   В  свій час Ф.НІцше написав, що  мистецтво необхідно для того, щоб не померти від істини. Яку ж істину бачить А.Камю - життя сповнене абсурду і  смерть, як фінал життєвої драми.  Тому мистецтво для А.Камю це  та захоплююча гра, яка водночас  звільняє людський дух і дисциплінує  його волю, робить ясним розум  людини і створює ілюзію, є  бунтом людини проти власної  долі і свідченням її гідності.

   Людина - господар світу, пише А.Камю, і призначення його думки не  в тім, зректися себе, а втім, щоб спалахнути розсипом образів.

   Творчість,  для якої немає суттєвого значення - чи працюєш ти розуміючи, що  у створеного тобою немає майбутнього,  чи твориш навіки, А.Камю розумів  як гру, що робить абсурдне  існування більш наповненим.

   Своє  ессе А.Камю закінчує оповіданням  про Сизифа. Його доля і справді  справляє гнітюче враження. Але  ж мільйони людей несуть також  тяжкі пута і не відчувають  абсурдності свого існування.  Та не в тім трагічність  ситуації, а в тім, що Сизиф  (за Гомером) людина мудра. А,  що може бути гіршим для  такої людини, як не усвідомлення  нескінченності своєї тупої, безглуздої  праці.

   Камінь - символ абсурдної долі, якою  наказали Сизифа боги, зігравши  з ним злий жарт. Перемогти  цей камінь - означає усвідомити  себе господарем власної долі  і, навпаки, - камінь перемагає,  коли людина відчуває тугу  за щастям земним. Використовуючи  спортивну термінологію - поразка, перемога, нагорода, зображуючи картину екзистенційної гри - змагання людини з долею, трансцендентним. А.Камю ще раз підкреслює атональний характер своєї філософії абсурду.

   Отже, виходячи з результатів дослідження,  можна зробити висновок, що гра,  як феномен, присутня в творчості  А.Камю і виявлена як:

   1. Функція  образного втілення.

   2. Екзистенційне  парі (дуель).

   3. Метафізичне  атональне дійство.

   4. Театральне  видовище;

   5. Мистецтво  - гра.

   Слід  зауважити, що погоджуючись з  думкою Я.М.Білика про те, що  А.Камю використовував в своїй  творчості переважно квазіігрові  конструкції, ми звертаємо увагу  саме на атональність філософії  французького екзистенціаліста, з  її тяжінням до боротьби, протистояння, змагальності, які за аргументацією  Й.Гейзінги, і є одним із основних  і характерних ознак гри. Звичайно  помітно намагання А.Камю надати  ігрового забарвлення феноменам,  які, насправді, грою не являються,  але не можна заперечувати, що  ігрова і спортивна атрибутика  ніби підкреслює атональний характер  творчості французького мислителя.  Метафоричність стилю, екзистенційне  парі (дуель), театральне видовище, мистецтво  - гра - це саме ті речі, які,  підкоряючись головній інтенції  А.Камю протистояння долі, смерті, фатуму, часу створюють картину  грандіозної метафізичної гри  - агону, де людина, звільняючись  від пут гайдеггерівського "das Man", розкривається у власній  екзистенційній можливості і  набуває, за словами Ф.Ніцше,  тієї священної серйозності, якою  вона володіла в дитинстві,  в грі.