Середні віки

1.1. Основні особливості східного типу філософствування

Філософія, як особливий спосіб духовного освоєння людиною світу, виникла в VII-VI ст. до н.е. майже одночасно в декількох вогнищах культури: на сході в Китаї і Індії; на Заході в Древній Греції. І відразу ж ясно позначилися два своєрідних типи фі- лософського мислення. Незважаючи на те, що зв'язок між східною і західною філософією і наукою ніколи не рвався, специфічні особливості вирішення основних світоглядних проблем зберігаються на Сході і Заході дотепер (дивись таблицю 2).

2.   Джерела та напрямки  філософської думки Стародавньої   Індії

Найперші паростки філософської думки  давньосхідної та давньогрецької філософії виникають практично одночасно, але існує давня традиція починати історію філософії саме зі Сходу. Чим це можна пояснити?По-перше, тим, що східна філософія була значно тісніше переплетена із іншими сферами життя та духовної діяльності суспільства - із міфологією, релігією, магією, певними традиціями та обрядами; звертаючись до перших кроків давньосхідної філософської думки, ми знаходимо її у процесі формування, що дозволяє краще зрозуміти природу філософської рефлексії.По-друге, філософська думка Стародавнього Сходу спиралась, як вже вказувалося, на деякі попередні традиційні тексти та канонічні духовні джерела, і в цьому сенсі вона сягала своїм корінням значно далі, ніж антична. Тобто, тут ми маємо можливість "зазирнути" у досить віддалені глибини людської ментальності, побачити якісь первинні зародки людської раціональності

Відомо, що найдавнішими цивілізаціями, дослідженими сьогодні наукою, були Шумер  та Стародавній Єгипет; знайомство з їх духовною спадщиною дозволяє стверджувати, що саме тут вже були присутні деякі найперші філософеми, тобто зародки майбутніх філософських ідей та концепцій. Зокрема, в Шумері вже існувала перша відома нам  універсальна класифікація світових стихій (небо, гроза, вода, земля), у відповідність  яким були поставлені боги, властивості  людини та характеристики держави. Окрім  того, знаменитий епос про шумерського  царя Гільгачеша чи не вперше з надзвичайною гостротою та емоційністю змальовує почуття людини, яка раптом просякнулася думкою про неминучість смерті.

В Стародавньому Єгипті важливу  роль відігравав міф про Осиріса — бога, що вмирав та воскресав, а також існували уявлення про неодномірність людського єства. Проте, як вже було сказано, це були лише перші паростки філософської думки. Значно далі вона пішла в Стародавній Індії та Стародавньому Китаї.

Зародки філософського мислення Індії  сягають у глибоку давнину (середина І тис. до Р. X.).

Канонічним духовним джерелом Стародавньої Індії є "Веди" (із їх назвою споріднено наше слово "відати", "знати"), записані на листях пальми приблизно за 1.5 тис. років до Р. X. До "Вед" входять міфи, розповіді про предків. богів, гімни, заклинання і т. ін. Сюди входять також і певні тлумачення давніх світоглядних уявлень. З філософського погляду найцікавішими є тексти під назвою "Упанішади" (від слова "сидіти поруч"; мається на увазі - поруч з учителем, тобто це тексти-пояснення таємних знань, що містяться в основних текстах "Вед" - сам хітах).

Упанішади містять

*найдавніші версії виникнення світу, серед яких важливе значення мали:виникнення світу із яйця (ідея про самозародження всього, осмисленого в якості живого);

*виникнення світу внаслідок глибокого самозосередження (тапасу) первинного духу;виникнення світу внаслідок жертвопринесення (ідея, згідно якої народження та смерть невід'ємні одне від одного)

*трактування першооснови буття як універсального абстрактного принципу (Брахман), який ототожнюється з індивідуальною духовною сутністю людини, з її душею (атман)

*певне бачення життєвої долі людини: концепція безмежного кола перевтілень душі (сансара і закон карми)

*міркування про співвідношення дії, активності людини і свободи

Таким чином, вже у найдавніших  духовних джерелах Стародавньої Індії  йдеться про фундаментальні моральні ідеї, про певне осмислення становища  людини у світі, про різні шляхи  звільнення від кармінних законів  долі, найкращим з яких є шлях дійового самовдосконалення. В цілому тут роздуми про людину превалюють над роздумами про зовнішній  світ, а людське "Я" стає ключем до пояснення природи.

