Проблема методу пізнання. Емпіризм і раціоналізм

Інше розуміння субстанції ми знаходимо у Спінози, що у своїй "Етиці" приділяє значну увагу цій проблемі. Спіноза вважає, що не може існувати двох субстанцій. Субстанція може бути тільки одна, оскільки вона містить у собі всю повноту буття, вона вічна в часі і не обмежена в просторі. Поруч із субстанцією не може бути нічого іншого.

Спіноза спростовує подвійність Декарта  й у першому і в другому  значенні. Бог і природа, на думку  Спінози, збігаються, це одне й те саме. Бог не створював природу, вона вічна. Спіноза розвиває послідовно пантеїстичну позицію, ототожнюючи природу і  Бога, за що і піддавався гонінням з  боку іудаїстської і християнської  церков. Заперечує він і декартовий поділ субстанції на тілесну і  мислячу. Протяжність і мислення є не двома субстанціями, а атрибутами (атрибут - невід'ємна властивість, сутність субстанції) єдиної субстанції. Субстанція взагалі має нескінченну кількість  атрибутів, і пізнати їх усі ми ніколи не зможемо (інакше ми б визначили  Бога), але нам досить знати два  зазначені атрибути, що дають можливість нам знати субстанцію і судити про неї, хоча наше знання і буде обмеженим. Безпосередньо субстанція нам дана у вигляді модусів, тобто  конкретних речей і розумових  процесів. Модус - це те, "що існує  в іншому і уявляється через це інше" [1, с. 351].

Характерною рисою розуміння субстанції Спінозою є розуміння її як постійної і незмінної. Рух є лише модусом субстанції, а не її атрибутом. При цьому рух Спіноза розуміє лише як механічний рух. У світі діє необхідність і відсутня випадковість. "У природі речей немає нічого випадкового, але усе визначено до існування і діє відомим способом через необхідність божественної природи..." [1, с. 357].

Лейбніц у полеміці зі Спінозою й іншими філософами розробляє своє розуміння  субстанції. Субстанцією Лейбніц  називає монади - "істинні атоми  природи", "елементи речей". Монади являють собою найпростіші, далі неподільні метафізичні частки. Метафізичні тому, що вони не мають довжини і не знаходяться в просторі. Вони є центром діючої сили, духовною субстанцією, що безперервно змінюється, не виникають і не знищуються природним шляхом, є неповторними і не впливають одна на одну. Монади створені Богом, і гармонія монад так само встановлена ним, тому існує кореляція між душевними і тілесними станами. Вони в різному ступені мають свідомість, тому існує ієрархія монад. Є прості, або голі, монади, що мають лише неясні уявлення і лежать в основі неорганічної природи, монади-душі, що мають відчуття і уявлення, і монади-духи, що є основою розумних істот. Головна відмінність розуміння субстанції Лейбніцем від її розуміння Спінозою полягає у двох моментах: у Лейбніца субстанція множинна, у той час як у Спінози вона єдина; у Лейбніца вона активна, здатна до самозмінювання і розвитку, а у Спінози вона пасивна, здатна тільки до механічного руху.

Вчення  про людину і суспільство

Філософія Нового часу формує нове уявлення про  людину і суспільство. Уже Бекон  і Декарт закладають основи, а англійські філософи, насамперед Гоббс і Локк, економісти А. Сміт і Д. Рікардо, французькі філософи-просвітителі (Вольтер, Монтеск'є, Гельвецій, Руссо й ін.) завершили  формування нової парадигми в  розуміння людини і суспільства, що і сьогодні визначає наше бачення  цих проблем.

Раніше уже вказувалося, що філософія Нового часу розуміє пізнавальний процес як об'єкт-суб'єктне відношення, де суб'єктом є індивід, тим самим усуває з цього процесу й античний логос, і християнського Бога. Перше правило методу Декарта мірилом істинності знання визначає людину, ясність її розуму, а успіх її практичної діяльності ставить у пряму залежність від її знань. Таким чином, хоча у філософській системі Декарта Богові відведена значна роль і він виступає творцем і гарантом існування світу й інших людей, Бог, власне кажучи, виключений із життя людини і її діяльності, він виноситься за дужки. Декарт поклав початок тій ситуації, про яку Ніцше наприкінці XIX століття скаже: "Бог помер. Ми самі його вбили".

