Теорії еліт. Г. Моска,Р.Міхельс, В. Парето

ОДЕССКИЙ НАЦИОНАЛЬНЫЙ УНИВЕРСИТЕТ

имени И.И.МЕЧНИКОВА

 

Ф И Л О С О Ф С К И Й   Ф А К У Л Ь Т Е Т

 

Культурологическое отделение

 

РЕФЕРАТ 

НА ТЕМУ: 
«Теорії еліт.Г.Моска,Р.Міхельс,В.Парето»

 

 

Автор – Ретиченко Камилла,

студентка 5 курса

заочного обучения

культурологического отделения

философского факультета

 

Руководитель – доц. Грозицька Т.Ю.

 

О  д  е  с  с  а   –   2  0  1  4

План

 

      Вступ

1. Поняття політичної еліти

 

2. Класичні теорії еліт

 

3. Сучасна політична еліта

 

4. Література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ. 
У другій половині XIX ст. у зв’язку із централізацією бюрократичного політичного життя настав новий період у сприйнятті людьми політики, влади. Він відображений в теорії еліт Вільфредо Парето, Роберта Міхельса й Гаетано Моски. На початку XX ст. елітарний підхід щодо вивчення політики був доповнений вивченням впливу так званих заінтересованих груп й новим поглядом на підпорядковуючу роль бюрократії в справі реалізації влади в суспільстві й в країні. Особливий вид соціального аналізу політики зіставила концепція технократії.

Відомо, що еліта є носієм національної ідеї. Саме ця група керує всією нацією, стоячи на чолі її політичних організаційних установ, творити певні культурні, моральні, політичні і організаційні ціності, котрі потім привласнює собі вся нація, й завдяки яким нація живе й тримається. Політичні еліти прямо чи опосередковано здійснюють уладові, керують політичним процесом, усіма видами політичної діяльності, розвивають політичну культуру. Утворення й функціонування держав, політичний режим й суспільно-економічний устрій також залежить від типу й сили еліт. Тому необхідно показати усім людям важливість наявності цієї еліти у державі.

1. Поняття політичної еліти

Термін «еліта» складається від латинського eligere й французького elite, що означає «вибраний, кращий, добірний». Починаючи із XII ст., це поняття використовували для позначення товарів вищої якості, а згодом — у сфері суспільного життя для вирізнення груп «кращих» людей — вищої знаті, духівництва, військових. У ХІХ ст. так стали називати вищі групи у системі суспільної ієрархії. 
Елітою називають: 
 - людей, котрі отримали найвищий індекс у сфері своєї діяльності (Парето); 
 - найбільш активних у політичному відношенні особистостей, що зорієнтовані на уладові, тобто організовану меншість суспільства, правлячий клас (Моска); 
 - людей, котрі користуються в суспільстві найбільшим престижем, статусом, багатством; осіб, що інтелектуально чи морально стояти над масою, мають розвинуте почуття відповідальності (Ортега-і-Гассет); 
 - людей, наділених владою (Етціоні); 
- людей, котрі мають формальну уладові в організаціях та інститутах, що визначають суспільне життя (Дай); 
 - особистостей, наділених харизмою (Фройнд); 
 - творчу меншість суспільства на противагу нетворчій більшості (Тойнбі); 
 - меншість, що здійснює найбільш важливі функції в суспільстві (Келлер); 
 - порівняно невеликі групи, котрі складаються із осіб, що посідають провідне становище в політичному, економічному, культурному житті суспільства (теорія елітного плюралізму); 
 - найбільш кваліфікованих спеціалістів, менеджерів та вищих службовців у системі бюрократичного управління (теорія технологічного детермінізму); 
 - провідних представників різних соціальних груп — професійних, етнічних, локальних (Боден).

Політична еліта – самостійна, вищий, відносно привілейована група людей, наділена особливими психологічними, соціальними й політичними якостями, Яка бере безпосередню долю в затвердженні й здійсненні рішень, пов'язаних із використанням державної влади чи впливом на неї. Вона відіграє надзвичайно важливу роль у політичному житті суспільства.

