Філософія Середньовіччя.

Тема 3. Філософія Середньовіччя.

План

1. Зміни у світогляді під час переходу від Античності до європейського Середньовіччя.
2. Вихідні ідеї середньовічної патристики. Місце філософії у духовному житті Середньовіччя.
3. Схоластика і містика як провідні напрями середньовічної філософії.

 

1. Зміни у  світогляді під час переходу від античності до європейського Середньовіччя.

Основною причиною радикальних  змін, що відбулися у світогляді під час переходу від Античності до європейського Середньовіччя, було руйнування античного полісу (основної форми державного та громадянського життя) як реального ґрунту всієї античної цивілізації, а разом із ним – руйнування і всього укладу життя. Поява та утвердження християнства в Європі призвели до радикальної духовної революції у розвитку європейської цивілізації. Відбулося суттєве просування філософської думки цього часу в таких галузях, як онтологія, логіка і теорія пізнання, антропологія.

За часовими межами епоха Середньовіччя охоплює період від падіння Римської імперії, тобто з IV–V ст., до відкриття Америки, тобто до XV-XVIст.

Під час формування середньовічного  суспільства духовні процеси випереджали соціальні, що засвідчує надзвичайно важливу роль духовного фактора в розвитку історії.

Основні світоглядні  орієнтири під час переходу до Середньовіччя змінюються на протилежні:

Античний світогляд

Середньовічний  світогляд

політеїзм; боги є частиною природи або уособленням природних стихій; вихідні якості богів: сила, могутність; боги впорядковують та оздоблюють світ; космос, природа – загальні умови існування богів і людей ;   людина спирається у своїх вчинках на знання; головне життєве завдання людини - спасіння душі; у сприйнятті дійсності акцент падає на зовнішнє; внутрішнє проявляє себе лише через зовнішнє; люди поділяються за етнічними та родовими ознаками; панування натуралістичного світосприйняття.

монотеїзм; Бог є духовною сутністю, яка перебуває за межами світу ; Вихідна якість Бога – любов до людини; Бог творить світ з нічого; природа не має власної сутності і не може існувати без впливу божественної енергії; людина в усьому покладається на віру в Бога; головне життєве завдання людини - здійснення подвигу; у сприйнятті дійсності акцент робиться на внутрішнє; зовнішнє лише заважає правильно зрозуміти внутрішнє; всі люди є рівними перед Богом; панування символічного світосприйняття.

2. Вихідні ідеї середньовічної патристики.

Місце філософії у  духовному житті Середньовіччя.

 

Вихідним джерелом середньовічного  світобачення постає Біблія у складі Старого та Нового завітів. Біблія озброює християн цілою низкою вихідних догм. Але ці догми потребували певних пояснень і тлумачень.

Перші введення християнської догматики  в контекст життя здійснювали  апостоли (перші учні Христа), але розгалужено та деталізовано здійснили це історичне завдання, водночас осмислюючи реалії життя під кутом огляду положень Святого Письма, представники християнської патристики – так звані Отці Церкви (лат. «раіег» – батько).

На ранньому етапі свого розвитку патристика набула характеру апологетики (II-IV ст.). Перші християнські мислителі зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн (давньогрецькою мовою «апологія» – захист).

Від самого початку рання патристика (апологетика) поділилась на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості:

• позитивний;
• негативний.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

П'ять Аргументів Юстина щодо переваг християнства над язичницькою мудрістю:

► аргумент єдності (оскільки Бог єдиний, не треба шукати все нові й нові початки буття),

► аргумент універсальності (християнство відкрите й доступне всім, незалежно від статі, віку, походження),

► аргумент простоти (у християнстві йдеться про те, що зрозуміле для усіх і не потребує спеціальної освіти),

► аргумент авторитету (філософію вигадали люди, а істини християнства дані Богом через об'явлення),

► аргумент давнини (Юстин посилався на твердження Аристобула Олександрійського про те, що греки запозичили філософію у Мойсея).

Негативне ставлення до античної філософії – другий напрям апологетики, котрий наполягав на рішучому відкиданні античної мудрості як такої, що, порівняно з божественним об'явленням, постає як безумство.

Отже, як бачимо, в основі розмежування патристики на два напрями лежало питання про співвідношення віри та знання у людському світоорієнтуванні, яке майже ніколи не зникало з духовного обрію Середньовіччя.

Найбільш завершеного вигляду  ідеям патристики надав представник західної патристики – Аврелій Авґустин – Авґустин Блаженний, єпископ Гіппонійський (північ Африки) (354—430).

Розуміння Августином Бога як основи світу:

• Бог є гарантом безсмертя та спасіння людства,
• Бог творить світ із нічого, бо його могутність необмежена,
• можливості Бога у творенні невичерпні,
• світ перебуває у повній залежності від Бога, але Бог від світу не залежить,
• Бог є сукупність усіх можливих досконалостей, Бог є вічним та завершеним Буттям.

Між філософією та релігією утворилась проміжна сфера – сфера теології.

Теологія (богослов'я) – ідейна частина релігії, що покликана узгоджувати між собою усі основні релігійні догмати.

 

3. Схоластика і містика як провідні напрями середньовічної філософії.

Основи середньовічного суспільства  остаточно сформувалися у Європі в IX-X ст. У цей самий час формувалися провідні напрями середньовічного філософствування – схоластика і містика. Обидва вони були варіантами релігійної філософії, тому для них незаперечним був авторитет Святого Письма, а Бог поставав вихідним орієнтиром для усіляких міркувань та осмислень.

