Шпаргалка по "Философии"

1. Світогляд.

Світогляд - система уявлень  про світ і про місце в нім  людини, про відношення людини до дійсності, що оточує його, і до самого собі, а  також обумовлені цими представленнями  основні життєві позиції і  установки людей. Світогляд - освіта інтегральна (що синтезує). У нім принципово важливий зв'язок його компонентів, їх "сплав" (компонентами його є образи, представлення, раціональні поняття, емоційні переживання, цінності, вольові установки, різнорідні "блоки" знань, настроїв, прагнень, надій), що з'являється як більш менш цілісне розуміння людьми світу і самих себе. І як в сплаві різні поєднання елементів, їх пропорції дають різні результати, так щось подібне відбувається і зі світоглядом.

В якості суб'єкта світогляду реально виступають суспільство в цілому, клас, соціальна група і особа. Говорячи про світогляд у великому суспільно - історичному масштабі, мають на увазі переважаючі на тому або іншому етапі історії гранично загальні переконання, принципи пізнання, ідеали і норми життєдіяльності, тобто виділяють загальні риси інтелектуального, емоційного, духовного настрою тієї або іншої епохи (у цьому плані можна вести мову про античний, греко-римском світогляд, середньовічний світогляд, Возрожденческом, Новоєвропейському, Просвітянському та ін.).

До складу світогляду входять і грають в нім важливу роль узагальнені знання - повсякденні, або життєво-практичні, професійні, наукові. Чим солідніше запас знань в ту або іншу епоху, у того або іншого народу або окремої людини, тим більше серйозну опору може отримати відповідний світогляд.

Існують три основні  типи світогляду - життєве (буденне), релігійне  і філософське.

Життєвий (буденне) світогляд  породжується безпосередньо умовами  життя і досвідом людей, що передається  з покоління в покоління. У  категоріальному строе цього типу світогляду відбиваються уявлення здорового глузду, традиційні погляди про світ і людину.

Релігійний (міфологічне) світогляд дає специфічно - перетворену  картину світу, пов'язану з визнанням  надприродного світового початку, і виражається переважно в емоційно-образній формі (спирається на віру).

У філософському світогляді теоретично узагальнюється досвід духовного  і практичного освоєння світу. Спираючись на досягнення наук про природу і  суспільство (природних і гуманітарних наук), філософія створює нові умоглядні (понятійні, категоріальні) моделі світу. На основі раціонального осмислення культури філософія виробляє світоглядні орієнтації, здійснює свою прогностичну функцію (передбачати, прогнозувати події). Опора філософського світогляду - розум.

Світогляд - це не лише зміст, але і спосіб усвідомлення дійсності, а також принципи життя, що визначають характер діяльності. Найважливіший  компонент світогляду складають  ідеали як вирішальні життєві цілі. Зміст свідомості перетворюється на світогляд тоді, коли воно набуває характеру переконань, повній і непохитній упевненості.

У становому, класовому  суспільстві кожен клас має свій специфічний світогляд (соціальні  стереотипи), що виражає його цінності і орієнтації. В той же час в  ході розвитку суспільства виробляються загальнолюдські гуманістичні цінності. Залежно від того, чи співпадають інтереси даного шару, класу, співтовариства, соціальної групи з об'єктивною тенденцією історичного розвитку, з даними науки і громадської практики або ні, його світогляд за своїм змістом, громадською значущістю може бути науковим або ненауковим, матеріалістичним або ідеалістичним, атеїстичним або релігійним, революційним або консервативним.

2. Історичні  типи світогляду.

Світогляд – найзагальніший погляд людини на світ, відповідно до якого він визначає зміст і характер діяльності. За замістом світогляд об’єктивний, бо відображає оточуючу дійсність; за характером – суб’єктивний та мінливий протягом життя. Тому не слід світогляд вважати незмінним; він підданий самовдосконаленню. Міф, релігія, філософія – етапи розвитку світогляду, як способу існування, самосвідомості. Міфологічний світогляд уособлює світ, поєднує людину з ним, не розділяє людину і природу. Світобудова за міфом одночасно є тілобудовою людини. Тому світ природи живий, духовний, а світ людини визначається дією природних стихій, що прийняли вигляд багатьох богів, що відповідають властивостям людської тілесності.

 Релігійний світогляд  відсторонює природу та зосереджує  увагу на духовності як найістотнішій  його особливості. В основі світобудови – дух, розум, а людина уособлює їх словами, але не формою свого природного тіла. Завдання людини – пізнати Бога як Духа, вищу свідомість, як абсолюту; фактично – пізнати божественність розуму в його душевних моральних якостях. Релігія оголошує сутністю людини моральні пошуки і для неї світ є світ людських взаємовідносин.

 Філософський світогляд  відображає опосередкований спосіб  буття людини. Він дає їй можливість  розвивати та здійснювати розумне  життя, тобто виділяти себе  засобами з природних соціальних світів та ставить питання про принципи їх існування, а також принципи власного буття в них.

Основне світоглядне  питання – відношення людини до природи та соціуму, з метою знаходження  точки опори, сенсу власного життя  – по-різному бачиться у міфі, релігії та філософії. Міфологія є форма практично-духовного освоєння дійсності, основна функція якої складається в регуляції суспільного життя, в її емпіричній різноманітності.

Міф є диво, дивом і  міфом є і світ, за словами А.Ф. Лосєва. Він же відмічав, що міф є самоповага особистості, її образ, лик, а не її субстанція. Міф не являючись рефлективним мисленням, пропонує вчитися у природи, висуваючи анімізм, тотемізм, зооморфізм, фетишизм, антропоморфізм, властиві первісному суспільству (див. філософський словник).

Релігія ставить людину у залежність від духовної сутності світу та вважає, що її соціальне  положення залежить від власної  духовності, осяяної світлом світового  божественного розуму. Якщо міф формує перспективний світогляд, релігія інтроспективний, внутрішній. Це духовне світобачення людини, її свідомість та самосвідомість, самопочуття у оточуючому світі. Релігія пропонує віру, надію, любов як засіб існування між людьми; а щастя і свобода людини в усвідомленні тієї духовної спорідненості, в якій вона знаходиться з Господом.

4. Проблема  основного питання філософії.

Центром філософських пошуків  є людина зі своїми прагненнями - "людина і світ". Людина співвідносна зі світом через свідомість, мислення. Головним, основним питанням філософії є питання про відношення свідомості до буття, духу до природи матерії. Напрями філософії: 1)Монізм - виходить з визнання єдиного початкового світу (дух - свіідосість є його початком). Напрям ідеалізму. Природа - творіння духу: ідеї Платона, Канта, Гегеля. Неопозитивісти: Л. Рассел. 2)Матеріалізм - природа породжує свідомість. Філософи Мілетської школи: Фалес Мілетський, Епікур, Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Дідро, Гельвецій, Гольбах. Матеріалісти - атеїсти, гостро критикували релігію. Людвіг Феєрбах почав критику християнства у 19 столітті своєю книгою "Сутність Християнства". 3)Дуалізм. Два рівноцінних початки світу. Природа і дух. Ідея, свідомість та матерія. Сповідував Рене Декарт. 4)Плюралізм - багато початків світу. Сповідував Лейбніц, його "Вчення про монади".

3. Сутність, структура та призначення філософії.

Філософія (від грецького  – любов до мудрості) – це наука  про всеза-гальні закономірності, яким підкорені як буття (природа і  сусп.), так і мис-лення людини, процесс пізнання.

Термін “Ф.” вперше зустрічається у Піфагора; в якості особої науки її вперше виділив Платон.

Ф. являється однією із форм сусп. свідомості, визначається в  остаточно-му підсумку екон.відносинами  сусп.

Предметом філософії  є виявлення найбільш загальних закономірностей розв. світу, виражених в принципах, філ.законах та категоріях. Предметом ф. є не тільки визначення наявного і минулого, але й можливого і май-бутнього. Предмет ф. характер-изується своїм гуманістичним хар-ром, бо в центрі його змісту перебу-ває людина.

Основним питанням ф. як особли-вої науки є проблема відношення мислення до буття, свідомості до ма-терії.

Основне питання ф. дає  можливість правильно орієнтуватись  в історико-філ. процесі, визначати  сутність будь-якої філ.системи. Основне питання ф. підкреслює, що всі явища світу умов-но поділяєються на дві основні сфери – матеріальну і духовну. Вони утво-рюють єдність, якою характеризуєть-ся усе, що існує в світі.

Питання про рух і  розвиток – це важливе питання  про те, в якому стані знаходиться світ, чи розв. він і людська сутність. В залежності від вирішення питання про рух і розви-ток виникають дві протилежні кон-цепції- діалектика (вчення про розвиток) і метафізика (заперечує або спотворює розвиток).

Основні функції філософії:

- світоглядна;

- іносеологічна;

- методологічна;

- логічна;

- критична;

- практично-перетворювальна  та ін.

Ф. сприяє розвитку самосвідомості людини, розумінню місця і ролі наукових відкриттів у системі загального розвитку людської к-ри, дає тим самим  масштаб для їх оцінки та зв’язку окремих ланок знання в єдності світогляду.

У міру накопичення науково-філософських знань (природних, особових і громадських) і вироблення спеціальних прийомів дослідження (аналітичних - логічних, математичних) почався процес спеціалізації нерозчленованого знання, виділення математики, астрономії, медицини. Спочатку ці науки входили до складу філософського знання. Але поступово починається і обмеження круга проблем, якими займається філософія, відбувається розвиток, поглиблення, збагачення власне філософських представлень, виникають різні філософські теорії і течії. В ході предметного самовизначення філософії і її внутрішньої диференціації (спеціалізації) сформувалися наступні філософські дисципліни:

§ онтологія (від греч. онтос - буття, суще) - вчення про буття (чи про першооснови усього сущого) : проблема буття розуміється тут в універсальному (всеосяжному) сенсі ("чому є щось, а не ніщо" - одне з перших філософських питань), аналізуються буття (сам принцип існування), небуття (чи можливе неіснування, ніщо), буття матеріальне (природа) і ідеальне (ідея, думка, дух). Часто онтологія в історії філософії ототожнювалася з метафізикою (букв. те, що йде після фізики), оскільки буття розглядалося не як те, що існує, а як те, що дозволять усьому існувати, само цим існуючим не будучи;

§ гносеологія, эпистемология (від греч. гносис, эпистеме - знання) - теорія пізнання, аналіз найбільш загальних питань пізнання : пізнаваний або непізнанний (агностицизм) світ, які можливості, методи і цілі пізнання; у чому суть пізнання і що є істина; хто суб'єкт і що є об'єктом пізнання;

§ логіка (від греч. логос - думка і слово одночасно) - наука про форми правильного (тобто зв'язного, послідовного, доказового) мислення; формами такого правильного (тобто відповідно до правил логіки, що відбиває реальні процеси дійсності) були поняття, судження, висновки;

§ етика (від греч. эйкос - що відноситься до устоїв, характеру, поведінки) - наука про моральність, моралі як формам суспільної свідомості, про належне і правильну поведінку людини серед собі подібних; проблеми етики пов'язані з проблемами свободи волі, природи моральної поведінки і його принципів, справедливості, доброчесності, вищого блага, користі і щастя як наслідків людської поведінки;

§ естетика (від греч. аестетикос - що відчуває, чуттєвий) - наука про художнє і ціннісне освоєння світу : вивчає принципи і умови творчого перетворення і зображення світу в таких категоріях, як краса, прекрасне, піднесене, потворне, естетичне сприйняття, смак, трагічне і комічне.

§ філософія історії (освоєння закономірностей історичного процесу).

Структуру філософії  в цілому можна зв'язати з такими трьома освоюваними нею явищами, як істина, добро і краса (і у  зв'язку з цим виділяти в ній  філософські дисципліни).

Починаючи з епохи  Відродження (14-16 віків) процес розмежування між філософією і приватними науками протікає усе більш прискореними темпами.

Виникає уявлення про  природну позитивну науку, що обмежується  переважно фактичними, досвідченими (емпіричними) дослідженнями. Специфіку  ж філософії тепер бачать передусім в її абстрагованості (спекулятивности, відірваності від досвіду), абстрактності, умоглядності, теоретичній, яка дуже часто вступає в протиріччя з фактами і реаліями дійсності. В цей час філософія ще продовжує займатися загальнотеоретичними питаннями природних наук. Але т.к філософське дослідження теоретичних проблем приватних наук не спиралося на достатній для цієї мети емпіричний матеріал, то воно носило умоглядний характер, і його результати часто вступали в протиріччя з фактами. На цьому грунті виникло протиставлення філософії приватним наукам. У 17-19 вв. створювалися системи, в яких природознавству протиставлялася філософія природи (що протиставлялася фізиці), філософія історії - історії як науці, філософія права - правознавству. Вважалося, що філософія здатна виходити за межі досвіду, давати "наддослідне" знання. Але такого роду ілюзії спростовувалися подальшим розвитком приватних наук.

У сучасному світі  наука є розгалуженою системою знання. Усі відомі явища світу опинилися в "приватному" володінні тієї або іншої спеціальної науки (фізики, біології, географії). Проте в цій ситуації філософія зовсім не втрачає свого значення (всупереч позитивізму, що вважав, що з розвитком природних наук потреба у філософії як окремій від наук діяльності відпадає). Навпаки, відмова від претензії на всезнание дозволила філософії чіткіше самовизначитися. Кожна наука досліджує специфічно певну систему закономірностей, але жодна приватна наука не вивчає закономірності, загальні для явищі природи, розвитку суспільства і людського пізнання. Ці закономірності і є предметом філософії, визначаючи її специфіку.

Вже в 20 столітті усередині  філософії сформувалися різні нові спеціальні дисципліни, пов'язані з  характерним для філософії узагальненим і абстрактним способом розгляду явищ дійсності, : філософія мови (проблеми співвідношення мови і дійсності, мови і думки, виразимої думок в мові), філософія науки (проблеми наукового знання, розвитку науки, методів науки), філософська антропологія (дослідження найбільш загальних і істотних питань людини, його природи і еволюції).

5. Специфіка  та основні школи філософії  стародавньої Індії.

Перші філософські школи  і течії виникають у найдавніших  регіонах людської цивілізації на початку VІ ст. до. н. е. в Стародавній Індії та Стародавньому Китаї та Греції. Передмови виникнення філософії були такі:

1. стрибок у розвитку  виробничих сил внаслідок переходу  від бронзи до заліза;

2. поява товарно-грошових  відносин;

3. виникнення держави, 

4. ріст опозиції традиційній релігії, критика нормативно-моральних установок і уявлень;

5. розвиток науки, накопичення  емпіричного матеріалу. Необхідність  його логічного і абстрактного  осмислення.

Спільність генези не включає своєрідності шляхів формування систематизованого філософського знання. Філософія Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю має ряд особливостей, які визначуються спеції кою розвитку суспільних відносин цих держав, і це насамперед чиновницько-бюрократична система в Китаї та кастовий устрій в Індії, які сприяли збереженню традиційних релігійно-міфологічних уявлень у формуванні перших філософських течій. Це, в свою чергу, обумовило перевагу у світогляді східних країн релігійно-етичної проблематики над науково-теоретичною, ідеалізму над матеріалізмом.

Староіндійська філософія  розвивалась у школах, так званих "дашанах". Існували дашани астиків  і дашани нестиків. Ці дашани проповідували  різко полярні ідеї, які групувались  на визнанні або запереченні Вед. "Веда" (в перекладі з індійського "знання") - це збірник текстів на честь богів. В дашан астиків входили такі школи вчення, що визнавали авторитет Вед. Це ортодоксальні вчення: ведан, санкхья, йога, ньяя, вайшешика, шиманса. В дашани нестиків (неортодоксальні школи) входили вчення: чарваків, буддизму джайнізму. Одним з найдавніших ідеалістичних вчень був брахманізм, який вважав, що світ складається з невидимого, непізнаного, незмінюваного духу "брахмана", що не має ні початку, ні кінця. З точки зору представників цієї школи слід розрізняти душу і тіло.

Тіло - це зовнішня оболонка душі /атман/. Душа вічна, безсмертна, але  оскільки людина занадто прив’язана до свого тіла, до земного існування, то душа людини, хоч і є втіленням  духу брахмана, все ж відрізняється  від нього і тому підкоряється закону необхідності /кармі/. Закон необхідності /карма/ змушує душу щоразу після смерті тіла переселятися до іншого тіла, і душа людини завжди входить в таку оболонку, котра залежить від діянь її у минулому житті. Потік 'цих перевтілень /самсара/ триває нескінченно довго. Якщо ж людина а може звільнитися від повсякденних життєвих турбот, її душа перестає бути зв'язаною з цим тлінним світом, тоді і настає реалізація її тотожності з Брахманом.

В умовах утворення великої  держави буддизм з його антижрицькою спрямованістю захищав кастовий лад в Індії. Він був більш вигідний, ніж релігія брахманізму, яка проповідувала вчення про привілейований стан жерців. Виникнувши як опозиція кастовому ладу, буддизм виступив з вченням про рівність всіх людей в "стражданнях" і праві на спасіння. Буддизм - це одночасно і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у VІ-V ст. до н.е. і в ході історичного розвитку стало однією з найпопулярніших релігій разом з християнством та ісламом. Згідно з легендою, засновником буддизму був Сіддхартха із роду Гаутами. Сіддхартха, він же Шак¢я-Муні, майбутній Будда, народився у сім¢ї вельможного князя Щуддходані. Він вчився у брахманських вчителів і у віці 29 років покинув палац і жив аскетом. Шляхом внутрішнього споглядання прозрів і пізнав вічні істини:

1. Життя - це страждання.

2. Страждання має свою  причину.

3. Корінь страждання - жадоба до життя.

4. Шляхів виходу із  страждання - 8.

 З точки зору  буддизму світ - це єдиний потік  матеріальних і духовних елементів  - "дхарм". На основі староіндійських  уявлень про переселення душ буддизм висунув догму про переродження живих істот, стверджуючи, що смерть живої істоти є не що інше, як вияв розпаду даної комбінації дхарм, після чого утворюється нова комбінація дхарм.

Нові комбінації дхарм  визначаються кармою - сумою всіх гріхів і добрих справ у попередньому переродженні. Ідеалом, за вченням буддизму, з досягнення нірвани - повного закінчення процесу перероджень і позбавлення таким чином страждань, котрі складають суть життя. В цьому вченні вперше чітко виражено ідею про розвиток людини, її безперервне вдосконалення.

Філософський зміст  буддизму включав два аспекти: вчення про природу речей та вчення про  шляхи її пізнання.

Вчення про буття. В  основі буддійського вчення про природу  речей лежить вчення про дхарми - "носії своєї ознаки - частинки у або елементи". За вченням буддистів, дхарми - це частинки, що являють собою ніби тканину світової речовини, вони проникають у всі явища психічного і матеріального світів і перебувають в русі, кожну секунду спалахуючи і згасаючи. Кожен рух означає породження нового спалаху і нового затухання. В буддійській філософії прийнято порівнювати світло з потоком, який тече з самого початку, вічно змінюючись і перероджуючись. Було розроблено декілька класифікацій дхарм-елементів. Ранній буддизм вже знав про поділ буття на виявлене - сансара, і буття невиявлене - нірвану. Перебуваючи у вічній круговерті, виявлене буття пов'язане зі стражданням. До звільнення з цього стану веде шлях пізнання - восьмичленний шлях морального поділу. Буддизм утверджував єдність матеріального і психічного світів.

Вчення про пізнання. Це вчення пов'язане із суб'єктивно-ідеалістичним  методом йогічного споглядання.

В теорії пізнання у буддистів  усувається різниця між чуттєвою та розумовою формами і пріоритет  надається практиці. Практика споглядання, роздумів служить основним засобом пізнання навколишнього світу. Проблема людини. Буддизм заперечував існування душі, тобто окремої духовної істоти всередині людини. Буддисти заперечували існування і окремого атмана поза 5-ма групами елементів, які складають людську особистість, її психічні і матеріальні якості. Ці п'ять елементів такі: свідомість; уява; почуття; кармічні сили; матеріальна оболонка людської особистості.

В цій схемі немає  місця жодному низькому, вічному початку. Людська особистість, як і все у світі, підкоряється закону причини і наслідку, вираженому в 12-членній формулі причинного зародження. Дане людське життя - це результат попередніх існувань. Свідомість, протікаючи через індивідуальний потік - земне життя, через проміжний етап і наступний за цим стан нового переродження, кожної секунди змінює свій зміст.

Це вічне становлення  в староіндійській філософії  прирівнюється до полум'я свічки, якій процес спалахування і загасання  тече безперервно і створює враження сталості. Наближення до буття не виявленого, до нірвани порівнюються із затухання вогню, але цей вогонь ніколи не зникає, він переходить у інший стан. Буддистам, як і стародавнім грекам, властиве стихійно-діалектичне числення.

Поряд з ідеалістичних напрямом розвитку філософії в Індії розвивалось і стихійно-матеріалістичне вчення - чарвака, Однією з фори цього вчення локаята, яку іноді ототожнюють з чарвакою.

Чарвака утверджує єдиною реальністю, що існує в світі, матерію. В основі світу визнає наявність чотирьох елементів: землі, води, вогню, повітря. Звідси походить назва школи /"чар" - чотири» "рак" - слово/. В теорії пізнання істинним вважає тільки те, що дасться людині у відчутті. Особливістю учення чарваків є розробка етичної концепції, згідно з якою поняття добра і зла ілюзорні, створені людською уявою. За вченням чарваків, реальними б тільки страждання і насолода чуттєвого буття. Спростовуючи необхідність аскетичного способу життя яке запроваджували інші індійські релігійні системи, чарваки утверджують єдину мету людського буття - одержання насолоди. Чарваки виступали з критикою релігії, зокрема буддизму.

6. Буддизм.

У VI ст. до н. е. в Північній  Індії виникає буддизм - вчення, засновником  якого був Сіддхартха Гаутама (583-483 рр. до н. е.), син правителя провінції Капілаваста (південна частина Непалу). Його народження коштувало матері життя. Немовляті пророкували, що коли воно виросте, то стане ченцем-аскетом, якщо побачить хвору, стару і мертву людину. Батько створив для сина чудові умови для життя, і Сіддхартха не знав про його тіньовий бік. У нього були хороші жінка і син. Але якось він побачив хворого, потім старого, потім покійника, а потім ченця-аскета. Страждання в житті, які відкрились перед Гаутамою, вразили його, і в одну з ночей він утік, помінявшись одягом із слугою, і загубився серед людей. Гаутама вивчає Веди і веде аскетичний спосіб життя. Після довгих років марної аскези колишній царевич сідає під дерево і вирішує, що не зрушить з місця, поки не дізнається про головну правду життя. На четвертий день на нього зійшло просвітління, і Сіддхартха став Буддою, тобто «просвітленим». Поступово навколо Будди зібралось багато учнів, утворилась буддійська община. У центрі буддистського вчення лежать чотири благородні істини. • Життя є страждання:  народження - страждання, хвороба -страждання, смерть - страждання, втрата приємного - страждання, «Якщо хтось побачить мудреця, який вказує на недоліки і дорікає за них, нехай він іде за таким мудрецем, як за тим, хто вказує дорогу до скарбу. Краще, а не гірше буде тому, хто слідує за таким». Будда Улюблена гра Будди з учнями: він кидав у простір одне яке-небудь випадкове слово, а учні підхоплювали його і розвивали кожний у цілу думку.

 невиконання бажання  - страждання.

 • Причиною страждання  є бажання (тршна), яке веде через радощі та пристрасті до переродження, народження знову.

 • Усунення причин  страждань полягає в усуненні  цього бажання.

 • Шляхом, що веде  до усунення страждань, є правильне  судження, правильне рішення, правильна  мова, правильне життя, правильне прагнення, правильна увага, правильне зосередження. Заперечується як життя, присвячене чуттєвим задоволенням, так і шлях аскези. Припинення страждань настає тоді, коли людина позбавляється від сліпої прихильності до земного життя, що залучає її у свій вічний потік подій, які йдуть одна за одною і породжують одна одну. Цей стан згасання, затухання, охолодження пристрастей і бажань називається в буддизмі нірваною. Головну увагу буддизм приділяє досягненню цього стану через «праведне» життя і засвоєння істини про вічну змінність буття. Основою «праведного» життя є точне і беззаперечне дотримання правил моралі - п'яти знаменитих буддійських заповідей, яких повинні дотримуватись як ченці, так і звичайні буддисти. Ці заповіді такі: 1 — не шкодити живим істотам; 2 — не брати чужого; 3 — утримуватися від заборонених статевих контактів; 4 — не вести безглуздих і брехливих розмов; 5 — не вживати алкогольних напоїв. Правильна зосередженість характеризується за допомогою чотирьох ступенів поглиблення (джана) і належить до медитації і медитаційної практики. Людина, яка пройшла всі стадії шляху і прийшла до звільнення свідомості за допомогою медитації, одержувала звання архата, святого, який досягав нірвани.  Буддизм з Індії поширюється на острів Цейлон (Шрі-Ланка), а в більш пізній період - через Китай на Схід. Сьогодні буддизм - одна з трьох світових релігій.

10. Конфуціанство.

Вчитель Кун (Кун Фу-Цзи) народився у місті Цзоун царства  Лу. 26-тилітнім посів посаду дрібного чиновника, у 30-ть — відкрив приватну школу. Разом з учнями багато мандрував, побував у царствах Ци, Вей, Сун, Чень, де шукав мудрого правителя, який би погодився у своїй політиці з порадами Конфуція. Останні роки життя присвятив збиранню та систематизації літературної спадщини. За деякими твердженнями, у його школі отримали знання понад 3000 учнів.

Конфуцій вперше переносить центр ваги роздумів мудреця з  Космосу на соціум, звертаючись до совісті людини як головного чинника  суспільного життя, він створює  першу філософію моралі. В епоху  Хань його вчення було канонізовано і довгий час (до 1949 року!) було державною ідеологією Китаю.

Обираючи шлях гармонізації суспільства, Конфуцій звертається  до недавнього минулого, висунувши  ідею патріархальної державності. Тільки тоді держава стане ідеальною, коли кожний буде знати своє місце і виконувати свої обов'язки, як визначено небом: "Володар є володарем, підданий — підданим, батько — батьком, син — сином".

Досягти такого стану  можна двома шляхами. По-перше, постійним "виправленням найменувань", що означає — необхідно узгоджувати нові явища суспільного життя з традицією, тобто потрібнопідганяти нові реалії під старий зміст понять. По-друге, шляхом повсякденного морального самовдосконалення, метою якого є цзю-ньцзи — шляхетність людини.

Об'єктивно вчення Конфуція вносить нову ієрархію в соціальну структуру, коли за визначальний принщіп береться не походження, не влада, не багатство, а моральність. З іншого боку, цзюньцзи — ідеал і дтя держави, тому що основою її поведінки є осягнення "жень" — людинолюбства, гуманності, взаємності, в основі якої своєю чергою лежать "і" (обов'язок), "сяо" (синівське шанування), "чжун" (вірність). Тому "шляхетна людина" є ідеальним законослухняним громадянином, якого не треба примушувати підкорюватися силою.

У таких громадян мусить бути мудрий правитель, що керує на основі доброчесності. А це означає, що він спочатку має дарувати милість народові (який, за Конфуцієм, тільки про це і мріє), в якого має бути вдосталь їжі та зброї, щоб він міг довіряти правителеві. Конфуцій заперечував писані закони, але ж держава без права не існує. Тоді він розв'язує цю проблему через розподіл функцій регуляції та покарання. Перша залишається за "лі" (ритуал), друга — за державою.

Розв'язуючи суперечності буття людини, Конфуцій ретельно дотримувався свого ж правіша чжун юн — золотої середини, щоразу виходячи з початкової тотожності протилежностей. Тим самим сенс його діяльності як мудреця зводився до встановлення природної — божественної рівноваги. Але Конфуцій не помічає, що суперечності залишилися — вони лише піднесені на рівень логіки понять. Так, вимога "шляхетності" — не чинити з іншими, як не хочеш, щоб вчинили з тобою", — не узгоджується з ієрархією повноважень. Покарання сина є вияв батьківського обов'язку і порушувати асиметрію їх взаємин неможливо навіть в ідеальній формі.

Хоча Конфуцій створив  морально-політичне вчення, він не зміг проминути кола питань проблем  пізнання, хоча спеціально ними не займався. Всю його гносеологію репрезентує  одна цитата: "Ті, що мають знання від народження, стоять найвище від усіх; ті, що мають знання завдяки навчанню, — йдуть за ними; ті, хто почав навчатись, опинившись у скрутному становищі, — йдуть за ними; ті ж, хто, опинившись у скрутному становищі, не вчиться, — стоять найнижче серед людей". Себе самого Конфуцій ототожнює з тими, хто, не володіючи знаннями від народження, "виявляючи розуміння, набув їх". Він вважає, що знання і мудрість — не одне й те ж, і що знання, які людина не може використати, не мають сенсу.

Структурно вчення Конфуція відбиває зафіксований ще родовою свідомістю просторово-часовий поділ світу. Система категорій та організація принципів поведінки відповідають 3-х, 5-ти, 7-ми, 9-ти елементній структурі. Особливе значення надається числу З, виділяється, наприклад, три види дружби, три види радощів, хоча кількість видів можна налічити й більше.

Після смерті Конфуція його школа розпалася на вісім напрямів, серед яких особливо яскравими є  Мен-цзи та Сюнь-цзи.

7. Джайнізм.

У першому тисячолітті  до н. е. в давньоіндійському суспільстві  відбуваються значні соціально-економічні зміни. Традиційний ведичний ри-туалізм не відповідає новим умовам. Виникає низка нових доктрин, і серед них всеіндійське значення здобувають вчення джайнізму і буддизму. Основоположником джайнізму (термін походить від слова «джина» -переможець) вважається Махавіра Вардхамана, який жив у VI ст. до н. е. Він виріс у заможній сім'ї; коли йому виповнилося 28 років, залишив рідний дім і після дванадцяти років блукань і аскетичного життя заклав у своїх працях основи нового філософського вчення. В джайнізмі, як і в багатьох інших давньоіндійських школах, релігійні закони поєднуються з філософськими поглядами, що проголошують дуалізм. Сутність людини, згідно з джайнізмом, складається з двох частин - матеріальної (аджива) і духовної (джива). Сполучною ланкою між ними виступає карма

Карма — це тонка матерія, що утворює її тіло і з'єднує душу з грубою матерією. В результаті виникає живий індивід. Карма  весь час супроводжує душу в нескінченному  ряду перероджень. Джайністи досконало  розробили теорію карми і розрізняють вісім видів карм. Вони поділяються на добрі та лихі. Добрі карми утримують душу в циклах перероджень. Лихі карми негативно впливають на основні властивості душі, які вона має у своїй натуральній формі. Коли людина повністю звільняється від лихих і добрих карм, вона стає звільненою особистістю.

 «Завдяки щедрості  і моральності ти приносиш  користь іншим, завдяки терпимості  і рішучості - користь собі».

 Нагарджуна

 На думку джайністів, тільки людина може вирішити, що таке добро і зло і до чого віднести все те, що зустрічається в житті. Людина за допомогою духовної сутності може керувати матеріальною сутністю і контролювати її.

 Звільнення людини  від впливу карм можливе тільки  через здійснення добрих справ  і суворий аскетизм. У зв'язку з цим створюється етика, яка називається триратна (три дорогоцінності). У ній говориться про правильне пізнання, правильне знання, правильне життя, обумовлені правильним розумінням віри. На думку джайністів, аскетизм більшою чи меншою мірою є правильним життям. Вони вважають, що людина може звільнитися тільки сама і їй ніхто не може в цьому допомогти. По суті етика джайнізму - егоцентрична.

8. Йога.

Вчення йоги сформувалося близько VI-V ст. до н.е. Йога ставигь на перше місце практичний шлях спасіння душі, звільнення й від тягаря реалій світу. В галузі метафізики йогічні побудови в основному повторюють положення санкх'я. Новим елементом є лише ішвара, який у йозі не наділений усіма рисами божества — володаря реального світу (як у веданті), проте впливає на людей. В основі практики йога лежить уявлення про "Я" як чисту свідомість, яка, беручи участь у процесі пізнання, починає ототожнювати себе з діяльністю інтелекту — читти (у санкх'ї — буддхи) та наслідками цієї діяльності — відображеннями реалій світу. Шлях спасіння лежить у звільненні "Я" від впливу читти. Ступінь "поневолення" "Я" різна і має п'ять рівнів. Нижчий рівень (кшипта) — повний пристрастей життя, розум вільно блукає між об'єктів пізнання. Далі йде ступінь мудка (притупленість), що характеризується не-усвідомленим потягом до пороку, сонливістю і т.ін. Вікшикта (неуважність) — перехідний рівень стану свідомості, коли безконтрольність розуму послаблюється настільки, що стають можливі як правильна поведінка, так і правильне пізнання. Перші три рівні негідні послідовника йоги, який має прагнути до екагре (зосередженість на одному об'єкті) і до нірудхе, вищого стану свідомості, коли стирається грань між суб'єктом та об'єктом, припиняється акт пізнання. Щоб досягти цього ідеалу, йога пропонує три шляхи: шлях пізнання, шлях емоційної єдності, шлях активної дії. Практично вони здійснюються через вісім ступенів очищення та просвітлення. Тільки послідовне проходження всіх ступенів може гарантувати успіх. Додатковим засобом самовдосконалення є віра в поклоніння брахманові. Внеском у теорію пізнання можна вважати класифікацію форм мислення, яких у тогочасній йозі налічувалося п'ять: істинне пізнання, оманливе пізнання, абстрактне судження (словесне), сон, пам'ять. Маючи витоком брахманістські ритуальні діє, цей напрям давньоіндійської релігійної філософії накопичив великий досвід медитативної практики і вплинув на культи різних напрямів індуїзму (вішнуїзм, шиваїзм та ін.), а також на буддизм та джайнізм.

9. Характерні  риси та основні школи філософії Стародавнього Китаю.

Аналогічним шляхом відбувався розвиток філософських ідей у Стародавньому  Китаї. Так сама зміна традиційних  общинних суспільних відносин на основі економічного прогресу, поява грошей, особистої реальності, розвиток наукових знань в першу чергу в галузі астрономії, математики, медицини створили умови для розвитку філософії.

Найвпливовішим ідеалістичним  напрямом, які виникають VІ-V ст. до н, е, зберігає своє значення протягом тисячоліть аж до наших днів, було філософське  вчення видатного мислителя. Конфуція ./551-479 рр. до н. е. яке отримало назву конфуціанства. Нерівну еталон у становленні конфуціанства була діяльність самого Конфуція. В його викладі конфуціанство становило етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини. Її етики та моралі, життя сім’ї та управління державою. Проблеми космогонії, антології, гносеології, логіки були в стані започатування. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. В центрі уваги його вчення перебувають .проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття - "жень" - гуманність."Жень" визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або вищих за соціальним становив щем. Згідно з принципом "жень" правителі держав повинні бути мудрими, подавати підлеглим приклад особистої високоморальної поведінки, по-батьківськи піклуватися про них. Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція "сяо" - синовньої поваги до батьків. Велику увагу він приділяв "юе" - музиці, найкращому засобу вдосконалення людини, а найголовнішу роль відводив "лі" - етикету - правилам благопристойності, які покликані регулювати поведінку людини в різних життєвих ситуаціях. Важливе місце у конфуціанстві займає концепція "чжен мін" -"виправлення" імен, тобто приведення речей у відповідність з їх назвами.З точки зору Конфуція життя та смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба. "Небо" - це прабатько світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи та людину.Первинною філософією матеріалістичного напряму в Китаї виступає Даосизм.Засновником даосизму вважається Лао-цзи /УІ-У ст.до н.е./. Але, бажаючи підняти престиж даосизму у боротьбі з конфуціанством, послідовники даосизму оголосили своїм засновником легендарного героя Хуанді /697-598 р. до н. е./. Даосизм наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Дао - це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, невичерпне і безкінечне у русі; воно - основа всього сущого.Життя природи і людини підпорядковане не волі неба, як було прийнято в конфуціанстві, а всезагальному закону "Дао". Згідно з цим законом будь яка річ, досягши певного ступеня розвитку, перетворюється на свою протилежність. Даоси вчили беззастережної підпорядкованості всієї життєдіяльності людини закону "дао", неможливості /моральної і фізичної/ діяти всупереч "дао". Виходячи з Космоцентричної концепції взаємозв’язку людини з природою, китайська філософія /як і індійська/ стояла на захисті природи, висувала принцип "ву вей" - невтручання в її розвиток, наслідування її законів.Огляд розвитку філософських уявлень стародавніх цивілізацій дозволяє зробити висновок про тривалість цього процесу. Філософська думка поволі звільнялась від міфологічних уявлень. З самого початку процесу виникнення філософії матеріалізм та ідеалізм заявляються одночасно. Пізнавальне ставлення до світу підпорядковується життєвій практиці звільнення душі від потоку перевтілень в Індії та завдання вдосконалення людської поведінки в Китаї.

11. Даосизм.

Важливим напрямом філософської думки Китаю поряд з конфуціанством був даосизм. Найбільш відомий його представник - Лао-Цзи (старий вчитель), якого вважають старшим сучасником Конфуція. Йому приписують авторство книги «Дао де цзін», яка стала основою подальшого розвитку даосизму.

 • Дао - поняття,  за допомогою якого можна дати  універсальну відповідь на питання про походження і спосіб існування всього сущого. Воно в принципі безіменне, проявляється всюди, оскільки є «джерелом» речей, але не є самостійною субстанцією або сутністю. Саме дао не має джерел, воно є основою всього без власної енергетичної діяльності. Згідно з дао, світ перебуває в спонтанному, непереборному русі. Дао — це тотожність, однаковість, яка передбачає все інше, а саме: дао не залежить від часу, як смуга виникнення, розвитку і загибелі Всесвіту, але становить фундаментальну та універсальну єдність світу. Дао існує постійно, всюди і у всьому, і насамперед бездіяльність є його характерною рисою.

 У світі все перебуває  в дорозі, в русі та змінах, все непостійне і кінцеве. Це  можливо завдяки принципам «інь»  і «янь», діалектично нероздільним  у кожному явищі та процесі; вони є причиною їхніх змін і розвитку. У дао (шляху) внутрішньо присутня власна сила - «де», через яку дао проявляється в речах завдяки впливу «інь» і «янь». Розуміння власної творчої сили «де» як індивідуальної конкретизації речей, для яких людина шукає імена, радикально відрізняється від антропологічно спрямованого конфуціанського розуміння «де» як моральної сили людини.

 Лао-Цзи заперечує  будь-яке зусилля не тільки  індизіда, але й суспільства. Зусилля  суспільства, породженого цивілізацією, ведуть до суперечності між людиною і світом, до дисгармонії. Дотримання «міри речей» є для людини головною життєвою метою. Діяльність без порушення цієї міри є не заохоченням до деструктивної пасивності, а поясненням спільності людини і світу на єдиній основі, якою є дао. Чуттєве пізнання ґрунтується тільки на частковості й заводить людину на манівці. Відхід убік, відсторонення характеризує поведінку мудреця. Осягнення світу супроводжується тишею, в якій тямуща людина оволодіває світом.

 • Видатним послідовником і пропагандистом даосизму був Чжуан-Цзи (369-286 рр. до н. е.). Головне, - вважав він, - позбавитись емоцій і зацікавленості. Цінність усіх речей однакова, позаяк усі речі містяться в дао, і їх не можна порівнювати. Кожне порівняння - це підкреслення індивідуальності, а тому воно однобічне. Знання істини, істинності не дано людині, яка намагається їх пізнати. Чжуан-Цзи розробив метод досягнення істини, основою якого є твердження, що людина і світ утворюють єдність. Мова йде про необхідний процес забування, який починається від забування відмінностей між істинністю і неістинністю аж до абсолютного забування всього процесу досягнення істини. Вершиною є «знання, яке вже не є знанням».