Правляча еліта має свою структуру. Вона складається із трьох взаємопов’язаних елементів:

1. Політична еліта, котра є частиною правлячої, виступає носієм владних функцій. Її вплив на систему владних відносин визначається співвідношенням сил усередині самої еліти, співвідношенням політичних сил у державі, наявністю і гостротою політичних конфліктів. Політична еліта володіє психологічними, соціальними і політичними якостями, бере безпосередню долю в схваленні та здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади чи впливом на неї. 
2. Бюрократична еліта охоплює представників управлінського апарату. Вони мають владні повноваження, впливають на виконання важливих державних функцій. 
3. Комунікаційна та ідеологічна еліта — представники науки, культури, духівництва та засобів масової інформації.

Важливим є поділ еліт на закриті й відкриті (за доступом до влади).

Відкрита еліта допускає спонтанний приплив нових членів. Вона формується за такими принципами: 
 - економічна вагомість; 
 - політичний статус; 
 - популярність; 
 - професіоналізм у своїй сфері діяльності; 
 - підтримання власного авторитету; 
 - члени еліти піддаються остракізмові за порушення дисципліни; 
 - увага до суспільної думи. 

Закрита еліта й у тоталітарного режиму й має такі ознаки: 

- члени еліти не піддаються остракізмові за порушення дисципліни;  

- головне в підборі — відданість вождеві із урахуванням особистих якостей; 

- спосіб підбору — кадрова політика партії та влади; 

- заперечує спонтанність  формування; 

- посадова вимога —  точне виконання директив керівництва;  

- ігнорує громадську думку.  

Коли ж до добору еліт, то Д. Мангайм визначає три типи:  

- на основі крові; 

- на основі приватної власності;  

- на основі інтелектуальної продуктивності.

На його погляд, еліта крові й у доіндустріального суспільства, еліта багатства — для індустріального, а еліта продуктивності — для постіндустріального.

Вважають, що управління не може реалізуватись всім суспільством, а має здійснюватись кваліфікованою елітою. Існування цієї активної меншості зумовлена психічною й соціальною нерівністю людей, їхнього неоднаковими природними здібностями, можливостями й бажаннями брати долю в політиці, політичною пасивністю широких мас тощо.

Отже, політичні еліти здійснюють уладові, беруть долю в виробленні політичних норм, керують політичним процесом, розвивають політичну культуру, відіграють провідну роль у функціонуванні державного апарату.

2. Класичні теорії еліт 
У період античності елітарний світогляд знайшов своє відображення в працях Платона, який вважав, що державні функції можуть виконувати лише вибрані — тих, хто отримав особливе виховання й має досвід управління державними справами. Людей, котрі не володіють належними знаннями, слід усунути від здійснення управлінських функцій, щоб уникнути хаосу в державному керівництві. Він вирізняв три своєрідні соціальні групи: правителів-філософів, воїнів-охоронців й простих громадян, що становлять керовану більшість. Ці групи існують у жорстких соціальних межах. Проте Платон вважав можливим перехід обдарованої людини із нижчої соціальної групи до вищої та навпаки. Його теорія справила значний вплив на вчених, котрі розвивали теорію еліт на зламі XIX—XX ст., — італійських соціологів 
У.Парето й Р.Моску.

