Філософія Нового часу

Світоглядна система Ж.Ж. Руссо представляє  переплетення різних течій: дуалізму, картезіанства, сенсуалізму, нарешті, ідеалізму і фідеїзму в області  релігійних світоглядів.

Питання про  самопізнання для Руссо настільки  ж філософське як і актуальне. Грецьку мудрість він намагається  поєднати з гострими питаннями сучасності про волю і рівність.

3. Онтологія

Онтологічні концепції Нового часу істотно різняться  між собою. Поряд з матеріалістичною онтологією Ф. Бекона, Т. Гоббса, П. Гассенді, Д. Локка, Б. Спінози і французьких  матеріалістів XVIII ст. (Ж. Ламерті, Д. Дідро, П. Гольбах) мала місце і дуалістична онтологія Р. Декарта, об'єктивноідеалістична Г.В. Лейбніца та суб'єктивноідеалістична Д. Берклі і Д. Юма. Та всі ці концепції мали й деякі спільні риси, зокрема механістичне тлумачення переважної частини природи і навіть суспільства. До того ж більшість із цих концепцій мала матеріалістичний характер, хоча це й не позбавляло їх суперечностей.

Декарт  визнавав дві субстанції – духовну, яку він наділяв атрибутом мислення, і матеріальну, необхідною властивістю якої вважав протяжність. Причому, матерія в нього є самодостатньою, такою, яка ні в чому не має потреби, крім Бога, і то лише для акту її виникнення. Гоббс також вважав протяжність атрибутом матерії, твердив, що існують лише конкретні тіла (тобто поділяв номіналістичні погляди), виходячи з властивостей яких можна пояснити і природу свідомості людей. Рух він ототожнював з механічним переміщенням, визнавав існування атомів.

Декарт, Спіноза й Лейбніц у своїх  онтологічних концепціях виходили із визнання надчуттєвих принципів  буття і пізнання. Та перебуваючи  в органічному зв'язку з даними тогочасної науки, ці концепції сприяли  розвитку математики, фізики та інших  природничих наук.

На думку  Спінози, матеріальна субстанція поєднує  в собі два атрибути – протяжність і мислення. Ця субстанція є причиною самої себе. Концепція Спінози містила в собі догадку про матеріальну єдність світу. До того ж вона не потребувала доповнень у вигляді ідеї Бога. Правда, з певних міркувань Спіноза вдається до слова "Бог", називаючи цим терміном матеріальну субстанцію, природу.

В основі онтології Лейбніца лежало об'єктивноідеалістичне  вчення про монади – найрізноманітніші неподільні духовні субстанції, які становлять собою ідеальний світ (первинний щодо матеріального), доступний лише розуму. Монади, на думку Лейбніца, координовані і субординовані. Найнижчими в системі їх упорядкування є ті з монад, які утворюють в основному неорганічну природу. Вищий клас монад уже має відчуття і споглядання. До найвищих з відомих нам класів монад Лейбніц відносив душі людей, здатні до мислення і самосвідомості. Заслугою онтології Лейбніца було те, що він наблизився до розв'язання матерії і руху.

Найвищого розвитку матеріалізм досяг у  Франції у XVIII ст. Ж. Ламетрі стояв на позиціях механістичного матеріалізму. Д. Дідро і П. Гольбах застосували принцип матеріалізму для узагальнення досягнень наукової думки в пізнанні природи і суспільства. Перебуваючи загалом на позиціях метафізичного методу, Дідро і Гольбах разом з тим розвивали деякі діалектичні ідеї, зокрема ідеї єдності матерії й руху, якісної різноманітності всього існуючого. Гольбаху належить визначення матерії як всього того, що діє будьяким чином на органи чуття людини.

Авторами  суб'єктивноідеалістичного і агностичного тлумачення буття були англійський  філософ Дж. Берклі і шотландський – Д. Юм.

Деїсти, зокрема деїстипросвітники (Вольтер), виходили з метафізичної онтології  конечності світу, абсолютизації дуалізму матерії і руху, причини і наслідку, еволюції і доцільності.