 «Там, де великі  мудреці мають владу, піддані  не помічають їх існування. Там, де правлять невеликі мудреці, народ буде прихильний до них і хвалитиме їх. Там, де володарюють ще менші мудреці, народ боїться їх, а там, де ще менші, народ їх зневажає».

 Лао-Цзи

12. Законники.

м ученням, порядок у  суспільстві — це лише суто зовнішнє приховування недоліків. Необхідно по-новому відрегулювати відносини між людьми і, зокрема, між правителями і суспільством. Правитель тільки видає закони і укази, не вникаючи в інтереси суспільства, бо в рамках цих законів вироблено лише систему нагород і стягнень Розвивається думка про погану природу людини. Прагнення людини до особистого успіху слід використати у формуванні суспільних відносин. Підданий продає свої здібності, щоб натомість одержати корисне і вигідне. Закони служать для регулювання цих відносин.

Минуле не повторюється, тому новій історичній дійсності  повинні відповідати нові способи  управління. Посилання на порядок  у конфуціансько-му розумінні марні  і перебувають у суперечності з характером нових законіа

• Питання про сутність законів неба розробляв Сюнь-Цзи (III ст. до а е.). Він розумів небо як постійність, яка має свій шлях (тянь дао) і наділена силою, що повідомляє людині сутність та існування. Разом із землею небо об'єднує світ у єдине ціле. Звідси випливає, що людина є частиною природи. Сюнь-Цзи висуває тезу про недобру природу людини, оскільки всі її здібності та хороші властивості є результатом виховання. Люди організовуються в суспільство для того, щоб змінити природу, але роблять це, чітко розділяючи функції і відношення.

Сюнь-Цзи поділяє природу  на такі частини:

• явища неживі, що складаються  з матеріальної речовини;

• явища живі, що складаються  з матеріальної речовини;

• явища, що складаються  з матеріальної речовини, які живуть і мають свідомість;

• людина, яка складається з матеріальної речовини, живе, вміє мислити, має моральну свідомість.

Людина створює імена  для того, щоб називати речі, відношення і поняття, розрізняти і чітко  визначати явища дійсності. Понятійне  освоєння дійсності відбувається за допомогою розуму. Перший ступінь пізнання -чуттєвість, другий - розумне пізнання.

 На початку династії  Хань (II ст. до а е. - II ст. н. е.) відбувається  нове пожвавлення духовного життя  китайського суспільства. В цьому  процесі важливу роль відігравав  насамперед даосизм. До кінця II ст. до а е., пристосувавшись до нових умов, на свої позиції повертається конфуціанство, що стає державною ідеологією.

• На думку даосиста Лю Аня, енергія (ці) є виразом людської життєвої природи, а оскільки вона є  матеріальним принципом, то й забезпечує людині природний зв'язок зі світом.

«Вимагати, щоб люди вчились, і стверджувати, що є доля, - це все  одно, що наказати людині укласти волосся  і тут же збити з неї зачіску».

Мо-Ді

13. Загальна характеристика античної філософії.

Антична філософія (спершу грецька, а потім римська) охоплює  більш ніж тисячолітній період із VI ст. до н. є. до VI ст. н. є., зародилася в  стародавньогрецьких полісах (містах-державах) демократичної орієнтації і змістом, методами і метою відрізнялася від східних способів філософствування, міфологічного пояснення світу, притаманного ранній античній культурі. Формування філософського погляду на світ підготовлено стародавньогрецькою літературою, культурою (творами Гомера, Гесіода, гномічних поетів), де ставилися питання про місце і роль людини в універсумі, формувалися навички встановлення мотивів (причин) дій, а художні образи структурувалися відповідно до почуття гармонії, пропорцій та міри. Рання грецька філософія використовує фантастичні образи й метафоричну мову міфології. Але якщо для міфу образ світу й справжній світ віддільні, нічим не відрізнялись і, відповідно, порівняні, то філософія формулює як свою основну мету: прагнення до істини, чисте й безкорисливе бажання наблизитися до неї. Володіння повною і визначеною істиною, за античною традицією, вважалося можливим лише для богів. Людина ж не могла злитися із «софією», оскільки смертна, скінченна, обмежена в пізнанні. Тому людині доступне лише невпинне стремління до істини, ніколи не завершене повністю, активне, діяльне, пристрасне бажання істини, любов до мудрості, що випливає із самого поняття філософія. Основні етапи розвитку для давніх греків які жили в період античної філософії новлення цивілізації, світ - величезне зібрання різноманітних природних і суспільних сил та процесів. Як жити у такому світі? Хто править світом? Як узгодити власні можливості з таємними й могутніми силами природи? Що є буття і які його підмурки, початок? Буття асоціювалося з численністю постійно змінюваних стихій, а свідомість - з обмеженою кількістю понять, що стримували хаотичний прояв стихій. Пошук стійкого першопочатку в змінному кругообігу явищ неосяжного Космосу - основна пізнавальна мета стародавньогрецької філософії. Тому античну філософію можна зрозуміти як учення про «перші початки і причини». За своїм методом такий історичний тип філософії прагне раціонально пояснити буття, реальність як цілісність. Для античної філософії є значущими розумні докази, логічна аргументація, риторико-дедуктивна раціональність, логос. Перехід «від міфу до логосу» створив відомий вектор розвитку і духовної культури, і цивілізації Європи. У розвитку античної філософії виділяється чотири основних етапи. Перший етап - охоплює VII-V стст. до н. є. і називається досо-кратівським. Філософи ж, які жили до Сократа, так і називаються -досократики. До них належать мудреці із Мілета (так звана Мі-летська школа - Фалес, Анаксимандр, Анаксимен), Геракліт із Ефеса, Елейська школа (Парменід, Зенон), Піфагор і піфагорійці, ато-місти (Левкіпп і Демокріт). У центрі ранньої - досократівської -грецької натурфілософії стояли проблеми фізики та Космосу. Другий етап - приблизно із середини V ст. до н. є. - до кінця IV ст. до н. є. - класичний. Софісти й Сократ, які вперше спробували визначити суть людини, здійснили антропологічний поворот у філософії. Філософська спадщина Платона й Арістотеля, що характеризується відкриттям надчуттєвого і органічним формулюванням основних - класичних - проблем, найповніше узагальнює і відображає досягнення класичної епохи грецької античності. Третій етап у розвитку античної філософії - кінець IV—II стст. до н. є. - звичайно називають елліністичним. На відміну від попереднього, пов'язаного з виникненням значних, глибоких за змістом і універсальних за тематикою філософських систем, формуються різноманітні еклектичні конкуруючі філософські школи: перипатетики, академічна філософія (Платонівська Академія), стоїчна й епікурейська школи, скептицизм. Усі школи об'єднує одна особливість: перехід від коментування вчень Платона й Арістотеля до формування проблем етики, моралізаторською відвертістю в епоху присмерку й занепаду елліністичної культури. Тоді популярна творчість Теофраста, Карнеада, Епікура, Піррона та ін. Четвертий етап у розвитку античної філософії (І ст. до н. є. -V-VI стст. н. є.) - період, коли вирішальну роль в античності став відігравати Рим, під вплив якого потрапляє Греція. Римська філософія формується під впливом грецької, особливо елліністичної. У римській філософії виділяються три напрямки: стоїцизм (Сенека, Епіктет, Марк Аврелій), скептицизм (Секст Емпірик), епікуреїзм (Тит Лук-рецій Кар). У III—V стст. н. є. в римській філософії виникає і розвивається неоплатонізм, визначний представник якого є філософ Пло-тін. Неоплатонізм значно вплинув не тільки на ранню християнську філософію, але й на всю середньовічну релігійну філософію.

15. Сократ.

Сократ (470-399 рр. до н. е.) спочатку був учнем, а згодом - непримиренним  опонентом софістів Заслугою софістів було те, що вони висунули на перший план суб'єктивний момент у відношенні людини до світу, що відобразилось у вимозі: все, що є цінним для особистості, повинно бути виправдане перед її свідомістю. Але це виправдання у софістиці було поставлено в залежність від випадкового бажання і думки окремого індивіда. Сократ виступив проти релятивізму софістів. Мірою всіх речей для Сократа була не суб'єктивно-випадкова одинична людина, а людина як розумна, мисляча істота, адже в мисленні знаходять своє вираження загальні закони. Сократ виступив з вимогою доводити такі істини, які мали б загальне і об'єктивне значення. Тобто фундаментальною здатністю людини він вважав розум, мислення. Саме розум здатний дати вище, загальнообов'язкове знання, яке, однак, неможливо отримати в готовому вигляді. Людина повинна докласти значних зусиль, щоб здобути його. Звідси бере початок метод Сократа - маєвтика (повивальне мистецтво).

 За переказами, мати  Сократа була повитухою (акушеркою), звідки і походження назви  його методу. Сократ - перший афінський  філософ. Чесно виконував свої громадські обов'язки, брав участь у війні проти Спарти, намагався у всьому бути справедливим Вів життя філософа: жив скромно, весь свій час присвячував філософським розмовам і суперечкам У нього було багато учнів, але грошей за навчання (на відміну від софістів) він не брав.

 У чому полягає  сутність маєвтики і на які  філософські основи вона спирається} Вихідним початком методу Сократа  стала іронія. Завдяки іронічному  ставленню до навколишнього Сократ  пробуджував у людей сумніви  в загальноприйнятих істинах («Я знаю, що я нічого не знаю», — заявляв він) і тим самим запрошував їх до розмови, до вироблення своєї власної позиції, яка б формувалася на логічних аргументах, була б достатньо обґрунтованою.

 Цієї мети Сократ  досягав завдяки точній постановці запитань. Зустрічає, наприклад, він софіста Гіппія, котрий похвалявся, що є наймудрішим із еллінів, оскільки заробляє більше, ніж будь-хто інший. Сократ просить розібратися в питанні, яке він, через простоту свою, не може осилити: що є прекрасне? Гіппій, задоволений, що сам Сократ звертається до нього з запитанням, пихато відповідає, що прекрасне - це прекрасна дівчина. Але Сократ, здавалося б, задоволений відповіддю, знову запитує: «А хіба прекрасна кобилиця не є прекрасною? А що таке прекрасна ліра? А що таке прекрасний горщик?.»

 «Людина є міра  всіх речей: існуючих, якщо вони  існують, і неіснуючих, якщо вони  не існують ».

 Протагор

 Гіппій розгубився, а Сократ знову задає каскад  запитань. Прекрасний горщик - потворний,  якщо порівнювати його з прекрасною дівчиною, а вона, в свою чергу, потворна порівняно з родом богів. Гіппій змушений згодитись, визнаючи тим самим цілком протилежне тому, що він спочатку стверджував. Спантеличений, він заявляє, що найпрекрасніше за все - бути здоровим, багатим, користуватися почестями і, поховавши своїх батьків, бути пишно похованим дітьми. Сократ іронічно пояснює, що якби він дав подібну відповідь, то його з повним правом побили б палицею. Адже мова йде про прекрасне саме по собі, про те, що таке краса взагалі.

 Так само Сократ легко заперечує твердження, що прекрасне - це золото або могутність, те, що приємне слуху та зору. Здається, що прекрасне от-от буде спіймано, але Сократ завжди знаходить непомітні виходи в тенетах визначень, крізь які прекрасне «витікає». Гіппій давно втратив свій гонор, він уже не дискутує, а тільки підтакує, чекаючи готову істину від Сократа. Але Сократ закінчує розмову: «Отже, мені здається, Гіппію, що я одержав користь від твоєї бесіди... Я дізнався, що означає прислів'я: «Прекрасне - складне». На відміну від своїх попередників, Сократ хоче зрозуміти світ у принципово іншому аспекті: потрібно рухатись не від подій до подій, а від подій до їх сенсу. Сократ говорить, що йому відомо багато прекрасних речей: меч, спис, дівчина, горщик, кобила. Проте кожна річ прекрасна по-своєму, тому не можна прекрасне пов'язати з кожною із речей, адже інша річ у такому випадку вже не була б прекрасною. Але всі прекрасні речі мають щось спільне - прекрасне як таке; це їх загальна ідея, ейдос або смисл.

 Загальне не може бути виявлене почуттями, а тільки розумом, тому Сократ відніс загальне до світу розуму і тим самим заклав основи ідеалізму в його суб'єктивному варіанті. Він упевнений, що загальне існує і при поясненні світу подій, тому світ окремого потрібно починати із загального. Сучасна освічена людина притримується саме таких поглядів, хоча в часи Сократа це було інновацією.

 Для Сократа важливо  не тільки констатувати значення  ідей, - він прагне пізнати їх  субординацію. Звідси переконання,  що найголовніша

 «Філософ займає проміжне становище між мудрецем і невігласом. Я мудріший за цю людину, тому що ми з ним, очевидно, обидва нічого посутнього не знаємо, але він, не знаючи, уявляє, начебто щось знає, а я якщо вже не знаю, то й не уявляю».

 Сократ

 ідея - це ідея блага, нею обумовлюється корисність усього іншого, в тому числі і справедливості.

 Таким чином, Сократ  — не володар істини, не її  жрець, він шукає правильний  шлях до істинних тверджень  і вважає своїм обов'язком виправляти  пихаті помилки тих, хто претендує  на абсолютну істину. Він виходить з настанови, що людина володіє повнотою знання і всебічне розуміння істини бере з глибини своєї свідомості; і лише звідти вона черпає це розуміння. Завдання філософа - допомогти людині народитися до нового життя, до придбання дійсних та істинних моральних норм. «Я поставив своєю життєвою метою надавати кожному в його індивідуальному духовному житті посильну допомогу, намагаючись накреслити шляхи, ступаючи по яких кожний з вас міг би стати кращим і розумнішим», - говорив у «Апології» Сократ,

 Іронія Сократа  — це форма, властива філософії  в її суб'єктивному відношенні  до буденної свідомості. Відомо, що Сократ був не дуже добрим  сім'янином, в історію ввійшло  ім'я його дружини - Ксантіппи.  На втіху собі він говорив,  що коли чоловікові випала погана жінка, це робить його філософом. «Люди, - говорив Сократ, - які бажають стати добрими вершниками, беруть собі коней гарячих, думаючи, що якщо приборкають таких, то легко упораються з усіма. От і я... взяв жінку собі в тому переконанні, що якщо витримуватиму її, то мені легко буде мати справу зі всіма людьми».

 Основну частину  сократівських роздумів присвячено  проблемам моралі: що таке добро  і зло, справедливість і несправедливість. Філософія, -вважає Сократ, — є  засобом пізнання добра і зла. Це пізнання Сократ здійснює за допомогою бесід, в яких виходить з фактів приватного життя, конкретних явищ навколишньої дійсності. Він порівнює окремі моральні вчинки, виділяє в них спільні елементи, аналізує їх, щоб знайти попередньо суперечливі моменти, і, нарешті, зводить їх до вищої єдності на основі виділення певних суттєвих ознак. Таким чином він досягає загального поняття про добро, зло, справедливість, красу тощо.

 Сократ вчив, що  філософія — любов до мудрості, любов до знання — може розглядатися як моральна діяльність у тому разі, якщо знання саме по собі є добро. І це рушійна пружина всієї його діяльності. Сократ вірив, що коли людина знає, що є добре, а що погане, то вона ніколи не

 «Бути нижче самого  себе -це не що інше як невігластво,  а бути вище за самого себе - не що інше як мудрість».

 Сократ

 вчинить зле. Моральне  зло йде від незнання. Отже, знання - це джерело морального удосконалення.  Тому істина і моральність  — тотожні поняття. Звідси  твердження, що існує істинна  моральність. Вона - знання того, що таке добре, а разом з тим що є корисне людині, допомагає її блаженству, життєвому щастю. Сократ виділяє такі основні моральні якості людини: міра (знання, які стримують пристрасті); хоробрість (знання, як перемагати небезпеку); справедливість (знання, як дотримуватися законів божественних і людських).

 Виступивши з тезою:  «Хто розумний, той добрий», Сократ  намагався знайти у свідомості, мисленні людини таку міцну  і тверду опору, на якій могли  б триматись моральність, суспільне  життя, держава Але Сократа не зрозуміли і не прийняли його співгромадяни - занадто багатьом не до вподоби були його іронія і сарказм. Його було звинувачено в розбещенні молоді та в неповазі до богів і священних звичаїв. Засуджений до страти, Сократ відмовляється від утечі, тому що вважає, що хоча суд і несправедливий, але слід підкоритися установленим законам В останній день свого життя, ведучи бесіду зі своїми учнями, говорив, що не боїться смерті, оскільки підготовлений до неї всією своєю філософією і способом життя. Крім того, саме філософствування є не що інше, як умирання для земного життя і підготовка до звільнення безсмертної душі від її тілесної оболонки.

 За розповідями,  Дельфійський оракул заявив, що  немає нікого мудрішого, ніж  Сократ. Бажаючи заперечити це  твердження, Сократ почав спілкуватися з тими, кого вважав розумнішими за себе, але із здивуванням побачив, що мудрість цих людей показна. Але й тоді Сократ не запишався, а вирішив, що Аполлон через оракула хотів сказати, що він мудріший за інших не тому, що справді мудрий, а тому, що знає, що його мудрість нічого не варта перед мудрістю бога Інші не мудрі, тому що думають, що вони щось знають. Звідси формула Сократа: «Я знаю, що я нічого не знаю» і переконаність, що його поставлено богами до афінського народу (як ґедзя до коня), щоб він не давав своїм співгромадянам впадати в духовний сон і

 «Хто знає себе, той знає, що для нього корисне,  і ясно розуміє, що він може  і чого він не може. Займаючись  тим, що знає, він задовольняє  свої потреби і живе щасливо,  а не беручись за те, чого не знає, не робить помилок і уникає лиха. Завдяки цьому він може визначити цінність також інших людей і, користуючись ними, одержує користь і оберігає себе від лиха».

 Сократ

 сприяв моральному  та інтелектуальному самовдосконаленню.  Саме тому Сократ, впевнений у своїй правоті, доводить, що справжній філософ повинен і померти відповідно до свого вчення.

 • Кініки, 3 ім'ям  Сократа пов'язують так звані  сократичні школи, засновані його  учнями: Антісфеном, Арістіппом, Евклідом. Серед них найбільш відома школа кініків. Умовою досягнення вільного і щасливого життя кініки вважали обмеження потреб. Розуміння вчення і принципів школи кініків дає багато для розуміння філософії.

 Вважають, що сам  термін «кінік» означає «собачий»,  а філософія кініків — «собача філософія». Засновник цієї школи Антісфен (V ст. до н. е) був найближчим учнем Сократа і навіть свідком його смерті Одна з головних позицій його вчення - існування лише окремого і відсутність загального ( «коня бачу, а конячності не бачу»). Йому належить також заслуга в розвитку етичного вчення, ідеєю якого є заклик до щасливого життя.

 Найвище щастя для  людини - «померти щасливою». Адже  часто, здавалося б щасливе,  життя має страшний кінець. Критерієм  і прикладом щасливого життя  є життя мудреця, а таким мудрецем може бути тільки кінік, вважають представники цієї школи.

14. Піфагор, Геракліт, Демокрит, мілетська  школа.

Найважливіший крок у  розвиткові філософської думки зробив Геракліт. Він поставив проблему усвідомлення мінливості, плинності буття. Як і інші представники натурфілософи. Геракліт також шукає основу єдності світу в чуттєво-конкретній структурі, але центральним пунктом свого вчення він робить ідею становлений. постійного взаємоперетворення речей. За Гераклітом, усі предмети, а також і людська душа, походять з одного начала - вогню — у силу того, то саме вогонь найбільш рухливий, мінливий, безперервно плинний. У вченні Геракліта висловлені й обґрунтовані гри найважливіших принципи, що характеризують ранньогрецьку натурфілософію як своєрідний тип світорозуміння. І По-перше, не принцип матеріальності, законоподібності і внутрішньої необхідності світу. Світом править логос - закон, що підтримує світовий порядок. Разом з тим "логос" — не і "слово", тобто розум, що осягає дійсність. По-друге, принцип взаємоперетворення речей - "усе тече". Для пояснення нього принципу Геракліт знаходить прекрасний образ: "Не можна ввійти двічі в ту саму ріку". Світ представляється як безупинний потік становлення. По-третє, принцип боротьби протилежних начал як основи руху і зміни: "Боротьба (війна) — пар усього, батько усього", - стверджує Геракліт. Філософ виділяє протилежності на основі споглядання дійсності, тобто: тепле — холодне, сухе - вологе, чоловіче начало — жіноче і т.п. Погляд на речі як єдності протилежностей веде і до визнання відносності властивостей предметів, естетичних і моральних якостей людей.

У філософії Геракліта  вперше усвідомлено розробляється  діалектичний погляд на світ, і він  по праву вважається основоположником античної діалектики. Однак діалектика Геракліта носить натуралістично-космологічний і споглядальний характер, до розробки діалектики мислення, діалектики понять він не доходить. Його заслуга — у становленні діалектичного погляду на природний світ. Діалектика пізнання, думки виробляється в зв'язку з осмисленням специфіки людського буття і дії, зі зверненням філософської думки до розуміння людини.

У натурфілософських  побудовах ще немає свідомого  протиставлення мислення і буття  і з'ясування їх відношення, що є  специфічною рисою філософського знання. Але можливість такого протиставлення у вченнях, присвячених пошукам першооснов буття, уже існує: картині світу, даної в образних уявленнях міфологічного мислення, протиставляється картина об'єктивної дійсності, усвідомленої за допомогою визнання незнишуваної першооснови всіх речей і явищ.

Античну філософію важко  уявити також без Піфагора і піфагорійців. Інформацію про них можна почерпнути з багатьох джерел Піфагор (бл 580 - бл 500 рр. до н. е.) після довгочасного навчання в Єгипті, Вавилоні, можливо й в Індії, засновує у м Критоні свою школу - Піфагорійський союз, що увійшов в історію у вигляді величної картини «спільного товариства» як науково-філософської і етико-політичної єдності однодумців.

Цікавим є спосіб життя, який сповідували піфагорійці. Він спирався на ієрархію цінностей. На перше місце ставилося прекрасне і благопристойне, на друге - вигідне і корисне, на третє - приємне. Наука належала до прекрасного і благопристойного. До союзу приймались жінки й чоловіки, які витримали багатолітню перевірку своїх розумових і моральних якостей. Власність була спільною. У школі було два ступені. Акусматики (послушники) засвоювали знання догматично, звідси походить легенда, що в школі Піфагора учень повинен перші п'ять років мовчати. Другий ступінь - математичний — посідали вчені, які займалися обґрунтуванням складних проблем. Піфагорійський союз був закритою організацією, а його вчення - таємним. Розповідають, що сам Піфагор викладав основи свого вчення за ширмою, щоб учні лише чули його голос, а самого не могли бачити.

В основі піфагорійської етики лежало вчення про «належне», яке означало перемогу над почуттями, підкорення молодших старшим, культ  дружби і товариськості, шанування  Піфагора. Велика увага приділялась  медитації, психотерапії, проблемі дітородіння. Розроблялися прийоми поліпшення розумових здібностей, вміння слухати і спостерігати. Найбільш цінувався споглядальний спосіб життя мудреця. Перед сном обов'язковим був звіт перед собою за прожитий день: «Як я його прожив. Що я зробив? Який мій обов'язок залишився невиконаним?» Спосіб життя піфагорійців мав світоглядні основи: він брав початок в уявленні про космос як упорядковане і симетричне ціле, краса якого доступна лише тим, хто веде правильний спосіб життя.

Життя Піфагора, згідно з  існуючою інформацією, сповнене легенд і містики. То Піфагора бачили одночасно у двох містах, то казали, що він мав золоту ногу, то його вітала голосом ріка Кас. Начебто він знав про свої минулі втілення, зокрема, що він, син бога Гермеса, через кілька поколінь народився Піфагором. Тому ставив себе вище за інших людей, вважав, що існує три види розумної живої істоти: бог, людина і «подібні Піфагору» (останні походять із сім'я кращого, ніж людське).

У цьому магіко-міфологічному  контексті вимальовується теза Піфагора про те, що «наймудріше — число», воно володіє всіма речами, серед них і моральними, і духовними якостями. Душа — гармонія, що є числовим відношенням. Розповідають, що Піфагор прийшов до цього висновку так: проходячи повз кузню, він помітив, що удари різних за вагою молотів, збігаючись, дають різні гармонічні співзвуччя. Вагу молота можна виміряти. Тобто якісне явище (співзвуччя) точно визначається через кількість. Звідси висновок, що взагалі «число володіє речами».

«Будь повелителем самого себе: володіючи і управляючи собою, ти матимеш чудове царство і найбільш важливу посаду».

Піфагор

Піфагор відомий як творець  «теореми Піфагора», він став на шлях перетворення математики емпіричної на математику теоретичну. Він надав  геометрії форми вільної науки, досліджував теореми з інтелектуальної точки зору. В космогонії Піфагор - один з перших геоцентристів, який вчив про «гармонію сфер». Йому приписують конструювання слова «філософ».

У вченні Піфагора знайшов  відображення складний, суперечливий процес народження філософської думки, що пробивалася через пережитки міфології, магії, інші культурні напластування зовсім іншого, ніж філософія, рівня. На відміну від іонійських філософів-одинаків, Піфагор у спілці однодумців виступив першим пропагандистом філософії, і для успіху в слухачів, які звикли до старих цінностей, легенди про золоту ногу і тому подібне були не зайвими.

Виникла в VI ст. до н.е. в  м.Мілеті, була одним з осередків  іонійської філософської традиції. Основними  представниками були Фалес (625-547 pp. до н.е.), Анаксімандр (610-546 pp. до н.е.), Анаксімен (588-525 pp. до н.е.).

Вчення мілетців про  природний початок світу протиставляється міфологічним уявленням про створення  світу богами з хаос). Міфи про  богів мілетці вважають зайвим припущенням  про сторонні сили, які світові не потрібні для його виникнення та існування. Міфолопчно-теогонічне тлумачення світу у мілетців замінюється Логосом (у значенні "слово", "смисл", "судження", "задум", "порядок", "гармонія", "закон"). Даний термін мілетцями ще не використовувався, їхнє вчення фактично відповідає головним визначенням поняття "Логос". Вперше цей термін увів послідовник мілетської філософи Геракліт, маючи на увазі космічний порядок, який забезпечується незалежним від людей і богів законом буття. В спробах визначити першопочаток ці філософи повністю ще не відмежувалися від міфологічної традиції використовувати чуттєво-наочні образи, тому зовні їх тексти нагадують міф, а не аналітичну систему понять. Уподібнення першопочатку особливій природній стихії, що доступна чуттєвому сприйняттю (це: вода — Фалес, повітря — Анаксімен, вогонь — Геракліт), продовжує традиції саме міфологічного опису. Проте вже у Анаксімандра поняття про "апейрон", який не дається безпосередньо чуттям, а може бути ося-гнений лише розумом, є кроком до суто поняттєвого відображення світу. Апейрон, однак, ще не уявляється як поняття взагалі, він визначається як найменша частинка, першоречовина, яка з причин мікроскопічності своїх розмірів не може бути відчутною.

Визначальна тенденція  цієї школи — намагання знайти невидиму простим оком єдність у видимій багатоманітності речей. Ця єдність може бути опанована тільки розумом. Причому вона розглядається як завжди існуюча в безмежному Космосі. Першопочаток породжуєвсю багатоманітність речей, обіймає все існуюче, оформляючи його в упорядкований Космос, і керує рухом та розвитком Космосу.

Перші філософи Стародавньої Греції визначили фундаментальну філософську  проблему виникнення порядку, Логоса з  Хаосу. Існування Логосу поряд з  Хаосом суперечить визначенням цих термінів. Вирішення даної суперечності здійснено Гераклітом завдяки створенню першого вчення про розвиток, зміни в світі через боротьбу протилежностей.

"Демокріт з Абдери (460 - близько 370 до н.е.) - давньогрецький  філософ, вчений-енциклопедист, учень  Левкіппа. Засновник першого на Заході історичного типу філософського та наукового атомізму."

Здійснював подорожі до Єгипту, Вавилону, Персії, Аравії, Ефіопію, Індію. За назвами відомі 70 творів Демокріта («Про природу людини», «Малий мірострой», «Про ідеї», «Про мету» тощо), з яких збереглися численні (близько 300) фрагменти.

У традиційне для античності уявлення про первоначале Демокріт ввів ідею плюральності та множинності, оголошуючи у якості цього першооснови  гранично дрібні матеріальні частки, які не можна безпосередньо відчути за допомогою органів чуття. Цьому дрібному первоначалу Демокріт встановлює свого роду межа розподілу, що на певній стадії стає більш неможливим. Саме звідси і походить назва частинки atomos (грец.) - неподільний.

Відсутність атомів, за Демокріту, є порожнина (небуття), нескінченний простір, завдяки якому і в якому здійснюється хаотичне рух атомів. Атоми:

· Неподільні (з-за твердості),

· Не мають якостей,

· Розрізняються по величині, формі, фігурі і вазі, місцем розташування та порядку (обрис, поворот і дотик),

· Перебувають у порожньому просторі і вічному русі.

Внаслідок їх з'єднання  і роз'єднання виникають і гинуть світи і речі.

Демокріт вперше вжив термін «мікрокосм», провівши аналогію між космосом і організацією людського  організму.

16. Платон.

Платон. Афінський філософ (427-347 рр. до н. е.), походив з аристократичного роду. Справжнє ім'я - Арістокл; Платон — прізвисько (від «платюс» —  «широкий», «широкоплечий»). Був всебічно освічений, його вчитель - Сократ Довго  мандрував (Греція, Єгипет, Фінікія, Персія, Вавилон). Повернувшись до Афін, відкрив свою школу - Академію (школа знаходилась у саду, посадженому на честь міфічного героя Академа). Слухачів школи називали академіками. Вона проіснувала 915 років (з 386 р. до н. є. до 529 р. н. е.)

 Платон залишив  багату теоретичну спадщину, що  дає можливість глибоко усвідомити  сутність його системи, яка  справила колосальний вплив на  подальший розвиток філософії.  В ній уже можна чітко виділити  всі чотири складові частини  філософського знання: онтологію; космологію; гносеологію; етику.

 • Онтологія. Буття  - вічне, незмінне, завжди собі  тотожне, неподільне, недоступне  чуттєвому сприйняттю, його можна  досягти тільки розумом Воно  багатоманітне, і ця його багатоманітність  називається ідеями (ейдос) або сутностями. Отже, буття у Платона — це образ, ідея, сутність. Одне з найважливіших положень платонівської онтології полягає в розподілі дійсності на два світи: світ ідей і світ чуттєвих речей. Первинним, «істинно існуючим», Платон називав світ вічних, незмінних, самостійно існуючих сутностей - ідей. Вторинним, похідним від них, він називав усю багатоманітність чуттєво сприйнятого світу. Окремі предмети створюються, знищуються і знову виникають тому, що в досяжному для сприйняття світі є причина, яка робить

 «Те, що надає  речам, які пізнаються, істинність, а людину наділяє здатністю  пізнавати, це ти і вважай  ідеєю блага -причиною знання  і пізнання істини».

 Платон

 річ саме такою  річчю. Наприклад, дерева існують  тому, що є ідея дерева, стіл -тому, що існує ідея столу. Предмети мистецтва створюються тому, що є ідея прекрасного. Свої думки Платон ілюструє на прикладі алегорії «Печера».

 Уявімо, що в печері  сидять прикуті люди. Спалахи  вогню освітлюють стіну, протилежну  входу. Перед вогнем якісь істоти носять на довгих жердинах макети звірів, птахів, людей, предметів тощо. Люди не бачать цих істот, манекенів, оскільки не можуть повернути голови, перед їхніми очима - лише тіні, що народились у світлі вогню. Вони не знають іншого світу, крім світу тіней. Якщо комусь із цих людей пощастить звільнитися від ланцюгів і заглянути у світ дійсних явищ, він буде несказанно вражений його багатством і різноманітністю. І якщо надалі йому доведеться знову бути ув'язненим у цій печері, він житиме у мріях про реальний прекрасний світ. Отже, всі люди живуть у світі тіней, в нереальному світі, а є інший, істинний світ, і вони повинні прагнути побачити його очима розуму.

 Ідеї — це зразки, а інші речі відповідають їм  і стають подібними до них.  Ідеї можна розглядати і як мету речей. Кількість ідей велика, але не безмежна: їх стільки ж, скільки речей, явищ, процесів, станів, якостей, відношень та ін. Ідеї мають свою ієрархію, і найвищою серед них виступає ідея добра - джерело істини, гармонії, краси. Те, що в чуттєвому світі є Сонцем, в ідеальному - є ідеєю блага.

 Для пояснення різноманітності  чуттєвого світу Платон вводить  поняття матерії. Вона, за Платоном, - первинний матеріал, з якого  з'являються всі чуттєво існуючі  речі. Платон вважає, що матерія  може набувати будь-якої форми, тому що вона зовсім безформна, невизначена, є можливістю, а не дійсністю.

 Багатоманітність  буття-ідей поставила перед Платоном  завдання пояснити зв'язок між  ними, з'ясувати єдність самого  світу. Для вирішення цього  питання Платон звертається до  поняття Єдиного, яке саме по собі не є буттям, але є вищим за нього і становить умову можливості існування буття, тобто ідей Поняття Єдиного є вищим поза всіляке існування і багатоманітність. Це єдине ототожнюється з вищим добром, до якого все прагне і завдяки якому все має своє буття. Найвище ж благо знаходиться по той бік усякого буття, воно є трансцендентним, отже, недоступним розумові Про нього нічого невідомо, крім заперечення, яке вказує тільки на те, чим воно не є.

 • Космологія. З  ученням про буття в системі Платона тісно пов'язується космологія. Він розвиває учення про створення божеством Космосу з первісного Хаосу. Творець світу — божественний деміург, який був добрим і побажав влаштувати все так, щоб було добре. Заставши все в безладному русі, він з безладдя зробив порядок, вважаючи, що це в будь-якому разі краще. Потім вселив розум у душу Космосу, а душею облагородив тіло. Таким чином, Космос промислом божим одержав буття, наповнене душею і розумом. Платон був переконаний, що небесні тіла - це видимі боги, які, як і люди, володіють тілом і душею.

 • Теорія пізнання  спирається на вчення Платона  про душу. Людина як тілесна  істота - смертна, а душа - безсмертна. Після смерті вона звільняється  від тілесного покриву, як від  ув'язнення, починає вільно мандрувати в піднебесній сфері Під час цієї мандрівки вона входить у світ ідей і споглядає їх Тому процес пізнання полягає у пригадуванні душею тих ідей, які вона колись споглядала. Істинне знання дає тільки мислення (воно дає знання ідей). Чуттєве сприйняття породжує лише думки про речі. У зв'язку з цим процес пізнання Платон визначає як діалектику, тобто мистецтво вести розмову, мистецтво ставити запитання й відповідати на них, пробуджуючи спогади. На цьому принципі будувалась робота платонівської Академії. Теорія пригадування-дістала назву анамнезис. Вона пройнята інтелектуальним аристократизмом, оскільки піднятись над впливом чуттєвих речей, звільнити душу від тілесного гніту і досягти світу вічних ідей може тільки мудрець - філософ. Завдання філософії — спрямувати духовну діяльність людини на абсолютні цінності, ідеальне буття, адже тільки завдяки філософії можна досягти найсуттєвішого в людському житті. Суть мудрості полягає в досягненні царства ідей, у розгляді всіх природних речей і людських справ саме з цих надчуттєвих позицій.

 Досягнуте істинне  знання є умовою моральних  вчинків Цим знанням володіє  душа, яка складається з трьох  частин: розумна; вольова; чуттєва.  Розумна частина - основа мудрості; вольова - основа мужності; чуттєва  - основа міри і добробуту. Гармонійне поєднання всіх трьох частин душі під керуванням розуму приводить до справедливості

 • Етика. Орієнтована  на самовдосконалення особистості,  створення держави. Суспільне,  державне начало є вищим за  індивідуальне, особисте. Відповідно  до трьох частин душі люди поділяються на три типи: філософи, які повинні очолювати державу, управляти нею; воїни, завдання яких -охороняти державу від зовнішніх і внутрішніх ворогів; ремісники, селяни, зобов'язані сумлінно виконувати свої виробничі функції. Ідеальна держава повинна бути покровителькою релігії, виховувати в громадян благочестя, боротися проти зневір' я, безбожності.

 Зміцненню ідеальної  держави слід підпорядкувати  систему виховання й освіти. Кожному  стану відповідатиме свій рівень  освіти. Наприклад, сукупність гімнастики, музики і математики - обов'язкове коло освіти для воїнів Найбільш здібні можуть навчатися діалектики, але після оволодіння нею вони стають філософами-правителями. Освіта і виховання мають важливе значення для навчання доброчинності, яка є основою справедливості як найвищого блага. Несправедливість — зло, яке належить до таких типів державного устрою: тімократії (влади честолюбців); олігархії (влади багатих); тиранії (влади сваволі); демократії (влади анархії). Ідеальна держава повинна позбавити громадян несправедливості

 У вченні Платона  вперше поставлено питання про  відношення мислення і буття,  матеріально-чуттєвого та ідеально-суттєвого  світу. Вирішуючи це питання  однозначно, Платон закладає основу  ідеалістичного напряму в філософії, який знайшов своє продовження у Арістотеля і неоплатоніків і найяскравіше розробляється у середньовічній філософії.

17. Аристотель.

айвидатнішим давньогрецьким філософом був Арістотель (384-322 рр. до н. е.). Його батьківщина - поліс Стагір, поряд з Македонією, від якої він залежав. Батько філософа Нікомах був придворним лікарем македонського царя Амінти II, а сам Арістотель - сучасник сина Амінти, майбутнього царя Філіпа II, батька Олександра Македонського, у якого Арістотель був учителем Філіп II благословляв долю, завдяки якій його син народився в епоху Арістотеля Сам же Олександр говорив: «Я поважаю Арістотеля нарівні зі своїм батьком: якщо батькові я зобов'язаний життям, то Арістотелю - всім, що робить його цінним».

Сімнадцятирічний Арістотель стає слухачем Академії Платона, де він пробув двадцять років. Платон високо оцінив геніального юнака, як і Арістотель - Платона. Утім, він зміг побачити недосконалі сторони пла-тонівського вчення, що в майбутньому дало йому змогу сказати: «Платон мені друг, але істина дорожча».

Після смерті Платона  Арістотель довгий час мандрує і  вже п'ятдесятирічним повертається до Афін, де відкриває свою філософську  школу -Аікей (звідси — ліцей), названу  так тому, що знаходилась поряд  з храмом Аполлона Аікейського. Вона називалась «перипатетичною» - «прогулянковою», а учні - «перипатетиками», тобто ті, які прогулюються.

Арістотель - мислитель-енциклопедист  залишив твори у всіх важливих галузях знання. Серед них природничо-наукові  «Про фізику», «Про небо», «Про походження тварин», «Про душу»; логічні - «Органон» («Категорії», «Аналітика», «Топіка»); філософський твір «Метафізика»; з ораторського мистецтва - «Поетика», «Риторика».

Арістотелю належить заслуга першого розподілу наук, виділення для кожної з них  спеціальних галузей досліджень, встановлення різниці між теоретичними, практичними і творчими науками. Отже, теоретичні: метафізика - вивчає першопричини всіх речей, всього суттєвого; фізика -вивчає стан тіл і визначення «матерії»; математика - вивчає абстрактні властивості реальних речей. Практичні: етика - наука про норми поведінки людей; економіка; політика. Творчі науки: поетика - теорія віршоскладання; риторика - теорія ораторського мистецтва і мистецтва ремесла.