Р. Моска, поділяв сус-пільство на меншість, котра править, та більшість, якою правлять. Він визначав еліту як політично найактивнішу групу людей, зорієнтованих на здобуття та утвердження влади. Моска вважав, що основою суспільного розвитку є не економіка, а політика. Правляча еліта концентрує у своїх руках керівництво державним механізмом, а тому має безпосередній вплив на економічну ситуацію в країні. Право влади меншості над більшістю Р. Моска виводить із якостей, що притаманні правлячій меншості. До цих якостей, що відкривають доступ до правлячого класу, належить передовсім організованість. «Сто осіб, котрі діють узгоджено, зі спільним розумінням справ, — зазначає вчений, — переможуть тисячу людей, котрі незгодні один із одним й котрі спілкуються лише один із одним…». Р. Моска визначив кілька рис, котрі притаманні правлячій еліті: перевага над оточенням, авторитет, відчуття вищості. Ці риси випливають із військових подвигів, багатства, високого походження, високих моральних якостей, місця в церковній ієрархії та володіння мистецтвом управління. 
Також Р. Моска виокремив дві тенденції у розвитку політичного класу, який пізніше назвав елітою: аристократичну і демократичну. Перша із них проявляється у прагненні політичного класу статі спадковим якщо не юридичне, то фактично - шляхом відтворення на власній основі. Суть другої тенденції полягає в оновленні складу політичного класу за рахунок найбільш здібних до управління, активних представників нижчих верств суспільства. Найбільш бажаною для суспільства є рівновага між аристократичною й демократичною тенденціями, бо вона забезпечує як наступництво й стабільність у керівництві суспільством, то й якісне оновлення самого керівництва. 
Незалежно від Р. Моски, й майже у тому самий годину, теорію політичних еліт розробив У. Парето. Свої подиви із цого запитання він виклав у роботи «Трактат з загальної соціології» (1916). як й Р. Моска, У.Парето виходив із того, що суспільством завжди правила і винна правити вибрана, наділена особливими соціальними та психологічними властивостями меншість – еліта. ЇЇ складають індивіди, котрі вирізняються високими показниками в тій чи іншій сфері діяльності. 
У. Парето поділяє еліту на правлячу й неправлячу - контреліту. Правляча еліта – це усі тих, хто прямо чи опосередковано бере участь в управлінні суспільством. Контреліта - це люди, котрі наділені характерними для еліти психологічними властивостями, але й внаслідок свого соціального статусу й різного роду бар'єрів не мають доступу до управління. Соціальна рівновага потребує постійного оновлення складу правлячої еліти шляхом введення до неї індивідів із елітарними властивостями із нижчих верств суспільства й вилучення тихий, хто таких властивостей не має. Однак це не відбувається, оскільки правляча еліта прагне зберегти свої привілеї й передати їхнього у спадок особам із неелітарними індивідуальними властивостями. У результаті погіршується якісний склад правлячої еліти, вона вироджується, що спонукає кількісно зростаючу контреліту до боротьби за уладові. Остання скидає правлячу еліту і, власне панування. Так відбувається зміна правлячих еліт, якої У. Парето назвав «законом циркуляції еліт».

За У. Парето, існують два головних типи еліт, котрі послідовно змінюють один одного: еліта «левів» та еліта «лисів». Першу характеризують крайній консерватизм, силові методи правління. Друга, навпаки, динамічна, її складають майстри обману і політичних комбінацій. Стабільна політична система характеризується переважанням еліти «левів», а нестабільна, Яка вимагає творчо мислячих, енергійних діячів, новаторів, - еліти «лисів». 
Кожен тип еліти має певні переваги на тому чи іншому етапі суспільного розвитку. Та із годиною смердоті перестають відповідати потребам керівництва суспільством. Еліта вироджується і відповідно до «закону циркуляції еліт» поступається місцем контреліті, котра за допомогою мобілізованих нею невдоволених мас установлює своє політичне панування. Маси від такої зміни еліт нічого не виграють й залишаються об'єктом панування та експлуатації.

Близькими до з висновками Вільфреда Парето й Гаетано Моски був третій відомий творець класичної теорії політичних еліт – німецький соціолог Роберт Міхельс. Учений стверджував, що сама організація суспільства вимагає елітарності і закономірно відтворює її.

У своїй основній роботи «До соціології партійності в сучасній демократії» (1911) Р. Міхельс на прикладі німецької соціал-демократії доводив, що сус-пільство не може функціонувати без великих організацій. Керівництво такими організаціями не можуть здійснювати усі їхні члени, більшість які є некомпетентними, пасивними і байдужими як до повсякденної діяльності організацій, то й до політики в цілому. Ефективність функціонування великих організацій потребує виокремлення керівної меншості, Яка, маючи спеціальну освітньо-професійну підготовку, формулює програми, готує вибори, управляє фінансами тощо. Ця меншість поступово, але й неминуче виходить з-під контролю рядових членів, відривається від них й підпорядковує політику власним інтересам, піклуючись передусім про збереження свого привілейованого стану. Так із необхідністю закону, який Р. Міхельс назвав «залізним законом олігархічних тенденцій», в організаціях й суспільстві в цілому виокремлюється керівна меншість - еліта.