Відмінність між схоластикою і містикою полягала в різному ставленні до можливостей людського розуму в питаннях богопізнання.

Ставлення схоластиків  до можливостей людського розуму в питаннях богопізнання:

• слід повною мірою використовувати можливості розуму в питаннях богопізнання,
• найкращим засобом діяльності розуму є логіка.

Ставлення містиків до можливостей людського розуму в питаннях богопізнання:

• розум і роздумування ведуть лише до гріха і до відходу від шляху віри,
• шлях до Бога лежить через почуття, любов до Бога та самозречення.

У цей же період набула поширення так звана «теорія подвійної істини», яка стверджувала, що філософія (і наука) мають право на автономний щодо богослов'я розвиток, оскільки між науками та богослов'ям існують суттєві відмінності.

Проблеми, над розв’язанням яких працювали середньовічні філософи:

1) проблема універсалів - співвідношення одиничного і загального, окремих речей і загальних понять поро ці речі. У цих спробах мислителі розділились на номіналістів і реалістів.

2) проблема доказів Божого Буття.

Відмінності між філософією та богослов'ям:

► філософія (і наука) рухаються від часткового до загального (індукція), а богослов'я – від загального до часткового (дедукція),

► філософія та наука є сферами теорії, а богослов'я – етики та життєвої практики.

Фома Аквінський (1225-1274 рр.) став засновником томізму одного з найвпливовіших напрямів християнської філософії. Фома Аквінський створив всеохопну філософсько-теологічну концепцію, що ввібрала в себе майже всю проблематику теології і піднесла її на новий рівень розв'язання. Вчення Томи Аквінського досить часто характеризують як концепцію «симфонії (співзвучності) розуму та віри».

Вчення Фоми Аквінського про умови симфонії  розуму та віри:

• існують істини, які можна осягнути природним розумом (царина науки та філософії),
• існують істини, які перевищують людські можливості (вони даються лише в божественному об'явленні і торкаються питань створення світу, спасіння та безсмертя душі),
• існують істини, що їх можна розуміти як і з допомогою розуму, так і з допомогою віри (тут філософія і теологія повинні співпрацювати, але філософія повинна узгоджуватись із теологією).

Фома поділяв усі знання й науки на:

• теологію об'явлення,
• природну теологію,
• філософію (яка об'єднувала всі науки).

Найвідомішими містиками періоду розвиненого Середньовіччя були:

• Франциск Асизький (1182-1226 рр.);
• Бернар Клервоський (1091-1153 рр.);
• Джованні Бонавентура (1221-1274 рр.).

Джованні Бонавентура у своєму творі «Путівник душі до Бога» окреслив досить струнку для свого часу класифікацію пізнавальних здібностей людини:

• чуття,
• уява,
• розум,
• розумове споглядання та розрізняння добра і зла.

А в праці «Про повернення наук до теології» Бонавентура дав перелік відомих на той час наук, зарахувавши туди й технічні науки (рукотворні). Але всі ці науки та здібності повинні були підвести людину до «обожнення», до споглядання Бога через самовіддану любов.

Представники містики  пізнього Середньовіччя Мейстер Екхарт (1260-1327рр.), Иоганн Таулер (1300-1361рр.), Иоганн Рейсбрук (1293-1381рр.) відомі тим, що, майстерно володіючи словом, особливо наголошували на значенні людської активності в питаннях вибору життєвого шляху та прилучення до божественної благодаті. Вони стверджували, що, відштовхуючись від того, що даровано Богом, людина сама визначає себе власними вчинками, бо здатна роздмухати полум'я із закладеної в неї Божої іскри.

Поштовхом до виникнення схоластики стало поширення у цей час єресей, коли релігійні постулати, які раніше сприймалися на віру, почали ставитись під сумнів і їм вимагали пояснення.

Представники  схоластики:

1) У працях видатного схоласта Роджера Бекона (1214-1292 рр.) було високо піднесено роль наук у просвітленні людської душі. Бекон, зокрема, стверджував, що «знання є сила», що ґрунтом наукових знань постає досвід (хоча у теології вирішальну роль відіграє об'явлення) і що Бог створив світ за допомогою математики.

2) ЙоганнДунс Скотт (1265-1308 рр.) у своїх творах на перший план у сутності Бога виводив не розум чи ідеї, а волю, оскільки вона здатна визначати себе не лише ідеально, а й реально. Тому теологія, за Скоттом, є наукою практичною (дає настанови для життя), а філософія – теоретичною.

3) У часи пізньої схоластики Вільям Оккам (1285-1349 рр.), розвиваючи ідеї Й. Д. Скотта, наголошував на неможливості розумового осягнення суті Бога: головне тут – творіння, а це акт волі, а не розуму.

Позитивними сторонами схоластики було те, що вона оживила на деякий час релігійно-філософську думку, познайомила Європу з багатьма працями древньогрецьких і арабських мислителів (передусім Платона і Арістотеля). Схоластика також розвивала формально-логiчне мислення, тренувала розум.

У XV-XVI ст. схоластика зжила себе, виродившись у формалізовану шкільну мудрість, що знаходилася в гострій суперечності з вимогами життя і представляла безплідні розмірковування. Середньовікова школа була повністю відірваною від життя. Схоластичне навчання вело до начотництва i догматизму. Зі схоластикою пов’язаний пануючий у тодішніх школах катехізичний спосіб навчання (у формі запитань i відповідей). Це приводило до заучування учнями напам’ять готових визначень i до відмови від самостійного мислення.