Заслугою Арістотеля є і вчення про матерію. Пояснюючи  чуттєвий світ, Арістотель висуває поняття матерії, яка для нього - первинний матеріал, потенція речей. Актуальний стан, що перетворює матерію з можливості на дійсність, - це форма. На відміну від Платона, Арістотель замінює поняття ідеї поняттям форми. Вона - активне начало, початок життя і діяльності Сутність - це одиничне, яке володіє самостійним буттям Форма дає відповідь на запитання «Що є річ?» і є субстанцією речі. Сутності поділяються на нижчі, які складаються з матерії (це всі предмети чуттєвого світу), і вищі, чисті форми. Найвища сутність — це чиста форма, що існує без матерії, першодвигун, який служить джерелом усього космосу.

Важливе місце в розгляді цієї проблеми займають класифікація і аналіз причин. Арістотель виділяє  чотири види причин:

- матеріальні — ті, з яких складаються речі, її субстрат;

- формальні - ті, в яких  форма проявляє себе, створюючи  сутність, субстанцію буття. Кожна  річ є те, що вона є;

- діючі (виробляючі) - ті, що розглядають джерело руху  і перетворення можливості на  дійсність, вони є енергетичною базою формування речей;

- цільова (кінцева)  причина відповідає на питання  «Чому?» і «Для чого?». Арістотель  критикує платонівські ідеї за  те, що на їх основі не можна  пояснити, що відбувається з речами. Згідно з Арістотелем, є перші  сутності - одиничне буття, тобто субстанція. Світ є сукупністю субстанцій, кожна з яких - певне одиничне буття. Воно - єдність матерії і ейдосу (форми). Матерія — це можливість буття і разом з тим певний субстрат. З міді можна зробити кулю, статую, оскільки матерія - мідь є можливістю і кулі, і статуї. Щодо окремого предмета сутністю завжди виявляється форма (кулевидність по відношенню до мідної кулі). Форма виражається поняттям Так, поняття кулі справедливе і тоді, коли з міді ще не зроблено кулю. Коли матерію оформлено, то немає матерії без форми, як і форми без матерії. Отже, ейдос - форма - це і сутність окремого, одиничного предмета, і те, що охоплюється цим поняттям. Тобто кожна річ - єдність матерії і форми.

«Ніщо не відбувається випадково, але для всього, виникнення чого ми приписуємо самодовіль-ності або випадку, є певна причина».

Арістотель

Арістотель завжди пов'язує рух з відповідною енергією, без  якої не може відбуватися перетворення потенційного на актуальне. Завершення розвитку, втілення енергії у Арістотеля має назву ентелехії, яка є метою руху, досягнутим результатом, завершенням процесу. Кожне буття, за

Арістотелем, містить  у собі внутрішні цілі Завдяки  цілі, меті, що є в предметі, результат  знаходиться в бутті до його здійснення, ніби в потенції. Відкрито він проявляє себе, коли процес закінчився і рух досягнув свого завершення, мети розвитку. Отже, поняття ентелехії надає рухові телеологічного характеру. Телеологізм Арістотеля дістає вищий розвиток у вченні про першодвигун (вічний двигун). Сам першодвигун не може перебувати у русі, бо тоді потрібно було б передбачити наявність ще одного двигуна Тому він сам є чистою енергією, чистою діяльністю, чистою формою - ціллю, метою.

Ще один аспект - учення про душу. По відношенню до матерії  душа є формою. Але вона притаманна лише живим істотам. Душа - це прояв активності життєздатної сили. Нею володіють тільки рослини, тварини і людина Проте в кожному прояві душа носить своєрідний характер. «Рослинна душа» відповідає за функції росту, харчування, розмноження -спільні для живих істот. Чуттєва душа притаманна тваринам. Розумну душу має тільки людина, разом з тим вона є частиною душі, яка пізнає і думає. Розум - основний початковий елемент цієї душі, він не залежить від тіла, є безсмертним і перебуває в тісному зв'язку з космічним розумом. Як вічний і незмінний, він один здатний досягти вічного буття і є сутністю першодвигуна, тобто чистого мислення, яким живе все на світі

Категорії у Арістотеля - найбільш загальні види висловлювань, імен. Будь-яке слово, взяте окремо, без зв'язку з іншими словами, наприклад «людина», «біжить», означає або «сутність», або «скільки», або «яке», або «відповідно до чого-небудь», або «де», або «коли», або «володіти», або «бути в якомусь положенні», або «перебувати». Арістотель - перший філософ, який піднімається до категоріального осмислення буття.

«Хоча ми смертні, ми не повинні  підкоритися тлінним речам і, наскільки можливо, повинні підніматися  до безсмертя. І жити відповідно з  тим, що в нас є кращою».

Арістотель

Суть учення про людину полягає в наступному: головна відмінність людини від тварини — здатність до інтелектуального життя, яке передбачає моральну позицію, виконання певних моральних правил та норм. Тільки людина здатна до сприйняття таких понять, як добро і зло, справедливість і несправедливість.

Центральне поняття  арістотелівської етики - доброзичливість, яка має два види: інтелектуальний  і етичний. Інтелектуальний виникає  здебільшого шляхом навчання, етичний - внаслідок звички. Вирішальне значення для Арістотеля має перший, завдяки якому виникає мудрість, розумна діяльність.

Доброзичливість притаманна не кожній людині, а лише тій, яка  зуміла її знайти, тій, яка активно  діє. Вища форма діяльності - пізнавальна, теоретична Людина одержує вищу насолоду не в матеріальних благах, не в почестях, не в діяльності для користі, а в самому процесі теоретичної діяльності, в спогляданні Загальний мотив - знайти середню лінію поведінки.

• У вченні про суспільство  Арістотель наголошує, що сенс життя  не в задоволеннях (гедонізм), не в  щасті (евдемонізм), а в здійсненні вимог розуму на шляху до блага. Але, всупереч Платону, благо повинно бути досяжним, а не потойбічним ідеалом Доброчинності можна і потрібно навчатися, вона - компроміс розсудливої людини: «нічого занадто...». Етика - це практична філософія, а етичне - середина між добром і злом

• Форми державного устрою Арістотель ділить на правильні: монархія, аристократія, політія, і неправильні: тиранія, олігархія, демократія. Вчення Арістотеля про людину скероване  на те, щоб спрямувати особистість на службу державі Людина - це «політична тварина». Вона народилася політичною істотою і несе в собі інстинктивне прагнення до «спільного співжиття». Центральна категорія етики для суспільного життя - справедливість Справедливим можна бути лише щодо іншої людини. А це і є прояв турботи про суспільство, адже в справедливості людина показує себе насамперед політичною суспільною істотою. На думку Арістотеля, справедливість полягає в рівності, але для рівних, а нерівність - для нерівних Нерівність — це нормальний стан людей.

• Творчість Арістотеля - вершина не тільки античної філософії, але й всього мислення стародавнього  світу, найбільш широка і в логічному  плані найбільш розвинена система  пізнання. Арістотель не тільки впорядкував, а й систематизував, узагальнив досягнення філософії свого часу. За своїм характером його творчість була гідним внеском у розвиток наукових досліджень Змістовність і розвиненість філософської системи Арістотеля були універсальними. В його особі філософська думка Стародавньої Греції досягає свого апогею, і починається формування європейської культури. Цей процес триває і нині, оскільки не можна уявити сучасну цивілізацію без античної спадщини.

20. Схоластика. Ф.Аквінський.

Найбільш відомою і  впливовою у середньовічній філософії  була схоластика (від лат. schola- школа або «шкільна філософія»). її було сформовано у період абсолютного панування християнської ідеології в усіх сферах суспільного життя Західної Європи і пристосовано до широкого вивчення людьми основ християнського світогляду.

 Схоластика є спадкоємицею  традицій християнської апологетики.  її представники намагалися створити  чітку систему християнського  світогляду з ієрархією сфер  буття, на вершині якої знаходиться  церква. Головне для схоластів  - узгодження з авторитетом церкви тих чи інших положень, якими вони оперують. Творчі потенції схоластів розчиняються у сфері формально-логічних пошуків. Схоластичний інтелектуалізм приносить зміст у жертву формі, вивчення реальної дійсності підмінює процедурою визначень, що зводить логічні судження до «словесної механіки», на догоду зовнішньому виглядові думки зводиться нанівець її зміст. Питання, які хвилюють схоластів, звучать так: Чи єдиносутнісний Логосу Бог-отець? Як іменувати Марію — богородицею чи людинородицею? Чому голодував Христос — через відсутність їжі чи тому, що хотів голодувати?

 Схоластичне мислення  зосередилось в основному на  вирішенні двох проблем, зумовлених, з одного боку, суперечністю реалізму  і номіналізму, з другого, - ствердженням  існування Бога. Реалізм (від лат. realis - реальний, дійсний,) приписував існування лише загальному (універсаліям), вважаючи загальним ідеї, що передують одиничним речам. Поміркований реалізм стояв на позиції, що загальне існує в речах. Г. Гейне напівжартома передавав думки реалістів таким чином: перед тим як з'явились яблука, існувало первісне Яблуко; перед появою папуги був первісний Папуга. Номіналісти твердили, що самі предмети викликають у людей ідеї про них.

Схоластика як тип  філософії виникає у IX ст. Головне  призначення схоластичної філософії -безпосереднє злиття з теологією. «Батьком схоластики» називають Іоанна Скота Еріугену (бл. 810 -бл. 877 рр.), на той час визначного вченого. Якщо Карл Великий об'єднав світську монархію з церковною ієрархією, то Еріугена створив єдину чітку філософську

 «Хоча Бог перебуває  в собі самому нероздільно,  все ж його обдаровання, тобто  його досконалість і сила, розподіляються  між окремими створіннями і  частково засвоюються ними за  системою їх сприйняття».

 Тома Аквінський

 систему, яку розвивали  наступні покоління мислителів-схоластів. Його основне положення, справжня релігія є справжньою філософією, і навпаки, — сумніви, які висуваються проти релігії, заперечують і філософію. Знаряддям розуму є діалектика, яка розуміється як мистецтво виділяти істину з протилежних точок зору.

 Вирішальне значення  в пізнанні мають загальні  поняття, або універсали, вони  реальні, та зі зростанням міри  всезагального все більше проявляються  їх об'єктивна реальність і  незалежність від людського розуму, скерованого на пізнання. Одиничні поняття, навпаки, існують лише завдяки тому, що вони належать до видів, а види - до родів. Цей напрям у середньовічній філософії, як уже вказувалося, дістав назву реалізму. Згідно з ним процес розвитку йде від Бога до світу, і навпаки, повернення всього існуючого до одиничного Бога розкриває його характер, який знаходить чотириступеневе виявлення у природі:

- І - природа нестворена  і разом з тим творча;

- II - природа створена  і разом з тим творча;

- III - природа створена  і нетворча;

У період розквіту схоластики (XIII ст.) особливу увагу привертає творчість Томи Аквінського (1225-1274 рр.). Вчення Томи Аквінського - томізм - невдовзі після його смерті було визнано офіційною філософією католицизму. Основою колосальної філософсько-теоретичної системи Томи Аквінського стала нова версія теорії про гармонію віри і розуму. Він вважає, що віра не повинна суперечити розумові, тому що здебільшого принципові положення віровчення можуть бути раціонально обґрунтовані. Наприклад, розум здатний довести догмати про існування Бога, про створення світу, про безсмертя душі тощо. Тобто розум і віра спрямовані на пізнання однієї і тієї ж істини — Бога, але здійснюють це різними шляхами: розум спирається на науку і філософію, віра — на теологію. Можливість гармонії розуму і віри базується на тому факті, що Бог відкривається людині двома шляхами: природним — через створений світ і надприродним — через одкровення. Наука і філософія засобами розуму, через пізнання створеного світу приходять до думки про існування Бога і керування Богом усіма процесами в цьому світі. Теологія на основі надприродного одкровення, яке міститься в Біблії і рішеннях церкви, дає змогу прийняти найбільш важливі істини віровчення. Разом з тим розум і віра - принципово різні шляхи до істини. Основою для прийняття істин розуму служить їх внутрішня переконливість, доказовість усіх вихідних положень. Основою для прийняття істин віри є авторитет Бога. Висновком діяльності розуму є знання, а віри — віровчення. Знання - це сфера очевидних і доведених істин, віра - неочевидних і недоведених Людина або про щось достовірно знає, або приймає на віру, оскільки одну і ту ж істину неможливо одночасно знати і вірити в неї. Згода з істинами розуму є наслідком логічної необхідності; згода ж з істинами віри є актом свободи волі.

 Провівши чітку  межу між розумом і вірою,  Тома Аквінський відділив науку  і філософію від теології і  обгрунтував тим самим їхню  відносну самостійність. Але ця  самостійність не означала повного  відособлення віри від знання  і знання від віри. У будь-якому випадку вирішальним був критерій істин одкровення, які перевершують своєю істинністю і цінністю раціональні докази. Серед величезної спадщини Томи Аквінського заслуговує на увагу розробка методу упорядкування, розпізнання і розміщення окремих знань і свідчень.

 Наприкінці ХНІ  та на початку XIV ст. томізм  стає переважаючим вченням у  домініканському ордені. Тому Аквінського,  визнаного його «першим доктором»,  у 1323 р. було проголошено святим. Поступово томізм стає офіційною  доктриною католицької церкви. Після кризових явищ, пов'язаних зі зміною суспільної ситуації, в 1879 р. вчення Томи Аквінського стає обов'язковим для всієї католицької церкви і на його основі розвивається неотомізм — офіційна філософія католицизму.

22. Загальна характеристика філософії Відродження: специфіка, коло проблем, представники.

Відродженням в історії  називають сукупність філософських учень, створених у період розпаду  феодального й зародження капіталістичного суспільства. Це посередницька ланка  між середньовічною схоластикою і науково-філософським мисленням Нового часу, перехідна розумова епоха. Вона характеризувалась незавершеністю, неоднорідністю теоретичної свідомості. Незважаючи на те, що вона переборола схоластику, все ж успадкувала від неї її безліч рис. Це було звільнення думки від схоластичної мудрості, коли схоластичний раціоналізм поступився вільним формам пізнання.

 Ідейними джерелами  цієї філософії були: антична  філософія (вчення Платона і  неоплатонізм, очищена від середньовічних  перекручень філософія Арістотеля, матеріалістичні концепції, зокрема епікуреїзм); єресі, які розхитували догматичну офіційну релігійну ідеологію; східна (насамперед, арабська) філософія; передові тенденції середньовічної філософії, зокрема номіналізм, раціоналістичні та емпіричні тенденції в теорії пізнання.

 Здійснювався докорінний  перелом у поглядах на природу.  Всесвіт став предметом дослідницького  інтересу. З'являлись натуралістичні  вчення про нескінченність і  нествореність світу. Цьому сприяли  й епохальні відкриття (особливо  геліоцентрична концепція М.Коперніка), винаходи XV—XVI століть, розвиток нових галузей промисловості. Істотною рисою філософії Відродження, як і всієї культури тієї доби, був гуманізм, у якому виразилися різнобічні запити людської особистості.

 Будучи відображенням своєї епохи, філософія Відродження не була простим відновленням античних концепцій. Вона мала й свій власний, досить багатий зміст. У ній прослідковуєть-ся боротьба матеріалістичних тенденцій з ідеалізмом. Важливою рисою цієї філософії було прагнення пояснити існування нескінченного матеріального світу, розуміючи його як такий, в якому панує єдиний закон причинно-наслідкових зв'язків.

 До найважливіших  проблем філософії Відродження  треба віднести: онтологічні (точніше  — натурфілософські) проблеми, зокрема питання про сутність матерії, руху і його джерел; гносеологічні; філософські аспекти політики, етики, естетики тощо.

 Дослідники природи  перебували, з одного боку, під  впливом успіхів природознавства  і античних матеріалістичних  традицій, аздругого, — платонізму, неоплатонізму та арістотелізму. Внаслідок цього одні мислителі стали послідовниками атомістичної концепції (Г.Галілей, М.Монтень, П.Шаррон та ін.), а інші — пантеїстичної (Микола Казанський, Б.Телезіо, Дж.Бруно). Пізніше перша концепція, будучи збагаченою досягненнями природознавства, була покладена в основу поглядів видатних матеріалістів XVII—XVIII ст. Друга теж зробила відповідний вплив на філософію Нового часу, зокрема на вчення Б.Спінози.

 Аналізуючи проблему  руху та його джерел, більшість  мислителів Відродження вбачали причину руху в самій матерії, розглядаючи рушійну силу як невід'ємне від матерії розумне начало ("світова душа" у Дж.Бруно, Ф.Патріці; "архей" — активна життєва сила у Парацельса; вічний божественний розум у Т.Кампанелли). Послідовніших поглядів на цю проблему дотримувалися Леонардо да Вінчі йТелезіо. Так, Леонардо приписував рух самій матерії, розглядаючи його активність, вічний кругообіг, при якому жоден елемент природи не зникає, а тільки перетворюється в інший.

 Значні зрушення були й у теорії пізнання. Вона була спрямована проти схоластики й релігійного догматизму. В ній високо цінувався досвід, чуттєвість як найважливіший, хоч і перший крок у процесі пізнання. Разом з тим деякі філософи епохи Відродження визнавали й важливу роль розуму (Дж. Бруно навіть піддав критиці емпіризм). Правда, в творчості деяких філософів ще зберігався зв'язок із середньовічними та релігійними традиціями. Проте загалом, допускаючи іноді як компроміс пізнання з існуванням віри, філософи Відродження стояли на грунті матеріалістичної гносеології, про що свідчать такі її положення: визнання пізнаваності людиною навколишнього світу таким, яким він є; визнання дії зовнішнього світу як джерела пізнання на

 органи чуття, які  переробляють результати цієї  дії; заперечення природжених ідей і якоїсь особливої нема теріальної субстанції, яка нібито керує процесом пізнання людини; визнання великої сили розуму і логічної діяльності, без якої одними лише чуттєвими образами не можна досягти істинного знання1.

 Для гносеологічних і натурфілософських учень епохи Відродження характерна діалектичність. Метафізика і механіцизм склалися тільки в XVII ст. Значний вклад у теорію пізнання внесли Дж. Бруно, Микола Казанський, Мішель Монтельта інші мислителі епохи Відродження.

 Змінювались погляди  на людину та місце її у  Всесвіті. Тео-центризм витісняється  антропоцентризмом. Людину стали  розуміти як вільну і необмежену  в своїх можливостях. Світське  мислення, яке виводило людину  із релігійної компетенції, перетворювало  її на найвищу цінність, ставило її у центр світоглядної перспективи.

 Переглядалися й  погляди на суспільство. Паралельно  з боротьбою проти церковного  абсолютизму робилися спроби  обгрунтувати ідею громадянського  суспільства, яке було б незалежним  від релігійних санкцій (Н. Макіавеллі, Ж. Боден).

 В епоху Відродження  виникли й перші соціалістичні  утопії (Т. Мора, Т. Кампанелли), які  мають глибокий сенс як ідеал  майбутніх поколінь, хоч і неодноразово  були використані для авантюристичних  експериментів.

 Етичні концепції Відродження перебували під впливом епікурейської школи, яка найбільше відповідала ідеалам гуманізму, тій жадобі життя, земного щастя, всебічного розвитку особистості/реабілітації земної краси, які були притаманними для молодої буржуазії. Зрозуміло, що атараксія епікурейців і апатія стоїків були неприйнятними для етики Відродження. Необхідно зазначити, що в етиці цієї епохи мали місце елементи індивідуалізму, егоїзму та волюнтаризму.

 У сфері естетики  Відродження не залишило завершених  теоретичних систем. Проте талановиті митці тієї епохи в трактатах, присвячених проблемам теорії мистецтва, часто виходили у сферу естетичної науки. Це стосується насамперед праць геніального митця і вченого Леонардо да Вінчі.

 Відомими мислителями  Відродження були Г. Галілей,  М. Коперник, Дж. Бруно, Т. Мор, Т. Мюнцер, Т. Кампанелла та багато інших.

 І все ж філософія  Відродження не повністю порвала  зі схоластикою. Хоч вона й  заперечила теологію, замінивши  її науково-раціоналістичними і  натуралістичними теоріями, та все  ж залишилась перехідною на шляху до послідовних форм науково-філософського світогляду.

18. Загальна характеристика філософії  Середньовіччя:етапи розвитку, коло  проблем, представники.

Якщо грецька філософія  виросла на грунті античного рабовласницького суспільства, то філософія середньовіччя належить до епохи феодалізму /V-ХV ст./.Особливості філософії середньовіччя. На відміну від грецької філософії, яка була зв'язана з язичницьким багатобожжям /політеїзмом/ філософська думка середніх віків грунтується на вірі в єдиного бога /монотеїзм/ В основі християнського монотеїзму лежать два важливі принципи: ідея божественного творення та ідея божественного одкровення. Обидві ці ідеї тісно пов'язані між собою і передбачають єдиного бога, вираженого в людській особі. Ідея творення лежить в основі середньовічної антології, а ідея одкровення сосновою теорії пізнання /через бога /. Звідси всебічна залежність середньовічної філософії від теології, а всіх середньовічних інститутів - від церкви. Середньовічне мислення за суттю є теоцентричне: реальністю, яка визначає все суще, є не природа, а бог.Світогляд в середньовічній філософії має назву креаціонізму від латинського слова "creatio" що означає творити.Вчення про буття. Згідно з християнським догматом, бог створив світ із нічого, створив актом своєї волі, внаслідок своєї всемогутності. У середньовічній філософії дійсним буттям може бути лише бог. Він вічний, незмінний, ні від чого не залежить і є джерелом усього сущого. На відміну від бога, створений світ не володіє такою самостійністю, тому що існує не завдяки собі, а завдяки богові. Звідси мінливість світу, його плинність і несамостійність.

Проблема пізнання. Християнський  бог недоступний для пізнання, але він розкриває себе людині і його відкриття явлено в священних  текстах Біблії, тлумачення яких і є основним шляхом пізнання. Вивчення я денного писання привело до створення спеціального методу інтерпретації історичних текстів, який отримав назву герменевтика. Таким чином, знання про створений світ можна одержати тільки надприродним шляхом і ключем до такого пізнання є віра.

В середньовічній філософії  необхідно розрізняти буття та су тніть пізнання тієї чи іншої речі починається з відповіді на такі запитання:

1/ Чи є річ?

2/ Що вона собою  являє? Яка вона?

3/ Для чого вона  існує?

Відповідь на перше запитання  дає можливість з'ясувати існування  речі. Відповівши на решту запитань, можна з'ясувати сутність речі. Цю проблему в середньовічній філософії  розглядає Боецій. Згідно з його поглядами буття і сутність сходяться  тільки в богові. Що ж стосується створеннях речей, то вони складні і буття та сутність в них не ототожнюється. Щоб та чи інша сутність одержала своє існування, вона повинна бути створена богом. Проблема людини. На питання, що таке людина, середньовічні філософи давали різні відповіді: одна з них - це біблейське визначення сутності людини як "образу і подоби божої, існували й інші визначення: людина - це розумна тварина. Виходячи з цього, філософи середньовіччя ставили таке запитання: який початок переважає в людині - розумний чи тваринний?Головною особливістю у вирішенні цього питання є подвійна оцінка людини. З одного боку, людина створена за "образом і подобою" божою і є царем природи. А цареві необхідні дві речі; по-перше, свобода та незалежність від зовнішнього впливу; по-друге, щоб було над ким царювати. І бог наділяє людину розумом, незалежною волею і здатністю міркувати та розрізняти добро і зло. Це і є сутність людини, образ божий в ній. А для того щоб людина була царем у світі, що складається із тілесних речей та істот, бог дає їй тіло і душу, як ознаку зв'язку з природою, над якою він царює.Як бачимо, в середньовічній філософії людина не є органічною часточкою космосу - вона неначебто вирвана із космічного природного життя і поставлена над ним. Вона вища від космосу і повинна бути царем природи, але через своє гріхопадіння, яке властиве їй, людина не володіє собою і повністю залежить від милосердя бога. Двоїстість становища людини - найважливіша риса .середньовічної антропології. Але слід зазначити, що людина середньовічного суспільства є насамперед духовна. Вона усвідомлює себе не просто "греком", "громадянином", "рабом", а насамперед одухотвореною /такою, що має душу/ істотою.Феодальна епоха - це не тільки "темні віки" у поступальному рухові людської цивілізації. Феодальні виробничі відносини забезпечують людині значно ширші можливості для активного впливу на навколишнє буття, зростання ролі духовного моменту порівняно з античними, 3вязки, що включають індивіда у священні спільності, а такою є насамперед церква, мають винятково духовний .характер.

19. Патристика. Августин.

Патристика (від греч. - батько) - філософія і теологія батьків  церкви, тобто духовно-релігійних вождів християнства до VII століття. Навчання, вироблені батьками церкви, стали  засадничими для християнського релігійного світогляду. Патристика внесла величезний вклад у формування етики і естетики пізньоантичного і середньовічного суспільства. Високо цінувалися упродовж усього російського середньовіччя писатели-гомилеты (автори повчань і проповідей). Найбільший авторитет мав Іоанн Златоуст (розум. у 407 р.).

Найвідомішим представником  середньовічної філософії періоду  патристики був Августин Аврелій (354-430 pp. н. е.), прозваний Блаженним. Народився  він у м. Тагасті (Північна Африка), був сином батька-язичника і матері-християнки. В Карфагені, Римі і Мілані він вивчав риторику. Трактати Ціцерона пробудили в ньому зацікавлення філософією, він захотів знайти істину. Знайомство з маніхейством, скептицизмом, неоплатонізмом зрештою впевнило його, що істина знаходиться тільки в християнстві, яке він і приймає в 387 р. Пізніше Августина було призначено пресвітером і висвячено в сан єпископа північноафриканського м. Гіппо, де він і помер у 430 р.

Філософія Августина  виникла як симбіоз християнських і античних доктрин. З давньогрецьких філософських вчень головним джерелом для нього був платонізм. Ідеалізм Платона в метафізиці, визнання відмінності духовних принципів у структурі світу (добра і погана душа, існування окремих душ), наголос на містичних факторах духовного життя - все це вплинуло на формування його власних поглядів.

 Інтелектуалізм Августина  став визначальним духовним фактором  середньовічного філософського  мислення, здійснив у подальшому  вплив на всю християнську  Європу. За його вченням, причина будь-якого виникнення - Бог, завдяки якому світ, проникнений розумом, логосом, містить у собі світлову природу. Речі, людська душа світяться відображеним світлом. Усе видиме є реальним тільки завдяки Богові, який - Сонце, що саме невидиме, але робить видимим усе інше. Пізнання здійснюється через промені божественного світла.

 Християнській основі  своєї філософії Августин надавав  великого значення. Оскільки Бог  є центром філософського мислення, то світогляд Августина Аврелія  був теоцентричним. Бог є найвищою сутністю, тільки його існування витікає з власної природи, все інше з необхідністю не існує. Він єдиний, існування якого незалежне, решта існує лише завдяки божественній волі. Бог є причиною існування будь-якого сущого, всіх його перемін; він не тільки створив світ, але й постійно його зберігає, продовжує його творити.

 Бог є також найважливішим  об'єктом пізнання, оскільки пізнання  мінливих, релятивних речей безглузде  для абсолютного пізнання. Бог  виступає в той же час і  причиною пізнання,  він вносить світло в людський дух, в людську думку, допомагає знаходити людям правду. Бог є найвищим благом і причиною будь-якого блага. Так само як усе існує завдяки Богу, так і кожне благо виходить від Бога. Спрямованість до Бога для людини є природною, і тільки через єднання з ним людина може досягнути щастя.

 Душа у вченні  Августина є самобутньою субстанцією,  яка не може бути ні тілесною  властивістю, ні видом тіла. Вона  не містить у собі нічого  матеріального, володіє лише функцією  мислення, волі, пам'яті, але не має нічого спільного з біологічними функціями.

Від тіла душа відрізняється  досконалістю, яка обумовлюється  тим, що душа близька Богу і безсмертна. Душа, а не тіло пізнає Бога. Перевага душі над тілом вимагає, щоб людина турбувалася про душу, пригнічуючи прагнення до чуттєвих насолод

 «Поняття Бога не  природжене нам, його немає  в мозку, що розвивається, але  при заповненні мозку відбитками  з органів чуттів або комбінаціями  уявлень воно «породжує» їх, подібно  до того, як із сім'я троянди  при її зростанні «породжується» її запах, якого не було ні в корінні, ні в листі, ні в насінні».

 Августин Блаженний

 Істину про Бога  не може пізнати розум; її  може пізнати лише віра, яка  скоріше належить до волі, ніж  до розуму. Підкреслюючи роль  почуттів або серця, Августин стверджував єдність віри і пізнання. При цьому він прагнув не піднести розум, а лише доповнити його. Віра і розум взаємно доповнюють одне одного. «Розумій, щоб міг вірити, віруй, щоб розуміти» -це положення відповідає духові християнства, і на цій основі могла будуватися наступна фаза - схоластика.

 Дослідження вічного  духовного буття Бога і постійної  мінливості і загибелі одиничних  речей і явищ привели Августина  до проблематики часу. Відповідно  до його розуміння, час є  мірою руху та змін, властивих  усім «створеним» конкретним речам. Перед створенням світу часу не існувало, але він проявляється як наслідок божественного творення і одночасно з останнім. Міру зміни речей дав Бог. Августин пояснює виміри часу: минуле, теперішнє і майбутнє. Ні минуле, ні майбутнє не мають дійсної орієнтації, вона властива лише теперішньому, завдяки якому щось може мислитись як минуле або майбутнє. Минуле пов'язане з людською пам'яттю, майбутнє полягає в надії. Тільки Бог раз і назавжди поєднує теперішнє з минулим і майбутнім.

 Важливою є концепція  єдності людської і божественної  історії, які спливають у протилежних,  але взаємно нероздільних сферах, змістом яких є битва двох  царств (градів) - божого і земного.  Божий град - це частина людства,  яка своєю морально-релігійною  поведінкою заслужила у Бога спасіння і милосердя; в земному граді залишаються люди самолюбні, жадібні, егоїстичні, які забули про Бога. Божий град поступово зміцнюється в суспільно-історичному розвитку, зокрема після приходу Ісуса Христа.

 Августин заснував  принципи нової християнської філософії. Він подає Бога як нескінченність, а світ - як продукт надприродної сили і творення милості. Творчість мислителя була сполучною ланкою між філософією Платона і мислителями середньовіччя. Августинівська традиція тривалий час вважалась єдиною ортодоксальною філософією, аж до XIII століття -до часу, коли Тома Аквінський створює нову модель ортодоксального філософського вчення.

21. Світоглядні ідеї Екклесіасту  та Об’явлення Іоанна Богослова  (Біблія).

Основная мысль книги  сводится к развенчанию всех земных иллюзий.

 Если автор Кн. Иова  еще считает благоденствие в  этой жизни знаком милости  Божией, то Проповедник показывает  тщету всего земного. Слово  «суета» (евр. хавел) означает  дым, прах, ничтожество, «суета  сует» — высшую степень тщетности, а слова «томление духа» можно перевести как погоня за ветром. То, что люди считают счастьем, благом, пользой (евр. итр`он), есть на самом деле недостижимая мечта. Все в бренном мире мимолетно, ничто не может быть удержано навсегда и дать полное удовлетворение.

 Для ветхозаветного  сознания, ориентированного на посюстороннее,  этот горький вывод был необходим.  Отрицательный опыт Екклесиаста  помогал понять, что земная жизнь  без жизни вечной есть «суета».  Именно поэтому книга пользовалась  любовью многих христианских подвижников.

Мировой круговорот.

 Кохелет (так мы  будем называть автора книги)  покидает почву св. истории и  смотрит на мир с позиции  метафизики циклизма. Философия  древности рассматривала Вселенную  как вечный круговорот, лишенный  смысла и цели. Нечто подобное находим мы и в Екклесиасте:

Род проходит, и род  приходит,

 а земля пребывает  вовеки.

 Восходит солнце, и  заходит солнце,

 и спешит к месту  своему, где оно восходит.

 Идет ветер к  югу,

 и переходит к  северу,

 Кружится, кружится  на ходу своем,

 и возвращается  ветер на круги свои.

 Все реки текут  в море,

 но море не переполняется;

 К тому месту,  откуда реки текут,

 они возвращаются,

 чтобы опять течь…

 Что было, то и  будет;

 и что делалось, то и будет делаться,

 и нет ничего  нового под солнцем.

 Бывает нечто, о  чем говорят:

 «смотри, вот это  новое»;

 Но это было уже

 в веках, бывших  прежде нас.

 Нет памяти о  прежнем;

 да и о том,  что будет,

 не останется памяти

 у тех, которые  будут после.

Екк 1:4 сл.

Библейские пророки  предвозвещали Царство Божие — коренное преобразование мира, которое есть цель исторического Домостроительства. Это было дано им в Откровении. Кохелет же рисует картину бытия такой, какой она предстает естественному разуму. Природа и человек подчинены неизменным законам, которые не позволяют надеяться на перемены. В данном случае мы имеем как бы «доказательство от противного». В книге с огромной силой подчеркивается, что без Откровения человек обречен на роковой пессимизм.

Тщетность земных упований.

 Кохелет, в отличие  от Иова, всегда был огражден от невзгод. Тем не менее, он убедился, что счастье неуловимо. Временные блага (евр. тор — добро) не имеют абсолютной ценности:

 Сказал я в сердце  моем:

 «дай испытаю я  тебя весельем,

 и насладись добром»;

 Но и это —  суета!

 О смехе сказал я: «глупость!»,

 а о веселье:  «что оно дает?»

 Екк 2:1-2

Кохелет был в состоянии  проверить, каковы на деле все соблазны, пленяющие человеческое воображение. Он построил себе прекрасные дома, насадил  виноградники, сады с фонтанами, накупил  рабов и наложниц, окружил себя певцами и певицами. Глаза его день и ночь радовали сокровища.

 И оглянулся я  на все дела мои,

 которые сделали  руки мои,

 И на труд, которым  трудился я, делая их:

 и вот, все —  суета и томление духа,

 и нет от них  пользы под солнцем!

 Екк 2:11

Но Кохелет на этом не останавливается. Он думает найти  прибежище в человеческой мудрости. Итог снова неутешителен:

 Потому что во  многой мудрости много печали;

 и кто умножает  познания — умножает скорбь.

 Екк 1:18

Мудрость открыла ему, что человек не может постичь тайну жизни и у разумного нет преимущества. Хотя мудрость есть свет, мудрец обычно не признан, и его быстро забывают. Люди господствуют друг над другом, справедливости нет: «Видел я рабов на конях, а князей ходящих, подобно рабам, пешком» (Екк 10:7). Недостойный вознесен, а достойный унижен.

 И возненавидел  я жизнь,

 потому что противны  стали мне дела,

 которые делаются  под солнцем;

 ибо все — суета  и томление духа!

 Екк 2:17

Участь человека.

 Бог вне Откровения  далек и непостижим. «Все соделал Он прекрасным в свое время» (Екк 3:11), однако человек никогда не проникнет в Его замыслы (Екк 3:11). Люди напрасно ищут истину. Им остается только принимать жизнь такой, как она есть, в ожидании своего часа. Ведь люди «сами по себе животные» (Екк 3:18):

 Потому что участь  сынов человеческих,

 и участь животных — участь  одна;

 Как те умирают, так умирают  и эти,

 и одно дыхание у всех,

 и нет у человека преимущества  перед скотом;

 Потому что все — суета!

 Все идет в одно место;

 все произошло из праха,

 и все возвратится в прах.

 Екк 3:19-20

Правда, в другом месте Кохелет  говорит, что дух, или дыхание  умершего «возвратится к Богу, Который  дал его» (Екк 12:7), но это не исповедание  веры в посмертное воздаяние. Мудрец хочет лишь сказать, что жизнь сметных поддерживает некая таинственная сила (евр. руах — дух), а когда душа (евр. нефеш) отделяется от тела и идет в Шеол, эта сила, связующая их, возвращается в горний мир, откуда пришла.

 В итоге Кохелет, хотя и  познал суетность земных радостей, вынужден признать, «что нет ничего лучше, как наслаждаться человеку делами своими, потому что это — доля его» (Екк 3:22).

 Благочестивый ученик мудреца  добавил к книге несколько  изречений, которые, как пишет  прот. А. Князев, смягчают ее жесткий  тон: «Выслушаем сущность всего: бойся Бога и заповеди Его соблюдай, потому что в этом все для человека. Ибо всякое дело Бог приведет на суд и все тайное, хорошо ли оно или худо» (Екк 12:13-14; другие его дополнения: Екк 3:17; Екк 4:9-12).

 Место книги в библейском  богословии.

 Церковь, руководимая Св. Духом,  ввела такую, на первый взгляд, негативную книгу в канон не  случайно. Ее обличительное значение  остается непреходящим. Кохелет  показывает, куда ведут пути человека, если он ориентируется только  на посюстороннее.

 Книга заключает в себе «суд не только над ветхозаветным состоянием человека, но и суд над чисто природным человеческим идеалом, который, не видя божественного пути, не зная о благодати и о возможности блаженной жизни в будущем веке, приходит, несмотря на все свои искания, к неизбежным тупикам» (прот. А. Князев).

 Взятый изолированно, Екклесиаст  несет в себе только безысходность,  но в общем контексте Св. Писания  книга знаменует один из важнейших  моментов в ветхозаветном сознании: переоценку значения земного  бытия. Это необходимый этап во внутренней диалектике веры. Если за пределами этого мира для человека нет ничего, жизнь его — тщета. Разочарование в самодовлеющей ценности земных благ явилось драматическим преддверием к Откровению о вечности, дарованной человеку.

«Об'явлення Івана  Богослова» — остання книга Нового Заповіту.

За церковною традицією  Апокаліпсис написаний в 90-ті роки 1 століття, хоча ряд вчених(у першу  чергу матеріалісти) відносять його до 69, Іваном Богословом на засланні на острові Патмос, де він мав видіння. Він є одним з найдавніших творів християнської літератури. Провіщаючи кінець світу, друге пришестя Христа, тисячолітнє царство Боже після Страшного Суду апокаліпсис містить у собі таємниче зображення майбутньої долі Церкви Христової та всього світу. Апокаліпсис — єдина книга з усього Нового Заповіту, яку можна за жанром повністю віднести до так званої «пророчої» літератури, разом з «пророчими» книгами Старого Заповіту.

Монастир Іоанна Богослова  та печера Апокаліпсиса на острові  Патмос, де Іоанн Богослов прийняв видіння, нині внесені ЮНЕСКО до переліку об'єктів світової спадщини.

Апокаліпсис — пророча  книга, яка як старозавітні пророцтва  не були зрозумілими, доки не справдилися, так і ця пророча книга Нового Заповіту залишається у багато в  чому таємницею. А все ж таки по ній можна багато догадуватися. Є різні «школи» інтерпретації пророцтв Об'явлення. В той час як одні теологи («претеристи») вважають, що св. Іван пророкував про долю ворожої йому Римської імперії — і використовував при цьому алегоричну мову для приховування змісту своїх писань — інші теологи («футуристи») бачать в Об'явленні пророцтва про долю всього людства, всієї людської історії. Нарешті, є теологи-«символісти», які бачать у пророцтвах Об'явлення символічну картину конфлікту між Добром і Злом

24. Н. Макіавеллі "Государ".

  Н. Макіавеллі (1469-1527) - італійський мислитель. У праці  „Государ” Н. Макіавеллі висвітлює  такі ідеї:

1) про людину:

а) природа людини незмінна у всі часи та у всіх країнах;

б) в основі природи  людини лежить:

- егоїзм;

- прагнення до наживи;

- любов до приватної  власності;

в) сенс життя людини полягає  у тому, щоб служити державі, яка  повинна її виховувати;

2) про державу:

а) держава - це відносини  між правителем і народом, які  можуть бути основані на любові або на страху;

б) держава процвітає, якщо:

- гарантована приватна  власність;

- забезпечується безпека  особистості;

- держава створює національну  армію, яка основана на виконанні  священного обов’язку перед Батьківщиною  кожним чоловіком;

- для процвітання держави, правитель повинен йти на компроміс;

3) про політику:

а) мета завжди виправдовує  засоби;

б) політика - завжди брудна справа, тому що вона порушує норми  моралі;

в) головне в політиці - завоювання та утримання влади;

г) будь-який правитель  повинен створювати привабливий образ для населення.