 

4. Гносеологія

філософ онтологічний раціоналізм  емпіризм знання

Особливого  значення набула у філософії того часу проблема обґрунтування знання і способів його досягнення. У розв'язанні цієї проблеми розрізняють два напрями  – раціоналізм і емпіризм. Раціоналізм (у вузькому розумінні цього терміна) прийняв за еталон одержання достовірного знання певні принципи організації останнього, підпорядковані суворим правилам логічного виводу й однозначності результатів. Переконливим прикладом раціоналізму може бути творчість Б. Спінози. Орієнтація ж на досвідне природознавство як еталон одержання достовірного знання породила емпіризм (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк – матеріалісти; Д. Юм, Дж. Берклі – ідеалісти).

Раціоналізм (від латинського – розумний) – філософський напрям, який визнає розум основою пізнання. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму, так і емпіризму.

Як цілісна  гносеологічна концепція раціоналізм  склався в Новий час під  впливом успіхів математики і  природознавства. На відміну від  середньовічної схоластики і релігійного  догматизму, раціоналісти XVIIXVIII століть (Р. Декарт, Б. Спіноза, Н. Мальбранш, Г.В. Лейбніц) спиралися на ідею природного порядку – нескінченного причинного ланцюга, який пронизує увесь світ.

Обґрунтовуючи безумовну достовірність наукових принципів і положень природознавства  й математики, раціоналісти намагалися з'ясувати, як знання набуває об'єктивного, всезагального і необхідного  характеру. Таке знання, на їх думку, досягається  завдяки розуму, який виступає як його джерелом, так і критерієм істинності. Так, до вихідного положення сенсуалізму "немає нічого в розумінні, чого раніше не було б в чуттях" Лейбніц  додав: "крім самого розуму", тобто  здатності розуму осягти не лише зовнішні, поверхневі, випадкові властивості  речей, а й всезагальне, необхідне. На думку раціоналістів, розум відіграє визначальну роль як у пізнанні, так і в діяльності людей.

Абсолютизація ролі розуму і недооцінка чуттєвого  пізнання привела раціоналістів  до ідеалістичних висновків, відливу  мислення від об'єкта пізнання, визнання вроджених ідей (Декарт), властивостей мислення, незалежних відчуттів (Лейбніц).

Культ розуму характерний і для французьких  матеріалістів XVIII століття Емпіризм (від грецького – досвід) – напрям у теорії пізнання, згідно з яким зміст знання може бути поданим або як опис досвіду, або зведеним до нього. На противагу раціоналізмові емпірики зводять раціональну пізнавальну діяльність до різноманітних комбінацій чуттєвого матеріалу, який дається в досвіді. Раціональне пізнання, нібито нічого не додає до змісту чуттєвого пізнання.

На думку  Ф. Бекона, Гоббса, Локка, Кондільяка, чуттєвий досвід відображає об'єктивно існуючі  речі.

Емпіризм  наштовхнувся на нерозв'язні труднощі, зокрема на проблему виділення вихідних компонентів досвіду і реконструкції  на цій основі всіх видів і форм знання. Ці труднощі змусили емпіриків  виходити за межі чуттєвих даних і  розглядати їх поряд із певними характеристиками свідомості, логічними операціями (індуктивним  узагальненням), звертатися до апарату  логіки і математики для опису  чуттєвих даних як засобів побудови теоретичного знання. Емпірикам так  і не вдалося обґрунтувати індукцію на чисто емпіричній основі. До емпіриків  належали і деякі ідеалісти нового часу, зокрема Дж. Берклі і Д. Юм.

