Проблема щастя у філософії Г.С. Сковороди

 

Міністерство  освіти і науки України

Харківський національний педагогічний університет

імені Г.С. Сковороди

 

 

Кафедра філософії

 

 

 

 

 

 

 

 

ІНДЗ на тему

«Проблема щастя у філософії Г.С. Сковороди»

 

 

 

                                   

 

 

 

                                                     Виконала студентка 21 у/н.п.з.р. групи

                                                     українського мовно-літературного 

                                                 факультету ім. Г.Ф.Квітки-Основ’яненка

                                                     Чернятiна Тетяна Володимирiвна

 

                                                     Науковий керівник – канд. філософ. наук,

                                                     професор Єфімець О.П.

 

 

 

 

Харкiв – 2013

 

Змiст

 

 

Вступ……………………………………………………………3 – 6

 

1. Життєвий шлях фiлософа Г.Сковороди………………...4 – 9
2. Вчення Сковороди про загальне щастя………………..10 – 14
3. «Сроднiсть» («сродна» праця) як джерело щастя…….15 – 16
4. Теорiя себепiзнання – основа щастя……………….......17 – 18 
5. Фiлософiя радостi як складова щастя.............................19 – 20

 

                     Висновок……………………………………………………….21 – 22

 

                     Список використаної лiтератури……………………………..23 – 24

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Григорiй Савич Сковорода посiдає унiкальне мiсце в iсторії української культури. Вiн, у повному розумiннi слова, — учитель життя, який на особистому викладi показав сучасникам гiдний його зразок. Водночас, багатогранна творча натура мислителя втiлює квiнтесенцiю і найвищий злiт української бароково-просвiтницької культури XVII-XVIII cтолiть.

Звернення до фiлософської спадщини Г. Сковороди – це обʼєктивна проблема часу, що вимагає повноти у її висвiтленнi. Фiлософiя Г. Сковороди особливо на сьогоднi набуває актуальностi, адже це не лише оригiнальний тип фiлософського мислення, це спроба дати вiдповiдi на реальнi питання, що пронизують життя людини.

Дослiдження обраної тематики актуальне тому, що на межi сковородинiвської етики, онтологiї і гносеології, себто у питаннi про природу щастя, в усiй його суперечливостi кристалiзується та проблематика, яка зберiгає неперервний звʼязок фiлософствування Г. Сковороди з античною та середньовiчною епiстемами, і водночас включає його у контекстi iсторії iдей XVIII столiття. Саме тому питання про розумiння і тлумачення щастя в дiалогах Г. Сковороди дозволяє нам не лише вписати його до кола тієї чи iншої «фiлософії», помiстити його думку в те чи iнше контекстуальне оточення, але й вiдстежити «як?», «де?», «коли?» і «яким чином?» антична, християнсько-середньовiчна і захiдноєвропейська мислительськi традиції переплiтаються і переосмислюються на просторi розгортання української філософської думки, що диктує граничну необхiднiсть його якнайглибшого дослiдження.

Також однiєю з причин актуальностi дослiдження є те, що всi спроби iсторiї фiлософії залишатися наукою про факти, мають своїм наслiдком те, що знову і знову робиться висновок, що єдиними достовiрними iсторико-фiлософськими фактами ємвкрай недостовiрнi фiлософськi проблеми. Через це успiшнiсть реконструкцiї гносеологiчних поглядiв Г. Сковороди багато в чому залежить вiд успiшностi реконструкції внутрiшньої структури самої проблеми щастя.

Потрiбно зауважити, що ареною цiєї полемiки стала не лише фiлософiя Г.Сковороди, але й його особисте життя, перетворене ним самим в один iз найзагадковiших і найбiльш захоплюючих фiлософських текстiв нашої культури.

Про важливе мiсце у фiлософськiй думцi Г.Сковороди проблем морального добра і зла, самопiзнання, а також проблем свободи і щастя, свiдчать насамперед писемнi джерела.

Фiлософське вчення Г.Сковороди, його iдейний змiст були обʼєктом і предметом вивчення багатьох поколiнь учених рiзних країн. Численнi дослiдники намагалися зʼясувати також теоретичнi засади його творчостi, серед них, насамперед, О.Єфiмець, Д.Чижевський, Л.Ушкалов,  Д.Багалiй, Ю.Барабаш, В.Барка, В.Горський, Г.Данилевський, В.Ерн, І.Табачковський, І.Доценко та iншi.

Можна констатувати, що протягом понад столiтньої історії вивчення спадщини Г.Сковороди зроблено немало. В основному зʼясовано лінії чи ідеї, що повʼязують українського мислителя з античною фiлософiєю, насамперед вченням Сократа, Платона, Арiстотеля, Епiкура, Цiцерона, Плутарха, а також Горацiя, Овiдiя, Вергiлiя, неоплатонiкiв та пiфагорiйцiв [ І.Іваньо, М.Кошуба, Д.Кирик, М.Рогович, Л.Ушкалов, В.Романець].