Виникненню філософських шкіл Стародавньої Індії передували впливові духовні  рухи, які містили певні філософсько-світоглядні  ідеї і були спрямовані на одне: на звільнення людини від нескінченних перевтілень-блукань  душі і досягнення нею стану "мокші"—повного блаженства. До таких рухів належали джайнізм, йога та буддизм.

Джайнізм (від слова "джіна"—переможець) закликав людину підпорядкувати своє життя суворим аскетичним регламентаціям. Якщо людина здатна це витримати та ще й не заподіяти шкоди жодній істоті, вона ставала переможцем карми.

Йога (засновник - Патанджалі) також ставила перед людиною подібну мету, але шляхом її досягнення вважала впорядкування (це один із перекладів слова "йога "), гармонізацію фізичного, психічного та духовного станів людини. Відомо, що в цій справі йоги досягли і досягають вражаючих результатів. Значним досягненням йоги була спроба дослідити людину як систему ("мікрокосмос "), що складається з чотирьох підсистем: "мінерало-людини", "рослино-людини", "тварино-людини" і "людино-людини", ідея про синтез їх у вищій підсистемі— "людино-людині". Це була одна з перших спроб філософського обґрунтування розуміння людини як саморухливої та самоорганізованої системи.

Але найважливішим з погляду  розвитку філософської думки постає буддизм. За переказами, його засновником  був принц Гаутама Сіддхартха з роду Шак "їв (563—483 рр. до Р. X). Життя Гиутами настільки оповите легендами, що про нього майже немає реальних відомостей. Більш-менш достовірним є те, що захищений з дитинства від життєвих прикрощів та негараздів, він був вражений випадково побаченими фактами людського старіння і смерті. Пройшовши через сповідування різних етичних учень, Гаутама врешті-решт сів під сандаловим деревом, давши собі слово не зрушити з місця доти, доки не знайде відповіді на основні питання життя. Тут на нього нашию просвітлення, і він став Буддою (просвітленим, знаючим), проголосивши учням чотири основні ("діамантові") істини.

Людина, яка здатна пройти вказаним шляхом, стає Буддою і досягає стану "нірвани" - повного припинення будь-яких хвилювань та розчинення у невимовній початковій тиші світу.

Буддизм створив оригінальне трактування  світобудови. Реальність, доступна чуттєвому  спогляданню, є несправжньою, ілюзорною. Насправді існують лише енергетичні  ''крапки", згущення під назвою "дхарми". Вони перебувають у збудженому, динамічному стані і тому вступають між собою у з'єднання та переплетення. Уся навколишня реальність, як і людина, постає певними вузликами енергетичних зв'язків дхарм. Людина може свідомими зусиллями розв'язати їх сплетіння і випустити дхарми у вільний стан. Це і буде нірвана. Іноді нірвану описують так: у суцільній темряві на поверхні океану плаває лампа з вогником, що ледве освітлює невеличку частину простору. Олія у лампі поступово вигоряє, і вогник згасає. Коли він згасне остаточно, ніхто не зможе сказати, де небо, де вода, а де лампа. Все розчиниться у всьому.

Серед філософських шкіл Стародавньої Індії провідне місце належало школі санкх'я (обчислення, точне знання), засновником вважають Капілу (VII ст. до Р. X.). На першому плані в судженні школи — питання про вихідні сутності світу, з яких складається світобудова та на котрі повинна орієнтуватися людина у своїх діях. Таких сутностей дві:

*"пракріті", або "прадхана" (природа) та"пуруша" (свідомість, споглядання).

Обидві ці сутності вічні, але породжують світ лише у взаємодії, оскільки ніби складають разом свої можливості і переваги. Зв'язок між "пракріті та "пурушею" нагадує союз сліпого та кульгавого: перший переносив на спині другого, а той вказував йому дорогу. Так само пуруша (чиста душа) не здатний діяти сам собою, а нібито втягується в активність матерії (пракріті), залишаючись насправді зовсім не порушеним нею". Зв'язок пракріті та пуруші призводить до виявлення їх якостей: маси (тамас), енергії (раджас) та прояснення (сат-тва). Останні породжують п'ять світових стихій (або елементів): вогонь, повітря, воду, землю та ефір. Але в союзі пракріті та пуруші останній виявляється могутнішим. Проявляючись у людському "Я", пуруша спрямовує його до самозаглиблення та подолання карми.