Відношення  між емпіризмом і раціоналізмом  не можна розуміти спрощено. Адже деякі  раціоналісти визнавали необхідність досвідчених джерел пізнання, а деякі  емпірики не заперечували роль розуму. Так, раціоналіст Р.Декарт не ігнорував  досвід, чуттєві дані, а емпірик  Т.Гоббс визнавав першорядне значення математичних знань. Раціоналіст Г.В. Лейбніц погоджувався навіть з тим, що увесь зміст людського інтелекту береться з чуттєвої діяльності (правда, при цьому дуже слушно додав, що сама ця діяльність неможлива без спрямовуючого впливу інтелекту). До речі, відсутність однозначних визначень понять емпіризму та сенсуалізму приводить до невиправданого їх ототожнення. Очевидно, визнаючи поняття сенсуалізму, треба виходити з того положення, яке чи не найпереконливіше обґрунтував Дж. Локк: у розумі немає нічого, що попередньо не було б опосередковане діяльністю органів чуття.

 

5. Проблема людини, суспільства, держави

 

Важливе місце у філософії Нового часу посідала проблема людини. Абсолютизація  механічної форми руху матерії призвела до ототожнення деякими тогочасними  мислителями людини з машиною. Так, Ламетрі розглядав людський організм як машину, що самостійно заводиться, подібно  до годинникового механізму. На його думку, людина відрізняється від  тварин лише більшою кількістю потреб, а отже, й більшою кількістю  розуму, бо потреби тіла – "мірило розуму". Духовна діяльність людини, за Ламетрі, визначається її тілесною організацією. Гоббс і Де Руатеж намагалися пояснити всі прояви тілесної і духовної діяльності людини чисто  механістично.

На думку  Декарта, тварина – це тільки машина, а людина лише в деяких ситуаціях діє як механізм. Звідси він робив висновок, що тілесну діяльність треба пояснювати матеріальною субстанцією. Визнаючи лише одну субстанцію, яка має своїми атрибутами протяжність і мислення, Спіноза пояснював суттєву діяльність людини як духовнотілесну. Проте вищі функції людського духу він вважав цілковито незалежними від тілесних умов.

У зв'язку із значними досягненнями природознавства (Г. Гарвей відкрив кровообіг, а Р. Декарт – рефлекторну дугу й безумовнорефлекторну діяльність тварин і людини) проблема тілесної діяльності стала осмислюватися глибше і більш науково. Проте традиційна проблема взаємовідношення душі і тіла не втратила актуальності. Правда, в цю епоху вона формулювалась як взаємовідношення тіла й духу людини. Зустрічаючись із великими труднощами при розв'язанні цієї проблеми, мислителі Нового часу нерідко зверталися і до ідеї Бога. Так, М. Мальбранш та інші окказіоналісти пояснювали єдність тілесних і духовних дій людини безпосереднім втручанням духовної божественної першопричини в кожному випадку її (людини) життєдіяльності. Цікаве, хоч і містифіковане, розв'язання проблеми взаємодії тіла і духу людини запропонував Г.В. Лейбніц у своїй монадології. З релігійних позицій аналізував названу проблему Дж. Берклі. Він визнавав реально існуючими тільки конкретні сприйняття ("ідеї") і душі ("духи"), їх носії. Щоб не залишитися на позиціях соліпсизму, Дж. Берклі зрештою перейшов із суб'єктивноідеалістичної позиції на об'єктивноідеалістичну, навіть відверто релігійну, визнаючи єдину духовну субстанцію – Бога.

Важко переоцінити  геніальну догадку Б.Франкліна  про те, що людина – це тварина, яка виготовляє знаряддя праці.

Якісних змін зазнав ідеал цієї епохи, основною рисою якого був культ розуму. Це особливо переконливо проявилось у філософії Декарта, який вважав розум найвищим авторитетом в оцінці будьяких поглядів, та у філософії Просвітництва.

Про зміну  ідеалу в Нові часи свідчать і ціннісні орієнтації протестантизму. Якщо класичне християнство орієнтувало людей  перш за все на сферу духовного  життя, зокрема проблему спасіння душі, то протестантизм орієнтував їх на повсякденне, практичне, "земне" буття, реабілітуючи його в очах віруючих. Таке розуміння сенсу життя проявилося насамперед у розробці його етикогуманістичної проблематики.