Будь-яким, навіть демократичним суспільством, стверджував Р. Міхельс, завжди фактично правити олігархічна елітарна група. Демократія як безпосередня влада мас неможлива суто технічно і недоцільна із огляду на некомпетентність мас й їхнього байдуже ставлення до політики.

Р. Міхельс заперечував закон циркуляції еліт У. Парето, вважаючи, що еліта виступає як єдина згуртована сила, бо різні її групи мають спільний інтерес - збереження свого панівного стану. Хоча між представниками еліти і точитися неперервна боротьба, для мас вон є прихованою. А тому потрібно говорити не про поділ еліти на правлячу і неправлячу, а про поділ суспільства на еліту як панівну привілейовану касту й маси як «демократичну декорацію». 
Класичні концепції еліт У. Парето, Р. Моски та інших учених, нині критикують за надмірне наголошування на психологічних чинниках, за ігнорування демократичних й ліберальних цінностей, а перебільшення ролі лідерів, нехтування активності мас, недостатній рівень урахування свідомості суспільства й цинічне ставлення до боротьби за владу.

Отже, усі існуючі теорії еліт становлять сукупність соціально-філософських концепцій, котрі стверджують, що необхідними складниками будь-якої соціальної структури є вищий привілейований прошарок чи прошарки, що здійснюють функції управління, розвитку культури. Це й є еліта, поряд із якою співіснує маса звичайних людей.

3. Сучасна політична еліта 
Сучасна політична еліта є внутрішньо диференційованою. ЇЇ поділяють на правлячу, контреліту й опозицію. Правляча еліта — це група осіб, рішення які істотно впливають на процес функціонування й розвитку суспільних інститутів. Призначення цієї еліти полягає у володінні владою та утриманні її. Контреліта – це та політично активна верства, із якої в майбутньому може бути сформований новий тип еліти, що прийде на зміну існуючій. ЇЇ дії спрямовані тих, щоб відібрати владу в панівної еліти. Опозиція – це будь-яка політично організована група, що критикує уряд й прагне здобути владу. 
Розрізняють також вищу еліту, Яка приймає чи безпосередньо впливає на прийняття загальнодержавних рішень, й середню еліту, котра складається із інтелектуалів, службовців, учених, менеджерів тощо. Складовою частиною політичної еліти є адміністративна, до якої належати службовці-управлінці.

У сучасній західній політології наявні два основні підходи до визначення політичної еліти та її ролі в суспільстві — функціональний й ціннісний. Прихильники функціонального підходу за головну ознаку політичної еліти беруть соціальний статус людини, її місце й роль у системі владних управлінських структур. Вони визначають еліту як меншість населення, котра приймає важливі рішення в суспільстві й керує більшістю (П. Шарон), чи як меншість, котра здійснює найважливіші функції в суспільстві, має найбільшу ваги й вплив (З. Келер). 
Прихильники ціннісного підходу визначальною ознакою політичної еліти вважають духовний аристократизм, заслуги, особисті переваги (культура, освіта, мораль, воля, фізичний стан) одних людей над іншими. Х.Ортега-і-Гассет елітою вважав тих, хто володіє найвищим почуттям відповідальності. Згідно з З. Фрейдом еліта — це позначена особливими якостями група, яка діє на людей подібно магніту. Отже, належність до політичної еліти в даному разі визначається культурно-психологічними особистими якостями людини, із якими вона народжується чи котрі в неї виховано. 
Останньою годиною в політичній науці набули поширення ціннісні концепції еліт, теорії демократичного елітизму, концепції плюралізму еліт, ліберальні концепції. 
Ціннісні концепції еліт об'єднують такі спільні настанови: 

- еліта — найцінніший  елемент суспільства, наділений  високими здібностями в найважливіших  для держави сферах діяльності;