Школу чарвака-локаята (засновник Бріхаспаті. VII—VI ст. до Р. X.) відносять до натуралістичних:

Локаята вважають, що "не існує ні бога, ні визволення (від карми), ні дхарми, ні недхарми, а також немає винагороди за благочинне життя..." Представники школи визнавали існування лише того, що можна сприйняті ("лока"), а все існуюче вважали лише поєднанням чотирьох елементів: землі, води, повітря та вогню. Поєднанням зазначених елементів вони пояснювали людину з її якостями, навіть — людську душу: "… як від змішування частин напоїв виникає сила сп 'яніння, так із поєднанням землі та інших елементів виникають тіло і "Я" (атман)". Зі смертю людини елементи роз'єднуються і зникає те, що називають душею.Отже, потойбічного світу і життя не існує. Слід насолоджуватись єдиним — земним життям. Але найбільшою насолодою деякі представники "чарваки-локаяти" вважали вміння уникати страждань.

Питання логіки та пізнання перебували в центрі уваги школи ньяя (засновник Готама, III ст. до Р. X.). Тут докладно розглядали основи та засоби пізнання, форми умовиводів, ознаки достовірності знань та ін. Засоби пізнання поділяли на чотири види: сприйняття, виведення, аналогія та усне свідчення.

Деякі твердження школи вайшешіка (засновник Канада. VI-V ст. до Р. X.) дають підстави вважати її школою своєрідного атомізму: "...щодо особливостей: воістину вони — одиничні, і визначаються як те, що лежить в основі субстанцій".

Отже, філософські школи та духовні  рухи Стародавньої Індії мали в колі своїх міркувань найважливіші світоглядні  проблеми: ♦ початок буття, ♦ будова світу, ♦ особливості людини, ♦ роль і зміст людського пізнання. Водночас досить очевидно, що превалює у цій проблематиці пошук шляхів людського звільнення від невблаганних імперативів життя, хоча звільнення це розуміли значною мірою як подолання людської окремішності та індивідуального протистояння загальному.

3 Давня Китайська філософія  :*Даосизм  *Конфуціанство

Виникнення і розвиток давньокитайської філософії припадає на VI—III ст. до н. е. Цей історичний період вважають золотим  віком китайської філософії, коли сформувалися провідні філософські школи —  даосизм, конфуціанство, моїзм, легізм, натурфілософія, які помітно вплинули на розвиток китайської філософії, були сформульовані традиційні для китайської філософії проблеми, поняття і категорії.

   Давньокитайська філософія, подібно до індійської та грецької, сформувалася в лоні міфології. Однак це не був автоматичний процес. Для переходу від міфології до філософії необхідні були певні соціальні умови, соціальні поштовхи і, зрештою, соціальні сили, яким була потрібна філософія.

   Відомо, що філософія розвивається  за соціальних умов, коли за  індивідом визнається право мати  самостійну, відмінну від традиційних  поглядів, власну думку, тобто  визнається суверенність розуму. Філософія постає в тому суспільстві,  в якому індивід є самостійною  силою, особою.

   Але, за словами російського  дослідника соціальної історії  давньокитайського суспільства Л. Васильєва, в V—III ст. до н. е. «...індивід як громадянин, вільний і повноправний член суспільства, який би діяв як самостійна соціальна і правова одиниця — подібно, скажімо, до громадян давньогрецького полісу, — в Давньому Китаї фактично не був відомий. Соціальною одиницею в Китаї завжди вважалась сім´я, клан, община, земляцтво». Однак в цей час відбувається заміна дрібних державних об´єднань ранньокласового суспільства, в якому панували патріархальні родові відносини і родова аристократія, централізованою державою з розвинутими класовими відносинами і розгалуженим чиновницьким апаратом. Ця епоха ввійшла в китайську історію як епоха «боротьби царств». Обстановка того часу, коли руйнувались давні родові традиції, старі соціальні механізми контролю над індивідом, а нові ще не сформувались, була відносно сприятливою для реалізації особи і відповідного розквіту культури, зокрема філософії.