Проблема людини у філосоії Григорія Сковороди

Філософ розумів, що кожний повинен іти своєю дорогою, але до однієї мети – знайти себе. Своє ж завдання він бачив у тім, щоб своїм життям відповідати своїй філософії: «Цей суд наш безсумнівно підтверджуємо таким же житієм нашим перед людьми» (там же. С. 139). Тому важко погодитися, наприклад, зі Шпетом (Див.: Шпет Г. Г. Нарис розвитку російської філософії. // Тв. М., 1989), що бачить у Сковороді тільки мораліста. Яскраво виражений символізм його навчання, уперше проаналізований Эрном, показує Сковороду глибоким мислителем із сильною інтуїцією, але без адекватних філософських засобів, яких не було ще в російської філософії.

Отже, перша позиція відносини емпіричної людини до емпіричного світу – переживання його як надії. Світ такий, якої людина його переживає. Сковорода не думає, що світ треба міняти, тому що  впевнено, що людина вільна від світу по своїй природі, тільки не знає цього. Звідси й борг людини – довідатися про свою волю від зовнішнього світу.

Друга позиція, що може бути виділена в навчанні Сковороди про емпіричну людину, – людська діяльність. У цьому зв'язку філософ міркує про вола, розум і душ. Душу є передчуття внутрішньої людини, вічної його ідеї, вона головне в людині: «Що користі придбати цілого Всесвіту володіння, а душу втратити?» (Сковорода Г. С. Указ. тв. Т. 1. С. 341). І Сковорода порушує питання про щиросердечне й тілесне здоров'я: «Тілесне здоров'я не що інше є, як рівновага й згода вогню, води, повітря й землі, а втихомирення її думок, що бунтують, є здоров'я душі й життя вічна » (там же. С. 335). Тут виникає у філософа проблема волі й розуму, їхньої згоди як умови щиросердечного здоров'я. У світі емпіричному вони розірвані й протистоять один одному: «Не маємо в собі цілої людини». Філософ приводить притчу про світлоокий розум, що не має ні рук, ні ніг, і «сильному ногами» сліпому – волі: «...із двох людей складений один... без усякого змішання, але й без поділу, взаємно службовців» (там же. С. 317). Так бачить Сковорода відносини розуму й волі: неслитність і неподільність, тільки при такому відношенні вони можуть зберегти здоров'я душі. Воля й розум в основі своєї єдиний: розум діяльний, а воля розумна. Дорога людини до єдності волі й розуму є його особиста інтимна історія, повна напруженого драматичного змісту. Вона, відповідно до Сковороди, визначається містичною метою й у житті людини розкривається покликанням, у якому він знаходить себе.

І, нарешті, третя позиція відносини емпіричної людини до навколишнього його світу може бути позначена як відповідальність людини за діяльність його у світі й за ті почуття, яким він надає перевагу у цьому світі випробовувати. Це відповідальність, насамперед перед самим собою. Відповідальність за те, де людина шукає собі міру – у предметах зовнішнього миру або у «втісі» марних бажань і знаходженні щиросердечного миру, а разом з ним волі від миру зовнішнього. Тільки таку волю, по думці Сковороди, може знайти людина, що повинен здійснити ідею Бога, осягаючи божу волю як свою, у чому й знаходить внутрішню людину. Ідея волі від світу – це ідея волі від тлени, від смерті, це ідея воскресіння й загального перетворення, що згодом виявить себе в софійному ідеалізмі Соловйова. Таким чином, відповідальність людини перед собою, по суті, виявляється відповідальністю перед Богом, з яким людина порівняємо.