Суспільство, як вважав Н. Макіавеллі, розвивається не з волі Бога, а в силу природних причин.

Він підкреслював протилежність  інтересів народних мас та правлячих  класів.

Н. Макіавеллі виступав за створення сильної, національної держави, яка була б вільною від феодальних конфліктів і здатна протистояти народним повстанням. 

Н. Макіавеллі вважав, що держава і право виникають  через прагнення людей до влади.

Висловлювання Н. Макіавеллі:

- Люди, звикнувши до  певного укладу життя, не люблять його змінювати, особливо коли вони не стикаються із злом віч-на-віч...

- Війна є єдиним  обов’язком, яку правитель не  може покласти на іншого.

Добрими справами можна  накликати на себе ненависть так  само, як і поганими.

- Хоча нові порядки і змінюють свідомість людей, потрібно намагатися, щоб у своїй зміні порядки зберігали якомога більше від старого.

- Хто не вміє фехтувати,  заморочить навіть досвідченого  фехтувальника.

- Добре те, що приносить  добро найбільшій кількості людей і чим найбільша кількість людей задоволена.

- Фортуна - це поки  що непізнанні, природні закономірності  часу та історії, але які  можуть бути пізнанні і таким  чином підпорядковані людині.

- Не варто нікому  давати поради і користуватися  чужими порадами. Крім загальної поради-правила кожному - слідувати за покликом душі і діяти сміливо.

- Добрий, надійний, стійкий  лише той захист, який залежить  від тебе самого і від твоєї  доблесті.

- Всі речі у світі  у всі часи на свій лад  схожі з античними часами. Адже  їх творять люди, у яких завжди одні й ті ж пристрасті, що призводять до одного й того ж результату. І це полегшує пізнання майбутніх речей через посередництво минулих.

- Ми повинні раз  і назавжди відкинути погляд, начебто справи світу управляються  долею і Богом, і, що люди, з їх розумом, нічого змінити в цьому не можуть.

- Це сила легко отримує  найменування, а не найменування - силу.

- Більша частина людей  задоволена життям, поки не зачеплені  їх честь або власність.

- Добрі поради, хто  б їх не давав, народжуються з мудрості правителем, а не мудрість правителем народжується з добрих порад.

25. Томас Мор  „Утопія".

 Томас Мор (1478-1535) - один з основоположників утопічного  соціалізму, гуманіст-раціоналіст епохи  Відродження.   З діалогом про  мандрівку в невідому країну Утопію, пов’язане виникнення утопічного соціалізму.Т. Мор вперше широко критикував суспільний лад, який ґрунтувався на приватній власності, соціально-політичних відносинах в Англії того часу.   Т. Мор вперше висунув ідею усуспільнення виробництва, пов'язав з  цим ідею комуністичної організації праці і її розподілу.   Основна господарська клітинка ідеальної, вільної держави Утопії - сім’я, виробництво, засноване на ремеслі.   Утопісти живуть в умовах рівності в праці, відсутності протилежностей між містом і селом, між працею розумовою і фізичною, існує демократичний устрій. Люди працюють по шість годин на добу, інший час віддають зайняттю науками і мистецтвом.   Велике значення надається всебічному розвитку особистості, поєднанню теоретичної освіти з працею.    Т. Мор не розумів необхідності високого розвитку техніки для досягнення соціалістичних ідеалів.

   Перехід до  нового ладу, Т. Мор мріяв здійснити  мирним шляхом.

23. Гуманізм в Італії: Данте Аліг’єрі, Франческо Петрарка, Джованні Бокаччо, Лоренцо Валла.

Гуманізм - це система  поглядів, яка виражає визнання цінності людини як особистості, її прав на свободу, щастя та рівність, повагу принципів  справедливості і милосердя як норм стосунків між людьми, боротьба за створення умов для вільного розвитку творчих сил і здібностей людини.

Таким чином, гуманізм у  широкому розумінні представляє  собою систему поглядів, відповідно до якої:

1) людина, її права  і свободи - найвища цінність;

2) необхідно створювати  належні умови життя для людини;

3) доброта, милосердя, рівність - принципи справедливості між людьми;

4) все в ім'я людини, все для її блага.

Гуманізм у вузькому розумінні становить собою культурно-ідейний  напрям в Італії у XIV-XVI ст., спрямований  на вивчення та розповсюдження античної культури.

Представниками гуманізму  у вузькому розумінні є Данте  Аліґ'єрі (1268-1321 рр., основна робота - „Божественна комедія”), Франческо  Петрарка (1304-1374 рр., основна робота - „Про республіку”, „Про засоби проти  страждань і радощів”), Джованні Боккаччо (1312-1375 рр., основна робота - „Декамерон”), Лоренцо Валла (1407-1457 рр., який довів підробку т.зв. „Дару Костянтина” - юридичного документа про світську владу Папи Римського у Європі, основна робота - „Міркування про "Дар Костянтина", який є предметом неправдивої віри і тлумачення”, „Діалектичні спростування...”).

Л. Валла вірив у  силу людського розуму та вимагав  віротерпимості, свободи наукового  дослідження і права людини на задоволення своїх матеріальних та духовних потреб. Л. Валла обґрунтовував  право чоловіка та жінки на свободу у шлюбі та коханні. Л. Валла проповідував активну боротьбу вченого, політика, філософа за свої ідеї, вимагав виховання волі до дії. Він вказував на зв’язок мови та мислення, понять та їх речового вираження. Л. Валла заперечував існування загальних понять як субстанцій, критикував ідеалістичне середньовічне вчення реалізму. У творі „Діалектичні спростування...” Л. Валла критикував аналіз логіки Арістотеля і вказував на неможливість вкласти багатство людської думки у рамки силогізмів. Л.Валла вважав, що у людській свідомості відображається речовий світ.

Данте Аліґ'єрі відстоював ідею цінності земного життя, критичного ставлення до офіціальної релігії  та її представників, а також відстоював нове ставлення до людини, її почуттів та місця людини у світі.

Джованні  Боккаччо у  праці „Декамерон” критикував католицьку церкву, сатирично осміював духовенство. Заперечуючи аскетичну мораль Середньовіччя, Джованні  Боккаччо захищає право  людей на насолоду земним життям, прославляє чуттєву любов, природні прагнення людини. Виступаючи проти феодальних привілеїв та станової нерівності, Джованні  Боккаччо розвиває думку про те, що благородство людей повинно вимірюватися їх вчинками, а не походженням.

Ф. Петрарка відстоював право  людини на щастя у реальному, земному житті. Ф. Петрарка вважав, що естетичне, наукове і моральне вдосконалення особистості можливе лише за умови відокремлення художника або філософа від мас, протиставлення просвітницьких діячів літератури та філософії „неосвіченій черні”. У творі „Про республіку” Ф. Петрарка сформулював свій ідеал держави, що ґрунтується на високій моралі громадян.

Основні ідеї гуманізму:

1) божественне та людське  - два рівноправних начала;

2) сенс життя людини  полягає у реалізації своїх  можливостей, а також у тому, щоб прожити життя,  повне пристрастей та подій;

3) критика неправдивого  духовенства;

4) виступали за духовне  відродження класичної античності.

  Висловлювання Лоренцо  Валли:

- Ніхто не насолоджується  заради якої-небудь мети, але сама  насолода є метою.

- Жодна жива істота  не повинна вважатися такою,  що володіє благом у стані  скорботи і душевної муки. Тому  її благом буде почуття радості.

- Не знання і наука  варті похвали або осудження,  але похідні зі знання і  науки дії посередництвом доброї  волі.

- Хто здатен наставляти, вчити і підпорядковувати собі інших, навіщо стане іншим підпорядковуватися? Я, проте, хотів би скоріше бути володарем над іншими, ніж рабом, або ж у всякому випадку володарем самому собі.

  Висловлювання Франческо  Петрарки:

- У справах людських немає нічого досконалого, немає смертного, якого навіть найбоязкіший критик не знайшов би за що пошарпати.

- За своє життя я  переконався, що більше за все  та непомітніше віднімають час  розмови з друзями; друзі - великі  крадії часу...

- Якщо не можна зовні стати тим, ким хочеш стати, стань внутрішньо таким, яким повинен стати.

- Чим більша скупість, тим більша жорстокість.

- Що користі від  того, що ти багато знав, якщо  ти не зміг застосувати свої  знання до твоїх потреб.

- Для людини немає  нічого природнішого за працю, людина народжена для неї, як птиця для польоту і риба для плавання.

- Пересадженні рослини  міняють свої соки: лісовий кущ  після щеплення від переміни  місця втрачає попередню природу  і набуває іншої. Ви розумієте  до чого я веду: я теж - що критися від вас ? - у селі собі видаюся одним, а в містах іншим; адже там я слідую природі, а тут прикладам.

- Багато несе в собі  новий день, ніякий поворот долі  не вічний, допомога часто приходить  з неочікуваного боку, впасти  у відчай ніколи не пізно, звільнення нерідко буває неочікуваним.

26. Томазо Кампанелла "Місто Сонця".

Томазо Кампанелла (1568-1639) - італійський філософ.

Т. Кампанелла виступав проти  схоластики. У Т. Кампанелли поєднувались ідеї сенсуалізму і деїзму з релігійно-містичними поглядами. Т. Кампанелла мріяв про єдність та благоденство людства, вважаючи, що це можна зробити  за допомогою папства.У 1599 р. Т. Кампанелла намагався підняти повстання з метою звільнення Італії від іспанського гніту. Але заколот розкрили і Т.Кампанеллу було піддано жорстоким тортурам. Після чого Т. Кампанеллу було ув’язнено у тюрмі, де він провів 27 років.  Там він написав повість "Місто Сонця"."Місто Сонця" (1602) - це повість про ідеальне суспільство, в якому відсутня приватна власність, всезагальна праця гарантує достаток, але існує сувора регламентація побуту, влада належить мудрецям та жерцям і має теократичний характер.

У цьому помітний вплив  на Т. Кампанеллу церковної ідеології.

Свій ідеал Т. Кампанелла обґрунтовував велінням розуму та законами природи.

Висловлювання Томазо Кампанелли:

- О сонце! Є люди, які заперечують за тобою життя  і глузд та ставлять тебе  нижче за комаху.  - Про них  я писав, що вони єретики,  що вони невдячні по відношенню  до тебе і бунтівні, і вони  мене заживо поховали за те, що я тебе захищав.- Якщо б люди творили разом усе, що приносить користь, щастя і благо людині, то світ перетворився б у рай.- Зірки впливають на всю природу; рослини не цвіли б, якщо сонце б їх не зігрівало. Тепло йде від Всесвіту, тобто від неба, і тому ми у всіх наших діях підпорядковані його впливу.- Усі книги світу навряд чи можуть задовольнити мою спрагу знання. Як багато я поглинув їх, а все ж вмираю від браку їжі.- Усе, що знаходиться між небом і землею, належить народу, але він цього не знає, і коли хто-небудь відкриває йому очі на його право, він кидає в нього камінням. - На чолі моєму відбитий образ любові до істини, і я сподівався з часом бути там, де мене без слів будуть розуміти.    Витяг:Відчуття є не лише збудженням, але й вираженим у понятті знанням про предмет, що викликає збудження на підставі чиненого ним збудження; і воно супроводжується такими швидкими висновками, що цей процес не помічається. Адже судження про вогонь в частині тепла або світла є силогізм.Пам’ять є передумовою відчуття: згадка є збурення його у подібному відчутті. Умовивід є відчуттям подібного у подібному і, скільки у світі виявляється родів збіг, або сутностей, або кількості, або якості, або діяльності, або збудження, або дії, або місця, або часу, або положення, або причини, або фігури, або кольору, стільки ж існує і умовиводів та силогізмів. І у всіх тварин, у яких є вільна душа в особливих вмістилищах, є і пам’ять і здатність до створення уявлень Не так відбувається у рослин, оскільки їм дісталася душа, стисла і нечуттєва. І душа являє теплий тілесний дух, тонкий, рухомий, здатний швидко відчувати збудження і відчувати, подібно вогню, як ми говорили у іншій книзі. Отже, душа є не чистою потенцією, подібно до матерії, як вважає Арістотель, а тонким предметом, здатним бути збудженим всяким несхожим з ним предметом, але не предметом, абсолютно подібним до неї. Тому душа менш здатна відчувати душу і повітря, і, отже, вона не є чистою потенцією яка усе сприймає без винятку. А розум, яким бог наділяє людей, наділений не лише цією чуттєвістю, пам’яттю і тваринами, чуттєвими уявленнями, але, як буде з’ясовано, і більш божественними та високими здібностями. Отже, якщо відчуття є збудженням і всі основні елементи збуджуються, то всі вони і відчувають.

27. Загальна характеристика філософії Нового часу (XVII ст.): специфіка, коло проблем, напрями, представники.

Філософія Нового часу обумовлена:

1) розвитком капіталізму;

2) розвитком експериментально-математичного  природознавства; 

3) послабленням впливу  церкви.

Особливостями філософії  Нового часу є:

1) опора на науку;

2) на перший план  виходить проблема теорії пізнання;

3) боротьба емпіризму  та раціоналізму.

Інтелектуальний і духовний потенціал цієї епохи своїм джерелом має переважно процеси розвитку буржуазних економічних відносин і видатні наукові відкриття Коперника і Галілея. Виникає не лише справді наукове природознавство, а й обґрунтована наукою та філософськи осмислена якісно нова картина природи.  

Онтологічні концепції XVII-XVIII ст. досить різноманітні. Це і дуалістична онтологія Р. Декарта, і об'єктивно-ідеалістична плюралістична онтологія Г. В. Лейбніца, і моністично-матеріалістична онтологія Ф. Беккона, Т. Гоббса, П. Гассенді, Д. Локка і французьких матеріалістів XVIII ст. - Ж.Ламетрі, Д. Дідро, П. Гольбаха. Це і онтологія матеріалізму Б. Спінози, а разом з цим і онтологія суб'єктивного ідеалізму Д. Берклі. Необхідно зазначити, що вирішальною спільною рисою цього часу було визнання природи світу, онтології природи як своєрідного механізму: переважна частина природи і навіть суспільства тлумачилися механістично. Іншою суттєвою рисою онтологічних концепцій Нового часу було те, що більшість їх мала матеріалістичний характер. В цілому не виходячи за межі метафізичного методу мислення, Дідро і Гольбах розвинули ряд діалектичних ідей: єдності матерії і руху, якісної «абсолютної різнорідності всього існуючого» (Дідро). Гольбах зробив значний внесок у розвиток матеріалізму своїм визначенням матерії: «...щодо нас матерія взагалі є все те, що діє будь-яким чином на наші органи відчуття. Протистояння в філософії, а частково і в науковій практиці Нового часу, було пов'язане з протилежними методологічними настановами основоположників методології цього часу - англійця Ф. Беккона (1561-1626) та француза Р. Декарта (1596-1650). Призначення методології Ф. Беккон і Р.Декарт у деяких суттєвих рисах розуміють однаково - через удосконалення методів пізнання насамперед природи досягти більшої влади людини над нею. Основна боротьба точилася між раціоналізмом і сенсуалізмом.           Ключовими виразниками позицій раціоналістів були Декарт, Спіноза і Лейбніц, а у сенсуалістів - Локк, Берклі, Юм, Кондільяк і Дідро. Історичне значення боротьби раціоналізму і сенсуалізму в сфері гносеології полягає в тому, що вона сприяла не лише конкретно-науковому, а й філософському, ретельному дослідженню особливостей чуттєвих (досвідних) і раціональних форм знання.

Слід відзначити, що істотними  рисами філософсько-соціологічних  поглядів французьких філософів-матеріалістів і просвітників XVIII ст. є, з одного боку, положення “думки правлять світом”, а з іншого - положення про вирішальну роль середовища, особливо суспільного, у формуванні людини.

Нова концепція людини і суспільства, незважаючи на певні перебільшення ролі розуму, виховання, просвітництва у формуванні людини і суспільства, була видатним внеском філософії Нового часу в філософію історії.

Новій концепції людини і суспільства була притаманна також  демократична і соціалістична тенденції: якщо середовище формує людину, то слід зробити його таким, щоб воно виховувало в індивідів справді людські якості.

28. Емпіризм та раціоналізм в  філософії XVII століття.

Емпіризм (з гр. - досвід) - це напрямок в теорії пізнання, який визнає чуттєвий досвід єдиним джерелом пізнання, а також стверджує, що всі знання обґрунтовуються в досвіді та шляхом досвіду.

Виділяються два види емпіризму:

1) матеріалістичний емпіризм, який визнає, що джерелом чуттєвого  досвіду є об’єктивно існуючий  зовнішній світ (Ф.Беккон, Т.Гоббс,  Дж.Локк);

2) ідеалістичний емпіризм, який обмежує досвід сукупністю почуттів або уявлень, а також заперечує те, що в основі досвіду лежить об’єктивний світ (Берклі, Юм).

Раціоналізм - це вчення у теорії пізнання, згідно з яким всезагальність та необхідність як логічні  ознаки вірогідного знання не можуть бути виведені з досвіду, а всезагальність та необхідність можуть бути взяті з самого розуму або з понять, які властиві розуму від народження. Основна протилежність між емпіризмом та раціоналізмом полягає у питанні про походження знання. Деякі раціоналісти згодні з тим, що в розумі немає нічого, чого б раніше не було в почуттях.  Головна протилежність їх поглядів в тому, що емпіризм виводить всезагальний та необхідний характер знань не з самого розуму, а з досвіду.              Т. Гоббс, Юм дійшли висновку, що досвід не здатний надавати знанню необхідне та всезагальне значення.

32. Р. Декарт.

Р. Декарт (1596-1650) - французький  філософ, математик, фізик.

Р. Декарт, орієнтуючись на конструктивні можливості математичного  знання, сформулював правила методу. У цих правилах набуває свого вираження раціоналістична впевненість Декарта в тому, що розум (потенційно або реально) володіє висхідними, абсолютно вірогідними аксіомами знання, які доступні лише інтуїції, тобто чіткому, виразному сприйняттю, а в зв'язку з цим і методологічна, абсолютизація можливостей дедукції як способу одержання нового знання.

За Декартом, істинна  дедукція, на відміну від логічної, від силогізму, набуває вираження  в одержанні абсолютно нових  істин. Тому така дедукція тлумачиться як евристичний метод. Необхідно зазначити , що раціоналістично-дедуктивний метод пізнання Р. Декарта, який демонстрував велику продуктивну евристичність у процесі створення аналітичної геометрії, в спростуванні фіктивної онтології прихованих якостей схоластики, мав свою ахіллесову п'яту, що проявилася повною мірою у відриві пізнавальної думки від дійсності, від досвіду, в необґрунтованих ідеях щодо онтології й наукової картини природи і світу в цілому. Декарт, наділивши духовну субстанцію атрибутом мислення, матеріальну субстанцію наділяє атрибутом протяжності. Матерію він розуміє таким чином, що відкидає як атомістичні погляди про існування неподільних атомів і пустоти, так і античні та середньовічні концепції матерії.

У Декарта матерія  сама по собі вже подана, а це означає, що вона не просто можливість, а дійсність, яка навіть носить назву субстанції, тобто того, що може існувати саме по собі, не маючи потреби ні в чому іншому, крім Бога, який створив її.

У тій картині світу, яку, виходячи із своєї онтології, розробляє Декарт, саме геометричне бачення цього світу стає домінуючим.

29. Ф. Бекон.

Ф. Бекон (1561-1626) - англійський  філософ.

Ф. Бекон обґрунтовував  індукцію як метод узагальнення досвідного знання. Цей метод поєднує як перехід від узагальнення досвідних даних до створення теорії, так і перехід від теорії та висновків з неї до постановки нових експериментів. Бекон, оцінюючи повну індукцію, тобто «через простий перелік» окремих випадків, доходить висновку, що вона не дає надійного, вірогідного знання. Заслуга Бекона полягає в тому, що для вдосконалення індукції він запропонував звертати увагу не стільки на повноту її, скільки на уважне врахування і осмислення самої суті негативних випадків.  Необхідно зазначити, що Бекон підтримує емілятивну (виключаючу) індукцію. До неї звертались спорадично в давнину ще Платон, а наприкінці XVII ст. Локк, та саме Бекон поставив її в центр уваги і доклав чимало зусиль для методологічного обґрунтування й розвитку її.

Разом з тим недоліком емпірично-індуктивного методу пізнання тоді , коли він протиставляється раціоналістично-дедуктивному методу пізнання, є недооцінка евристичної ролі взаємодоповнення одного методу іншим і в такому разі применшення або навіть невизнання евристичної ролі чистого розуму, дотепних гіпотез.

Висловлювання Ф. Бекона:

- Читання робить людину  грамотною, бесіда - винахідливою, а  звичка записувати - точною.   

- Мистецтво відкриття  росте і розвивається з самими  відкриттями.

- Час є найвеличнішим  з новаторів.

- Все у світі повторюється.

- У природі людини  є тайна салонність і прагнення  любити інших...

- Дуже шкідливо зачіпати  нечисту совість людей: до тих  пір, поки вони вважають, що  їх вчинки нікому не відомі, вони легко змінюються на краще  , але якщо вони зрозуміють, що їх викрили, вони починають “вибивати клин клином”, і поводяться ще гірше.

- Людина скоріше вірить  в істинність того, чому надає  перевагу.

- Природу людини легше всього виявити насамоті, оскільки тут вона скидає з себе все показне; у пориві пристрасті, оскільки тоді забуває вона свої правила; а також у нових обставинах, оскільки тут залишає її сила звички.

- У віку є свої  закони, і їх потрібно враховувати:  молоді люди більш схильні  придбати що-небудь, ніж судити  про щось, здійснювати, ніж радитися, носитися з різними прожектами, ніж займатися певною справою.

- Часто можна спостерігати  обличчя, риси яких, якщо розглядати  їх один за одним, негарні,  однак всі разом приємні на  вид.

- Безсумнівно, що найкращі  починання, які принесли найбільшу  користь суспільству, йшли від неодружених і бездітних людей...

- Найбільш частою зовнішньою  причиною щастя однієї людини  є безглуздість іншої, оскільки  немає іншого такого засобу  раптово піднятися, як скориставшись  помилками інших людей.

- Не варто помилятися  на рахунок повної перемоги над своєю природою, оскільки природа може довгий час не давати про себе знати і знову ожити випадково або при спокусі.

30. Т. Гоббс.

Англійський матеріаліст  Т. Гоббс (1588-1679) «геометризував» природу, а відповідно до номіналізму наполягав на тому, що існують лише окремі конкретні тіла, завдяки властивостям (акциденціям) яких можна пояснити і свідомість людей.                      

Сутність матеріалізму Т. Гоббса:

1) світ - це сукупність  тіл, підпорядкованих закону механічного руху;2) заперечення існування душі як особливої субстанції;3) єдиною субстанцією виступають матеріальні тіла;4) знання виходить із почуттів шляхом поділу, порівняння та сполучення;5) віра у Бога - плід уяви.

Т. Гоббс визнавав дедукцію та індукцію як наукові методи. Як номіналіст, Т. Гоббс ототожнював людське мислення з мовою, оскільки слова переводять внутрішню мову в зовнішню, роблячи тим самим можливим спілкування між людьми.

Т. Гоббс називав слова  іменами, які є умовними по відношенню до речей.

Безперервне утворення  нових слів, а також відмінності  мов свідчать про штучність мови, і не Бог, а людина стає творцем  своєї мови, без якої неможлива  жодна культура.

Соціально-політичні  погляди Т. Гоббса:

1) природним станом  людей до створення суспільства була війна всіх проти всіх;

2) в цій війні не  може бути переможця;

3) держава - продукт  суспільного договору;

4) вищим законом держави  є благо народу. 

 Висловлювання Т.  Гоббса:

  - Волю можна правильно  визначити таким чином: воля є відсутність всяких перепон до дії, оскільки вони не містяться у природі і у внутрішніх якостях діючого суб’єкта. Так, ми говоримо, що воля вільно тече, або має вільно текти, по руслу ріки, адже у цьому напрямку для її течії немає жодних перепон; але вона не може вільно текти впоперек русла ріки, адже берега перешкоджають цьому. І хоча вода не може підійматися вверх, ніхто ніколи не каже, що у неї немає свободи підійматися; можна казати лише про те, що вона не має здатності або сили підійматися, тому у даному випадку перепона полягає у самій природі води і носить внутрішній характер. Таким же чином ми говоримо, що зв’язана людина не володіє свободою ходити, тому що перепона полягає не в ній, а в її узах; але ми не кажемо так про хворого або каліку, тому що перепона полягає у них самих.

- Любов є уявлення  людини про її потреби в  особі, до якої її тягне.

- Краса - це обіцянка  щастя.

- Спогади або пам’ять  про речі називається досвідом.

- Люди судять по  собі не лише про інших людей,  але і про всі інші речі, і оскільки після руху вони відчувають біль або стомленість, то вважають, що будь-яка річ стомлюється від руху і шукає за власним бажанням відпочинок: при цьому люди так не питають себе, чи не є це бажання спокою, яке вони в собі знаходять, лише іншим рухом?

- Зло, яке ми не  можемо ні подолати, ні уникнути, ми ненавидимо.

31. Дж. Локк.

Дж. Локк. (1632-1704) - англійський  філософ. Основні праці: „Два трактати про державне правління”, „Деякі роздуми  про виховання” й інші.

Теорія пізнання Дж. Локка:

1) немає нічого в  розумі, чого б раніше не було  у почуттях;

2) не існує вроджених  ідей, в т.ч. немає ідей Бога, всі людські знання виходять  з досвіду (зовнішнього - відчуття, внутрішнього - рефлекси);

3) в основі знань  лежать прості ідеї (поняття), які виникають у розумі різноманітними якостями тіл (первинні якості), з якими ці поняття схожі (фігура, склад та ін.) або вторинними якостями, з якими ці поняття не схожі (колір, смак та ін.);

4) реальна сутність  речей залишається незмінною;

5) розум людини має  справу лише з номінальними  сутностями.

Дж. Локк поділяє пізнання на такі види:

1) інтуїтивне пізнання (пізнання очевидних істин нашого  власного існування);

2) демонстративне пізнання (пізнання положень математики, етики,  буття, Бога);

3) сенситивне пізнання  (найбільш достовірне пізнання  існування єдиних речей).

Дж. Локк поділяє поняття  на такі види:

1) ясні поняття;

2) примарні поняття;

3) реальні поняття;

4) фантастичні поняття;

5) адекватні поняття  своїм прообразам;

6) неадекватні поняття своїм прообразам.

Висловлювання Дж. Локка:

- Питати, чи вільна  людська воля, так само безглуздо,  як питати, чи квадратна гідність; свобода так само мало збігається  з волею, як квадратність з  гідністю.

- Слова набувають загального  характеру від того, що їх роблять знаками загальних ідей. А ідеї стають загальними від того, що від них відділяють обставини часу і місця і всі інші ідеї, які можуть бути віднесені лише до того чи іншого окремого предмету.

- Там, де немає власності,  немає справедливості, - це твердження так само достовірне, як будь-який доказ у Евкліда.

- Усі люди створенні  рівними.

- Дії людей - кращі  перекладачі їх думок.

- Мужність - страж і  опора усіх інших чеснот, і  той, хто позбавлений мужності, навряд чи може бути твердим  у виконанні обов’язку і проявити усі якості справді гідної людини.

- Дев’ять десятих  тих людей, з якими ми зустрічаємося,  є такими, якими вони є - добрими  або злими, корисними або безкорисними, - завдяки вихованню.

- Чи може хто-небудь  від природи бути щасливим  у цьому житті ? - Ні, не може.

- Волю і бажання  не можна плутати... Я хочу робити  те, що тягне в одну сторону,  в той час як моє бажання  тягне в іншу, прямо протилежну.

Нам не може не подобатися гуманна, дружня, поважна поведінка, де б ми не зустрічали її. Натура вільна і володіюча собою, не ница і вузька, не  груба,  не заплямована яким-небудь недоліком, діє на кожного сприятливо.

33. Б. Спіноза.

Нідерландський філософ  Б. Спіноза (1632-1677) в «Етиці» обґрунтовує  погляди щодо матеріальної субстанції, яка поєднує в собі два атрибути - протяжність і мислення. Таким чином, дві субстанції Декарта були перетворені на нерозривну єдність єдиної матеріальної субстанції, яку разом з тим він називав Богом. Ця субстанція визначається як причина самої себе, що містила як діалектичну ідею взаємодії, так і ідею матеріальної єдності світу.

Б. Спіноза свої онтологічні  погляди викладав у формі метафізичних учень у тому (відмінному від діалектики) розумінні, в якому метафізика сприймалась  як особливе вчення про надчуттєві принципи буття і пізнання.

Б. Спіноза розумів  детермінізм механістичним, ототожнював  причинність з необхідністю та розглядав  випадковість лише як суб’єктивну  категорію.

Б. Спіноза був впевнений  у тому, що весь світ - математична система - може бути до кінця пізнаний геометричним способом.                     

За  Б. Спінозою, безкінечний  модус руху та спокою повинен пов’язувати  світ одиничних речей, які перебувають  у взаємодії одна з одною, з  субстанцією, що мислиться в атрибуті протяжності. Іншим безкінечним модусом є безкінечний розум, який повинен пов’язати світ одиничних речей з субстанцією, що мислиться в атрибуті мислення.

Чуттєве пізнання становить, за Б. Спінозою, перший рід пізнання, який називається думкою. Він ділиться на два способи сприйняття:

1) шляхом безпорядочного  досвіду;

2) як чується.  

Раціоналізм  Б. Спінози  проявляється у протиставлені розуміння  як єдиного джерела вірогідних істин  чуттєвому пізнанню. Розуміння виступає як другий рід пізнання, який складає глузд, а також розум. Лише на цій стадії можлива адекватна істинність, яка виражається у загальних поняттях.

Третій рід пізнання складає інтуїція, яка є фундаментом  вірогідного знання.

Висловлювання Б. Спінози:

- Бог дав нам обмежений  розум і необмежену волю, однак так, що ми не знаємо, заради якої мети він нас створив.

- Страх виникає внаслідок  безсилля духу.

- Ми діяльні, лише  тому, що ми пізнаємо.

- Той, хто хоче регулювати  все законами, той скоріше розбудить  пороки, ніж виправить їх...

- Субстанція не може бути подільною. Частини матерії - яка усюди одна і та ж - розрізняються лише модально. А не реально. Так, наприклад, ми уявляємо, що вода, оскільки вона є вода, ділиться і її частини відділяються одна від одної. Але це неможливо для неї, оскільки вона є тілесна субстанція: вода як вода виникає і зникає, а як субстанція вона не виникає і не зникає.

- У природі ніде  не існує повинного: є лише  необхідне.

- Не слід уявляти  природу до того обмеженою,  що така її частина, як людина, і є найголовніша її частина.

- Для людини немає  нічого кориснішого людини.

- Розуміння - початок  згоди.

- У бажанні виражається  сутність людини.

- Як тільки ви уявите, що не в змозі виконати певну  справу, з цього моменту її  здійснення стає для вас неможливим.

- Краще розмовляти з людиною про її волю, ніж про її рабство.

34. Г. Лейбніц.

Г. В. Лейбніц (1646-1716) - німецький  філософ, вчений, громадський діяч.

Г. В. Лейбніц розвивав плюралістичну концепцію об'єктивного ідеалізму в ученні про монади - різні неподільні духовні субстанції, які становлять світ первинний, ідеальний, осягнути який можна лише розумом. Монад не лише нескінченно багато, вони утворюють певну ієрархію, в межах якої має місце процес їхнього розвитку.

Найнижчими в упорядкуванні монад є ті, які в основному утворюють неорганічну природу. Це - каміння, земля тощо. Ці монади «сплять без сновидінь», але вся природа повна життя. Більш високий другий клас монад: це ті, які мають відчуття і споглядання (сприйняття, перцепції). Найменш розвиненим представникам цього класу притаманні підсвідомі, напівсвідомі, невиразні споглядання. До цього класу належать тварини. Нарешті, до найвищого класу монад він відносив душі людей з їхніми здібностями до самосвідомості, активного міркування. Лейбніц вважав, що у Всесвіті є живі істоти, досконаліші за людей і в духовному, і в тілесному відношенні. Великою заслугою онтології Лейбніца було те, що він наблизився до висновку про нерозривний зв'язок матерії і руху, а кожну із монад розглядав як «живе дзеркало Всесвіту».

Висловлювання Г. Лейбніца:

- Бажання підпорядкувати  собі зброєю народи цивілізовані  і войовничі які в той же  час люблять свободу, сьогодні - це майже всі народи Європи, - є не лише злочином, але й  божевіллям. 

- Слабкі бояться гніту, сильні остерігаються, що їх свавілля буде обмежене.

- При поясненні тілесних  явищ не слід без потреби  залучати ні Бога, ні яку-небудь  іншу матеріальну річ, форму  або властивість, наскільки можливо,  слід виводити з природи тіла  і його первинних властивостей величини, фігури і рухи.

- Дві речі мені дуже  стали в пригоді. По-перше, те, що я був самоучкою, автодидактом, і по-друге, те, що я в кожній  науці, коли ще звичайне недостатньо  засвоїв, шукав нового.

Витяг:

Я показав вище, що відомий  доказ Перипатетиків, які стверджують, начебто існує лише один дух, загальний для всіх людей, не має ніякої сили і заснований лише на невірних уявленнях. Спіноза вважав, що довів існування єдиної субстанції у світі, але його докази жалкі або нечіткі. Точно так нові Картезіанці, які вважали, начебто один Бог діє, не дали цьому доказів, не кажучи вже про те, що отець Мальбранш, мабуть, припускає принаймні внутрішню діяльність окремих духів.

Однією з причин невизнання окремих душ є складність визначення її походження. Схоластики чимало сперечалися про походження форм, під якими вони розуміли і душі. Думки сильно розділялися з питання про те, чи відбувається при цьому виведення душ із сили самої матерії, подібно до того, як фігура вивільняється з мармуру; - або здійснюється передача душ, так що одна душа народжується від попередньої подібно до того, як вогонь загоряється від іншого вогню; або, далі, душі вже існують і лише виявляється разом з народженням тварини, - або, нарешті, душі творяться Богом, щоразу як відбувається народження.

Ті, хто заперечував  окремі душі, бажали вийти таким  чином з тупикової ситуації. Але  це означало б розрубати вузол, а  не розплутати його, і не може існувати жодного аргументу, побудованого таким  чином: „дане вчення невірне, оскільки тлумачення його різноманітні”.

35. І. Кант.

І. Кант (1724-1804) пройшов  два періоди у своїй творчості:

1) докритичний;

2) критичний.

Для першого характерні матеріалізм і діалектичний підхід до розв'язання проблеми походження Сонячної системи.

Другий період - це дослідження ним нового кола проблем на основі критичного аналізу пізнавальних здібностей людини.

У своєму вченні про протиріччя (антиномії) людського розуму Кант підкреслював, що останній вступає в суперечку із самим собою, оскільки доходить таких висновків: у світі існує свобода і водночас усе підкоряється законам природи; світ простий і водночас складний; світ скінченний і водночас нескінченний.

Слід відмітити, що у  цьому вченні він виявив діалектику суперечностей у процесі пізнання. Разом з цим він оцінював антиномії як ілюзії позадосвідного застосування розуму.

У галузі етики Кант розробляє  ідеї не тільки розмежування людської природи на її емпіричний і трансцендентальний (пов'язаний з апріорністю) виміри, а й взаємовідносин цих вимірів. Кант обґрунтовує етику автономну, основою якої є апріорні закони моралі.

Етика Канта була велетенським кроком уперед в обґрунтуванні законності вимоги поважати гідність людської особи, а ця гідність - вища за будь-яку цінність на землі. «Дій так,- підкреслює він в іншій формулі категоричного імперативу,- щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі, і в особі всякого іншого так само, як до мети, і ніколи б не ставився б до нього лише як до засобу». Призначення людини - зробити своєю головною метою досягнення блага на землі, в тому числі вічний мир.

Висловлювання І. Канта:

-   Праця - кращий  засіб насолоджуватися життям.              

- Смерті менше бояться  ті люди, чиє життя має найбільшу  цінність.

- Вся культура і  мистецтво, що прикрашають людство,  найкращий суспільний устрій - це все плоди замкнутості.

- Якщо треба допомогти  науці, то слід викривати труднощі  і навіть шукати ті, які таємно  їй заважають...

- Обов’язок щодо самого  себе полягає у тому, щоб людина  дотримувалася людської гідності  в самій собі.

- Найвища чуттєва насолода, яка не містить в собі жодних домішок відрази, - це, у здоровому стані, відпочинок після праці.

- Хто позбувся надлишків,  той позбувся нестатків.

- Люди б тікали один  від одного, якби вони бачили  один одного в абсолютній відвертості.

- Найдовше живуть у тому випадку, якщо менше за все турбуються про продовження життя.

- Життя людей, що  піддаються лише насолоді без  роздумів і без моралі, не має  ніякої ціни.

- Кликати до мужності - це вже наполовину значить  переконати у ній.

- Немає у світі, а також і поза ним нічого такого, про що було б можна думати, що воно може бути розглянуте як абсолютно добре, окрім однієї доброї волі.

- Чеснота означає мужність  і хоробрість і, отже, передбачає  ворога.

36. Г.В.Ф. Гегель.

Філософське вчення Г.-В.-Ф. Гегеля (1770-1831) - найбільш глибока і багатостороння розробка в німецькій класичній філософії діалектичного методу мислення. Гегель створював цей метод у рамках ідеалістичної системи об'єктивного ідеалізму.

За Гегелем, в основі світу лежить ідеальне начало - Абсолютна ідея, тобто система категорій, що саморозвиваються. Ця система є творцем природи та людського суспільства.

Абсолютна ідея розкриває  свій діалектичний зміст поетапно:

1) у сфері логічного розвитку понять;

2) через матеріалізацію  свого ідеального змісту в природі;

3) шляхом переходу  від чужої ідеї природи у  сферу розвитку духу.

Останньою є та сама Абсолютна  ідея, але збагачена в процесі  свого діалектичного розвитку. Дух  втілюється не лише в людському духові, свідомості, а й у різних формах взаємин людей. В законі переходу кількості в якість надзвичайно глибоким як у світоглядному, так і в методологічному плані було розкриття й обґрунтування змісту стрибків - якісних переходів у процесі розвитку.  У законі єдності та боротьби протилежностей всебічно розкриваються суперечності як джерело саморозвитку явищ, предметів, процесів. Слід відмітити, що у вченні про логіку очевидним компромісом з «консервативною» філософською системою був висновок про те, що протилежні сторони протиріччя примиряються.

   У філософії  історії Гегель фактично не  може запобігти висновку: подібно  до того як людське пізнання  вичерпує себе в пізнанні Абсолютного  духу (тобто змісту філософії  Гегеля), так само й соціально-політична  історія людства завершує себе  в сучасній Гегелю Прусії.       

Гегель виділяв такі обов’язки людини:

1) обов’язки перед  самим собою;

2) обов’язки перед  сім’єю;

3) обов’язки перед  державою;

4) обов’язки перед  іншими людьми.

Висловлювання Г.В.Ф. Гегеля:         

- Мораль - це розум  волі.

- Правда буває сказана вірно і вчасно, коли вона забезпечує виконання справи.

- Мовлення - на диво  сильний засіб, але потрібно  мати багато розуму, що скористатися  ним.

- Релігія та сумління - внутрішні глибини людського  духу.

- Людина безсмертна  завдяки пізнанню. Пізнання, мислення - це коріння її життя, її безсмертя.

