Філософська мудрість Стародавнього сходу

Докладніше: Шрамана та Сіддгартха Ґаутама

Буддизм виник на північному сході Індії, на території держав Маґадга, Кошала і Вайшалі, де проповідував історичний буддаСіддгартха Ґаутама^[3]. Час появи цієї релігії пов'язується із датою смерті Ґаутами, яких в буддійській традиції існує дві — 544 до Р.Х. і 486 до Р.Х.^[4]. Перша дата була прийнята ЮНЕСКО як дата заснування буддизму. Проте вона заперечується буддологами^[4], які вважають, що будда помер близько 400 до Р.Х., до походів Александра Македонського в Індію. Відповідно, появу буддизму слід датувати початком 4 століття до Р.Х., серединою «осьового часу»^[4].

Причиною виникнення буддизму називають кризу традиційного ведичного брахманізму в середині 1 тисячоліття до Р.Х.^[4]. Місце зародження буддизму — північно-східна Індія — була форпостом альтернативних релігійно-філософських рухів, які підтримувалися станомвоїнів-кшатріїв для боротьби за владу із жрецями-брахманами^[5]. Відповідно, соціальною опорою буддизму в Індії стали воїни, а точніше їхні лідери — правителі раджі^[3]. Сам будда Ґаутама також походив зі стану воїнів^[5].

Джайні́зм (санскр. जैन, від санскр. जिन, «переможець») — релігійно-філософське вчення, що виникло в Індії приблизно в VI столітті до н. е., поширене в сучасній Індії та Шрі-Ланці. У сучасному світі джайнізм — невелика за кількістю вірних, але дуже впливова в Індії, де їх нараховується приблизно 4,9 млн, релігія. Джайни найзаможніша релігійна група Індії. Вони зберігають прадавню систему освіти, і їхня громада має найвищий відсоток грамотності серед інших релігійних груп у країні. Бібліотеки джайнів найстаріші в Індії.

Засновником джайнізму вважається проповідник Вардгамана (VI ст. до н. е.), званий Джиною (переможцем — традиційне звання буддійськихта джайнських святих), а також Магавірою (санскр. महावीर, що можна перекласти як «дуже хоробрий» або «великий герой»), проте кодифікація джайністського канону відбулася через шість століть.

В Індії за даними перепису 2001 року 4 225 053 послідовників джайнізму. Хоча джайни складають менше половини відсотка населення Індії, вони є найбагатшою, найосвіченішою та найвпливовішою групою в країні. Так, джайни, незважаючи на свою нечисленність, сплачують 24% подохідного податку у Індії^[1]

Значна частина джайнів проживає за межами Індії. У всьому світі — приблизно 10-12 млн джайнів^{[Джерело?]}.

Локаята або Чарвака — одна з неортодоксальних шкіл (настіка) у давній та середньовічній індійській філософії, яка вважається атеїстичною іматеріалістичною. Як і інші неортодоксальні школи індійської філософії — буддизм та джайнізм, локаята не визнавала авторитету Вед.

До цього вчення близьке інше - Адживіка.

Засновником школи вважається напівлегендарний мудрець на ім'я Бріхаспаті. Школа припинила своє існування в 15 столітті. Попри те, що сьогодні будь-які оригінальні тексти відсутні, і деякі дослідники вважають локаяту свого роду софістикою освічених брахманів, неможливо не бачити її вплив на розвиток філософії в Індії, про що свідчить полеміка з ними прихильників практично всіх напрямів індійської думки. Все, що відомо про локаяту або чарваку, збереглося тільки у вигляді критики в трактатах інших філософських шкіл.

Назва Чарвака походить, можливо, від мудреця Чарваки, автора «Брихаспаті-сутр», які до наших часів не збереглися, як і будь-які інші книги цього напрямку.

Локаята вважала істинним тільки те, що можна осягнути безпосереднім сприйняттям, вважала, що існує - тільки цей світ (лока), єдина реальність - матерія, метою людського існування - досягнення насолоди.

За вченням локаяти світ складається з 4 елементів: води, вогню, землі та повітря. Кожному з цих елементів відповідає свій специфічний різновид атомів, вічних та незмінних. Свідомість, розум і чуття - теж наслідок поєднання вказаних первинних елементів.

Найчастіше локаятиками називают тих, хто вважає душу ідентичною тілу, що існує лише доти, поки живе тіло. Локаята — це віра в реальний світ (лока) і невір'я в існування потойбічного світу.

Погляди представників цієї школи  іноді порівнюють з поглядами  старокитайського мудреця Чжу Ян.

2.2.1. ВИТОКИ ФІЛОСОФСЬКОГО  МИСЛЕННЯ

«Небо любить справедливість і ненавидить несправедливість. Обов'язкове бажання Неба - щоб люди любили одне одного і приносили одне одному користь».