Але філософія Нового часу по-новому бачить місце і роль людини не тільки в  пізнавальному процесі, але й  у житті суспільства взагалі. Основні положення філософії  Нового часу щодо людини зводяться  до такого: "За своєю природою люди добрі. Метою їхнього життя є  добробут у цьому світі, а не блаженство в загробному світі. Цієї мети можуть досягти самі люди за допомогою науки ("знання - сила"). Найбільшими перешкодами  тут є неуцтво, марновірство і  нетерпимість. Стаючи більш освіченою, людина автоматично стає більш моральною. Отже, світ за допомогою освіти буде рухатися вперед...

Розум мають усі, а не тільки обрані, тобто  привілейовані. Природне право захищає  права індивіда (від станових привілеїв  і тиранії)

Предметом моральної теорії є освічений  особистий інтерес: кожний шукає  і повинен шукати найкраще для  самого себе.

Соціологічна  теза про гармонію особистих інтересів  полягає в тому, що "боротьба кожного  за його особистий інтерес повинна  сприяти загальному добробуту" [4, с. 395-396].

Таким чином, відповідно до нового світогляду людина сама є творцем своєї долі. Маючи почуття і розум, вона здатна пізнати закони світобудови і  свою власну постійну природу і на основі знання, науки побудувати справедливе  суспільство, у якому всі люди будуть рівними, не буде станового розподілу, буде забезпечене право власності  і свобода особистості.

Держава у своєму виникненні має суто земні, природні причини. Найбільш широко розповсюдженою теорією держави у філософії  Нового часу стала теорія "суспільного  договору", розроблена англійськими філософами Гоббсом і Локком і  французьким філософом Руссо. На думку цих мислителів, у природному своєму стані суспільство характеризується відсутністю держави. Таким чином, філософія Нового часу пориває з  античною традицією, що ототожнює суспільство  і державу. У природному стані  всі люди були рівними і вільними, тому що "природа створила всіх людей  рівними щодо фізичних і розумових  здібностей..." [1, с. 334]. У цьому  згодні всі три філософи. Але в  розумінні причин виникнення держави  їхні погляди розходяться.

На  думку Гоббса, у природному стані, "...поки люди живуть без загальної  влади, що тримає всіх їх у страху, вони знаходяться в тому стані, що називається  війною, і саме в стані війни  всіх проти всіх" [1, с. 335]. Там немає  поняття справедливого і несправедливого, адже там немає закону, ніхто не може гарантувати безпеки, а всі  люди прагнуть до самозбереження. Тому люди уклали договір, відповідно до якого  вони наділили одну людину або зібрання людей бути їхніми представниками й  уповноважили їх керувати собою в  обмін на забезпечення безпеки, збереження миру і загального захисту.

Локк, на відміну від Гоббса, не вважає, що в природному стані йде війна  всіх проти всіх. І перехід до держави відбувається не через страх  людей за своє життя, а тому що люди починають розуміти, що в політично  організованому суспільстві їхні права  і, насамперед, право на приватну власність  і безпеку будуть гарантовані  в більшому ступені, ніж у природному стані. Держава, на думку Локка, повинна  підтримувати порядок і захищати приватну власність, але не втручатися в господарську діяльність і торгівлю, де панує приватний інтерес. Локк по праву вважається основоположником ідеології лібералізму, що зводить  роль держави до ролі "нічного  сторожа".

На  думку Руссо, у природному стані, поки люди не навчилися землеробству й обробці металів, вони жили "вільними, здоровими, добрими і щасливими". Але в міру поділу праці виникають  приватна власність і розходження  інтересів, виникає суспільна нерівність. У цих умовах багаті пропонують бідним укласти договір, покликаний бути запорукою  миру і справедливості. Таким чином, була створена держава, що поступово  відокремлюється від суспільства, перетворюється в узурпатора влади, що зневажає закон. Але Руссо, на відміну від Гоббса і Локка, стоїть на позиції народного суверенітету і тому вважає, що народ має право скинути правителя, якщо він не служить його інтересам. Суверенітет народу є невідчужуваним.

У XVIII столітті французьким політичним теоретиком Шарлем-Луї Монтеск'є (1689-1755) був сформульований один із найважливіших принципів побудови держави, що і сьогодні лежить в основі всіх цивілізованих держав і виступає одним із показників демократичності держави - принцип поділу влади. На думку Монтеск'є, оскільки будь-яка влада прагне до абсолютизму, необхідно, щоб три види державної влади - законодавча, виконавча і судова були відносно самостійними. Тоді кожна буде виступати противагою до двох інших і це буде перешкоджати концентрації політичної влади в якомусь одному з органів держави.