- По відношенню до  своїх друзів необхідно бути  якомога менш набридливим. Найделікатніше - не вимагати від своїх друзів  ніяких послуг.

- Справжню повагу необхідно  розглядати саме як обов’язок,  адже ми взагалі повинні відчувати прихильність до інших.

- Ідеалом є всяка  дійсність у своїй найвищій  істині.

- Одним з основних  визначень принципу честі є  те, що ніхто не повинен своїми  вчинками давати кому б то  не було переваг над собою.

- Людина не стане  господарем природи, доки вона не стане господарем самій собі.

- Людина безсмертна  завдяки пізнанню. Пізнання, мислення - це коріння її життя, її  безсмертя.

- Для того, хто сам  не вільний, не вільні й інші.

- Я знаю чимало прекрасних  наук, але прекрасніше філософії не знаю.

- Вільна людина не  буває заздрісною, а радо визнає  велике та високе і радіє,  що воно є.

- Ідеалом є всяка  дійсність у своїй найвищій  істині.

- Сумління на відміну  від законів безправне у державі;  адже якщо людина звертається  до свого сумління, то у одного може бути одне сумління, а у іншого - інше. Щоб сумління мало сенс, необхідно, щоб те, що вона визнає правильним, було таким насправді.

- Моральність повинна  виступати у вигляді краси.

37. Л. Фейербах.

Центром філософських досліджень Л.Фейєрбаха (1804 - 1872)  була проблема людини. Відповідно до цього він назвав її антропологічною.

Фейєрбах висуває такі важливі для кожної людини проблеми: що таке життя, щастя, любов, смерть, надія. Вихідний пункт і кінцева мета пошуків відповідей - цілісна, реальна людина. Він піддає критиці гегелівський ідеалізм і схвальне ставлення до релігії як хибний дороговказ для людей на Землі.

Слід відзначити, що ключова  для Фейєрбаха категорія «людська природа» об'єднує і природу, і людину. Проте оцінюється вона не як історична, а як вічна. При цьому не береться до уваги, що соціально-історична практика визначає тип людини, тип особи кожної епохи.

Л. Фейєрбах підкреслював, що релігійні ілюзії - це перекручене відбиття сутності людини, породжене відсутністю умов для реалізації її. Шлях до подолання релігії, на відміну від матеріалістів XVIII ст., він вбачав не просто в просвітництві, а в гуманістичному оновленні умов життя людини завдяки такому використанню науки і культури, які зробили б людину господарем природи, а стосунки людей - колективістськими.

Суперечності в критиці  релігії, виявились у тому, що шлях подолання релігії Фейєрбах вбачав у подоланні почуття залежності від зовнішніх природних й  соціальних сил, а не самої залежності. Більше того, він запропонував нову релігію, що робить божественною людину, засновану головним чином на ідеї і почутті загальної любові. В цілому він стояв на позиціях ідеалістичного розуміння історії.

Висловлювання Л. Фейєрбаха:

- Сутність віри полягає  не у схожості із всезагальним розумом, а у відмінності від нього.     

- Необхідною якістю  справжнього, шанованого, визначного  вченого є порожність його  розуму, холодність серця, відсутність  настрою - одним словом, безхарактерність.

- Саме найпростіші  істини людина взнає пізніше за все.

- Людина є початок,  людина є середина, людина є  кінець релігії.

- На практиці усі  люди - атеїсти: своїми справами, своєю поведінкою вони спростовують  свою віру.

- Той, хто любить  Бога, не може більше любити  людину, він втратив розуміння  людського.

- Справжні властивості  людини виявляються лише тоді, коли настає час проявити, доказати  їх на ділі.

- Справжні письменники  - сумління людства.

- Позбавлене потреб  існування є непотрібне існування.

Витяг:

Розум може бути визнано  і визнається як дещо обмежене лише тоді, коли значення абсолютної істини набувають чуттєвої насолоди, релігійного почуття, естетичного споглядання або морального переконання. Неусвідомленість та невизначеність Бога стають догматом лише у тому випадку, якщо Бог, як об’єкт, перестає хвилювати і цікавити і людина починає цікавитися лише дійсністю, яка набуває для неї значення суттєвого, абсолютного, божественного об’єкта. Іноді така суєтна тенденція перебуває у протиріччі із залишком релігійності, і ці пережитки релігійного сумління змушують людину змінювати своє безбожжя, свою суєтність неосяжністю Бога. Вона заперечує Бога практичними своїми вчинками, тому що мирська суєта поглинає всі її почуття і думки, але не заперечує його теоретично, вона допускає існування Бога. Таке існування не притісняє його, це лише негативне існування, яке суперечить самому собі, це небуття, яке, по своїй дії, нічим не відрізняється від буття. Заперечення певних позитивних властивостей Бога є ніщо інше, як заперечення релігії, яке зберігає вигляд релігії і тому не вважається атеїзмом, але в дійсності витончений, лукавий атеїзм. Уявно релігійна боязнь приписати Богу певні властивості пояснюється атеїстичним прагненням забути про Бога, викинути його з голови. Хто боїться бути смертним, той боїться існувати. Все реально існуюче визначається якісно. Хто справді і всерйоз вірить в існування Бога, той не замислюється навіть над його грубо чуттєвими властивостями. Хто не хоче бути грубим, не хоче, щоб його існування кого-небудь ображало, той повинен відмовитися від існування. Бог, який вважає, що визначеність ображає його, не має достатньої мужності і сили, щоб існувати. Якість - це вогонь, життєрадісність, сіль існування. Існування взагалі, без визначеної якості, є безглузде існування; Бог і релігія за змістом тотожні. Релігія і саме існування Бога втрачають сенс, якщо людина втрачає смак до релігії.

 Окрім цього прямого  способу заперечення божественних  властивостей, є інший, більш витончений. Людина визнає властивості Бога  обмеженими і, зокрема, людськими,  але відштовхує їх заперечення і навіть захищає їх, оскільки людині необхідно мати певне уявлення про Бога, і в той же час вона, як людина, не може мати про Бога іншого уявлення, окрім людського. По відношенню до Бога, кажуть такі люди, ці визначення не мають, звичайно, значення, але все ж не можна уявити собі його інакше, як в якості людського, або принаймні, людиноподібної істоти.   

Але така відмінність  між Богом справжнім і Богом  надуманим суперечить єдності релігії  і ні на чому не ґрунтується. Як я  можу впевнитися, що Бог насправді не відповідає моєму уявленню про нього; я вважаю його саме таким, яким я його уявляю. По моєму, ті властивості, якими я його наділяю, і складають його сутність.

38. Ф. Ніцше.

Ф. Ніцше (1844-1900 р.) - німецький  філософ, суб’єктивний ідеаліст.

Основні праці: „Так казав  Заратустра”, „Антихристиянин”, „По  той бік добра і зла”.

Основні ідеї Ф. Ніцше:

1) життя - це воля  до влади та накопичення сил;

2) влада над собою  вище, ніж влада над іншими  людьми;

3) страждання необхідне  для людини, оскільки воно сприяє росту влади над собою;

4) співчуття зменшує  волю до влади, розслаблює людину;

5) людина - це канат  над прірвою між твариною та  надлюдиною, заслуговує звання людини  той, хто пройде цей шлях;

6) те, що не розвивається, лише заважає, а всьому новому, що має сили для розвитку, необхідно допомагати;

7) сенс життя людини  полягає у тому, щоб стати надлюдиною;

8) культура і цивілізація  ведуть до регресу суспільства;

9) проголосив нову  мораль:

а) нерівність людей обумовлена різним обсягом їх життєвих сил та волі над собою;

б) сильна особистість  живе за власними законами, по той бік  добра і зла;

10) критикував християнство  за культ слабкості і смирення.

Висловлювання Ф. Ніцше:

- Ми повинні здійснити  досліди з істиною. А якщо  істина повинна знищити людство, ну що ж, нехай! Я вклав у вашу руку молот, він повинен опуститися на голови людей. Бийте!

- Моральності передує  примушування. Пізніше вона стає  звичаєм, ще пізніше - вільним  підкоренням і, нарешті, майже  інстинктом.

- Людина забуває свою  вину, коли висповідалася в ній іншому. Але цей останній зазвичай не забуває її.

- Хто принижує самого  себе, той хоче піднестися.

- Існує право, згідно  з яким ми здатні відняти  у людини життя, але не має  права, згідно з яким ми здатні  були б відняти у нього смерть.

- Дуже розумним людям  починають не довіряти, якщо бачать  їх збентеженість.

- Наодинці із собою  ми уявляємо собі усіх простодушнішими  за себе: таким чином ми даємо  собі відпочинок від наших  ближніх. 

- Мистецтво нам дано, щоб не померти від істини.

- Багато говорити про себе - може також слугувати засобом для того, щоб приховувати себе.

- Повстання - мужність  раба.

- Лише людина опирається  напряму гравітації: їй постійно  хочеться падати - вгору.

- Хто хоче стати  провідником людей, повинен впродовж  значного проміжку часу бути серед них найнебезпечнішим ворогом.

39. А. Шопенгауер.

А. Шопенгауер (1786-1860 р.) - німецький філософ, ідеаліст.

Основні ідеї А. Шопенгауера:

1) законом життя в  суспільстві є війна всіх проти  всіх;

2) суспільство в якому  ми живемо є найгіршим з усіх можливих;

3) щастя - це ілюзія, міраж;

4) страждання в житті  людини неминуче;

5) відмова від задоволення  своїх потреб, пропаганда аскетизму;

6) виділяв три найвищих  цінності в житті людини:

а) здоров’я;

б) молодість;

в) свобода;

7) найвище благо людина може віднайти лише у самотності;

8) зло розглядається як позитивний  момент в житті людини, оскільки  воно мобілізує людину;

9) любов - це пастка природи  з метою змусити людину продовжувати  людський рід;

10) заперечував суспільні науки  і вважав, що наука не шукає істину, а лише служить пануючій у суспільстві волі.

Висловлювання А. Шопенгауера:

- Немає такого характеру, який  міг обходитися власними силами  і  абсолютно належати самому  собі: кожен потребує керівництва  з боку понять і максим.   

- Кожен має для іншого лише  те значення, яке той має для  нього.

- Кожен вбачає в іншому лише  те, що міститься у ньому самому, оскільки він може осягнути  його і розуміти його лише  в міру свого власного інтелекту.

- Тисячі насолод не окупають  одного страждання.

- Співчуття є цілком єдиною  і дійсною основою будь-якої  вільної справедливості і всякого  істинного людинолюбства, і лише, - оскільки діяння випливає з  нього, - має воно моральну цінність.

- Кожне діяння людини є необхідною  похідною його характеру і  подальшого мотиву.

- Характер - незмінний.

- Якщо все читати і читати  без кінця, не обдумуючи потім  прочитаного, то воно не пускає  коренів і здебільшого гине.

- Честь - це зовнішнє сумління, а сумління - це внутрішня честь.

- Пиха робить людину балакучою.

- Пересічна людина  стурбована тим, як би їй  “вбити” час, а людина талановита  прагне його використати.

- Як ліки не досягають  своєї мети, якщо доза занадто  велика, так і осудження, і критика  - коли вони переходять міру  справедливості.

- Передбачити те, що  може трапитися, - для цього потрібен розум, а для передбачення того, що вже трапилося, потрібні лише зовнішні почуття.

40. 3. Фрейд. Психоаналіз.

3. Фрейд (1856-1939 р.) - австрійський  філософ, психолог, матеріаліст,  атеїст. Основні праці: „Лекції з психоаналізу”, „Я і воно”, „Чому війна”.

Психоаналіз - це особливий  підхід до дослідження тих душевних процесів, які за З. Фрейдом, не можуть бути адекватно вивченні за допомогою  інших методів, що полягає у ряді технічних прийомів, які мають  за мету викрити  неусвідомлений сенс помилкових дій.

Спочатку схема побудови душевного життя була зображена  у З.Фрейда трьома інстанціями:

1) неусвідомленим;

2) передсвідомим; 

3) свідомістю. 

Згодом у структурі  психічного життя З. Фрейд виділяє:

1) Я;

2) Воно;

3) понад - Я.

За З. Фрейдом,  Я - це підструктура душевного життя, яка  виступає посередником між понад-Я  та Воно, індивідом та реальністю. Виконує  функцію сприйняття зовнішнього  світу і пристосування до нього.

Воно - це найнижча підструктура душевного апарату, зміст якої неусвідомлений. Воно містить у собі нестримні сексуальні та агресивні потяги.

Воно керується принципом  задоволення та перебуває у конфліктних  відносинах з Я та понад-Я.

Понад-Я - це вища інстанція  у структурі душевного життя, яка виконує функцію внутрішнього цензора, сумління тощо.               

На думку З. Фрейда, над душею людини панують незмінні психічні конфлікти між несвідомими  прагненнями людини до насолоди та нормами суспільства, що витісняють егоїстичні імпульси зі сфери свідомого  і заганяють їх у сферу підсвідомого. 

З.Фрейд визнає людину індивідуалістом та виражає постійний  конфлікт між суспільними нормами  та індивідуалістичними цілями в  суспільстві.

Слід відзначити, що З.Фрейд  визнавав існування специфічної  психічної енергії, насамперед енергії сексуальних потягів, яка виливається в неврози, сни, помилки, коли нормальні шляхи прояву їх закриті.

Висловлювання З. Фрейда:

- Якщо б кому-небудь  заманулося захищати парадоксальне  твердження, що нормальна людина  не лише більш аморальна, ніж  вона вважає, але і більш моральна, ніж вона про це знає, то психоаналізу, на підставі даних якого формується перша половина твердження, нічого було б заперечити і проти другої половини.           

- Інтимний друг і  ненависний ворог були завжди  необхідною потребою мого емоційного життя. Я завжди умів знайти собі того й іншого.

- Погляд дослідника  нерідко знаходить більше, ніж  йому хотілося б знайти.

- Немає нічого, щоб  могло тривалий час опиратися  розуму і досвіду, а для всіх  очевидно, що релігія їм суперечить.

- Основний мотив людського суспільства, у кінцевому результаті, виявляється економічним. Воно повинно обмежити число своїх членів і відхилити їх енергію від сексуальних переживань у бік праці.

41. Екзистенціалізм: загальна характеристика.

Екзистенціалізм - це напрямок у філософії XX-XXI ст., який стверджує, що філософія не повинна вивчати сутність речей, а повинна досліджувати сутність людини.

Існують такі види екзистенціалізму:

1) релігійний екзистенціалізм  (Марсель, Бердяєв, Пестов та  ін.);

2) атеїстичний екзистенціалізм (Сартр, Камю).

Основні ідеї екзистенціалізму:

1) відчуження людини  від суспільства є фундаментальною  характеристикою людського буття;

2) існуванню людини  передує її сутність та змушує  людину самій створювати свою  сутність власними вчинками та справами;

3) людина може бути  ангелом та злочинцем (людина  створює себе сама);

4) свободу розуміє  як наявність вибору, а обираючи  людина несе відповідальність  за свій вибір;

5) пізнавати свою сутність  людина може лише перед обличчям  смерті, у разі втрати соціального статусу тощо (межова ситуація).

Основні поняття екзистенціалізму:

1) стурбованість (М.  Хайдеггер: людина постійно про  щось турбується, метушиться);

2) нудьга (А. Камю: досягаючи  вершин, людина шукає пригод від  нудьги, немає подієвості);

3) нудота (Ж.-П. Сартр).

Екзистенціалізм ґрунтується  на такій програмі: замінити класичну  "філософію сутностей" філософією людського існування. Первинні форми  екзистенціалізму містяться у вченнях  російських філософів М.Бердяєва, іспанського  письменника М. де Унамуно.

Проблема відчуження індивіда від суспільства  - це одна з центральних проблем, на якій зосереджено  увагу представників екзистенціалізму. Вони вважали необхідним вказати  на факт наявності відчуження, його коріння і в умовах інших історичних епох,  інших соціальних систем. Висновок, до якого приходять філософи-екзистенціалісти, полягає в тому, що відчуження є загальною характеристикою буття людини в суспільстві. І філософія повинна допомогти людині, охопленій почуттям страху, відчуженості, заклопотаності, якщо не подолати таке світовідчуття, то принаймні,  допомогти людині знайти своє "Я", значення життя в самих безвихідних ситуаціях.

Філософам-екзистенціалістам  несправедливо було б відмовити  в щирості їх почуттів, гуманних прагненнях.

Слід відмітити, що екзистенціалісти виступали проти віри в деякий заздалегідь гарантований прогрес, який ніби здійснюється сам по собі, крім зусиль і діяльності окремих людей. При цьому не має ніякого значення, хто (або що) є гарантом такого прогресу: Бог, абсолютна ідея, закони історії. Віра в гарантований прогрес, вважали екзистенціалісти, є не просто наївною, але і небезпечною для людини.

У екзистенціалізмі акценти  явно зміщуються. Проблема вибору отримує  не стільки пізнавальне, скільки  онтологічне значення. Мова йде про буття людини, вибір людиною свого буття, граничні основи буття людини.

Представники екзистенціалізму вважали, що центром філософії повинна  стати людина. Адже сама людина є  буттям, притому буттям особливим. Отже, шлях, який вибирають представники екзистенціалізму, не шлях від світу як буття до людини, а зворотний шлях - від людського буття до буття світу.   

46. Українська філософська думка.

Григорій Сковорода (1722-1794) народився в с. Чернухи на Лубенщині  у родині козака. У своїх творах Сковорода активно досліджує філософію життя, моральні проблеми, ставить проблему людського щастя.     Головним в людині є не теоретико-пізнавальні здібності, а емоційно-вольова сутність людського духу - «серце» людини.

Сковорода висунув концепцію  трьох світів, поділивши світ на три реально існуючі частини: «макрокосм» (природа, безмовний світ, що складається з множини малих світів), «мікрокосм» (людина), світ символів (духовне життя, основу якого становить Біблія). «Макрокосм» і «мікрокосм» не створені якоюсь надприродною силою, це закономірне продовження загальної природи. Третій світ - сукупність символів, які забезпечують пізнання невидимої натури (Бога). Це Всесвіт, «світ світів». Символічне мислення має свої витоки з часів, коли символи, образи були у мислителів засобами передачі думок. Виходячи з принципу двох натур, він пояснює природу мікрокосму, світу людини. В людині істинною є невидима натура, а тілесна людина є лише тінь.

З розпадом кріпосницької  системи і розвитком капіталізму (кінець XVIII ст.) в Україні пробуджувалася національна свідомість у творах І.П.Котляревського, П.П. Гулака-Артемовського, Г.Ф.Квітки-Основ'яненка, Є.П. Гребінки, Л.І.Глібова та ін. Антикріпосницький характер мала також творчість письменників м. Львова М.Шашкевича, І.Вагилевича, Я.Головацького, які обстоювали право на українську мову і літературу, боролися за возз'єднання західноукраїнських земель із Східною Україною.

Проблеми суспільно-політичної філософської думки українського народу знайшли глибоке відображення у  творчості Тараса Шевченка (1814-1861). У його духовній спадщині найзначніше місце зайняла проблема людини, її буття, внутрішнього світу - переживань, прагнень, інтересів.

Тарас Шевченко надавав  великого значення боротьбі проти так  званого чистого мистецтва, теорії мистецтва для мистецтва.

Необхідно зазначити, що центрами боротьби прогресивних вчених України за наукові підходи до вивчення світу були природничі факультети Київського та Харківського університетів. Такі відомі вчені, як Т.Ф.Осиповський, П.М.Шумлянський, А.І.Стойкович, М.В.Остроградський, В.І.Лапшин, М.О.Максимович, М.І.Козлов та ін., активно використовували філософські знання для аналізу природознавства, показували, що антиматеріалістичні принципи гальмують його розвиток.

Видатним діячем культури України був М.П.Драгоманов (1841-1891), прогресивною рисою діяльності якого була боротьба проти російського самодержавства. Він вважав, що соціальну несправедливість можна усунути лише докорінними змінами економічного ладу. Народна бідність, на думку Драгоманова, існуватиме доти, доки вся земля і всі фабрики не стануть власністю трудівників.

Непересічне місце у  розвитку української філософсько-соціологічної  думки належить І.Я.Франку (1856-1916). В  основі світогляду І.Франка - філософський матеріалізм та ідея розвитку природи і суспільства. У природі, підкреслював мислитель, все підлягає змінам, рухові та обміну матерії.       Основою усього існуючого він визнавав природу в її багатоманітності і вічності.

Він доводив необхідність зміцнення зв'язку науки з практикою, розвивав революційно-демократичні принципи в галузі мистецтва, літератури, художньої творчості. І. Франко критично переосмислював  його,   мав власне розуміння сутності та спрямованості суспільного розвитку.

Леся Українка - Косач-Квітка Лариса Петрівна (1871-1913) у своїх філософських поглядах виходила з того, що природа перебуває в постійних змінах і розвиткові. Вона не визнавала надприродних сил, рішуче критикувала пасивне ставлення до дійсності. На думку Лесі Українки, філософія повинна активно служити справі перетворення світу.

Глибокий слід в науці  залишив В.І.Вернадський (1863-1945), який виходив з того, що з виникненням  людського розуму починається новий  етап розвитку Всесвіту. Під впливом  діяльності людини біосфера поступово  перетворюється в нове середовище - ноосферу (сферу розуму). Це приведе до радикальних змін в самій біосфері.

Якісно новий етап у розвитку філософської думки в  Україні почався в 60-ті роки.

48. Матерія.

Матерія – це філософська  категорія д. позначення об”єктивної  реальності, яка відображається органами відчуття людини але існує незалежно від них. Матерії, у чистому вигляді формі якоїсь “праматерії” не існує. У світі існують лише конкретні матер. утворення. У категорії матерії ця безліч утворень об”єктивної реальності зведена до однієї спільної властивості існувати незалежно від людських чуттів і від відображення у людської свідомості. Філ. поняття матерії відображає не якусь певну частину чи форм об”єктивної реальності, а світ у цілому в будь-яких його проявах. Тому не можна ототожнювати матерію з будь-яким речовинним субстратом. Категорія матерії, має вагоме методологічне і світоглядне значення світоглядна роль цієї категорії полягає в тому, що воно охоплює не лише ті об”єкти, які вже пізнанні науково, а і ті, які будуть відкриті у майбутньому. І хоча ті потенційні об”єкти будуть мати принципово нові властивості, все ж вони будуть матеріальні, оскільки існуватимуть реально, поза людським відчуттям. Методологічна функція поняття матерія виявляється у тому, що воно застерігає проти пошуку першоматерії як останньої і не змінної суті об”єктивного світу.

Оскільки матерія є  абсолютною завжди існує в конкретних формах, внаслідок чого рух проявляється через конкретні форми матерії. В основу виділення форм руху покладенні такі основні принципи:а) субстратний, що пов”язує певну форму руху і з специфічним матер. носієм б) функціональний, у відповідності з яким форма руху повинна мати свої власні закономірності, відмінні від закономірностей інших форм руху. Найпоширенішими формами руху є: гравітаційний, механічний, тепловий, електро-магнітний, хімічний, геологічний, біологічний. Їх взаємозв”язок виявляється в тому, що одна форма руху при певних умовах переходить в іншу, окрім того, вищі форми руху виникають на основі нижчих і включають їх у себе знятому виді.

51. Субстанціональна й реляційна  концепція простору і часу.

Сформувалися два основні  підходи: субстанціальний і реляційний. Представники субстанціального підходу (Демокріт, Ісаак Ньютон) трактували простір і час як самостійні сутності, що діють поруч з матерією і незалежно від неї. Відносини між простором, часом і матерією мислилися як відносини між двома видами самостійних субстанцій. Звідси висновок про незалежність властивостей простору і часу від характеру матеріальних процесів, що відбуваються у них. За ними визнавалися такі властивості: абсолютність, універсальність і незалежність. Простір і час і матеріальні об'єкти лише тоді прикладалися один до одного, але не взаємодіяли, тобто знаходилися у відриві, в протиставленні. Виходячи з такої концепції, Ісаак Ньютон будував фізичну модель світу. Ньютонове розуміння сутності простору і часу справило суттєвий вплив на пізнавальну активність. Перші світоглядні послідовники Ісаака Ньютона, застосувавши його ідеї до історичного процесу, обґрунтували згодом філософію механіцизму, що визнає механічні форми руху матерії єдино об'єктивними. Реляційна концепція спершу як опозиція субстанціональній сформульвана в працях Платона і Арістотеля, а в XX ст. у природознавстві набула явного наукового підтвердження. Прихильники ре-ляційної концепції розуміють простір і час не як самостійні сутності, а як системи відносин, що утверджуються взаємодіючими матеріальними об'єктами. Поза такою системою взаємодій простір і час вважаються неіснуючими. Реляційна концепція припускає залежність властивостей простору і часу від характеру взаємодії речей, властивостей і відносин. Разом з тим, багато її положень все ще потребують природно-наукового обґрунтування. Положення змінилось із створенням теорії відносності. її висновки і положення змусили учених і філософів переглянути традиційні уявлення про простір і час і відмовитися від субстанціональної концепції.

42. Герменевтика.

Герменевтика - це мистецтво  і теорія тлумачення з метою виявлення  сенсу тексту, виходячи з його об’єктивних (значення слів і їх історично обумовлені варіації) і суб’єктивних (наміри авторів) основ.

Ф. Шлейєрмахер розуміє  її насамперед як мистецтво розуміння  чужої індивідуальності, а В.Дільтей  визначає герменевтику як мистецтво  розуміння письмово зафіксованих проявів життя.

Значне місце розробка проблем герменевтики посідає у  філософії М.Хайдеггера. На його думку, реальність «життєвого світу» людей  значною мірою є мовною реальністю. Мова як історичний горизонт визначає долю Буття. У зв'язку з цим він дійшов висновку, що не люди говорять мовою, а скоріше мова «говорить нами».

Найбільш детально розробив проблеми філософської герменевтики в XX ст. учень М. Хайдеггера Г. Гадамер. Він розумів герменевтику не лише як метод гуманітарних наук, а й  як онтологічне вчення про Буття.

Щоб з'ясувати характер цього питання, потрібно визначити  зміст поняття «герменевтичне коло». Це питання в різних модифікаціях підіймалося, починаючи з сивої  давнини. Скажімо, ще Августин формулював його так: для розуміння Священного писання треба вірити в нього, але віра потребує розуміння його. Ще така формула кола: для того щоб будь-що зрозуміти, його слід пояснити, і навпаки.

У філософії М. Хайдеггера ця проблема звучить так: оскільки герменевтичне  коло є виразом взаємозумовленості тлумачення буття людини і людського самотлумачення, остільки мета герменевтики полягає не в розімкненні герменевтичного кола, не у виході за його межі, а, навпаки, в тому, щоб увійти до нього.

Герменевтика, за Гадамером, є практичною філософією, або філософією практики тлумачення текстів. Гадамер не раз посилається на арістотелівське поняття «пронезису». За Арістотелем, пронезис не є ані майстерністю, ані епістемою (раціональне пізнання, яке включає підведення поодиноких явищ під загальні).

Необхідно зазначити, що суб'єкт і об'єкт герменевтичного аналізу в цьому випадку збігаються. Причини цього, вважає Апель, сягають своїм корінням у фактичну відмову Гадамера від поняття істинної інтерпретації, а це призводить до руйнування проблеми історичного розуміння.

43. Прагматизм.

Прагматизм - це напівофіційна  ідеологія американського способу  життя та світогляду типового американця.Прагматизм також визначається як широко розповсюджений суб’єктивно-ідеалістичний напрямок у сучасній немарксистській філософії.    

Представники: Дьюі, Джемс.

У працях Джемса прагматизм формулюється як метод вирішення  філософських спорів шляхом порівняння „практичних наслідків”, які випливають з тієї чи іншої теорії та як теорія істини.

 Суб’єктивне розуміння  практики та істини призводить прагматизм до визначення поняття (ідеї) як „інструмента” дії (Дьюі), а пізнання - як сукупності суб’єктивних істин. Під практичною корисністю прагматизм розуміє те, що задовольняє суб’єктивні інтереси індивіда.

Об’єктивна реальність ототожнюється у прагматизмі з досвідом, а розділення суб’єкта і об’єкта пізнання здійснюється лише всередині досвіду.

Основні ідеї прагматизму:

1) вивчати і робити  лише те, що дає практичний  результат;

2) істина - це те, що  приносить прибуток або дає  душевний комфорт;

3) кожна людина для досягнення своєї мети, може використовувати будь-які доступні їй правові засоби;

4) пропагує культ індивідуалізму; 

5) виступає проти революції;  

6)  пропагує поступові,  часткові реформи;

7) заперечує значення  загальної теорії при вирішенні будь-якої конкретної проблеми, оскільки завжди існує оригінальне вирішення цієї проблеми;

8) будь-яка соціальна  проблема - це тимчасовий період, фаза, яка безперервно росте у  соціальному досвіді.

44. Позитивізм.

Позитивізм - це напрям у  філософії, представники якого вважали, що філософія не повинна займатися метафізичними проблемами, а повинна займатися мовою науки та розвитком наукового знання.

У розвитку позитивізму  виділяються такі етапи:

1) перший етап - позитивізм - сер. XIX ст.

Представники: Г. Спенсер, О. Конт;

2) другий етап - емпіріокритицизм.

Представники: Е. Мах і  ін.

3) третій етап - постпозитивізм:

а) неопозитивізм - перша  пол. XX ст.;

б) постпозитивізм - друга  пол. XX ст.

Основні ідеї позитивізму:

1) філософія повинна  здійснювати синтез та аналіз знань, отриманих в позитивних, точних науках;

2) єдиним джерелом  знань є емпіричні науки;

3) розвиток наукового  знання полягає у висуванні  сміливих гіпотез та їх спростування;

4) будь-яке знання має  гіпотетичний характер;

5) основним завданням  філософії виступає відділення наукового знання від ненаукового;

6) для цього необхідні  два методи:

а) верифікації, тобто  підтвердження теорії фактами;

б) фальсифікації, тобто  спростування теорії фактами.

До сильних сторін позитивізму потрібно віднести:

1) вимога суворості, чіткості, ясності знання мови;

2) розробка найскладніших  проблем математики, формальної  логіки, де заслуги неопозитивістів  очевидні та загальновизнані;

3) прагнення піддати  суворому логічному аналізу ту  мову і те знання, які традиційно  вважалися гуманітарними. Прагнення математизувати,  формалізувати деякі області гуманітарних наук, наук про людину і суспільство.

До слабких сторін позитивізму потрібно віднести:

1) зведення філософії  до логічного аналізу мови  науки;

2) ігнорування відбивної  природи знання;

3) концентрація уваги  на логіко-лінгвістичному аналізі  готового знання (цього недоліку  прагнуть уникнути постпозитивісти);

4) абсолютизація  "атомізму", плюральності, дискретності мови  і світу.

47. Буття.

Буття – філософське поняття, яке позначає існуючий незалежно від сві-домості об’єктивний світ, матерію. Найбільш загальне і абстрактне поня-ття, яке позначає існування що-небудь взагалі.

В основи філософії багатьох мисли-телів, як минулого, так і сучасного  покладені системотворчі поняття, до їх числа належить і буття. Філософський смисл поняття буття тісно пов’язаний з поняттями: небут-тя, існування, простору, часу, матерії, становлення, розвитку, якості, кіль-кості, міри та іншими категоріями. Питання про те, як все існує, яке його буття, розглядається в онтоло-гії. Онтологія – це вчення про суще, про першооснови буття: система най-загальніших понять буття, за допомогою яких здійснюється осягне-ння дійсності.Існує два заперечення доцільності введення в філос. категорії буття: -категорія буття не говорить нічо-го про конкретні ознаки речей і тому її слід вилучити з розгляду;

- поняття буття визначається  через поняття існування і  повторює його, то і в цьому  випадку вона теж непотрібна.

Очевидна необгрунтованість  цих точок зору. Буття – це категорія, яка призначена для того, щоб фіксувати всезагальні зв’язки світу, а не кон-кретні ознаки речей. Філ.категорія буття включає в себе не тільки вка-зівку на існування, але й фіксує більш складний комплексний зміст цього іс-нування.

Розрізняються основні  форми буття:

1) буття речей (тіл), процесів, які ще поділяються  на: буття речей, про-цесів, стан  природи, буття природи як цілого; буття речей і процесів, виро-блений  людиною;

2) буття людини, яке  поділяється на буття людини  у світі речей і спе-цифічне  людське буття;

3) буття духовного  (ідеального), яке існує як індивідуальне  духовне і об’єктивне (позаіндивідуальне)  ду-ховне;

4) буття соціального,  яке поділя-ється на індивідуальне  (буття окремої людини в сусп. та в істор.процесі) і суспільне  буття.Головні сфери буття – природі, сус-пільство, свідомість та розмаїття явищ, подій, процесів, які входять у ці сфери, об’єднанні певною загаль-ною основою.

49. Рух.

Основні форми руху матерії. Всі об'єкти знаходяться в постійній  зміні, русі та розвитку. Рух є формою існування матерії, інколи його визнають як зміну взагалі, починаючи від простого перенесення у просторі та закінчуючи мисленням. Рух і матерія нерозривні. Рух абсолютний, а спокій - відносний. Спокій - повторюваність змін, що утворює певну якість. Виділяють два типи руху: 1)Рух, що позначає перехід від старого до нового, виникнення цього нового; 2)Рух як зміна, що не виходить за рамки певної якості. Щодо руху матерії, то перші методологічні принципи виділення основних його форм були створені Ф. Енгельсом. До основи класифікації основних форм руху матерії покладене наступне: 1. Форми руху співвідносні з певним матеріальним рівнем організації матерії, себто кожному рівню має відповідати своя форма руху. 2. Між формами руху існує генетичний зв'язок, себто форми руху виникають на базі нижчих форм. 3. Вищі форми руху якісно специфічні і не можуть бути зведені до нижчих. Є п'ять основних форм руху: 1)Просте пересування тіла у просторі (механічний рух); 2)Фізичний рух (електрони); 3)Хімічний рух (асоціація та дисоціація атомів); 4)Біологічний рух (існування живої матерії); 5)Соціальний рух (процеси існування та розвитку суспільства, суспільного життя). У розгляді взаємозв'язку основних форм руху матерії є два однаково неприйнятні підходи: 1)Редукціонізм (механіцизм) - зведення вищого до нижчого; 2)Заперечення генетичного зв'язку вищих форм руху матерії з нижчими. Константа електромагнітної взаємодії (стала тонкої структури) - безмірна величина, числове значення якої 1/137. Якби вона була іншою, складні утворення не могли б виникнути. Антропний принцип: у Космосі закладені можливості виникнення життя.

50. Простір і час.

Простір - форма буття  матерії, що виражає продовженість  або певне взаємне розміщення рухомих матеріальних об'єктів, їх структурність. Час - форма буття матерії, що виражає тривалість матеріальних процесів, об'єктивну перехідність їх та послідовність. Основні філософські концепції простору і часу: 1)Субстанціальна: представник - Ньютон, вважав, що простір і час - особливі субстанції, що існують незалежно від рухомих матеріальних об'єктів, тому вони мають абсолютний характер. Час не залежить від тривалості матеріальних процесів; 2)Реляційна. Емануїл Кант висунув положення про те, що коли земля була молода, вона крутилася швидше, і доба була 20 годин. Реляційна концепція (представник - Лейбніц) вважає, що час і простір висловлюють зв'язок між об'єктами та процесами. Виступив з критикою концепції Ньютона, але без успіху. Ці концепції можуть мати і матеріалістичний зміст. У Лейбніца - ідеалістична.

Вираженням взаємодії  простору і часу та руху матерії  є теорія відносності А. Ейнштайна. За невеликих швидкостей руху розміри  тіла не змінюються. За збільшення швидкості  зміни відбувабться. Рух системи  відліку, просторові інтервали скорочуються, а часові розтягуються. Космічний простір - замкнений. Парадоксом теорфї відносності є те, що простір має 3 виміри, а час - лише один. Час тече лише вперед і є незворотнім. Реальний простір нескінченний, не має кінця - а час вічний. Просторову організацію живих молекул характеризує асиметрія лівого і правого. Вернадський вважав, що для трьовимірного евклідового простору мікросвіту характерна асиметрія, а для макросвіту праве і ліве тотожнє. Пристосувальна активність організму багато в чому пов'язана з формуванням в процесі еволюції всередині їх багатоманітної моделі часової організації, що називається внутрішнім годинником живого організму. Цей годинник сам заводить процеси, що в ньому відбуваються. Соціальний простір і час вписані у загальнокосмічні простір і час, посідають особливий людський сенс.

52. Відображення, як загальна властивість  матерії.

Відображення — це загальна властивість матерії. Рух  — не що інше як всезагальний спосіб буття матерії. Сам рух тлумачиться  як взаємодія, а відображення — це властивість матеріальних систем відтворювати у своїх змінах властивості інших систем, що взаємодіють з ними.

 Свідомість як одна  з форм відображення виникає  на певному рівні розвитку  матерії. В основі її лежить  інформаційне відображення, яке  з'являється у живій природі. Воно є таким типом відображення, за якого будь-яка система здатна використати його результати для своєї дії у зовнішньому середовищі або як здатність активного використання результатів зовнішнього впливу.

 Інформаційне відображення  має сигнальний характер. Фактори зовнішнього середовища живий організм сприймає для реалізації своїх потреб, закладених програм щодо забезпечення життєдіяльності. Фактори і стан зовнішнього середовища не пов'язані безпосередньо з існуванням організму, тобто вони не задовольняють його біологічні потреби, але виконують роль сигналу, що означає настання ситуації, яка уможливлює їх задоволення. Таким чином, механізм інформаційного відображення опосередковується внутрішньою програмою організму. Наприклад, темрява не задовольняє потребу в їжі нічних мисливців, але настання темряви подає сигнал про початок полювання.

 Інформаційне відображення  має вибірковий характер. Сприймаються  не всі явища, сукупний вплив  зовнішнього середовища, а лише  ті його фактори, які мають  значення для реалізації внутрішньої програми організму.

 Інформаційне відображення  виникає на тому рівні розвитку  живого, коли в організму з'являється  певна свобода дії, принаймні  здатність до зміни свого положення  у просторі, тобто руху в середовищі.

 Вищим рівнем інформаційного відображення можна вважати випереджаюче відображення, його визначають як здатність організму змінювати свій стан, бути готовим відреагувати на вплив зовнішніх факторів у майбутньому. Наприклад, деякі рослини виділяють отруту проти комах навіть тоді, коли комахи в цю мить живляться сусідньою рослиною. Чим вищий ступінь розвитку живого організму, тим краще розвинута у нього здатність до випереджаючого відображення.

 Рівні інформаційного  відображення.

1. Подразливість —  реакція у відповідь на вплив  факторів зовнішнього середовища. Вона з'являється у найпростіших одноклітинних організмів і регулює пристосувальну поведінку.

2. Чуттєвість—здатність  відчувати. Вона передбачає наявність  органів чуттів, нервової системи.  Як рівень відображення чуттєвість  характеризується тим, що організм реагує на зовнішні, безпосередньо біологічно нейтральні для нього явища середовища. Він також отримує сприйняття дійсності, які, з одного боку, диференціюють її властивості, а з другого — найсуттєвіші і значущі. Чуттєвість — це початкова форма психіки.

3. Психічний образ.  Він є основою і механізмом  орієнтаційно-дослідницької діяльності, яка властива вже високорозвинутим  тваринам. За допомогою психічного  образу відбувається відображення  зовнішнього світу, його властивостей  і процесів, особливо нових і мінливих. Відтак йде моделювання об'єктивної реальності та поведінки в ній у внутрішньому плані, в психічному образі суб'єкта. Опісля — проекція образу на об'єктивний світ і контроль за дією суб'єкта у зовнішній дійсності.