Мо-Цзи

Китайська філософія створила самобутнє уявлення про людину і світ як співзвучні реальності. Початки китайського філософського мислення закорінені в міфології, де ми зустрічаємося з обожнюванням неба, землі та всієї природи як реальностей, що створюють середовище людського існування. З цього міфологізованого середовища виділяється найвищий принцип, який керує світом, наділяє речі існуванням. Цей принцип іноді розуміється персоніфіковано як найвищий правитель, але частіше він презентується словом «небо» (тянь).

Традиційна китайська  філософія прагнула до максимального впорядкування початкового хаосу, і не тільки на макроскопічному, але й на мікроскопічному рівнях, на яких відбувається внутрішнє духовне життя людини.

Вирішальний вплив  на розвиток китайської філософської думки мали так звані мудреці. їхні імена не збереглися, але відомо, що саме вони почали виходити за межі міфологічного  бачення світу і прагнули до його понятійного осмислення. Китайська  філософія відзначається особливою  внутрішньою стабільністю, що базується  на підкресленні винятковості китайського  способу мислення, на основі якого  формувалось почуття переваги, а  також нетерпимості до решти філософських поглядів.

Початок розвитку китайської філософії належить до першої половини І тисячоліття до н. е. і періоду  ста шкіл (VI—II ст. до н. е.), коли виникають  класичні книги китайського просвітництва, змістом яких є стародавня поезія, історія, законодавство, філософія. Це переважно твори невідомих авторів, написані в різний час. Усі філософські  школи аж до XX ст. зверталися до цих  книг: особливу увагу приділяли їм конфуціанці, постійні посилання на них були характерні для всього культурного  життя Китаю, вони були основними в гуманітарному вихованні китайської інтелігенції. Знання цих книг було достатнім для складання державних іспитів на посаду чиновника.

• Книга пісень (Ші цзін — ХІ-УІ ст. до н. е.) - збірник стародавньої народної поезії, культових пісень, містичних пояснень походження ремесел, речей. Вона стала зразком для китайської поезії в її подальшому розвитку.

• Книга історії (Шу цзін — початок І тисячоліття до н. е.) — збірник офіційних документів, опис історичних подій. Мала великий вплив на формування офіційної писемності.

• Книга порядку (Лі шу — IV-1 ст. до н. е.) містить опис правильної організації політичних і релігійних церемоній, норм соціальної і політичної діяльності. Ідеалізує стародавній період китайської історії, який вважає зразком і мірою подальшого розвитку.

• Книга весни  і осені (Чунь цю — VII—V ст. до н. е.) була зразком і мірою у вирішенні етичних і формально-літературних питань.

• Книга перемін (І цзін — ХІІ-УІ ст. до н. е.) є найважливішою, тому що вона містить перші уявлення про світ і людину в китайській філософії, в ній закладено основи і принципи розвитку філософського мислення в Китаї. В текстах, написаних у різний час, простежується початок переходу від міфологічного зображення світу до його філософського осмислення. У них знайшли відображення стародавні вирішення онтологічних питань, розроблено понятійний апарат, який використовувала пізніше китайська філософія.

Основою вихідних текстів  «Книги перемін» є 64 гексограми, тобто символи, утворені комбінаціями шести ліній (рис). До гексограм, а також до положення їх окремих ліній у кожній з комбінацій наведено коментарі. Саме завдяки змінам розташування ліній в гексограмах «Книга перемін» і дістала свою назву. В коментарях ми читаємо: «Переміна — це те, що зображено. Гексограми — це те, що зображає. Ухвалення до дії базується на природній  основі.  Пророчі

«Мудрий правитель  покладається на закон, а не на мудрість. Якгцо ж він відмовиться від закону і віддасть перевагу знанням, то народ залишить свої справи і порине за славою».

Шан Ян

«Життя і смерть визначає доля, багатство і знатність  залежать від Неба».

Конфуцій

лінії (риси) відповідають рухові світу. Так з'являються щастя  і нещастя, жалість і ганьба стають очевидними».

Для коментарів гексограми поступово перестали бути тільки належністю пророцтв і почали виконувати функції 64 категорій світу в русі до універсальної єдності. Таким чином, коментарі як частина «Книги перемін» уперше в історії китайської філософії стають понятійним тлумаченням світу, його динамічних принципів і місця людини в ньому.