Крім того, людина несе відповідальність і перед іншими людьми за ті почуття й настрої, які він переживає й культивує. Сковорода говорить про виховання, про те, що в дитині в першу чергу необхідно виховувати почуття подяки, на якій «ґрунтується світ серцевий, ясне спокій і необуримість волі» (там же. Т. 2. С. 114). У людині вічно борються два серця – ангельське і сатанинське, уважає філософ, і виховання повинне допомогти в цій боротьбі. «Виховання минає від природи, що вливає в серце насіння благої волі, так помалу, без перешкод зрісши, самовільно й добровільно робимо все те, що свято й завгодно є перед Богом і людьми» (там же). Почуття подяки, виховане в людині, обертає все в благо, у всьому знаходить радість і достаток. Це почуття, відповідно до Сковороди, є вихідним змістом волі: «...невдячна воля – ключ пекельних мучень, вдячна ж воля є всіх радостей рай» (там же. С. 116). Таким чином, вважає філософ, виховання почуттів визначає для людини світ щасливим або нещасливим.

Концепція Сковороди – це концепція християнська. Вона цінністно визначена: щастя як гармонія мікрокосму й макрокосму диктується божественною природою обох світів. Щастя для Сковороди – це сенс життя й повнота, це «ціла людина», гармонічний і серцевий. Сковороді близьке навчання Эпікура про задоволення як граничному взаємопроникненні почуттєвої й розумної областей людської свідомості. Але для російського філософа самодостатність людини, тобто  знаходження їм себе, своєї внутрішньої людини, є виконання думки Бога про нього: «Всі справи його у вірі, віра в істині, істина у вічності, вічність у нетлінні, нетління на початку, початок у Богу» (там же. С. 20). Тільки тоді «світ відчиняє думкам твоїм храм спокою, одягає душу твою одягом веселощів, насичує пшенична туку й затверджує серце» (там же. С. 95).

Таким чином, міркуючи про людину, Сковорода приходить до навчання про світ, по-перше, по-друге, до розуміння природи людини, і, нарешті, по-третє, до розуміння природи людського життя. Тим самим він уперше в історії російської філософії формує область міркувань про людину, його ідентичності собі в часі, про сутність людини, про сенс життя й т.д., словом, формує коло антропологічних проблем.

Погляд його на людину як на особливу цілісність, пошук єдності цілісності духовне й тілесної, розуміння самопізнання як безпосередньої даності свідомості почуттєвого й духовного досвіду визначили значення філософії Сковороди в історії росіянці думки. У російській культурі він виступає як мудрець, учитель життя, а не як учений, що прагне пояснити явища зовнішнього й внутрішнього світу. Григорій Савич Сковорода, що не опублікував при житті своїх добутків, що не залишив учнів, не зробив прямого впливу на розвиток російської філософської думки. Але його думки не залишилися непоміченими, «в особі Сковороди російська думка робить якийсь значний поворот, приймає якесь основне рішення, бере напрямок, якого більше не залишає» (Эрн В. Ф. Указ. тв. С. 135).

Читаючи А. С. Хомякова про віру як живознании й спорідненості, ми чуємо Сковороду, читаючи П. Д. Юркевича про серце як цілісному початку щиросердечного життя, ми не можемо не згадати Сковороду. І, нарешті, з вершин філософської творчості В. С. Соловйова ми, напевно, уперше адекватно оцінюємо геніальні інтуїції цього великого мислителя. Неможливо говорити про впливи або запозичення, оскільки вперше більш-менш повністю твору Сковороди були опубліковані до сторіччя від дня смерті, в 1894 році, коли російська філософія вже відбулася у своїх специфічних принципових рисах, що відрізняють її як самобутнє явище від західної філософської традиції. Ми можемо тільки погодитися з В. Ф. Эрном у тім, що «Сковорода коштує в самого порога росіянці думки. Він перший творчо починає те, що потім геніально росте і множиться й цвіте... Сковорода має специфічну принадність примітива, чари з'єднання геніальності з наївною й цнотливою скутістю культурних форм».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

 

З української літератури

 

На тему: Проблема людини у філософії Г. С. Сковороди

 

 

 

 

Виконав: Мельник Марк,

учень V(9)-A класу

 

Прийняла: Варвара Полікарпівна

Гудзикевич,

Вчитель української мови та літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Криворізька тернівська гімназія

- 2005 -