 За своєю природою психічний образ є функціональною реальністю. Він виникає як результат взаємоді суб'єкта і об'єкта відображення. Зміст психічного обрaзу — це передусім відображення властивостей об'єктивної реальності, і без об'єкта повний образ неможливий. З другого боку, образ неможливий і без суб'єкта відображення, оскільки це відображення не у світі об'єктів, а в психіці суб'єктів. Цей взаємозв'язок суб'єкта та об'єкта розкриває сутність ідеального. Ідеальне — не що інше як матеріальне, але перетворене, відбите у психіці. Ідеальне—це відображення матеріального, тобто світу об'єктів, але існує воно у суб'єкті відображення, як зміст психічного образу. Ідеальне є гносеологічною протилежністю матеріального. Матеріальне — сам об'єкт і його властивості, об'єктивна реальність. Ідеальне — образ об'єктивної реальності, тобто суб'єктивна реальність. Ідеальне є гносеологічною сутністю свідомості, яка визначається у матеріалістичній філософії онтологічне єдиною з матерією, але за своїми властивостями, гносеологічне їй протилежна.

53. Свідомість: структура та функції.  Виникнення свідомості та її  суспільна природа.

Свідомість у широкому значенні цього слова е сферою люд. духовності, яка включае в  себе світ думок, світ почуттів і волю. Люд. є единою істотою на Землі, якій притаманна свідомість, дух життя. Джерело свідомості коріниться в особливостях люд. буття у світі. Люд. здійснюе свій зв”язок зв світом в 3 формах- практичній, пізнавальній,  і дух.- практичній. Вона не просто пристосовуеться до навколишнього середовища, але й активно перетворюе, освоюе світ і опановуе його закони. Таке активне опанування світом як об”ектом відбуваеться в формі практ. діял. і теоритичної, пізнавальної діял., засобом і вищою формою якоі є мислення.

Пізнавальна діял., і зокрема мислення, спрямовані на нейтральне, об”ективне зображення люд. і світу. Проте люд.-ка дух. активність не обмежуеться лише спрямованностю на об”ект, на реалність “поза себе”. Є і інша форма ідеальної діял., яка спрямована саме на перебудову люд.-кої душі.

Це – дух – практична, ціннісна форма свідомості. Люд. свідомість не можна ототжнювати  тільки, зі знанням, з пізнанням, мисленням. За своею сутністю свід. е здантістю люд. не лише пізнавати світ, але й усвідомлювати його, наповнювати його сенсом у суб”ект. значенням, співставляти своі знання з цілями власного існування, оцінювати світ свого життя. Свід. е усвідомленням своіх вчинків, іх наслідків, вона нерозривно пов”язана з совістю, з відновідальністю люд. за своі стосунки зі світом природи і сітом людей. Отже, свід, з одного боку, е формою об”ект відображення, формою пізнання дійсності, як незалежнох від люд.-ких прагнень та інтересів. Результатом і метою свід. е як пізнавальної діял. е отримання знань, об”ективної істини. З другого боку, свід. містить в собі прояв. Суб”ективного відношення люд. до дійсності як до світу свого життя, його оцінку, усвідомлення свого знання і себе. Результатом і метою дух. –практичного, цінносного відношення до світу е осягнення сенсу існуючого, міри відповідності світу та його проявів люд.-ким інтересам та потребам, сенсу власного життя. Якщо мислення, пізнавальна діял. потребуе здебільшого тільки ясного вираження знання, дотримання логічних схем оперування ними, то духовне ставлення до світу і його усвідомлення вимагае особистих зусиль, власних роздумів і преживання істини. Дух. світ люд. – це не лише її розум, мислення, але й почуття, емоційні стани, віра, воля, світогляд, самосвідомість, що спираеться на сукупність ціннісних оріентірів і дух. смислів. Свід. не дорівнюе мисленню та знанням, вона е одночасно і переживанням, усвідомленням, оцінкою дійсності. Будь-який прояв духовності відбивае в собі обидві форми дуального відношення до світу – і пізнавальну і ціннісну.

Свідомість - одне з основних понять філософії, психології та соціології, що позначає найвищий рівень духовної активності людини як соціальної істоти, вираженої у відчуттях, сприйняттях, уявленнях, мисленні, емоціях, волі і пам'яті. Сучасна філософія вважає, що центральним філософським питанням є відношення свідомості до буття. Питання про включеність людини, що посідає свідомість, у світ і питання, що надає людині свідомість, про ту відповідальність, що її накладає на людину свідомість. Людина - особлива істота та спосіб буття. Життєдіяльність людини у світі передбачає свідомість. Питанність про первинність буття та вторинність свідомості слід розуміти таким чином, що свідомість включена у ширшу сферу - буття. Ідеалістична та дуалістична філософії відповідають на питання про виникнення свідомості просто: свідомість була у світі первинною та творила весь світ, що існує. Для матеріалістів ця проблема є головнішою: як природа, що існувала задовго до виникнення людини, прийшла до створення людини та формування свідомості. Сучасний матеріалізм заснований на філософії Б. Спінози, що критикувала дуалізм Декарта і стверджувала природу як "причину самої себе". При тому Спіноза вважав, що природа - матерія, має два атрибути: протягненість та мислення. Засновуючись на цих положеннях, матеріалізм прийшов до висновку, що вся матерія посідає властивість, по суті споріднену з відчуттям - відображення. Часто висуваються аргументи, що людина наділена ворожою свідомістю, мисленням. У 1754 році французький філософ Кондильяк описав випадок із литовським хлопчиком, що виріс серед ведмедів. Він не мислить. У 1825 році у Нюрнберзі стало відомо про К. Гаузера, що майже від народження до 16 років знаходився в повній ізоляції від людей та тварин. Їжу йому приносили, коли він спав. Фізично слабкий, він був схожий на тварину. Мозок - фізіологічна основа, матеріальний субстрат матеріальної свідомості. Свідомість походить від трудової діяльності. Особистість має бути включена у суспільне буття інакше в неї не буде розвинена свідомість. Немає грані між людиною та твариною, що її можна перетнути. Люди і тварини мають спільне елементарне мислення (аналіз, синтез, експеримент). Мислення абстрактне, з допомогою понять притаманне лише людині. Мислення формується, розвивається в результаті суспільних відносин, в яких людина бере участь.

54. Духовність.

Уже в первісну епоху складаються перші уявлення про духовність. Тут панує ідея одухотвореності всього світу, що втілена у понятті демон, яке означало властиву кожній речі живлющу, одухотворену силу. Але поняття духовності, як специфічної людської властивості не було, тому що тілесна та духовна суті — це не лише люди та створивші її боги, тобто поняття духа дедалі зв'язувалось з особливою суттю людини та її місцем у світі. Такий підхід сформувався у античності, де активно використовувалися поняття нус, логос, пневма як космічні початки. На відміну від натурфілософії, вже у Платоиа розмежовується та протиставляється тілесне й духовне. Розуміння тілесного як нижчого, не справжнього у людині прагне подолати Арістотель, знов розглядаючи тілесне та духовне як рівно необхідні, хоча і з різних причин, початки буття.

 Новий підхід виробляється  у християнській традиції. Тут  дух наділяється обличчям, розуміється  як уособлений Абсолют. Дух  Святий означає животворчу силу  божества. Водночас виникає уявлення  про наявність розумної душі  як специфічної ознаки людини, яка виділяє її з тваринного світу та уподібнює Богу (Фома Аквіиський). Починаючи з епохи Відродження, поняття духа все частіше стає визначенням активного початку людини, її творчої потенції пригладжувалось протиставлення духовного та тілесного.

 Проте ці завоювання  філософської думки на шляху  осягнення духовності багато  у чому втрачені у епоху  Просвітництва, що раціоналізувала  людину та витиснула поняття  духу з засобів визначення  людини. Ця тенденція стала силою  у матеріалістичній традиції. Тут виявляється прагнення приземлити прояви духовного життя людини, пов'язати їх з пізнаними та очевидними матеріальними процесами, що часто призводило до зведення духовного до різних його характеристик та форм, навіть до заперечення реальності духу. Дух, духовне, стали синонімами свідомого, розумного. Духовне життя у марксистській філософії тривалий період ототожнювалось з процесом виробництва та відтворенням свідомості, а духовне життя особи, її духовний світ залишалися поза межами філософського міркування. Душа та душевне зводились до психічного і теж не стали предметом філософського дослідження.

 Між тим, у вітчизняній  філософській традиції увага  до проблеми духовності завжди  дуже щільна. Вже Київська Русь  успішно виробила духовио-моралышй  ідеал із перевагою духовного над матеріальним, щоб підтримати духовну домінанту життя («Повість минулих літ», «Домострой» тощо). Глибокі та оригінальні думки з такого приводу є в філософії серця, яку заснував Григорій Сковорода та розвивали видатні мислителі Микола Гоголь, Пантелеймон Куліш, Памфіл Юркевич і яка увійшла в основу українського характеру, українську ментальність, одна з провідних рис якої - кордоцеитризм. Духовну людину, на думку Григорія Сковороди, інших українських мислителів, творить шлях добра: через усвідомлення, самопізнання своєї істинної духовної природи, власного призначення у світі. За Сковородою, людина народжується двічі - фізично і духовно. Саме духовне народження є істинним, оскільки людина осягає «божественне у собі». Зародки духовності людини є у її серці від народження, але їх слід постійно плекати у собі, тому що їм протистоять могутні сили темної тілесності, все лихе у людині. Розгорнуте філософське обґрунтування животворчості людського серця дав Памфіл Юркевич, який доводив, що розум не вичерпує собою усього духовного життя. Якщо розум керує, то серце народжує. Серце випереджує розум у пізнанні, творчості, визначає моральне життя людини, пов'язує її з вічністю. Останню думку чудово ілюструють слова Лесі Українки: «Ні! Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає!».

Система вищих універсальних  цінностей - всеохоплююча, охоплює життя  в усій його повноті, насиченості, глибині, відкриває щось нескороминуче, одвічне. Отже, і справжня духовність зв'язана  з прагненням охопити життя в усій його повноті, вийти за утилітарно обмежені рамки повсякденності, співвіднести з вічністю. Духовність пов'язана з глибинним усвідомленням власного буття, його змісту, вищого блага, тому і виступає основним принципом самопобудування особи та суспільства, необхідною умовою подолання хаосу у внутрішньому та зовнішньому світі, підставою вільного, творчого, відповідального ставлення до особистого та суспільного життя.

 Певний зміст мають  поняття дух, духовне у мові. Поняття дух, духовне означають  загальний внутрішній зміст і спрямованість, основний характер чогось. Стосовно людини виділяються такі значення слова дух - свідомість, мислення, психічні здібності, початок, що визначає поведінку, дії і внутрішня моральна сила. Звідси виявляється, що дух, духовність співвідносяться з морально забарвленими інтелектуально-вольовими якостями особи і охоплюють сфери свідомості, мислення і діяльності в їх єдності.

Духовність не обмежується  лише ставленням до універсальних цінностей (абсолюту), включає і ціннісне ставлення до світу, а також до себе, які передбачають розвиток людської душі. Отже, духовне та душевне життя людини генетично взаємопов'язані.

55. Сутність та структура пізнавального  процесу.

Пізнання — процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання.

Теорія пізнання (гносеологія) — це розділ філософії, що вивчає природу  пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності.

Сучасна наукова гносеологія  грунтується на таких основоположеннях.

1. Принцип об'єктивності, тобто визнання об'єктивного існування  дійсності як об'єкта пізнання, її незалежності від свідомості  та волі суб'єкта.

2. Принцип пізнаванності,  тобто визнання того факту,  що людські знання в принципі здатні давати адекватне відображення дійсності, її об'єктивно істинну картину; що пізнанню людини в принципі немає меж, хоч на кожному історичному етапі пізнання обмежене рівнем розвитку практичної діяльності людства.

3. Принцип активного  творчого відображення, тобто визнання того, що процес пізнавання — це цілеспрямоване творче відображення дійсності в свідомості людини. Пізнання є творчим відображенням дійсності, оскільки його результатом не є створення ідеальної копії наявного стану речей, "повторення" в ідеальній формі того, що існує, як це уявлялось споглядальному матеріалізму. Пізнання виявляє об'єктивний зміст реальності як діалектичної єдності дійсності і можливості, відображаючи не тільки дійсно існуючі предмети та явища, а й усі їхні можливі модифікації.

4. Принцип діалектики, тобто визнання необхідності  застосування до процесу пізнання  основних принципів, законів,  категорій діалектики.

5. Принцип практики, тобто  визнання суспільно-історичної предметно-чуттєвої  діяльності людини щодо перетворення природи, суспільства та самої себе основною, рушійною силою, метою пізнання та критерієм істини.

6. Принцип історизму,  який вимагає розглядати усі  предмети та явища в їхньому  історичному виникненні і становленні,  а також через призму історичних  перспектив їхнього розвитку, через генетичний зв'язок з іншими явищами та предметами дійсності.

7. Принцип конкретності  істини, який наголошує, що абстрактної  істини не може бути, істина  завжди конкретна, кожне положення  наукового пізнання слід розглядати  в конкретних умовах місця та часу.

Процес пізнання, будучи процесом активного творчого відтворення  дійсності у свідомості людини в  результаті її діяльного предметно-практичного  відношення до світу можливий лише при взаємодії людини з явищами  дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється через категорії "суб'єкт" та "об'єкт". Протилежностями, через взаємодію яких реалізується процес пізнання, є не свідомість і не знання саме по собі та зовнішній світ (матерія, природа), а суб'єкт як носій свідомості і знання та об'єкт як те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта.

Результатом процесу  пізнання є пізнавальний (гносеологічний) образ, суб'єктивний образ дійсності  і до того ж не копія, а ідеальний  образ, який є діалектичною єдністю  суб'єктивного та об'єктивного. Пізнавальний образ не може вийти за межі суб'єктивності в тому плані, що, по-перше, він завжди належить суб'єкту; по-друге, він завжди є лише ідеальним образом об'єкта, а не самим об'єктом з усіма його властивостями і матеріальними проявами; по-третє, об'єкт у пізнавальному образі відображається з різною мірою адекватності, глибини проникнення в сутність, всебічності. Пізнавальний образ не є копією дійсності і в тому плані (це, по-четверте), що дійсність відображається в ньому, як уже зазначалося, не лише такою, якою вона є, а й такою, якою може стати в результаті практичної діяльності людини, не лише з точки зору сущого, а й можливого. В той же час пізнавальний образ є об'єктивним за змістом, оскільки, по-перше, дійсність відображається в ньому в її об'єктивних зв'язках та відношеннях, по-друге, цей зміст завжди опосередкований практичною та пізнавальною діяльністю попередніх поколінь, які для кожного суб'єкта теж є об'єктивною реальністю. Пізнавальний образ та відображений у ньому об'єкт становлять єдність протилежностей. Вони єдині, тому що пізнавальний образ є образом об'єкта, але в той же час і протилежні, тому що образ по відношенню до об'єкта виступає як ідеальне до матеріального. Пізнавальний образ не є ні матеріальною копією світу, ні особливою умоглядною річчю, що існує поруч з іншими речами дійсності. Пізнання, мислення не створює свого особливого матеріального чи ідеального предмета, воно створює в результаті відображення лише ідеальні образи предметів. Ідеальність пізнавального образу існує лише як активна здатність суб'єкта в своїй діяльності, в духовному плані — в думках, почуттях та цілях відтворювати той чи інший предмет, явище, процес.

Пізнання дійсності  є процесом постійної взаємодії  суб'єкта і об'єкта, процесом, що перебуває  в постійному розвитку і опосередковується активною діяльністю суб'єкта. Аналіз пізнання саме через призму активної практичної і пізнавальної діяльності і дає змогу зрозуміти суб'єктивну активність людини не як перепону, а як необхідну умову досягнення істинного знання про дійсність.

Безумовно, людське пізнання ніколи не зможе дати вичерпно адекватну  характеристику сутності безкінечного за своєю природою матеріального  і духовного світу. Проте, це зовсім не означає, що абсолютна істина є  недосяжним ідеалом. В кожній відносній істині є момент абсолютної. Це те об'єктивно істинне, перевірене практикою знання, що не спростовується подальшим розвитком пізнання, а зберігається, включаючись у зміст нового знання. Насамперед виявляються і уточнюються ті межі, в яких це знання зберігає свою об'єктивну істинність.

56. Форми чуттєвого і раціонального  пізнання.

Знання людини спочатку існує у вигляді певних образів  свідомості. Але ці образи неоднакові по характеру свого формування і  по способах руху, мають свою специфіку. І отже виникає питання про те, як складається структура знання.

У філософських системах Нового часу виділялися дві форми  знання : чуттєве і раціональне (і  відповідно до їх філософські напрями, що віддають пріоритет одному, або  іншому - емпіризм і раціоналізм, від латів. empirio - досвід, і лат. ratio - розум, основа). Ці форми знання частенько розглядалися як два послідовні етапи його формування.

З точки зору емпіризму, матеріалізму - історично і логічно  першим ступенем пізнавального процесу  є чуттєве пізнання ("немає нічого в розумі, чого раніше не було в почуттях", Локк). Воно безпосередньо включене в матеріально - чуттєву діяльність людей і пов'язано з безпосередніми контактами людини із зовнішнім світом.

Найпростішою, елементарною формою чуттєвого пізнання є відчуття. Відчуття виникає в мозку людини в результаті дії на органи чуття яких-небудь об'єктів. Матеріальна дія тієї або іншої речі, породжуючи матеріальну реакцію організму, одночасно перетвориться в нову, не властиву самому предмету якість - його суб'єктивний образ. Таким чином відчуття є суб'єктивним ідеальним чином предмета, оскільки відбиває, заломлює дію предмета через призму людської свідомості. Саме через відчуття людина отримує усю первинну інформацію про об'єктивний світ.

Відчуття - це чуттєвий образ окремих сторін, процесів, явища об'єктивного світу. Через активну діяльність людської свідомості образи відчуття, поступаючи в людський мозок, піддаються активній обробці і перетворюються на образи сприйняття.

Сприйняття - це цілісний чуттєвий образ предметів, процесів даних за допомогою спостереження. Сприйняття зароджується і існує у свідомості як форма активного синтезу різноманітних проявів предметів і процесів, яка нерозривно пов'язана з іншими актами пізнавальної діяльності. Саме тому процес сприйняття носить активний і творчий характер.

Цілісні чуттєві образи сприйняття в результаті інтенсивної  взаємодії людини з довкіллям  накопичуються в його свідомості Накопичення і збереження цих  образів у свідомості людини здійснюється через пам'ять. Не випадково філософи і психологи називають пам'ять "комори образів". Завдяки пам'яті ми можемо утримувати і відтворювати цілісний образ навіть тоді, коли він нам безпосередньо не дан. В цьому випадку функціонує складніша форма чуттєвого пізнання - представлення. Представлення - це опосередкований цілісний чуттєвий образ дійсності, що зберігається і відтворний у свідомості за допомогою пам'яті.

Відчуття, сприйняття і  представлення в абстракції можна  розглядати як послідовні етапи формування образів чуттєвого віддзеркалення дійсності. Але в реальному процесі пізнання вони діють взаємозв'язано, впливаючи один на одного і випробовуючи дії раціональних форм пізнання, логічного мислення.

Раціональне пізнання, логічне  мислення розглядається як другий, вищий рівень пізнання (у раціоналізмі воно може передувати чуттєвому пізнанню, напр., у формі "природжених ідей" - форм, чисел, вищих цінностей; до формули емпіризму "немає нічого в розумі, чого раніше не було в почуттях", раціоналіст Лейбніц додає: "окрім самого розуму"). Мислення - це активний процес пізнавальної діяльності свідомості. Воно діє на тому рівні, де немає безпосереднього контакту з об'єктивною дійсністю. Мислення спирається на результати чуттєвого пізнання і дає узагальнене знання. Прибічники діалектичного матеріалізму дають таке визначення мислення. Мислення - це цілеспрямоване, опосередковане і узагальнене віддзеркалення у свідомості людини істотних властивостей і стосунків дійсності.

Мислення здійснюється в трьох основних формах: поняття, судження і висновки. Поняття - це форма думки, в якій відбиваються загальні, істотні властивості, зв'язки і стосунки дійсності. Поняття і кончина зближує те, що їх зміст носить узагальнений і опосередкований характер. Але між ними є і відмінності. Представлення дає наочний образ дійсності. Зміст поняття позбавлений наочності. У представленні відбиті загальні ознаки об'єктів, в понятті ж рівень узагальнення доведений до виділення істотного.

Поняття виникають і  існують у свідомості людини в  певному зв'язку, у вигляді суджень. Думки про щось поняттями - це означає судити про нього, виявляти його певні зв'язки і стосунки. Судження - це така форма думки, в якій за допомогою зв'язку затверджується (чи заперечується) що-небудь, - про що-небудь.

До того або іншого судження людина може прийти або шляхом безпосереднього спостереження якого-небудь факту або опосередковано за допомогою висновку. Висновок - це форма думки у вигляді міркування, в ході якого з одного або декількох суджень, що іменуються посилками, виводиться нове судження, яке називається ув'язненням або слідством. Наприклад, з двох суджень - "усі елементарні частки мають масу" і "X - знову відкрита елементарна частка" - логічно витікає вивід, що "X має масу".

Діалектичний матеріалізм, виділяючи чуттєве і раціональне  як два ступені пізнання, не протиставляє їх один одному. Його представники (Маркс, Енгельс) стверджують, що ці східці знаходяться в постійній взаємодії, утворюють нерозривну єдність пізнавального процесу. Раціональні форми пізнання неможливі без форм чуттєвого пізнання. Звідси вони черпають початковий матеріал. У свою чергу, на рівні людської свідомості чуттєве пізнання перебуває під впливом раціонального пізнання. Відчуття, сприйняття, представлення людини несуть в собі характеристики усієї духовно-інтелектуальної діяльності свідомості.

57. Концепції істини.

Істина – це такий зміст знаннь, який відповідае об”ективній дійсності. І. У пізнавальному лані е відповідністю здійсності, адекватним відображае об”ект. реальності в свідомості людей. Успіх нашоі діяльності залежить від якими знаннями користується людина . За Арістотеля істина це судження відповідають дійсності, тобто правильна думка. Сутність проблеми істини полягае в можливості отримання об”ективної істини, тобто такого змісту нашого знання, який не залежить від людини і людства. Іншими словами, це питання про те, чи мають наші знання об”ективний зміст.  Істинне знання завжди е знанням певного суб”екта-індивіда, соціальної групи людства вцілому. Суб”ективна сторона істини не е чимось

 таким, що лише  заважае пізнанню об”ективного змісту. Істина як процес е об”ективною за змістом, але суб”ективною за своею формою.

Абсолютна істина – це такий зміст і., який не заперечуеться цілковито подальшим розвитком науки, а тільки збагачуеться, доповнюеться. Абсолютність істини означае її стійкість, сталість, неспростовність. Будь-яке знання містить в собі дещо таке, що знайдене на віки, що е безумовним – безперечним надбанням людства.

Відносна істина – це істина в основному вірна і з розвитком науки стае все більш досконалою.

Дагматизм  - спосіб мислення, що оперуе незмінними поняттями, формулами без врахування нових відомостей практики і науки.

Религіїзм – (лат. відносний) – ідеалістичне вчення пр відносності, умовності і суб”ективності людського пізнання. Істина завжди одна, але в одній істині е моменти абсолютні і відносні. “Істина е процес сходження від істини відносної  до об”ективно-абсолютноі” (Гегель). “Вопрос об истине не решается большинством голосов” (Демокрит). “Истина то, что общезначимо” (Дьюн). Семантика – “Истина выраж. в языковой форме». Сучасна наука – “Критеріем істини е суп.-історична практика”.

58. Наукове  пізнання і його специфічні  ознаки.

Наук. Пізн – це цілеспрямований  процес, який вирішуе чітко визначені  пізнавальні завдання, що визначаються цілями пізн. У наук. пізн. в діалект. Едності чуттево-сенсетивного та раціонального, головна роль належить рац.мисленню. В наук. пізн. формуються і набувають самостійності такі форми, та засоби, як:

Ідея -  це форма наук. пізн., яка відображае зв”язки, закономірності,  дійсності і спрямована на її перетворення. Ідея не просто відображае дійсність такою, як вона існуе такою, як вона існуе тут і тепер, але і її можливий розвиток.

Проблема – це форма і засіб наук. пізн., що е едністю двох змістовних ел-тів: знання про незнання і передбачення можливості наук. відкриття. Проблема е відображенням  проблемної ситуації, яка об”ективно виникає в процесі розвитку сус-ва, це суб”ективна форма вираження необхідності розвитку знання, яка відображае суперечність між знанням і дійсністю або протиріччя в самому знанні, вона е одночасно засобом і методом пошуку нових знань.Гіпотеза – це форма та засіб наук. пізн., за допомогою яких формуеться один з можливих варіантів вирішення проблеми. Гіпотеза е засобом переходу від невідомого до відомого, від незнання  до знання. Гіп. існуе в контексті розвитку науки для вирішення якоі-небудь конкретної проблеми або для усунення суперечностей між теоріею та негативними даними експерементів шляхом проведення перевірки. На основі цих трьох форм наук. пізн. формуеться наук. концепія, що обгрунтовує основну ідею теорії. Концепція – це форма та засіб наук. пізн., яка е способом розуміння,пояснення основної теорії. Теорія – це найбільш адекватна форма наук. пізн., сис-ма достовірних та конкретних знань про дійсність. Теорія на відміну від гіпотези е знанням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою. Усі форми та засоби наук. пізн. – ідея, проблем, гіпотеза, концепція, теорія діалектично взаемопов”язані , і взаемообумовлюють одна одну.

59. Емпіричний та теоритичний рівні  наукового пізнання, їхні методи.

У науковому пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний та теоретичний. Вони відрізняються: глибиною, повнотою, всебічністю осягнення  об'єкта; цілями, методами досягнення та способами вираження знань; ступенем значимості в них чуттєвого та раціонального моментів. На емпіричному рівні здійснюється спостереження об'єктів, фіксуються факти, проводяться експерименти, встановлюються емпіричні співвідношення та закономірні зв'язки між окремими явищами. На теоретичному – створюються системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв'язки більш високого рівня, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності.

На емпіричному рівні  наукового пізнання об'єкт відображається з боку його зовнішніх зв'язків і проявів, які доступні, в основному, живому спогляданню. Логічною формою вираження знання емпіричного рівня є система суджень та умовиводів, за допомогою яких формулюються закони, що відображають взаємозв'язки та взаємодії явищ дійсності в їхній безпосередній даності. На емпіричному рівні основний зміст знання одержується, як правило, з безпосереднього досвіду, з наукового експерименту. На цьому рівні дуже важко, а іноді й неможливо визначити ступінь загальності та застосованості одержаного знання.

На теоретичному рівні  наукового пізнання об'єкт відображається з боку його внутрішніх зв'язків  та закономірностей, які осягаються шляхом раціональної обробки даних  емпіричного пізнання, а суб'єкт  за допомогою мислення виходить за межі того, що дається в безпосередньому досвіді, і здійснює перехід до нового знання, не звертаючись до чуттєвого досвіду. Абстрактне мислення є тут не лише формою вираження результатів пізнавальної діяльності, а й засобом одержання нового знання. На теоретичному рівні суб'єкт користується абстракціями більш високого рівня, ніж на емпіричному. Він здійснює сходження від емпіричних об'єктів до ідеалізованих, широко застосовує поняття, які не мають емпіричних корелятів. Теоретичний рівень наукового пізнання здійснюється на ширшому, багатоманітнішому та складнішому емпіричному фундаменті, ніж звичайне емпіричне дослідження, засновується на перегляді, переосмисленні та розвитку попередніх теорій, що є однією з найважливіших його особливостей.

Слід розрізняти поняття "чуттєве" та "раціональне" від понять "емпіричне" та "теоретичне". Поняття "чуттєве" та "раціональне" характеризують пізнавальні здібності людини, а "емпіричне" та "теоретичне" – відносно самостійні етапи та рівні наукового пізнання. Однак, незважаючи на зазначені відмінності, емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання органічно взаємопов'язані і взаємообумовлюють один одного в цілісній структурі наукового пізнання. Емпіричне дослідження, виявляючи нові факти, нові дані спостереження та експериментів, стимулює розвиток теоретичного рівня, ставить перед ним нові проблеми та завдання. Теоретичне дослідження, в свою чергу, розглядаючи та конкретизуючи теоретичний зміст науки, відкриває нові перспективи пояснення та передбачення фактів і, тим самим, орієнтує та спрямовує емпіричне пізнання. Теоретичний рівень також виявляє і вказує емпіричному ті межі, в яких результати його істинні, в яких емпіричне знання може бути застосованим практично. Саме в цьому і полягає евристична функція теоретичного рівня наукового пізнання.

Розглядаючи специфіку  наукового пізнання, слід охарактеризувати і основні методи, які тут застосовуються. Як уже зазначалося, метод наукового  пізнання – це спосіб побудови та обгрунтування  системи наукових знань або сукупність, послідовність прийомів і операцій, за допомогою яких здобувається нове знання. На емпіричному рівні застосовують такі специфічні методи, як спостереження, вимірювання, експеримент, моделювання.

Спостереження – це певна  система фіксування та реєстрації властивостей і зв'язків досліджуваного об'єкта в природних умовах. Здійснення спостереження передбачає постановку та усвідомлення пізнавальної мети, а також фіксування вихідних відомостей про об'єкт. Структурними компонентами спостереження є: сам спостерігач, об'єкт дослідження, умови та засоби спостереження – прилади, установки, знаряддя. Отримані в результаті спостереження дані у подальшому аналізуються, класифікуються, у разі необхідності на їх основі можуть будуватися схеми, таблиці, графіки, діаграми.

Спостереження не є пасивним методом, у ньому теж реалізується активний характер пізнання: по-перше, в цілеспрямованому характері спостереження, в наявності вихідної установки у спостерігача – що спостерігати, на які явища звертати особливу увагу; по-друге, у відбірко-вому характері матеріалу; по-третє, у виборі та конструюванні засобів спостереження та опису. З розвитком пізнання на перший план у спостереженні дедалі більше виступають такі його сторони, як мета, план, теоретичні установки, осмислення результатів; зростає роль теоретичного мислення у спостереженні. Метод спостереження є обмеженим, оскільки за його допомогою можна лише зафіксувати певні властивості й зв'язки об'єкта, але не можна розкрити їхньої природи, сутності, тенденцій розвитку. Але це дуже надійний і ефективний метод пізнання. Він найпростіший і використовується у тих випадках, коли не можна застосувати інші методи, наприклад, експеримент. Найважливіша ознака методу спостереження – під час дослідження дослідник не втручається у той процес, який досліджується. Спостереження широко використовується, наприклад в астрономії, багатьох інших науках про природу, в демографії, соціології тощо.

Метод вимірювання являє  собою певну систему фіксації та реєстрації кількісних характеристик  досліджуваного об'єкта за допомогою різноманітних вимірювальних приладів та апаратів. Вимірювання – це процес визначення відношення однієї кількісної характеристики об'єкта до іншої однорідної з нею, прийнятої за одиницю виміру.

Експеримент – це метод  емпіричного рівня наукового  пізнання, коли явища вивчають за допомогою доцільно обраних чи штучно створених умов, що забезпечують перебіг у чистому вигляді тих процесів, спостереження за якими необхідне для встановлення закономірних зв'язків між явищами. Експеримент широко застосовують не лише в природничих науках, а й у соціальній практиці, де він відіграє значну роль у пізнанні та управлінні суспільними процесами. Проведення експриментальних досліджень передбачає здійснення ряду пізнавальних операцій: 1) визначення мети експерименту на основі наявних знань; 2) обгрунтування умов експерименту; 3) розробка основних принципів, створення технічних засобів для проведення експерименту; 4) спостереження, вимірювання та фіксація виявлених у ході експерименту властивостей досліджуваного об'єкта; 5) статистична обробка результатів експерименту; 6) класифікація та порівняння статистичних даних.

Які переваги має експеримент  порівняно із спостереженням та іншими методами наукового пізнання? Експеримент  дає можливість досліджувати, по-перше, об'єкти в так званому чистому вигляді; по-друге, в екстремальних умовах, що сприяє більш глибокому проникненню в їхню сутність; по-третє, важливою перевагою експерименту є його повторюваність. У процесі експерименту необхідні спостереження, порівняння, вимірювання можуть проводитися стільки разів, скільки необхідно для І одержання достовірних даних. Саме завдяки цій своїй особливості експериментальний метод у науковому пізнанні набуває особливого значення і цінності.

Аналіз – це процес поділу у думці або фактично предмета на складові частини (сторони, ознаки, властивості, відношення) з метою всебічного вивчення цих частин і предмета як цілого.

Синтез – це процес поєднання в єдине ціле частин (сторін, ознак, властивостей, відношень) предмета, роз'єднаних у процесі  аналізу. Аналіз і синтез діалектичне взаємообумовлені методи наукового дослідження. Вони відіграють важливу роль на всіх етапах наукового пізнання. В операціях мислення аналіз і синтез виступають як логічні прийоми мислення, що здійснюються за допомогою абстрактних понять. Поділ цілого на складові частини дозволяє виявити будову предмета, що досліджується, його структуру, зв'язки між окремими складовими, відділити суттєве від несуттєвого, складне звести до простого. Однією із форм аналізу є класифікація предметів і явищ. Аналіз явища у процесі розвитку дозволяє встановити різні етапи цього процесу, виявити суперечливі тенденції тощо. Мета аналізу – пізнання частин як елементів складного цілого. Синтез доповнює аналіз і перебуває з ним у нерозривній єдності.

Абстрагування – це відволікання від певних властивостей та відношень об'єкта і одночасно зосередження основної уваги на тих властивостях та відношеннях, які є безпосереднім предметом наукового дослідження. Абстрагування сприяє проникненню пізнання у сутність явищ, руху пізнання від явища до сутності, огрублює, схематизує цілісну рухому дійсність. Саме це і забезпечує більш глибоке вивчення окремих сторін предмета "в чистому вигляді", і тим самим проникнення в їхню сутність. Абстрагування є лише моментом і зникає в процесі відображення дійсності в її діалектичних взаємозв'язках та розвитку. Сучасна гносеологія розглядає абстрагування в органічній єдності з аналізом і синтезом, узагальненням та іншими методами наукового пізнання.

Узагальнення – це метод наукового пізнання, за допомогою якого здійснюється сходження до загальних ознак та властивостей певного класу об'єктів, перехід від одиничного до особливого і загального, від менш загального до більш загального.

Індукція – це такий  метод наукового пізнання, коли на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне, це спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обгрунтованість висунутого припущення чи гіпотези. В реальному пізнанні індукція завжди виступає в єдності з дедукцією, органічно пов'язана з нею.

Дедукція – це метод  пізнання, за допомогою якого на основі загального принципу логічним шляхом з одних положень як істинних з необхідністю виводиться нове істинне  знання про окреме. За допомогою  цього методу окреме пізнається на основі знання загальних закономірностей. Логічною підставою дедуктивного методу є аксіома: "Все, що стверджується або заперечується відносно всього класу предметів, стверджується або заперечується і відносно кожного предмета цього класу".

Моделювання – це вивчення об'єкта (оригіналу) шляхом створення та дослідження його копії (моделі), яка замінює оригінал, ті його сторони та властивості, що є предметом наукового інтересу. Моделювання – це опосередкований метод наукового дослідження об'єктів, коли безпосереднє вивчення їх з певних причин неможливе, ускладнене, чи недоцільне. Метод моделювання надзвичайно розширює можливості наукового пізнання, оскільки дає змогу наочніше уявляти досліджувані явища, "наближати" їх, усувати шкідливий вплив супровідних сторонніх факторів, тобто досліджувати 'їх у "чистому вигляді". Розрізняють дві групи моделей: матеріальні та ідеальні. Матеріальні моделі – це об'єкти (тіла, процеси), що підпорядковуються у своєму функціонуванні природним закономірностям. Ідеальні існують у відповідній знаковій формі і функціонують за законами логіки, які, зрештою, є відображенням матеріального світу. До ідеальних моделей належать результати логіко-математичного та інформаційного моделювання. На сучасному етапі розвитку наукового пізнання особливо велика роль належить комп'ютерному моделюванню. Комп'ютер, який працює за спеціальною програмою, здатний моделювати найрізноманітніші реальні процеси: коливання ринкових цін, орбіти космічних кораблів, зростання народонаселення та інші параметри або сторони розвитку природи, суспільства чи окремої людини.

Ідеалізація – це спосіб логічного моделювання, завдяки  якому створюються ідеалізовані об'єкти. Ідеалізація спрямована на побудову уявних об'єктів. Результати ідеалізації – не довільні. У  граничному разі вони відповідають окремим реальним властивостям об'єктів або допускають інтерпретації їх на підставі даних емпіричного рівня наукового пізнання. Ідеалізація пов'язана з "експериментом в уяві", внаслідок якого з гіпотетичного мінімуму деяких ознак поведінки об'єктів відкриваються або узагальнюються закони їхнього функціонування. Межі ефективності ідеалізації визначаються практикою.

Аксіоматичний метод  – це метод дослідження та побудови наукової теорії, за яким деякі її твердження приймаються як вихідні аксіоми, а всі інші положення виводяться з них шляхом міркування за певними логічними правилами. Аксіоматичний метод широко застосовувався ще в античності, згадаємо геометрію Евкліда, яка спирається на 5 аксіом. Прикладом застосування аксіоматичного методу в науковому пізнанні XX ст. може бути теорія відносності А.Ейнштейна.

Необхідною умовою істинності знання, отриманого за допомогою аксіоматичного методу, є внутрішня несуперечливість. Але вона свідчить лише про те, що теорія правильно побудована, а не про те, що вона істинна. Аксіоматичне побудована теорія може бути істинною лише в тому випадку, коли істинні і самі аксіоми, і ті правила, за допомогою яких одержані всі решта положень теорії.

Гіпотетико-дедуктивний  метод – це метод наукового  дослідження, який полягає у висуванні  гіпотез про причини досліджуваних явищ і у виведенні з цих гіпотез висновків шляхом дедукції. Якщо одержані результати відповідають усім фактам, даним у гіпотезі, то ця гіпотеза визнається достовірним знанням. Іфоте емпіричне підтвердження результатів гіпотези ще не гарантує її істинності, а заперечення – ще не свідчить про хибність її в цілому. Знайомство з загальною структурою гіпотети-ко-дєдуктивного методу показує, що це складний комплексний метод пізнання, що містить у собі всю багатоманітність методів та форм наукового пізнання, і спрямований на відкриття та формулювання законів, принципів, теорій.

Історичний метод передбачає розгляд об'єктивного процесу  розвитку об'єкта, реальної його історії  з усіма її особливостями; це певний спосіб відтворення в мисленні історичного процесу в його хронологічній послідовності та конкретності.

Логічний метод –  це метод, за допомогою якого мислення відтворює реальний процес розвитку об'єкта пізнання. За допомогою логічного  методу відображуються основні етапи  історичного розвитку об'єкта, його якісні зміни. Логічний метод дає основний принцип для всебічного вивчення історичного розвитку об'єкта, а коли вивчення грунтується на знанні сутності, то стають зрозумілими і різноманітні історичні подробиці. Звичайно, логічна форма не здійснюється ніде і ніколи, але вона відображає суттєві моменти історичного процесу, і тому необхідна для вивчення і розуміння об'єкта пізнання. Теорія предмета, таким чином, є джерелом розуміння його історії, а дослідження історії в свою чергу збагачує теорію, доповнює і розвиває її.