У філософії  Нового часу формуються дві тенденції, які проявились у принципах, з  одного боку, утилітаризму, а з другого  – Просвітництва. Згідно з останнім, тільки викорінення неуцтва і поширення освіти можуть привести до справжньої моральної досконалості людини. На подібних засадах ґрунтувалася більшість соціальнофілософських і політичних концепцій, спроби пояснити основні підвалини суспільства, виходячи з уявлень про розумність, природність цих підвалин.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок:

Новий час  характеризується подальшим розвитком  капіталістичних відносин. На відміну  від Середньовіччя державна влада  тепер не залежала від церковної, безпосередньо не підпорядковувалась їй. Основні зусилля мислителів були спрямовані на захист віротерпимості, свободи совісті, звільнення філософії  від впливу теології. В цій боротьбі використовувалися й надбання попередньої  філософської думки, зокрема вчення. Основною особливістю філософії  Нового часу була її орієнтація на науку  як найвищу цінність.

Вивчаючи  філософію Нового часу, треба врахувати, що на її зміст впливали як специфіка  суспільного життя і наука  цієї епохи, так і філософські  традиції, оскільки, будучи викликаною дожиття об'єктивними чинниками, вона  набуває відносної самостійності  й розвивається за своїми внутрішніми  законами.

Важко переоцінити  вплив на передову тогочасну філософію  науки, зокрема, досвідно-експериментальних  досліджень природи і математичного  осмислення їх результатів. Видатні  філософи цієї епохи нерідко були великими природодослідниками й  математиками (Р. Декарт), а деякі  природодослідники були авторами важливих філософських ідей. Особливий вплив  на філософію здійснювала механіка, яка була на той час зразком  експериментально-математичної науки, що прагнула повністю пояснити рух  тіл, включаючи й небесні тіла.

У новий  час філософія за традицією ототожнювалася з метафізикою в аристотелівському  її розумінні, тобто визнавалася "першою філософією", умоглядною наукою про  найзагальніші принципи буття і  знання. Виникнувши в Англії (Дж. Локк), просвітницька ідеологія набула широкого поширення у XVIII ст. у Франції. У другій половині XVIII і на початку XIX ст. ідеологія Просвітництва поширилась і розвивалася в багатьох країнах Європи і США.

Література

 

1. Беркли Дж. Сочинения. – М., 1978.
2. Бэкон Ф. Сочинения. – Т. 12. – М., 1971.
3. Быховский Б.Э. Джордж Беркли. – М., 1970.
4. Гельвеции К.А. Сочинения. – Т. 12. – М., 1973.
5. Гоббс Т. Сочинения. – Т. 12. – М., 1991.
6. Гольбах П. Избранные произведения. – Т. 12. – М., 1966.
7. Декарт Р. Избранные философские произведения. Т. 12. − М., 1991.
8. Дидро Д. Избранные философские произведения. – М., 1941.
9. История диалектики XIVXVIII веков. – М., 1974.
10. Кузанский Н. Сочинения. – Т. 12. – М., 1979.
11. Кузнецов В.Н. Французский материализм XVIII века. – М., 1981.
12. Лейбниц Г. Сочинения. – Т. 12. – М., 1982.
13. Локк Дж. Сочинения. – Т. 12. – М., 1989.
14. Ляткер Я.А. Декарт. – М., 1975.
15. Момджян Х.Н. Французское Просвещение XVIII века. – М, 1983.
16. Мееровский В.В. Гоббс. – М., 1975.
17. Нарский И.С. Западноевропейская философия XVII века. − М., 1974.
18. Нарский И.С. Западноевропейская философия XVIII века. − М., 1974.
19. Нарский НС. Готфрид Лейбниц. – М., 1972.
20. Соколов В.В. Европейская философия XVXVII веков. – М., 1984.
21. Спиноза Б. Избранные произведения. – Т. 12. – М., 1957.
22. Субботин А.Л. Френсис Бэкон. – М., 1974.
23. Юм Д. Сочинения. – Т. 12. – М., 1965.