Зʼясуванням ставлення  Г.Сковороди до Біблiї визначено його ставлення до традиції християнської культури [І.Гарник, М.Кубаєвський, В.Нiчик, Я.Стратiй, В.Шаян, В.Шинкарук]. Творчiсть Г.Сковороди осмислюється в контекстi сучасної йому культури українського бароко [Л.Ушкалов, Д.Чижевський], захiдноєвропейських традицiй, зокрема представленої вченням нiмецьких мiстикiв та романтикiв [Д.Чижевський], а також на фонi фiлософії та науки Нового часу [Н.Уткiна].

В останнi три десятилiття досягнуто плiдних результатiв у вивченнi звʼязкiв творчостi Г.Сковороди з культурою Київської Русi, а також вiдношення iдей мислителя до фiлософiї професорiв Києво-Могилянської академії. Цiй проблемi присвяченi передусiм працi І.Іваня, В.Горського, В.Нiчик, Л.Стратiй, В.Литвинова, І.Захари, М.Кашуби та iн.

Фiлософськi погляди Г.Сковороди осмисленi та глибоко розкритi у працях Д.І.Багалiя, Ю.Я.Барабашова, М.С.Возняка, Д.Козiя, П.І.Житецького, І.В.Іваньо, О.М.Марченка, І.Стогнiя, В.П.Петрова, Л.В.Ушкалова, Д.І.Чижевського, В.І.Шинкарука та iн.

Грунтовний аналiз проблем, повʼязаних з давнiстю у творчостi Г.Сковороди, останнiм часом здiйснили М.Братасюк, І.Захара, М.Сич, Т.Силаєва, М.Скринник.

Специфiку людської дiяльностi, основи творчої, “сродної” працi у фiлософiї мислителя аналiзували Г.І.Волинка, Г.А.Каплан, Б.Кульчицький, Ф.М.Медвiдь, Л.Рижак, М.Сич та iн.

Питання «фiлософiї серця», якi знайшли своє вiдображення у фiлософiї П.Д.Юркевича, В.С.Соловйова, В.В.Зеньковського,С.Л.Франка та iн., справили значний вплив на розвиток суспiльно-полiтичної та фiлософської думки України.

Метою дослiдження є цiлicна iсторико-флософська теоретична реконструкцiя поглядiв Г.Сковороди на проблему щастя людини.

Реалiзацiя поставленої мети здiйснюється через розвʼязання таких конкретних завдань:

              –  дослiдити проблему загального щастя в життi людини

              –  розкрити суть концепцiї «сродної працi»

              –  виявити етико-фiлософський змiст проблеми самопiзнання

              – проаналiзувати фiлософiю радостi як один iз складникiв щастя людини.

Обʼєктом дослiдження є творча спадщина Г.Сковороди.

Предметом дослiдження є фiлософiя щастя Г.Сковороди.

Методологiчнi пiдходи, якi були використанi:

                 –

                 –

                 –

             

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Життєвий шлях фiлософа Г.Сковороди

 

Григорій Сковорода  – один з найбільших і найзагадковіших  християнських філософів світу. Колись давно, ще на початку 1930-х років, видатний український мислитель  Дмитро Чижевський, той самий, що його Ганс-Георг Гадамер не без підстав порівнював із Ляйбніцем, писав: «Може, ні про одного філософа у світі не висловлено таких розбіжних думок, як про Сковороду. Тепер є не менше, ніж 250 великих та малих праць, присвячених Сковороді, який, як це загально визнано, – є найцікавіша постать історії українського духу. В цих працях – можна сказати без перебільшення – висловлено, напевне, не менше, ніж 250 різних поглядів на Сковороду…».  А сьогодні важко навіть перерахувати, скільки тих «великих та малих праць» про Сковороду з’явилося по всіх усюдах: і в Україні, і в Австрії, Австралії, Англії, Бразилії, Вірменії, Грузії, Іспанії, Італії, Канаді, Молдові, Німеччині, Польщі, Росії, Румунії, Сербії, Словаччині, США, Угорщині, Фінляндії, Франції, Чехії… Зрештою, одне таки можна стверджувати напевно: число присвячених Сковороді праць уже давно перевалило за п’ять тисяч. І в тих працях – сила-силенна різних спостережень, присудів, тлумачень… Григорій Сковорода бентежить уми своєю глибиною та незбагненністю.

Мандрiвний поет i вчитель мудростi, шукач особистого шляху осягнення божества, iстинного сенсу буття людини – все це створює образ оригiнального мислителя, який посiдає видатне мiсце в iсторiї української i свiтової  духовної культури. Народився Г. С. Сковорода 3 грудня 1722 р. у простiй козацькiй сiм’ї в с. Чорнухи на Полтавщинi. Зважаючи на те, що вiн з дитинства виявив  «нахил до богопочитання» та «охоту до науки», дванадцятирiчного Григорiя було вiддано у навчання до Києво-Могилянської академiї.

Здобувши в академії добре знання мов, античної та світової культури, Сковорода обрав свій напрям і спосіб філософування, які не перебували у руслі науки про зовнішній  світ і суспільну діяльність, а  мали на меті моральне удосконалення  та духовний поступ людської особистості, її власний вільний вибір, виховання долі. Тому формою викладу етико-антропософського вчення Сковороди був не академічний трактат, а байки, вірші, притчі, діалоги.