Завданням історичного  дослідження є розкриття конкретних умов розвитку тих чи інших явищ. Завданням же логічного дослідження  є розкриття ролі, яку окремі елементи системи відіграють у складі розвитку цілого. Діалектика логічного та історичного є одним з основних принципів сучасної філософії та методології науки.Аналіз методів наукового пізнання, їхнього змісту, специфіки, значення для пізнання дає змогу визначити науковий метод як внутрішню закономірність руху людського мислення, або як "пересаджену" та "переведену" в людську свідомість об'єктивну закономірність, що використовується як знаряддя пояснення та перетворення світу. Методи обумовлюються особливостями об'єкта та предмета пізнання, законами їх розвитку, зафіксованими у свідомості суб'єкта пізнання. Метод пізнання має спрямовувати наукову думку відповідно до природи досліджуваного об'єкта, бути адекватним йому. Метод формується та розвивається в процесі активного впливу суб'єкта на об'єкт, твориться суб'єктом, але визначається об'єктом пізнання.

65. Сутність і явище.

Взаємозв'язок сутності і явища розкриває співвідношення зовнішніх, поверхневих і внутрішніх, глибинних рівнів пізнання людиною навколишнього світу. Як і в пізнанні зв'язку одиничного, особливого і загального, так і в пізнанні зв'язку сутності і явища рух іде від знання поверхневого, видимого, того що відчувається реально до знання внутрішнього, схованого, глибинного - до знання сутності.Сутність — це система глибинних, стійких зв'язків і відносин, які зумовлюють виникнення, існування, функціонування предметів, процесів, і з руйнуванням якої вони перестають існувати, зв'язків, що визначають природу предметів, процесів, сукупність їх властивостей, особливостей.Наприклад, сутність життя полягає в тому, що воно становить процес існування, функціонування відкритих складних систем, що саморегулюються, головною, основною ознакою й умовою буття яких є обмін речовин з умовами існування. Регулятором взаємовідносин цих систем з навколишнім світом є потреба. Тому можна сказати, що сутність життя — це безупинний процес задоволення, відтворення і народження нових потреб, що здійснюється на основі активної взаємодії живого з умовами свого існування, взаємодії, у якому здійснюється обмін речовин. Є ця система зв'язків - є життя. Вона зумовлює прояв різних форм життя, їх рух, розвиток. З припиненням цього зв'язку життя перестає існувати. Чи, наприклад, сутність капіталізму полягає у виробництві доданої вартості на основі купівлі-продажу робочої сили при наявності приватної власності капіталіста на засоби виробництва і результати праці.

Таким чином, сутність не зводиться до сукупності властивостей, особливостей, структурних елементів предмета. Вона становить ту систему внутрішніх зв'язків і відносин, виникнення якої визначає, зумовлює саме становлення предмета, його природу, специфіку, це поле, на якому здійснюється її функціонування і розвиток.

Явище — це зовнішні, реально існуючі особливості предметів, процесів, їх властивостей, які безперервно спостерігаються. Сутність і явище взаємозв'язані між собою. Сутність завжди виражається в явищі, а явище заключає в собі сутність. У кожному явищі завжди закладена сутність. У чистому виді сутність не існує як особливий феномен. Вона реалізується через безліч явищ. Отже, явище — це форма прояву сутності, спосіб її буття. Явище не завжди адекватно відображає сутність. Це пов'язано з тим, що на прояв сутності впливають зовнішні фактори. Тому часто явище виражає сутність у перекрученому виді, у формі видимості. Так, схід і захід Сонця сприймається як рух Сонця навколо Землі, а не Землі навколо своєї осі.Усвоїйпрактичнійдіяльностілюдинаспочаткумаєсправузбезліччюявищ. І тільки в міру ускладнення, розширення і поглиблення процесу пізнання вона переходить від пізнання явища до пізнання сутності, від пізнання сутності першого порядку до сутності другого порядку і т.д. У той же час пізнання сутності розкриває можливість пояснення багатьох явищ, багатьох подій. Наприклад, розкриття сутності людини дозволило пояснити багато особливостей історичного розвитку суспільства, його суперечностей, соціальну структуру, характер взаємин між людьми. Взаємов'язку ностіі вища тановить одну з форм всезагальнихзв'язківівідносин.

61. Принципи і закони діалектики.

Діалектика є таким  способом розуміння світу, при якому дійсність осмислюється як така, що знаходиться у постійній зміні, взаємозв’язках і взаємозумовленості. Але варто пам’ятати, що діалектики є теорію не будь яких змін, всякого руху, а лише однієї форми розвитку. У філ. думки 19-20 ст. переважає в цілому діалектичне розуміння людини світу, та відношення між ними. Проте в значній частини філософії вчень діалектики розглядається як така теорія розвитку дійсності і стиль мислення, яка охоплює лише деякі окремі сфери світу, а не буття в цілому. При такому підході діалек. виступає не як універсальний спосіб розуміння людини і світу людського буття, а в якості лише часткового окремого елементу світорозуміння, можливість застосування якою обмежено лише окремими галузями буття. Серед таких благодійних застосування діалектичного мислення виділяються такі:

1. сфера “екзистенції”, індивідуального людського існування, яке береться виключно у своїй конечності, що розуміється як абсолютна унікальність неповторність.
2. галузь істор. яка розуміється як специфічно-людське буття, повністю відірване і незалежне від природи.
3. це сфера соціальності, яка витлумачується як сукупність відношень людини до природи, але так що природа стає чимось  невловимим і одночасно простим відбитком соц. відносин.
4. це сфера міфу, який постає або як специфічно-люд. спосіб самопереживання індивідуального буття, або ж як єдино можливий спосіб вияву фундаментальної суперечності цього ж життя яке не осягається ні якими раціональними засобами. Діалектика є певною теоретичною сис-мою і в якості такої включає в себе певні принципи, закони і категорії.

Принципи – це загальні та універсальні основоположні ідеї, настанови, критерії, які визначають смисл і роль всіх інших елементів  у системі. Принципи діалек. надають  її змісту характеру єдиного цілого, перетворюють закони і категорії діалектики в струнку систему.

У сучасних концепціях найбільш вагома роль належить принципу зв”язку  і принципи розвитку.

Принцип розвитку в загальному плані можна сформулювати так: якби не поєднувалися в процесі  якісних змін об”єктів прогресивні і регресивні зміни, будь-який об”єкт обов”язково або сам проходить стадію прогресивного розвитку або ж входить в іншу систему і в її складі здійснює цей процес. У суспільному житті принцип розвитку виявляється як принцип історизму. Завдяки цьому зазначений принцип став методологічною основою для осмислення сучасного стану людства і визначення перспектив його майбутнього.

Принцип взаємозв”язку  і взаємозумовленості – світ є  надзвичайно багатоманітним. Кожний предмет має множину властивостей, які розкриває через зв”язок і відношення до інших предметів. Отже кожний об”єкт знаходиться у закономірному зв”язку з іншими і бере участь у взаємодії з іншими об”єктами. Не існує об”єктів, які б існували поза будь-якими зв”язками і взаємодією. Саме у врахуванні всебічного взаємозв”язку і взаємодії об”єктів між собою і полягає одна із найсуттєвіших ознак діалек. та зміст принципу зв”язку.

Діалектика має свої закони. Виділяється три основних закона діалектики: закон єдності  і боротьби протилежностей, закон  взаємного переходу кількісних і якісних змін і закон заперечення заперечення.

60. Сучасні концепції розвитку

Сучасна наука стверджує принципово нове бачення природного та соціального світу та нове розуміння процесів розвитку, нове бачення природного та соціального світу - порівняно з тим переважним способом бачення, що панував протягом попередніх століть в класичній науці - науці Ньютона та Лапласа. Картина світу, яку малює класичний розум - це світ, що жорстко зв'язаний причинними зв'язками. До того ж ці зв'язки мають лінійний характер, а наслідок, якщо і не тотожний причині, то щонайменше пропорційний їй. За причинним ланцюгом хід розвитку може бути розрахований необмежено в минуле та майбутнє. Процеси, що відбуваються у світі, уявлялись як зворотні в часі, передбачувані на необмежено великі проміжки часу; випадковість виключалась як щось зовнішнє та несуттєве; еволюція розглядалась як процес, що не має відхилень, повернень, побічних ліній. Картина світу класичної науки виглядає з сучасної точки зору, як дотепно зауважує відомий бельгійський вчений Ілля Пригожий, майже «як карикатура на еволюцію». Адже люди живуть в принципово нестаціонарному універ-сумі. Це, на думку відомого англійського астрофізика Джона Джинса, «чудовий, приголомшуючий і дивовижний Всесвіт». В картині. дивовижного Всесвіту нерозривно зв'язані три поняття: випадковість, незворотність, унікальність. Чудовою особливістю об'єктів, що розглядаються сучасною наукою, пише Ілля Пригожий, є те, що люди переходять від рівноважних умов дунікального та специфічного. Характерною рисою сучасного природознавства є формування концепції глобального еволюціонізму як системи уявлень про всезагальний процес розвитку природи в різноманітних його конкретно історичнихформах. Наука другої половини XX ст. ліквідувала протиставлення біології і фізики в розумінні еволюції. Стало зрозуміло, що процес становлення, ускладнення організації притаманний не тільки біологічним системам, але й системам неорганічної природи (концепція еволюції Всесвіту Фрідмана та Хаббла, нерівноважна термодинаміка у Іллі Пригожина, синергетика, ідея самоорганізації в кібернетиці та теорії інформації Вінера та Ешбі). Еволюція притаманна не тільки макроскопічним тілам, але й світу елементарних часток, всім типам фізичних взаємодій. Якщо раніше вважали, що Всесвіт як ціле не може розвиватися, є стаціонарним, то в XX ст. виникла теорія Всесвіту, що розширюється. За теорією «великого об'єднання», на початковій стадії еволюції Всесвіту фізична реальність зазнала особливих фазових переходів, що зв'язані зі спонтанним порушенням симетрії вакууму, в результаті чого єдина фізична взаємодія «розщепилася» на її сучасні модифікації - електромагнітну, сильну та слабку. Ідея розвитку не тільки проникає в усі сфери природних явищ, але й набуває глобального космічного значення: межі застосування ідеї розширились від мікросвіту до Метагалактики. Такий факт знайшов своє втілення у формуванні нового наукового напрямку, що вивчає механізми самочинного (спонтанного) виникнення упорядкованих структур у відкритих нелінійних системах - синергетики.Синергетика відкриває незвичайні сторони світу: нестабільність та режими з загостренням (режими гіперболічного росту, коли характерні величини багатократно виростають, аж до безкінечності за кінцевий проміжок часу), нелінійність та відкритість (різноманітні варіанти майбутнього), все зростаючу складність формоутворень та способів їх об'єднання в цілісності, що еволюціонують (закони коеволюції). Синергетика дає можливість ширше поглянути на процеси розвитку і глобальної еволюції та розробити основні принципи сучасної концепції самоорганізації. До створення синергетичної концепції самоорганізації не існувало загальної системи дослідження, на основі якої можна б проаналізувати та звести в єдине ціле різноманітні результати, що одержані в астрономії та космології, фізиці та хімії, біофізиці та біохімії, генетиці та молекулярній біології, геології та екології. На основі досліджень нині формується новий погляд на світ. Універсум розглядається як складноорганізований, відкритий, є не усталеним, а тим, що знаходиться в становленні; не є просто існуючим, а безперервно виникаючим світом. Поняття буття та становлення об'єднуються в єдину понятійну систему. Ідея еволюції органічно входить не тільки в науки про живе, але й в фізику, в космологію. Сучасна наука остаточно розбиває міф про жорстко визначений та стабільний Всесвіт. «Світ більш не здається музеєм» (Ілля Пригожий), а розглядається як процес, як послідовність деструктивних та креативних процесів, в яких важливу роль відіграють не тільки визначені, а й стохастичні процеси. Світ, наповнений несподіваними поворотами, що зв'язані з вибором шляхів дальшого розвитку. Філософи починають бачити нові взаємозв'язки, і Всесвіт, в світлі нових знань та нового досвіду, є системою, що еволюціонує як єдине ціле. Всесвіт - це не механізм, що одного разу заведений Зовнішнім Спостерігачем(Розумом), доля якого визначена раз і назавжди, а система, що безперервно розвивається та самоорганізується.

62. Метафізика. Еклектика.

Метафі́зика — філософія буття, наука про граничні і надчуттєві принципи і засади буття.Термін метафізика походить від сполучення грецьких μετά (metá) (після) і φυσικά (фізика). Тобто метафізика — це те, що йде після фізики. Так назвали учні Арістотеля його твори, що не потрапили до твору "Фізика". Відомі філософи й богослови розвинули на грані релігії й науки таке вчення, як метафізика. Ще Аристотель називав метафізику першою філософією. Метафізика (із грецької мови – після фізики) – це наука про надчуттєві принципи буття. Метафізика є підготовкою до Євангелізації. Вона може допомогти знайти спільну мову у багатьох спірних міжконфесійних і міжпартійних питаннях. Вона допомагає у спілкуванні з різноманітними категоріями слухачів, пропонуючи уважно вислухати їхню позицію, у чомусь погодитись з їхніми висловами і вміло вказати на несумісність, чи некоректність їхніх помилкових висловів. Поняття «метафізика» в історико-філософському аспекті має ряд значень, які суперечать одне одному, тому значення терміну дуже сильно залежить від контексту: Відомий фізик, засновник квантової теорії поля Макс Планк писав: "Бог для віруючих стоїть на початку мислення, а для фізиків на кінці мислення." Образно кажучи, наука допомагає людям рухатись вперед, а релігія вказує напрямок руху. Релігія й наука виходять із того самого джерела і ведуть до тієї самої мети. Вони обидві є виявом людського мислення, шукання й відчування. Вони обидві шукають правди: "і спізнаєте правду, і правда визволить вас" (Ів. 8.32). Релігія веде до Бога прямо, шукаючи Творця, а наука йде до Творця посередньо, шукаючи Його крізь творіння. Релігія доходить до повної таємниці, до останніх причин усього, що існує, а наука затримується на поверхні, відкриваючи другорядні причини та послідовні зв'язки. Відносини релігії та науки зводяться до самої людини, до її волі, щирості, бо не сама наука веде до віри, чи невіри, а особиста настанова людей, які займаються наукою. Великі вчені, які були засновниками природничих наук, були глибоко віруючими. Відомі фізики, астрономи: І. Ньютон, М. Копернік, В. Гершель, Й.Кеплер, Г. Ерстед, А. Ампер, А. Вольта, А. Беккерель, Р. Мілікен, А. Едінгтон, А. Ейнштейн, А. Комптон, А. Кастлер стверджували, що між релігією й наукою нема суперечностей, а наукові дослідження приводять до визнання Бога як Творця Всесвіту.

Еклекти́зм, також екле́ктика (грец. εκλεκτός, «вибраний»; від грец. εκλέγω, «обирати») — у найширшому значенні — механічне поєднання в одному вченні різнорідних, органічно несумісних елементів, які запозичуються з протилежних концепцій.Еклектизм — був напрям у давньогрецькій філософії доби еллінізму, в 2 столітті до н. е., для якого характерні поєднання елементів різних філософських систем і тенденція до нівелювання відмінностей між ученнями і школами.Еклектизм був більш-менш поширений у школах епікурейців, стоїків, академіків, перипатетиків, кініків.

63.Синергетика

Синергетика (англ. Synergetics, від грецького. син — «спільне» і ергос — «дія») — міждисциплінарна наука, що займається вивченням процесів самоорганізації і виникнення, підтримки стійкості і розпаду структур (систем) різної природи на основі методів математичної фізики («формальних технологій»). Синергетичний підхід також застосовується при вивченні такої складної і неструктурованої системи, як мережевий інформаційний простір.

Синергетика — це теорія самоорганізації в системах різноманітної природи. Вона має справу з явищами та процесами, в результаті яких в системі — в цілому — можуть з'явитися властивості, якими не володіє жодна з частин. Оскільки йдеться про виявлення та використання загальних закономірностей в різних галузях, тому такий підхід передбачає міждисциплінарність. Останнє означає співробітництво в розробці синергетики представників різних наукових дисциплін. Тому термін синергетика використовується як в природничих науках, так і в гуманітарній сфері.Синергетика вивчає нелінійні відкриті дисипативні системи. Такі системи перебувають далеко від термодинамічної рівноваги і обмінюються енергією чи речовиною із навколишнім середовищем. Для перехідних процесів, що відбуваються в таких системах, не виконується закон неспадання ентропії, що призводить до утворення різноманітних дисипативних структур:автоколивань, автохвиль, може виникнути детермінований хаос.

64. Філософські  категорії

Будь-яка наука має свої категорії, тобто загальні поняття (маса, енергія, життя, війна, мир тощо).

Філософські категорії — це найзагальніпіі (гранично широкі) поняття, що виражають універсальні характеристики та відношення матеріального й духовного світу, в яких і через які здійснюється філософське мислення й які служать вихідними принципами пізнання й духовно-практичного перетворення світу. Тому філософське знання має категоріальний характер. Природа категорій така сама, що й законів. У формально-логічному відношенні закон є судження (відношення категорій). Самі ж категорії є окремими поняттями, які виражають внутрішнє, суттєве відношення між явищами, й тому певною мірою теж є законами. У свою чергу кожен закон може бути зведений до певного поняття (категорії). Та діалектику цікавлять не так окремі категорії, як співвідносні (парні) категорії. Саме останні й виражають взаємозв'язок і рух, що притаманні об'єктивній та суб'єктивній реальності. Тому співвідносні категорії називають ще неосновними законами діалектики.Кожна наука через свої категорії здійснює пізнання. Разом, у сукупності, вони утворюють науковий аппарат (систему знань) певної науки, в якій відображаються істотні сторони предметів, процесів і явищ. 
Категорії філософії відрізняються від будь-яких понять тим, що вони всезагальні. Це пояснюється тим, що об'єкт філософського дослідження не обмежується жодними рамками, як це буває в будь-якій іншій науці. Тому й філософські категорії не мають меж у своєму обсязі (як це трапляється в інших науках). Система категорій діалектики становить ідеальний каркас, ос-нову філософського знання. Саме вони і є мовою філософії, засобом філософствування.Філософські категорії виникають і розвиваються разом із самою філософією. Зрілість визначається її досконалістю, наповненістю й особливістю взаємозв'язку її категорій. Останній формує і зумовлює їх зміст. Розвиток категорій — це розвиток зв'язку між ними. В основі цього зв'язку лежать історичний спосіб розгляду, методи мислення, які визначають місце і роль категорій у системі філософського знання.Спосіб мислення виконує функцію логіки, форм знання. В ній саме мислення усвідомлюється й розглядається як об'єкт. У процесі пізнання категорії здійснюють вимоги логіки. Філософи вважають, що яка логіка, таке й функціонування категорій у системі знань. Тому проблема систематизації категорій завжди посідала чільне місце і їй надавали великого значення. Так, в античності Арістотель відкрив і систематизував десять категорій («сутність», «кількість», «якість», «відношення», «місце», «час», «положення», «стан», «дія» «страждання»). Категорії «матерія», «форма», «причина» і «мета», які теж були ним сформульовані, чомусь не увійшли до цієї системи. Це була недосконала система, яка визначалась логікою Арістотеля. І. Кант створив свою систему категорій. До неї ввійшли категорії «кількість», «якість», «відношення», «модальність» (на його думку — до-досвідні форми мислення). Це була досконаліша система, проте ще не наукова.Уперше динамічну систему категорій запровадив Гегель. Вона розвивалася, в ній категорії були пов'язані єдністю походження й розвитку, що обумовлювався силою внутрішніх суперечностей. Та, на жаль, розуміння категорій у Гегеля було містифікованим. Це була логіка свідомості, яка втратила зв'язок з людиною, тобто мислення розвивалося з самого себе і категорії розглядались як самостійні творчі сутності.Ідеалістичні погляди на природу категорій є панівними і в сучасній західній філософії. Так, представники неотомізму відстоюють релігійно-ідеалістичне походження категорій, ствер-джуючи, ніби вони існували спочатку в божому розумі як прообрази реальних речей, властивостей і відношень. У логічному позитивізмі (Р. Карнап, О. Нейрат та інші) філософський аналіз категорій підміняють формально-логічним аналізом мовних термінів. На їхню думку, категорії — це суто суб'єктивні утворення, результат логічної діяльності людей, їх домовленості між собою тощо.Наукова філософія розуміє категорії як загальні форми пізнавально-світоглядного ставлення людини до природи, суспільства і свого власного буття. Категорії — це результат реально-практичної взаємодії людини і світу, відображення об'єктивного в суб'єктивному. Тому вони об'єктивні за змістом і суб'єктивні (ідеальні) за формою. Вони універсальні й необхідні. Це абстракції, наповнені живим, конкретним 
змістом, що є в предметах і явищах об'єктивного світу й пізнаються людиною.  
Особливою рисою співвідносних категорій є їх взаємозв'язок. Вони тісно пов'язані одна з одною, здатні переходити одна в одну. Зв'язки між ними є гнучкими, рухливими, релятивними. Об'єктивною основою таких взаємозв'язків є матеріальна єдність світу.

66. Зміст і форма

Ці категорії відображають об'єктивний світ, оскільки всі предмети, процеси і явища природи та суспільства мають свій зміст і свою форму.Зміст - це сукупність елементів, процесів, зв'язків, які становлять даний предмет чи явище. Ця визначеність майже ідентична поняттю "сутність", і тісно пов'язана з ним. Проте сутність абстрактніша, ширша, ніж категорія "зміст". Нею визначають головний, вирішальний, глибинніший внутрішній зв'язок предметів, які становлять його основу. Поняття "зміст" дещо вужче. Воно також відображає внутрішній і вирішальний зв'язок. Проте не в його найзагальнішому вигляді, а в такому, що реалізується в кожному окремому предметі (групі предметів) на певному етапі розвитку, за певних умов. Наприклад, сутністю життя у найзагальнішому вигляді є процес обміну речовий у білковому тілі. Конкретний прояв цього зв'язку в будь-якій клітині чи організмі буде різним. У даному випадку зміст є проявом сутності в даній специфіці, внутрішнім зв'язком в окремому.Форма є вираженням змісту, його обумовленням. Це внутрішня і зовнішня організація змісту, спосіб його існування, який має певну визначеність, стабільність і самостійність.Форманерозривнопов'язаназізмістом, ачерезнього - зсутністю. Підкреслюючи це, В.І Ленін у свій час писав: "форма істотна. Сутність формована. Так чи інакше в залежності і відсутності..."Згідно з діалектикою "зміст" і "форма" знаходяться в органічній єдності, є співвідносними поняттями, які відображають дві взаємозалежні, суперечливі сторони буття предмета, явища, процесу. Наприклад, кожен атом речовини має своїм змістом деяку кількість елементарних частинок, що взаємодіють одна з одною і розташовані в певному порядку. Внаслідок цього формується структура - форма атома, характерна для певного хімічного елемента.В живій природі форма і зміст проявляються як єдність функції і органа. Коли характеризується тіло в статиці, в Його просторових зв'язках, категорія "форма" виражається поняттями "структура", "будова" тощо. Найближчим до цих категорій є поняття "організація" (спосіб зв'язку елементів змісту в Його русі Й розвитку).У суспільних явищах теж маємо справу з єдністю змісту і форми. В се загальний характер цих категорій проявляється в тому, що вони є необхідними формами мислення в будь-якій галузі науки.Основою взаємозв'язку змісту і форми є положення про визначальну роль змісту. Саме він є провідною, вирішальною стороною в єдності форми й змісту. Зміна й розвиток предмета чи процесу зачіпає, насамперед, зміст. Зі зміною змісту змінюється й форма. Сама ж зміна змісту є, звичайно, результатом внутрішніх протиріч. Зміст, змінюючись, здійснює формоутворюючий вплив. Особливо яскраво це проявляється в біології. У живих організмах основну роль відіграють функції, які виконують морфогенетичну діяльність. У розвитку суспільства під впливом праці теж відбувались зміни форм органів людини. Форма руки, її будова змінювалась під впливом зміни її функцій, які постійно ускладнювалися під впливом дедалі нових трудових операцій. Про домінуючу роль змісту стосовно форми свідчить увесь розвиток суспільного життя.Гармонія форми і змісту проявляється всюди і в усьому. їх неможливо розривати, оскільки це зумовлює перебільшення ролі форми. Коли форма стає самоціллю це призводить до формалізму й абстракціонізму, які становлять собою небезпеку, особливо в мистецтві.Наукова філософія засвідчує, що форми існування й розвитку об'єктивного світу надто різноманітні. Часто один і той самий зміст суспільного життя проявляється в різних формах. Тому слід вести боротьбу з фетишизацією застарілих форм, виявляти гнучкість, вводити нові форми, яких вимагає життя, вміло поєднувати нові форми з тими, які ще не вичерпали себе.Отже, змістіформаєневід'ємнимисторонамиречей, процесів, явищоб'єктивногосвіту. При цьому зміст відіграє визначальну, провідну роль стосовно форми. Самій же формі притаманна певна самостійність і вона впливає на розвиток змісту. Будь-який зміст може проявлятися в різноманітних формах.

67. Причина і наслідок

Відомо, що світ, в якому ми живемо, являє собою суцільний взаємозв'язок предметів та явищ. Процес його пізнання здійснюється від абстрактного розуміння причинності (як зв'язку всього) до пізнання конкретних причинних залежностей у різних сферах дійсності, і до дослідження самої категорії причинності. В.Т.Ленін з цього приводу писав, що пройшли тисячоліття перш ніж зародилась ідея "зв'язку всього", "ланцюга причин".Цимсамимбуловстановлено, щосвіт - ценехаоспредметів, процесівіявищ, авпорядковане, взаємопов'язанеівзаємообумовленеціле. Ця впорядкованість світового цілого виступає як закономірність. У світі жодне явище, жоден зв'язок не виходить за межі цієї закономірності. Взаємозв'язок і взаємо обумовленість предметів та явищ різноманітні. Категорії "причина" і "наслідок" узагальнюють і виділяють одну із конкретних і специфічних форм цього взаємозв'язку, зокрема ту, яка вказує на те, що кожне явище чи група взаємодіючих явищ породжує інші явища. Тобто явище, яке викликає до життя інші явища, виступає стосовно другого як причина, В свою чергу, результатом дії причини є наслідок. При цьому слід відрізняти причину від приводу. Привід - це подія, яка безпосередньо передує іншій події, створює можливості для її появи, але не породжує і не визначає її.Причинно-наслідковийзв'язокмаєсвоїособливості, завдякичомуйогоможнавиявитийдослідити. Однією з них є певне слідування явиш у часі: причина передує наслідку. Це визначається тим, що між причиною й наслідком існує "генетичний" зв'язок. На певному ступені розвитку причина породжує наслідок. Проте не можна вважати, що причинно-наслідковий зв'язок установлюється лише на основі послідовності явищ у часі.Перевірку стосовно причинності та її обґрунтованості здійснює людська практика. Не всяка послідовність явищ у часі є зв'язком причини й наслідку. До неї можна віднести лише ту, при якій існує зв'язок породження одного явища іншим. Послідовність у часі є лише зовнішньою ознакою причинно-наслідкових зв'язків.Важливим моментом цього зв'язку є його необхідний характер. Це означає, що певна сукупність причин і умов викликає певні наслідки. В цьому й полягає тотожність причин і наслідку, тобто зміни в причині ведуть до зміни в наслідку, що повторюється при певних умовах. Проте необхідний характер причинно-наслідкового зв'язку слід відрізняти від необхідності, бо є випадкові зв'язки причини і наслідку.Самесуттєві, тривкіпричинно-наслідковізв'язкивиступаютьякнеобхідність, якзаконданогоколаявищ. Це не означає, що категорія "закон" фіксує лише причинно-наслідковий зв'язок. Вона може одночасно фіксувати як зв'язок суттєвих явищ (зв'язок форми і змісту), так і тенденцію, напрям розвитку тощо.Характеристикапричинно-наслідковогозв'язкувключаєвсебевизнанняїїоб'єктивногохарактеру, щоорганічновипливаєізпередумовипроєдністьматеріальногосвіту. Субстанцією світу є матерія, шо постійно змінюється й існує об'єктивно. Отже, причинний зв'язок матеріальних явищ є об'єктивним, як і сама субстанція. Що стосується суб'єктивних причин історичних подій, то їх наявність не суперечить об'єктивному характеру причинності, оскільки вони теж породжуються матеріальними факторами, та й самі суб'єктивні причини не виходять за межі об'єктивної причинності (від людей не залежить форма причинного зв'язку). За певною причиною, при певних умовах завжди наступає конкретний наслідок.Послідовний матеріалізм завжди виступав і виступає з позицій детермінізму, тобто визнання загального характеру причинності, її об'єктивного характеру. Ідеалізм же, навпаки, заперечує причинність, її об'єктивність. Так, Д. Юм зводив причинно-наслідковий зв'язок до психологічної звички, що пояснювалося його нерозумінням ролі практики як моменту причинності. І.Кант же вважав причинність апріорною формою мислення, яка лише вносить порядок в хаос відчуттів суб'єкта. Іноді ідеалісти просто зводять причинність до функціональної залежності та ін.Протеякщовиходитизтого, щовсвітіпануєхаосбезпричиннихявищ, тодевпевненість, щозапевноюпричиноюзапевнихумовнаступитьпевнийнаслідок. Ляже в кожній голові цей зв'язок причин і наслідків може скластися досить своєрідно.Заперечення причинності відбувається у формі телеології, різних ідеалістичних вчень, згідно з якими розвиток у світі здійснюється не під впливом внутрішніх причин, а під впливом зовнішньої сили, яка спрямовує цей процес до наперед заданої мети (ентелехія в Арістотеля, телеологія тощо).Уприроді, суспільствімизустрічаємосязфактамидоцільності, алейпізнанняїхпереконуєнасутому, щовониневикликанінапередзаданоюметою, яканемовбидиктуєтьсянадприродноюсилою, амаютьмісцеврезультатідіїприроднихпричин. Факт доцільності у живій природі у свій час матеріалістично обґрунтував Ч.Дарвін, а у вищій нервовій діяльності тварин і людини - І.П.Павлов.Дослідження справжніх причин історичного розвитку і його законів спростувало ідеалістичні вчення, згідно з якими розвиток суспільства є хаосом взаємодій розрізнених індивідів, що підкоряються волі начальства чи критично мислячій особистості. Воно відкинуло й метафізичне розуміння зв'язку причини і наслідку як застиглих, ізольованих протилежностей, виключених із загального зв'язку явищ. Згідно з науковим вченням суспільство є жорстко детермінованим процесом, який відбувається під впливом змін у способі виробництва матеріальних благ, вирішальна роль в якому належить народу.Діяпричинизавждизалежитьвідумов, томувонайзмінюєтьсязізміноюостанніх. Одна й та сама причина за різних умов може породжувати різні наслідки, і навпаки. Наприклад, кінь може впасти як від швидкої їзди, так і від довгого стояння в конюшні. В універсальній взаємодії світового цілого причина і наслідок переплітаються між собою. Звідси випливає, що наслідок може породжуватись не однією, а кількома причинами одночасно, і тому слід з'ясувати, як діють окремі причини, встановити основу їх взаємодії (визначальні причини).У розвитку природи й суспільства слід відрізняти основні та неосновні, головні та неголовні, внутрішні й зовнішні та інші причини. Головні причини визначають хід розвитку в основних, вирішальних моментах. Другорядні - окремі сторони, нюанси наслідку. Наукова філософія надає вирішального значення не зовнішнім, а внутрішнім причинам. Зовнішні причини можуть прискорювати або гальмувати хід розвитку, але не визначають його.Стосовносуспільствакрімоб'єктивних, виділяютьщейсуб'єктивніпричини. До об'єктивних відносять ті, які не залежать від волі І свідомості людей. До суб'єктивних - діяльність різних партій, формування класових завдань та ін. Як відомо, події в історії не проходять повз людську діяльність. Якщо об'єктивні передумови є в наявності, тоді суб'єктивний фактор стає вирішальним.Взаємозв'язок причини і наслідку передбачає їх взаємо перехід, оскільки в ході загального розвитку причина може виступати як наслідок попереднього (того, що його породило) явища, а наслідок є причиною, яка породжує інші дії.Усвоючергу, наслідокнезалишаєтьсяпасивнимстосовнопричини, щойогопородила, аактивновпливаєнаостанню. Наприклад, розвиток промисловості позитивно впливає на розвиток сільського господарства і навпаки. Із сказаного можна зробити висновок, що категорії причини і наслідку є необхідною умовою пізнання людиною світу.

68. Необхідність і випадковість

Причина і наслідок, можливість і дійсність розкривають взаємозв'язок між предметами, явищами, процесами в поступальному русі, розвитку, де на перший план виступає зумовленість цього взаємозв'язку. Однак вони не вичерпують усього багатства універсальних форм взаємозв'язків. Сам взаємозв'язок причини і наслідку, можливості і дійсності носять різний характер. їх взаємний зв'язок може виявлятися як жорстко зумовлений, як опосередкований чи як випадковий, підпорядкований імовірним зв'язкам.Важливу роль у розкритті особливостей загальних зв'язків і відносин відіграє взаємозв'язок необхідності і випадковості.Необхідність – це система зв'язків івідносин, що зумовлює зміну, поступальний рух, розвиток у жорстковизначеному напрямку з жорстковизначеними результатами. Іншими словами, необхідність - це такий зв'язок, що обов'язково призводить до певної події. Куля, що вилетіла з гвинтівки, з необхідністю упаде десь на землю, тому що сила заряду, мала початкова швидкість польоту кулі неспроможні перебороти силу земного тяжіння. Рух води річок теж зумовлений силою земного тяжіння.Випадковість — це система зв'язків і відносин, при якій поява певної події може відбутися, а може і не відбутися. Можна також сказати, що випадковість це такий зв'язок, при якому поява події не випливає загальних тенденцій розвитку, його не можна передбачати. При безлічі альтернативних можливостей і безлічі причин, при наявності обставин, що змінюються, може реалізуватися будь-яка можливість.Необхідність і випадковість тісно взаємозв'язані між собою. Однією з найважливіших особливостей їх взаємозв'язку є те, що випадковість становить форму прояву необхідності. Необхідність виявляється не інакше як через безліч випадковостей. Підчас грози блискавки вдаряють у певні предмети на поверхні землі. Сама блискавка - це необхідний результат різниці електричних потенціалів між хмарами і землею. Але те, куди саме потрапить блискавка: у дерево, у будинок, у якийсь інший предмет — випадковість. Це влучення могло бути, а могло і не бути, якби, наприклад, вітер, що піднявся перед цим, погнав хмару в інше місце.Часто випадковість розглядають як перетинання двох необхідностей. У повітрі зіштовхнулися два літаки. Кожний з них при швидкості і спрямованості польоту повинний був з необхідністю пройти через точку зустрічі. Але цього могло б не статися, якби льотчики вчасно помітили один одного і змінили курс.Усяка випадковість зумовлена причинами. Наприклад, те ж зіткнення літаків могло бути обумовленим недостатньою увагою льотчиків чи неправильною інформацією з диспетчерського пункту, поганими погодними умовами, поганою видимістю.Визначення співвідношення необхідності і випадковості залежить від того, у якій більш загальній системі зв'язків вони розглядаються. Те, що виявлялося як необхідне в одних умовах, в одному відношенні, може проявиться як випадкове в інших умовах, в іншому відношенні.Взаємозв'язок причини і наслідку, можливості і дійсності, необхідності і випадковості виражають нерозривність процесу розвитку. Це тільки різні сторони, аспекти цього процесу. У будь-якому процесі розвитку одночасно присутні причина і наслідок, можливість і дійсність, необхідність і випадковість. Вони взаємодоповнюють один одного. їх виділення і розгляд кожного окремо є умовою більш глибокого пізнання людиною навколишнього світу і самої себе.

70. Одиничне, особливе і загальне

Чи не най відомішими, і чи не найважчими для аналізу є категорії одиничного, особливого й загального (всезагального).Виходячи з їх змісту, весь світ складається із нескінченої множини предметів, процесів, явищ, властивостей, відношень. У кожному є ознаки, які відрізняються від ознак інших предметів, явиш і роблять їх неповторними, єдиними у своєму роді. Такі ознаки називають одиничними. Таким одиничним у будь-якої конкретної людини є риси її обличчя, манера розмовляти тощо. Іноді в ролі прикладу одиничного наводять ознаки, що відрізняють людину від усіх інших явищ дійсності Це неправильно, оскільки поняття "людина" є загальним поняттям і тому ознаки, відображені в ньому, також є загальними. Одиничними будуть ознаки, що відрізняють конкретну людину, наприклад, Т.Г.Шевченка від усіх інших людей.Протевкожномупредметієщейознакиподібностічитотожностізознакамиіншихпредметівчиявищ. їхназиваютьзагальними. Наприклад, у будь-якої конкретної людини спільними ознаками з іншими людьми буде її здатність трудитися, належати до певного класу і таке ін. Загальними ознаками будь-якої частинки речовини є наявність у ній певної маси, руху і таке ін.Загальні ознаки можуть істотно відрізнятися за ступенем загальності. Загальною буде і ознака, характерна лише для двох явищ. Проте є й ознаки, притаманні всім чи більшості явищ дійсності. Так, усім предметам, процесам притаманні сутність, форма, причина виникнення і таке ін. Такі ознаки називають всезагальними. їх відображають у категоріях діалектики. Іноді поняття "всезагальні" вживаються й у вужчому розумінні - в значенні ознаки, що притаманна лише явищам даного роду. Скажімо, ознака трудитися притаманна лише людям.Від категорій одиничного й загального (всезагального) відрізняють категорію особливого, яка виражає діалектичний взаємозв'язок всезагального Й одиничного. Категорія особливого має відносний характер. Вона виступає то як загальне стосовно одиничного, то як одиничне стосовно всезагального. Ця категорія виражає різні сторони і форми прояву загальних закономірностей в окремих речах, явищах.У логіці особливі ознаки називають видовими, а загальні - родовими. Особливе називають і частковим, і частковістю. Названі категорії можна розглядати як "одиничне" й "загальне", "особливе" і "всезагальне".Виділяють ще й категорію "окреме". Вона виражає конкретне явище, яке включає в себе одиничні й особливі, загальні і всезагальні ознаки. "Окреме" - це категорія, що об'єднує, синтезує зміст усіх чотирьох категорій, взаємозв'язок яких можна розуміти таким чином: одиничне - теза, загальне - антитеза (протилежність одиничному), а окреме - синтез (цих протилежностей). З іншою парою: особливе теза, всезагальне - антитеза, окреме - синтез. Якщо для прикладу окремим є старогрецький філософ Платон, то одиничним є риси обличчя чи те, що він був учителем Арістотеля, засновником європейського об'єктивного ідеалізму. Загальним - те, що він був греком, ідеалістом і таке ін. Його одиничні ознаки є одночасно і його особливими ознаками.Багато філософів визнають існування одиничного, але заперечують наявність загального в самих речах. Вони виходять з того, що світ складається з окремих речей, явищ. Якщо так, то чому, яким сторонам, граням в об'єктивній реальності можуть дорівнювати за змістом загальні поняття? Нічому, - вважає дехто з них, оскільки загальне - це лише ім'я, якому в дійсності відповідає не загальне, а лише окреме (номіналісти).Інші вважають, що наші загальні поняття відображають щось реально існуюче (реалісти). На їх думку, загальні поняття існують реально, об'єктивно, вони існували й до виникнення світу. Окремі явища є копіями цих понять.Іноміналісти, іреалістиприпускаютьсяоднієїйтієїжпомилки: небачатьзагальноговсамихречах, нерозуміють, якомуоб'єктивномуаналогувідповідаютьзагальніпоняття. Причиною цього є метафізичний підхід до дослідження питання про об'єктивний характер загального. І перша, і друга школи прагнули з'ясувати, що робить одну властивість предмета одиничною чи загальною у внутрішньому змісті самої цієї властивості, розглядали ЇЇ ізольовано від властивостей інших предметів. Не знаходячи у внутрішньому змісті явиш того, що вони шукали, номіналісти вважали, що загального не існує взагалі, а реалісти стали шукати загальне поза матеріальним світом. І перший, і другий висновки є помилковими. Загальною чи одиничною властивістю предмета "робить" не її внутрішній зміст, а її відношення до властивостей інших явищ. Так, властивість першого електронного мікроскопа бути електронним знаходилась у відношенні його відмінності до властивостей усіх інших мікроскопів, і була одиничною. Тепер названа властивість цього мікроскопа (якщо він зберігся) буде загальною, оскільки знаходиться вже у відношенні схожості до властивостей інших таких мікроскопів. Номіналісти і реалісти абстрагувалися від таких відношень (заперечували їх об'єктивність), і тому їх пошуки загального були приречені на невдачу. Та оскільки ці відношення існують об'єктивно, загальне й одиничне також об'єктивні.