Згідно з «Книгою  перемін», у стосунках між небом  і землею задіяно принципи «інь» і «янь». «Янь» - щось активне, всепроникаюче, що освітлює шлях пізнання речей; для «інь» визначено пасивну роль очікування, темного начала Чергування «інь» і «янь» називається шляхом (дао), і цей шлях проходять усі речі «Книга перемін» простежує дао — шлях речей і світу в русі. Особливо в книзі наголошується «на трьох заданостях», які, рухаючись своїми шляхами, завжди нероздільні: небо, земля і людина Все пізнання людини спрямовується на відрізняння, визначення і розуміння всього суттєвого.

2.2.2. ФІЛОСОФІЯ ДАОСИЗМУ

Важливим  напрямом філософської думки Китаю поряд  з конфуціанством був даосизм. Найбільш відомий його представник - Лао-Цзи (старий вчитель), якого вважають старшим сучасником Конфуція. Йому приписують авторство книги «Дао де цзін», яка стала основою подальшого розвитку даосизму.

• Дао - поняття, за допомогою якого можна дати універсальну відповідь на питання про походження і спосіб існування всього сущого. Воно в принципі безіменне, проявляється всюди, оскільки є «джерелом» речей, але не є самостійною субстанцією або сутністю. Саме дао не має джерел, воно є основою всього без власної енергетичної діяльності. Згідно з дао, світ перебуває в спонтанному, непереборному русі. Дао — це тотожність, однаковість, яка передбачає все інше, а саме: дао не залежить від часу, як смуга виникнення, розвитку і загибелі Всесвіту, але становить фундаментальну та універсальну єдність світу. Дао існує постійно, всюди і у всьому, і насамперед бездіяльність є його характерною рисою.

У світі все перебуває  в дорозі, в русі та змінах, все непостійне і кінцеве. Це можливо  завдяки принципам  «інь» і «янь», діалектично нероздільним у кожному явищі та процесі; вони є причиною їхніх змін і розвитку. У дао (шляху) внутрішньо присутня власна сила - «де», через яку дао проявляється в речах завдяки впливу «інь» і «янь». Розуміння власної творчої сили «де» як індивідуальної конкретизації речей, для яких людина шукає імена, радикально відрізняється від антропологічно спрямованого конфуціанського розуміння «де» як моральної сили людини.

Лао-Цзи заперечує будь-яке зусилля не тільки індизіда, але й суспільства. Зусилля суспільства, породженого цивілізацією, ведуть до суперечності між людиною і світом, до дисгармонії. Дотримання «міри речей» є для людини головною життєвою метою. Діяльність без порушення цієї міри є не заохоченням до деструктивної пасивності, а поясненням спільності людини і світу на єдиній основі, якою є дао. Чуттєве пізнання ґрунтується тільки на частковості й заводить людину на манівці. Відхід убік, відсторонення характеризує поведінку мудреця. Осягнення світу супроводжується тишею, в якій тямуща людина оволодіває світом.

• Видатним послідовником  і пропагандистом даосизму був Чжуан-Цзи (369-286 рр. до н. е.). Головне, - вважав він, - позбавитись емоцій і зацікавленості. Цінність усіх речей однакова, позаяк усі речі містяться в дао, і їх не можна порівнювати. Кожне порівняння - це підкреслення індивідуальності, а тому воно однобічне. Знання істини, істинності не дано людині, яка намагається їх пізнати. Чжуан-Цзи розробив метод досягнення істини, основою якого є твердження, що людина і світ утворюють єдність. Мова йде про необхідний процес забування, який починається від забування відмінностей між істинністю і неістинністю аж до абсолютного забування всього процесу досягнення істини. Вершиною є «знання, яке вже не є знанням».

«Там, де великі мудреці  мають владу, піддані  не помічають їх існування. Там, де правлять невеликі мудреці, народ буде прихильний до них  і  хвалитиме їх. Там, де володарюють ще менші мудреці, народ боїться їх, а там, де ще менші, народ їх зневажає».

Лао-Цзи

Конфуціанство[ред.]

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Конфуціанський храм у Цюйфу

Конфуціа́нство — китайська етично-філософська школа, основа китайського способу життя, принцип організації суспільства, засновником якої був китайський філософ Кунфу-цзи, відомий на Заході як Конфуцій, який жив у 551—479 роках до н. е. Спираючись на давні традиції, Конфуцій розробив концепцію ідеальної людини, якій притаманні гуманність, почуття обов'язку, повага до старших, любов до людей, скромність,справедливість, стриманість тощо. Проповідуючи ідеальні стосунки між людьми, в сім'ї та в державі, Конфуцій виступав за чіткий ієрархічний розподіл обов'язків між членами суспільства. Конфуціанство вважало основою соціального устрою моральне самовдосконалення індивіда й дотримання норм етикету, проголошувало владу правителя священною, а метою державного управління — інтереси народу.

Конфуціанство має деякі  риси, спільні з релігією - культ предків, ритуали, жертвопринесення.