За неабиякі музичні  здібності сковороду було запрошено  до придворної капели імператриці Єлизавети в Санкт-Петербург (1742-1744 рр.). З 1750 по 1753 рр. перебував у складі Токайської дипломатичної комісії в Угорщині. Деякий час Сковорода вчителював у Переяславському та Харківському колегіумах, а також був домашнім вихователем у маєтках поміщиків.

Де б не був Сковорода, він завжди до себе привертав увагу  оригінальним складом думок і  способом думок. Сковорода, поет і музикант, знавець латинської, грецької, давньоєврейської та кількох сучасних мов, «любитель  Святої Біблії», одягався просто, спав не більше чотирьох годин, вставав до світанку, ходив пішки за місто, був завжди веселий, бадьорий, шанобливий, з усього виводив мораль, друзів обирав по серцю їх, мав «побожність без марновірства, вченість без чванливості». Після 1768 р. до смерті був мандрівним філософом. Помер Сковорода в маєтку одного з своїх друзів у с. Іванівці (нині – Сковородинівка) поблизу Харкова 9 листопада 1794 р., залишивши після себе, крім рукописів, легенди та перекази. Розповідали, що нібито він пішки пройшов усю Європу, нібито втік з власного вінчання, нібито мав дар пророцтва  та ін. На могилі філософа викарбовано: «Світ ловив мене, та не спіймав». «Представя себе совесть слабих, немощь верующих и любов христианскую, исполнил все по уставу обрядному и скончался» [6, 531].

Так закiнчилось велике i тяжке, але разом з тим прекрасне за своїми високими цiлями, кришталево чисте життя видатного мислителя ХVIII ст. Сковороди, яке було до кiнця вiддане справi служiння простому народу. Життя мандрiвного фiлософа було великим подвигом i яскравим виявом його глибокого гуманiзму i патрiотизму.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вчення Сковороди про загальне щастя

 

Проблема загального щастя привертала увагу Сковороди вже в раннiй перiод його творчої діяльності і залишилася в центрі уваги протягом всього його життя. У постановці і розв’язаннi iнших теоретичних проблем вiн вiдштовхувався вiд проблеми загального щастя. Ось чому в нашого фiлософа категорiя щастя виявилася найбiльше розробленою.

Сковорода належав до числа прогресивних мислителiв минулого, якi, вiдображаючи одвiчнi мрiї народу про загальне щастя, намагались у своїх творах дати вiдповiдi на питання: в чому полягає справжнє щастя I якими шляхами його можна досягти. Погляди мислителя на щастя формувалися пiд впливом Ф. Прокоповича i особливо етики Епiкура, а також уявлень простого народу про щастя, що знайшли вiдображення у фольклорi. Але Сковорода знайшов своє, оригiнальне розв’язання проблеми загального щастя у Сковороди.

У постановцi i розв’язаннi проблеми щастя у Сковороди помiтна еволюцiя, яка йщла в напрямку подолання абстрактностi, характерної для раннього перiоду його творчої дiяльностi, та посилення тенденцiї до вирiшення цiєї проблеми на реалістичнiй основi у зрiлий перiод. Якщо спочатку фiлософ розглядав цю проблему лише в моральному планi, то згодом вiн акцентує свою увагу на соцiальному аспектi цієї проблеми. Мислитель уже пов’язує проблему щастя з теорiєю «сродностi» та iз своїм соцiальним iдеалом. Таким чином, у нього проявилась тенденцiя перенести вирiшення проблеми щастя iз чисто моральної сфери в соцiальну i розв’язати її не лише моральними засобами, але й шляхом перебудови суспiльних вiдносин на основi «сродної» працi.

Сковорода твердив, що щастя є найвищим «пренужнейшим и любезнейшим  для всех» благом. Вiн писав: «Нет слаже для человека и нет нужнее, как щастiе» [6, 14]. Український мислитель, як i всi гуманiсти, визнавав, що прагнення людини до щастя загальне i що право на щастя мають усi люди без винятку.

Найбiльш загальну причину нещасливого життя людей Сковорода вбачав у їх безпорадностi, в нерозумiннi того, в чому полягає справжнє щастя i якими шляхами його можна досягти. «Источником нещастiя,– писав вiн,– есть нам наше безсоветiе: оно-то нас пленяет, представляя горкое сладким, а сладкое горким» [6, 215]. Людина на вiдмiну вiд тварини має розум i свободу волi. Щоб створити щасливе життя, вона повинна пiзнати закон свого щастя. Фiлософ розглядав самопiзнання не лише як необхiдну умову досягнення щасливого життя, але й  як мету i сам змiст щастя.

Сковорода вважав, що знання повинне  стояти на чолi щасливого життя, воно мусить вiдкрити «iсту» (суть) щастя i вказати шляхи його здiйснення. Але щасливе життя може бути досягнуте лише в союзi знання i доброчесностi, якi фiлософ образно називав двома крилами, без допомоги яких людина не зможе досягнути завiтної мети.