69.  Можливість і дійсність

Категорії "можливість" і "дійсність", як і інші категорії діалектики, виводяться із принципу руху й розвитку матеріального світу, оскільки в ньому завжди щось виникає, розривається, а щось відживає свій вік і відмирає. Звідси логічно припустити, що нове спочатку виступає в зародковій, недосконалій формі як можливість. Тому розвиток і є, власне, процесом перетворення можливості в дійсність. Отже, категорії "можливість" і "дійсність" є відображенням у нашій свідомості цих сторін об'єктивного процесу.Уперетворенніможливостівдійсністьважливурольвідіграютьумови. Саме вони й обумовлюють можливість, тобто роблять те чи інше явище можливим або неможливим. Виходить, що можливості можуть бути реальними й нереальними.Реальноюможливістюназиваютьте, щовипливаєізвнутрішніхзаконіврозвиткупредмета, явища, чисукупностіпевнихконкретно-історичнихявиш. Реальна можливість - це те, що може за наявності певних умов перетворитися в дійсність. Наприклад, у будь-якій насінині є реальні можливості для перетворення в рослину. При наявності таких умов, як ґрунт і волога, тепло й мінеральні речовини насінина обов'язково повинна прорости.Але є й абстрактна (формальна) можливість. Вона теж має об'єктивну природу, оскільки випливає із загальних умов розвитку об'єктивного світу. Коли відсутні необхідні конкретні умови ця можливість залишається лише абстрактною.Звичайно, вказані відмінності відносні, оскільки абстрактна і реальна можливості ґрунтуються на об'єктивних умовах, хоча й різного порядку. Крім того, абстрактна можливість може з часом перейти (за певних умов) в реальну, а потім і в дійсність. Наприклад, люди здавна мріяли про польоти в повітрі, про підводні човни тощо. Були й спроби здійснити ці мрії. Проте до певної пори ці спроби мали абстрактну можливість. Зі зміною матеріального й духовного життя суспільства ця можливість стала реальною.І все ж, незважаючи на відносність відмінностей абстрактної й реальної можливостей, їх слід усе ж таки враховувати, оскільки це важливо як для теорії, так і для практики.Діалектиказавждивказуваланазлиденністьпевнихабстрактнихможливостей, особливонеможливостей. Тому потрібно пам'ятати, що абстрактна можливість не може безпосередньо перетворитись у дійсність. Нерозуміння цього веде до авантюризму.Категорія .дійсність", пов'язаназ "можливістю", відображаєусвідомостілюдинидругусторонуоб'єктивноїреальності (вширокомурозуміннівсюреальність). Якщо можливість існує в своїх умовах, через них, то дійсність існує безпосередньо, як самі явища зовнішнього світу, що нас оточують. Іншими словами, дійсність є реальною можливістю.Дійсність пов'язана з закономірністю і ґрунтується на ній. Як тільки закони перестають діяти, дійсність втрачає свою необхідність, своє право на існування, свою "розумність". Вона замінюється новою.Діалектичний метод не лише допоміг встановити зв'язок категорій можливості й дійсності, але й розв'язати питання про те, як і за яких умов, яким чином відбувається перетворення можливості в дійсність. Таке перетворення вимагає певних умов, котрі діють у тому самому напрямі, що Й об'єктивна закономірність, яка лежить в основі можливості. Умови - це зв'язок явищ, які дають простір, сприяють дії тих сил, що знаходяться всередині даного конкретного процесу. Наприклад, для того шоб у живому організмі з'явились нові ознаки чи нові конкретні властивості, розвивались ті чи інші, або відмирали певні органи, необхідна зміна географічного середовища, клімату, тобто обставин.Виникненняможливостейуприродітаїхперетвореннявдійсністьвідбуваєтьсяоб'єктивноістихійно. Людина може пізнати, але ще не в силах впливати на астрономічні чи геологічні явища. Іншу специфіку мають ті процеси, в які можливе втручання людини. Людина може обмежити руйнівні дії стихійних сил природи і використати їх у своїх інтересах.Наукавідкрилавеликітепловіможливості, щознаходятьсявядріатома. Вона сприяє створенню складних машин, приладів і автоматів. Завдяки їй здійснюються великі перетворення в сільському господарстві тощо.Специфічновідбуваєтьсяперетворенняможливостівдійсністьусоціальнихявищах. Тут процес здійснюється при наявності необхідних об'єктивних і суб'єктивних умов. Наприклад, кожна революція має як свою об'єктивну (економічну) основу, так і суб'єктивну сторону - свідомість і рішучість революційного класу, наявність сильної революційної партії тощо.Кажучипроперетворенняможливостівдійсність, неслідупускатизвидусуперечливийхарактербудь-якогоруху. Тому в об'єктивній дійсності необхідно бачити основну можливість - прогресивну і неосновну - консервативну, або навіть реакційну. В окремих випадках (тимчасово) може навіть перемогти реакційна можливість (перемога гітлеризму в Німеччині). Проте перемога реакційних тенденцій у загально-історичному плані - тимчасова. Нове, прогресивне раніше чи пізніше має перемогти.Знання категорій можливості й дійсності, вміння користуватися ними в повсякденному житті має велике практичне і пізнавальне значення.

71. Проблема людини в філософії

В XX ст. сформувалось стійке розуміння того образу людини, який склався в античності. Проблема людини, її життя, смерті, призначення та цінності, природи та сенсу існування і перспектив розвитку – здавна предмет зацікавленості людей, їх життєвих турбот та філософських роздумів. Ці питання завжди вічні і завжди вічно нові, кожного разу постають перед людиною, яка живе у конкретних історичних умовах, вирішує питання свого часу, інакше мислить, відчуває та розуміє світ. Питання виникають та одержують перші відповіді ще в міфологічних та релігійних вченнях стародавніх народів, у їх легендах та священних писаннях і тільки пізніше стають предметом філософського осмислення. В історії розвитку антропологічної думки утворилися дві загальні тенденції осягнення людини – натуралістична, що виходить з невідривного взаємозв’язку людини та природи, і ідеалістична, що акцентує увагу на духовному вимірі людини, у крайній формі протиставляє тілесне та духовне у неї. Ці тенденції взаємодоповнюють одна одну та складаються уже у стародавній філософії.У філософії Стародавнього Китаю, Стародавньої Індії, Стародавньої Греції панує космологізм у розумінні людини як форми прояву натуралізму. Людина сприймається як частка космосу. Стародавпьогрецький філософ Демокріт підкреслював: у якій мірі Всесвіт є макрокосмом, такою ж мірою і людина – мікрокосм. Філософи мілетької школи твердили: людина містить у собі всі основні елементи стихії космосу. Рухливою бачиться межа між живими істотами в Упанішадах, що відбивається у вченні про переселення душ. Але вже тут здійснюються спроби з’ясувати особливості людини: тільки їй властиві прагнення та можливість звільнитися від кайданів емпіричного буття, поринути у нірвану. У стародавньоки-тайській філософії вже підкреслюється включення людини у певні соціальні спільності. Звідси і висновок про необхідність підпорядкування людини державі, суспільним порядкам (конфуціанство). Розуміння людини як самостійного активного індивіда – здобуток значно пізніших часів (вчення Яп Чжу, Мо-Цзи, легістів тощо).Розвинуте вчення про людину сягає коріннями в античну філософію, де є зародки практично всіх наступних напрямків філософсько-антрополо-гічної думки. У V ст. до н. є. відбувається антропологічне звернення в античній філософії, зв’язане, насамперед, з творчістю софістів, які зберегли успадкований від ранньої філософії цілісний погляд на людину та бачення її як частки природи, але вже почали розглядати її і в умовах соціокультурного буття. У софістів людина — це розумна істота, яка творчо діє і в сфері культури, і в сфері пізнання. Тому істини – продукт людської творчості, так само як і культура. Отже, пізнання не відображає об’єктивний світ, а відтворює суб’єктивний світ людини. Стародавиьо-грецький філософ Протагор відмічав: «Людина – міра всіх речей, існуючих, що вони існують, і не існуючих, що вони не існують». Усі істини відносні та мають значення лише для людини, яка виступає джерелом моралыю-правових норм. У просвітництві людей софісти вбачали зміст свого життя і на відміну від попередників вважали, що доброчесності можна навчитися. Під доброчесністю софісти розуміли не тільки моральні якості, але й усю сукупність людських здібностей. Софісти заперечували привілеї народження і в такому контексті розвивали ідею рівності. Якщо раніше слово людина використовувалось лише стосовно грека, то софісти твердили, що всі люди родичі та співгромадяни одного царства не за звичаями та мораллю, а за природою. Слідом за софістами проблему людини розробляє і Сократ, який акцентує увагу на внутрішньому світі, моральних якостях та можливостях, на душі, в якій бачить певну, третю, величину між світом ідей і світом речей. Душа для Сократа – щось демонічне, сам Ерос, невгасиме завзяття, спрямованість йти вгору. Сократ закликає пізнати самого себе. Але пізнати не означає сприйняти вже готову істину. Мета пізнання не дана у завершеному вигляді. Життя вимагає іншого: пізнавай, шукай самого себе, випробовуй себе – чи добрий ти, знаючий чи ні. Розглядаючи людину як самоцінну першоосновну істоту, Сократ звертається не до людини взагалі, а до конкретного індивіда. Але зводив філософію людини до вчення про душу і, отже, втратив цілісний погляд па людину та заклав певну традицію у філософській антропології, що далі розвивалася у плато-нівському вченні про дуалізм душі і тіла.В людині, за Платоном, завжди панує войовниче напруження не тільки між душею та тілом, внутрішнім і зовнішнім, але у самій душі, яка складається із пристрасті, мужності та духу. Дух – божественна частка душі. Тільки панування духу забезпечує належне існування людини. Як і орфіки, Платон розцінює захоплення душі у сумний полон земного тілесного буття як покарання. Тільки бездоганним життям душа може знову піднестися від земного існування до справжнього безтілесного. Платопівський дуалізм душі і тіла став визначальною ідеєю для розуміння людини в ідеалістичній філософії Заходу і зберігся у модифікованому вигляді аж до XIX ст. Основний недолік ідеї полягає в тому, що обстоює не вище у людині, а позалюдське та нелюдське вище. Платоп вважав, що призначення людини – пізнавати, наслідувати, додержуватись абсолютних та незмінних зразків, що в світі ідей. Там, де людина відхиляється від призначення та здійснює творчу самостійність, народжує щось негативне, недобре. Жива людська душа втрачає внутрішні життєві джерела, творчість, стає безособовим виразом заздалегідь наданих абсолютних початків.Дуалізм душі та тіла прагне подолати Арістотель, який поєднує космоло-гічно-натуралістичиий та релігійно-етичний підходи та обґрунтовує неможливість існування душі без тіла. Душі людини властиве мислення. На відміну від рослинної та тваринної часток душі, є і вищий її елемент – Розум, який не є органічною функцією тіла, а надається ззовні та не руйнується разом з тілом. Розум – це також і Бог, вища форма, до якої, як до мети, прагне усе в світі. Людина внутрішньо пов’язана з природою, а з іншого – протистоїть їй, оскільки має душу, яка хоча і є формою тіла, але визначається вищою формою. Людина – соціальна тварина і проявляє цю свою якість лише в державі.Подвійність людини залишається найважливішою рисою і середньовічної антропології. Ідеї Платона у середні віки розвиває Августін Блаженний, пізніше представники реалізму. Традицію Арістотеля продовжує Фома Ак-вінський. Проте ідеї античності під впливом християнського вчення набувають іншого змісту. Виникають нові уявлення про ставлення людини до природи та до вищої реальності. Людина розглядається як образ та подоба Бога, вінець творіння і цим остаточно виноситься за межі природи, протиставляється їй як володар. З іншого боку, особистий Бог передбачає і особисте до себе ставлення. Звідси пильна увага до внутрішнього життя людини, що співвідноситься не стільки з зовнішнім – природним чи соціальним – світом, скільки з трансцендентальним творцем, що народжує у людини загострене відчуття власного Я, а у філософії призводить до відкриття самосвідомості.

72.  Людина, індивід, особа

Проблема людини була й залишається однією з найважливіших і найактуальніших . її дослідження передбачає виявлення сутності, конкретно-історичної обумовленості та розкриття різноманітних форм її існування, місця у світі та відношення до нього, а також шо таке особа, особистість, індивідуальність та їх структура.На різних етапах історичного розвитку проблема людини вирішувалась неоднозначно. Змінювалися й пріоритети та аспекти її дослідження. Наприклад, філософи марксистської орієнтації розглядали людину як біосоціальну істоту, суб'єкт виробництва, його головну продуктивну силу. Вказувалось на те, що вона, як будь-який біологічний організм, народжується і вмирає, живе і діє у суспільстві згідно соціальних норм та законів, тобто у якої домінує соціальне. Вона - суб'єкт усіх форм діяльності, проявляє себе не лише у виробничій, а й у моральній, правовій, політичній та інших сферах, які протягом життя диференціюються та удосконалюються. Вона універсальна і діє універсально як суб'єкт трудової діяльності, на базі якої формується й розвивається весь комплекс соціальних відносин. У цьому розумінні сутність людини є конкретно-історичною, яка змінюється в залежності від конкретного змісту епохи, соціально-культурних і побутових умов та ін.Як конкретно-історична істота вона вписана в систему суспільних відносин і дій, тому її сутність не є абстракт, а сукупність усіх суспільних відносин.Слідзазначити, щолюдинанелишесоціальна, айбіокосмічнаістота (В.Вернадський, П. Т. деШарден). Вона немислима поза психофізіологічною організацією. На її "вітальну основу" нашаровується культура, мова, міфи, релігія тощо (Е.Кассірер, М.Шеллер). Людина реагує на всі природно-космічні сили і впливи, адаптується до них лише через суспільство. Тому без суспільства вона неможлива, як неможлива і без спілкування з природою.Длядослідженнялюдиниякособи, їїструктури, слідвісторичномуконтекстівраховувативпливнанеїякприродних, такісоціальнихумов, різнихфакторівтачинників. Встановлено, що будь-яка особа формується на основі індивіда і якою вона стане, залежить від її спадковості, впливу суспільства та специфіки її мікро- і макросередовиша.Як уже говорилось, суспільство - це сукупність індивідів. Людина знаходить свою конкретизацію у реально існуючих індивідах. Індивід - це окремо взятий представник людського роду, який культивує і поєднує в собі як природні, так і суспільні властивості. Загальнолюдських рис у індивіда багато. Одні з них втрачаються, інші набуваються в процесі життєдіяльності. Існують і риси, які є вічними, незмінними й не минущими. Тому індивід культивує в собі як загальне, так і одиничне, неповторне. Одні з них виражені повно і яскраво, інші - знаходяться у "зародковому" стані чи відсутні.Індивід - це суспільна окремішність, своєрідний "атом", що гармонійно поєднує природні (вроджені) задатки та соціально набуті риси й властивості. Індивід - це окрема особина роду і те особливе у людині, що виділяє його з-поміж інших людських істот та вроджена природна данність, котра була розгорнута соціалізацією. Це особлива одинична цілісність, для якої характерна цілісність морфологічно! та психофізіологічної організації, стійкість у взаємодії з природним і соціальним середовищем та активна життєдіяльність.Проте особа - це не просто окремий індивід,, а й індивідуальна система, яка формується на природній (спадковість) та соціальній основах, але розвивається й функціонує тільки в суспільстві (соціальному середовищі). Особа - це єдина із систем, яка інтелектуально й соціокультурно облаштовує свою життєдіяльність у суспільстві, планує свій розвиток і саморозвиток, творить не тільки світ "другої природи", а й створює себе як людину - соціальну істоту.Останнімчасомвсебільшеукраїнськихпсихологів, педагогівтанавітьфілософівусвоїхдослідженняхсталивикористовуватикатегорію "особистість". Це, в більшості, має місце тоді, коли прагнуть абсолютизувати одиничні риси при характеристиці певної особи або при необхідності співставлення однієї особи з іншою. Проте особа - це суспільна людина, яка органічно поєднує в собі не лише свої одиничні, а й загальні властивості, риси. Це поняття зорієнтоване на визнання найвищих її цінностей та безумовний авторитет.Особа - це людина, яка активно, творчо засвоює культурну спадщину, не лише "споживає", а й продукує своє у цей спадок. Формування й культивування людиною цінностей гуманістичного, морального, естетичного змісту та усвідомлення себе як людини розумної, моральної, культурної - є процесом становлення особи. Таким чином, о с о б а - це окрема людина (окремий індивід), психічно здорова, що увібрала в свою свідомість, пам'ять, практику життєдіяльності все загальнолюдське (досвід, знання, культуру, звичаї), творчо переосмислила їх, переробила, "присвоїла" і повсякденно керується ним як своїм власним.Особа є одночасно і суб'єктом, і об'єктом соціальних відносин. Вона не тільки продукує соціальні дії й діяльність, а й на когось їх спрямовує. Це центр зосередження усіх суспільних дій, мікросуспільство, в якому органічно поєднані діяльнісні, психічні, моральні, інтелектуальні та інші властивості. Це суб'єкт не тільки власної життєдіяльності, людських стосунків, а й пізнання, носій суспільної свідомості, який свідомо вибудовує і спрямовує свою діяльність у світі. Водночас, це цілісна і динамічна система інтелектуальних, соціально-культурних, морально-вольових властивостей людини. Це не тільки реальне, те що існує у людській буттєвості, а й те, що може бути розгорнуто й проявитися в ході життєдіяльності індивіда. Завдячуючи реальним і потенційним рисам, властивостям, якостям особа яскраво виявляє свою винятковість (неповторність та індивідуальність) серед інших людей, а водночас - типовість, загальність. Цим самим вона діалектично поєднує й культивує одиничне, особливе і загальне.

73.  Проблема життя і смерті в духовному досвіді людства

Людина смертна. Ця хоча й і сумна обставина є цілком природною. По-перше, у світі все, що має початок, має й кінець. По-друге, смерть будь-якої живої істоти біологічно неминуча, вона запрограмована на генетичному рівні. Смерть не є просто зовнішньою протилежністю життя, вона - момент самого життя. Оскільки в процесі обміну речовин, що є основою життя, постійно відмирає частина клітин організму. З цієї точки зору продовження життя - це неперервна перемога над смертю доти, доки зрештою остаточно не перемагає смерть. Проте слово "остаточно" тут стосується лише даної істоти, індивіда, бо рід, до якого вони належать, продовжує жиги. Більше того, біологічна еволюція можлива лише завдяки смерті індивідів, зміни поколінь. Так само, як матерія людського тіла не зникає зі смертю людини, а включається в природний кругообіг, у біологічному відношенні людина продовжує себе в своїх нащадках, передає їм певні генетично закодовані якості. Нарешті, в соціологічному відношенні (з точки зору науки про суспільство) смерть окремих індивідів, зміна поколінь - вже не тільки в біологічному, але й у соціальному розумінні - є передумовою суспільного розвитку. І тут кожне покоління робить свій внесок у скарбницю культури, і кожна окрема людина бере в ньому участь. В цьому полягає можливе для неї безсмертя.Отже, не все так просто. Виходить, що смерть природна, необхідна для прогресу. Але навіть цілком природна, "своєчасна" вона сприймається із сумом як трагічний момент людського буття. Адже кожна людина - це "мікрокосм", маленький світ, який містить у собі майже невичерпні глибини. Як писав Г.Гейне, під кожним надмогильним каменем похований цілий світ.Проблема смерті й безсмертя завжди була й понині залишається предметом філософської і релігійної думки, наукових досліджень. Вона пов'язується з питанням про цінність і сенс життя. Можна сказати, шо це - одна з "вічних" світоглядних, етичних, наукових проблем, але вона по-різному ставилася й осмислювалася в різних культурно-історичних умовах, людьми різних цивілізацій, представниками різних духовних, зокрема філософських і релігійних традицій. Ось деякі приклади.В античній, греко-римській культурі переважало спокійне ставлення до смерті. Сократ (470 - 399 до н.е.) був звинувачений афінським судом у відступі від офіційного релігійного культу, а також у шкідливому впливі на молодь. Його засудили до страти, і він, маючи змогу втекти, відмовився це робити, випив, принесену йому отруту і продовжував бесіду з учнями, аж поки не настала смерть.Інший, неменшвідомийгрецькийфілософ, Еггїкур (341 - 270 дон.е.) писав, щонайстрашнішезло, - смерть, немаєдонасніякоговідношення, боколимиіснуємо, вонащенеприсутня, аколивжесмертьприсутня, тодіминеіснуємо. Отже, смерть не має відношення ні до тих, хто живе, ні до померлих, бо для одних вона існує, а інші вже не існують.Інший настрій відчувається в давньогрецькій біблійній книзі Еклезіастовій (Проповідника): "Хто знаходиться поміж живими, той має надію, бо краще собаці живому, ніж левові мертвому! Бо знають живі, що помруть, а померлі нічого не знають... Тож іди, їж із радістю хліб свій, та з серцем веселим вино своє пий, коли Бог уподобав Собі твої вчинки!.. Все, що в силі чинити рука твоя, те є роби, бо нема в шеолі (могилі), куди ти йдеш, ні роботи, ні роздуму, ані знання, ані мудрості".У християнстві, яке виникло в кризову епоху історії, неприйняття смерті виступає як віра у воскресіння і вічне блаженне життя праведників. А на початку Нового часу славетний нідерландський філософ Б.Спіноза, виражаючи умонастрій своєї епохи, писав: "Людина вільна ні про що так мало не думає, як про смерть, і її мудрість полягає в роздумах не про смерть, а про життя".З другої половини XIX ст. і в XX ст. певного поширення набирають філософські вчення, які ставлять проблему смерті і трагічного сприйняття її неминучості на одне з перших місць.Усвідомлення своєї кончини - сумна перевага людини перед тваринами.

74.Концепції сенсу життя людини

Сутність буття людини і сенс її життя складали основу теоретичної думки протягом багатьох століть, були в центрі уваги різноманітних філософських, релігійних і соціально-етичних концепцій. Один із теоретиків психології В. Франкл слушно зауважив, що “специфічно людським проявом є не тільки вміння ставити запитання про сенс життя, а й ставити під сумнів питання існування цього сенсу”.Актуальність проблеми сенсу життя характерна не тільки для підлітків, але й для людей зрілого віку. Здебільшого це пов’язано зі зламом світоглядних стереотипів, серйозними моральними потрясіннями.Кожен осмислює своє життя І життя тих, хто його оточує, передусім виходячи зі свого світогляду, становища в суспільстві.Таким чином, сенс життя можна визначити як індивідуальну реалізацію універсального зв’язку особистості з. людською спільнотою за умови пріоритетного визнання суспільством самоцінності особистості розуміння ролі особистості у відносинах “особистість — суспільство”.Сенс життя може бути розглянутий і як життєва мета, досягнення якої передбачає формування завдання на тривалий період. Обрана більш чи менш свідомо мста життя (знайдений сенс життя) набуває нормативного характеру, стає керівництвом до дії. Багатий спектр уявлень про сенс життя, що простежується в історії філософської й етичної думки, свідчить про залежність змісту цього поняття від соціального становища індивідів, соціальних груп, класів, від їхніх потреб та інтересів, сподівань та устремлінь.Поняття сенсу життя включає соціальний, світоглядний, індивідуальний, віковий та інші аспекти — як суспільні, так і особистісні. Багатогранність людської діяльності визначає полікомпонентність феномена сенсу життя, адже життєвий процес людини здійснюється і як діалектична єдність створення умов життя, і як самореалізація особистості в цьому процесі.Усе це зумовило визначення концепцій сенсу життя. Так, В. Г. Немировський виділяє принаймні дев’ять основних концепцій сенсу життя: творчо-альтруїстична, соціально-демографічна, ігрова, гедоністична тощо.

76. Суспільне виробництво

Виробництво складає вихідний пункт і першу ознаку економічної діяльності людей. Виробництво - це процес взаємодії людини з природою з метою створення матеріальних благ та послуг, які потрібні для існування та розвитку суспільства. Історично воно пройшло тривалий шлях розвитку від виготовлення найпростіших продуктів до виробництва найскладніших технічних систем. У процесі виробництва не тільки змінюється спосіб та вид виготовлення благ та послуг, але відбувається і моральне вдосконалення самої людини. Будь-яке виробництво є процесом суспільним і безперервним. Люди не можуть перестати виробляти тому, що вони не можуть перестати споживати.Виробництво за структурою складається з таких фаз: безпосереднього виробництва, розподілу, обміну і споживання. Воно послідовно проходить усі ці фази і одночасно перебуває в кожній з них у даний момент. Фази виробництва тісно між собою пов'язані, і якщо зв'язок між виробництвом і споживанням десь втрачається, то трудова діяльність стає недоцільною або перетворюється у виробництво заради виробництва, а не заради споживання. Таким чином, виробництво, розподіл, обмін і споживання слід завжди розглядати як органічне ціле.За характером економічної діяльності людей суспільне виробництво поділяють на три великі сфери, або блоки галузей:

1)основне виробництво 
2) виробнича інфраструктура; 
3) соціальна інфраструктура.

Основне виробництво - це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання й засоби виробництва. Примноження суспільного багатства визначається саме цими галузями, їхнім технічним рівнем. Основне виробництво включає промисловість, сільське і лісове господарство, будівництво.Виробнича інфраструктура - це галузі, які обслуговують основне виробництво та забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві та в народному господарстві в цілому. До них належать: транспорт, зв'язок, торгівля, кредитно-фінансові галузі; спеціалізовані галузі ділових послуг (інформаційних, рекламних, консультаційних).Основне виробництво і виробнича інфраструктура в сукупності становлять сферу матеріального виробництва. В економічній теорії в практиці господарювання підприємства матеріальної сфери поділяють на два підрозділи: І - виробництво засобів виробництва і ІІ - виробництво предметів споживання. Це зумовлено тим, що засоби виробництва і предмети споживання виконують суттєво різні функції в процесі відтворення. Якщо перші призначено для відтворення переважно речових, матеріальних елементів продуктивних сил, то другі - для відтворення людських фактора виробництва.Проблема співвідношення І і ІІ підрозділів суспільного відтворення має величезне значення для розвитку економіки.Стосовно промисловості виділяють групу "А" (засоби виробництва) і групу "В" (предмети споживання). 
Структура народного господарства, що склалася нині в Україні, характеризується значним переважанням галузей, які створюють засоби виробництва. Це свідчить про те, що в найближчі роки в національному господарстві необхідно значно підвищити частку виробництва предметів споживання. Для України це посильне завдання, бо тут є сприятливі природні ресурси для розвитку сільськогосподарського виробництва, а також багатьох галузей харчової та легкої промисловості. Соціальна інфраструктура - це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства та надаються нематеріальні послуги, які відіграють вирішальну роль у всебічному розвитку трудящих, примноженні їхніх розумових та фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього й культурного рівня. Сфера соціальної інфраструктури включає: охорону здоров'я та фізичну культуру, освіту, побутове обслуговування, громадський транспорт і зв'язок, культуру, мистецтво та ін.В сукупності виробництво матеріальних послуг (виробнича інфраструктура) і нематеріальних послуг становлять сферу послуг.Співвідношення нематеріального та матеріального виробництва з розвитком суспільно-історичного прогресу змінюється. В умовах високого рівня розвитку науки і техніки зростають роль і значення сфери нематеріального виробництва і особливо продукування духовних цінностей. Швидко розвивається сфера послуг, виробнича і соціальна інфраструктура, сфера інформаційного обслуговування виробництва. Розширюється структура продуктивної праці: продуктивною стає праця у сфері не лише матеріального , а й нематеріального виробництва.Будь-яке виробництво має свої особливі форми. Серед дослідників немає єдності думок з цієї проблеми. Все залежить від того, які класифікаційні ознаки беруться за основу при визначенні соціальних форм виробництва. Якщо за основу класифікації взяти етапи і рівень розвитку продуктивних сил, то на основі такого критерію виділяються:

* доіндустріальне виробництво, де переважають сільське господарство і ручна праця; 
* індустріальне виробництво, де переважає велике механізоване промислове виробництво; 
* постіндустріальне виробництво, де переважає сфера послуг, наука, освіта, інформаційні технології.Формаційний підхід К.Маркса передбачає виділення первіснообщинного, рабовласницького, феодального, капіталістичного, комуністичного виробництва. За основу формаційної класифікації суспільного виробництва взято класовий підхід до аналізу його змісту і цілей.

75. Поняття суспільства

Надзвичайна складність, багатофакторність та високий динамізм соціальної реальності створюють для суспільствознавців значні труднощі відносно пізнання сутності суспільства та його законів. Англійський фізик і соціолог Джон Бернал говорив: "Наука про суспільство – найскладніша з усіх наук. Суспільство зазнає впливу різноманітних факторів, воно надто рухливе, динамічне..."Прихильники теорії факторів (Р. Арон, М. Вебер, М. Ковалевський, У. Ростоу та інші) закликають відмовитися від пошуку законів розвитку суспільства й обмежитися лише описом фактів, зіставленням їх між собою.Протесуспільствонеможебутизведенедопростоїсумифакторів, навітьдоїхвзаємодії. Одні з них є визначальними, інші – похідними, одні – матеріальні, інші – ідеальні, одні вважаються об'єктивними, інші – суб'єктивними.Суспільство – це форма життєдіяльності людей, спосіб їх соціальної організації. Це система, що розвивається на основі об'єктивних соціальних законів.Як тотожне використовується поняття "соціум". Соціум – це система суспільного співжиття людей. Соціум походить від латинського слова "соціо", що означає з'єднати, поєднати, розпочинати спільну працю. Звідси, первинне значення поняття "суспільство", що означає спільність, союз, співпраця.Суспільство як сукупність всіх соціальних процесів вивчається багатьма суспільними дисциплінами: соціологією, антропологією, психологією, етнографією, мовознавством тощо. Соціальна філософія, що базується на принципі антропоцентризму, досліджує стан суспільства як цілісної системи, всезагальні закони та рушійні сили його функціонування та роз- витку, його взаємозв'язок з природним середовищем, навколишнім світом в цілому.Суспільствояксоціальнареальністьєвищоюформоюрухуматеріальногосвіту. Суспільство виникло внаслідок еволюції природи і з самого початку мало характерні риси.По-перше, це специфічна системна організація, що відрізняється від інших матеріальних систем особливою структурною базою, яка поєднує в собі матеріальне і духовне виробництво, різні форми суспільних відносин, соціальну структуру, політичні інститути тощо.По-друге, суспільствоволодієособливиммеханізмомпередачіінформаціїіспособомуспадкування.По-третє, головною відмінністю соціальної матерії від інших її форм руху є те, що вона поєднує в собі не лише матеріальні, а й духовні процеси, свідомість.Характеристикаструктурисуспільствапередбачаєнелишевиявленняйогоелементів, айвизначеннямісцяіролікожногозцихелементівуйогофункціонуванніірозвиткові. Так, основними факторами життєдіяльності суспільства є матеріально-виробничий, соціальний, політико-управлінський і духовний.При взаємодії названих сторін суспільного життя провідною в соціальному процесі є матеріально-виробнича або економічна сторона, тобто виробництво, розподіл, обмін та споживання різних предметів та послуг. (Ганді: "Якщо людина не їсть хоча б двічі на день, то навіть Бог для неї буде являтися не інакше, як у вигляді їжі".)Матеріальне виробництво створює вихідні умови для життєдіяльності людей. Воно завжди має суспільний характер і визначає взаємодію людей у процесі їх впливу на природу, перетворення матеріалу природи в предмети, які б задовольняли потреби людини.Протевжиттєдіяльностілюдейзначнурольвідіграєдуховнасфера. Адже залежно від того, на якому рівні розуміння – свідомому чи несвідомому – людина здійснює свою діяльність, залежать її результати. Суспільне життя – це нерозривна єдність матеріального і духовного, їх взаємодія і переходи одне в одне.Суспільство – це система, що постійно розвивається. У своєму розвиткові воно послідовно проходило певні закономірні етапи, які в соціальній науці фіксуються в цивілізаційних критеріях.Кожний новий етап цивілізаційного процесу характеризувався освоєнням більш високих технологій ускладненням соціальної структури, більш широким масштабом взаємодії з навколишнім середовищем певними формами колективної суспільної діяльності. Але головними показниками в розвитку суспільства завжди були:

– характер суспільних відносин;

– рівень духовності людського фактора;

– рівень демократичності соціальних структур.

Характерними рисами сучасного суспільства є:

– глобальні масштаби виробництва (матеріального і духовного);

– інформаційно-технологічний спосіб відтворення всієї системи суспільних відносин;

– утвердження демократичних форм життєдіяльності;

– випереджаючий розвиток науки і духовної культури загалом відносно всіх інших сторін сучасного суспільства.Вченняпросуспільствоякскладовафілософіїпройшлодовгийіскладнийшляхрозвитку. Можна виділити три основних підходи до пояснення сутності зв'язків та закономірностей розвитку суспільства.Натуралістичнийпідхідзводитьсядотвердження, щолюдськесуспільстворозглядаєтьсяякпродовженнязакономірностейприроди, світутвариніКосмосувцілому. Виходячи з цього, тип суспільного устрою та хід історії визначається ритмами сонячної активності й космічних випромінювань (А. Чижевський, Л. Гумільов), особливостями географічного та природно-кліматичного середовища (Ш. Монтеск'є, Л. Мечников), специфікою людини як природної істоти, її генетичними, расовими і статевими особливостями (прибічники соціобіології – Е. Уїлсон, Р. Докінс).Згіднозцимпідходомсуспільствопостаєяксвоєріднийфеноменприроди, їївище, аледалеконенайбільш "вдале" істійкеутворення. Внаслідок недосконалої природи людини може відбутися самогубство людства. Цей напрямок допускає, що суспільство може змінити форму свого буття, "податися" в Космос і там почати новий виток своєї еволюції (К. Ціолковський та інші "космісти").Так званий ідеалістичний підхід сутність зв'язків, що об'єднують людей в єдине ціле, вбачає в комплексі тих чи інших ідей, вірувань, міфів. Історія знає чимало прикладів існування теократичних держав (наприклад, Ватикан), де єдність забезпечувалася однією вірою, яка завдяки цьому стає державною релігією.Багатототалітарнихрежимівбазувалосянаєдинійдержавнійідеології, якабулаосновоюсуспільногоустрою. Рупором цих ідей виступав, як правило, релігійний лідер або "вождь" нації і народу, а різні історичні події (війни, реформи тощо) залежали від волі цієї людини, яка спиралася на певну ідеологічну чи релігійну доктрину.Поки "жива" ідея в серцях мільйонів людей, такі суспільства розвиваються і процвітають. Коли ж ідея "псується" (розколи, єресі тощо), із системи випадає несучий стрижень, і вона починає деградувати.Третій підхід пояснення суспільного устрою пов'язаний з філософським аналізом міжлюдських зв'язків і відносин, що виникають у відповідних природних умовах і мають визначальний характер.

77. Сфери суспільного життя та їх специфіка

Суспільство як надзвичайно складну відкриту систему умовно можна поділити на чотири сфери: економічну (виробничу), соціальну, політичну і духовну. 
Економічна сфера є визначальною у структурі суспільства. Серцевиною цієї сфери є матеріальне виробництво, без чого людське суспільство не могло б існувати взагалі, тим більше — розвиватися. В процесі матеріального виробництва люди відтворюють умови свого буття, виробляють засоби, необхідні для задоволення своїх потреб. Потреби завжди лежать в основі діяльності й поведінки людей, є рушійною силою і джерелом реальних суспільних відносин. Вони спонукають людину до практичних дій, до певних вчинків, кінцевою метою яких є задоволення цих потреб.

Суспільство-це певна група людей, що об'єдналася для спілкування та спільного виконання будь-якої діяльності.Основою будь-якого суспільства є люди, які у свою чергу завжди зайняті в тій або іншій підсистемі, тобто , зайняті у певній сфері діяльності.

Вчені виділяють чотири сфери суспільного життя:

1) Економічна сфера: матеріальне виробництво і взаємини між людьми, які виникають в процесі виробництва матеріальних благ, обміну на ринках (біржових)), розподілу.

2) Соціальна сфера: верстви населення, класи, нації, народи, взяті в їх взаєминах і взаємодіях один до одного.

3) Політична сфера : вона включає в себе політику, держави, право, їх співвідношення і функціонування.

4) Духовна сфера: форми та рівні суспільної свідомості (мораль, світогляд, релігія, освіта, наука, мистецтво-все те, що людство створило і називається духовною культурою.)

79. Загальна характеристика інформаційного суспільства

Інформаційне суспільство висуває свої власні вимоги до органів державної влади і місцевого самоуправління. Відбувається зміна варіантів функціонування: від адміністративно-командного, коли роль громадськості мінімізована, до демократичного, коли роль громадськості є найбільшою за всю історію існування людства. І сьогодні ми бачимо, що саме такий варіант є більш цікавим економічно, бо створює більше можливостей для розвитку країни. Ф. Фукуяма в свій час вбачав негативні наслідки для СРСР саме в тому, що економічна конкуренція примусила вивести на перші позиції інженерів, вчених, які мали інші уявлення про демократію, ніж номенклатура. Тобто необхідність змін економічних призвела до змін політичних.Інформаційнесуспільстводаєзмогузадовольнятиновітипивимог, щовиникаютьсьогодніібудутьвиникатизавтра. Можна перерахувати такі відмінності, за якими цей новий світ відрізняється від звичного: більша динаміка розвитку, яку не можна порівняти, наприклад, з аграрним суспільством, коли роками не було ніяких нових подій; вироблення більш суттєвих адаптивних можливостей в людини, оскільки вона частіше потрапляє в неочікувані ситуацій; більша відкритість до інноваційних технологій. Головною своєю рисою суспільств минулого (на кшталт конфуціанського Китаю), навпаки, була закритість до інформації з інших суспільств. Вони робили це, піднімаючи себе на недосяжний для інших рівень. Представники інших суспільств не розглядалися як рівні.Демократія є щоденним процесом відстоювання власних прав з боку громадян. Демократичні уряди так само, як і недемократичні, намагаються заховати невигідну для них інформацію, що яскраво демонструє вся історія минулого сторіччя. Природна реакція на негативні вчинки Р. Ніксона чи Б. Клінтона стає національною реакцією виключно завдяки оптимальному функціонуванню ЗМІ. Замовчування негативу може призвести, навпаки, до політичної кризи.Аксіома відкритості влади є єдиною відповіддю на нові можливості інформаційних технологій з управління масовою свідомістю з боку влади. Ця антитеза маніпулюванню захищає населення від можливих негативних наслідків. Концентрація влади гальмується завдяки прозорості й відкритості її дій. Це стає одним із варіантів контролю з боку громадськості, тобто відбувається перерозподіл влади, хоча б і на інформаційному рівні. Але оскільки інформаційний рівень легко перекодується у владний (загадаймо відомий ефект CNN, коли владні рішення приймаються під суттєвим тиском ЗМІ), то статус прозорості й відкритості набуває нового значення.Е. Тоффлер писав про "демасифікацію" комунікацій як про важливу рису інформаційного суспільства. Наступним кроком з демократичного управління суспільством теж має стати "демасифікація" впливу кожного окремого громадянина на владу. І тут найближчі роки дадуть можливість побачити типи взаємодії. Розвиток зв'язків з громадськістю також демонструє експлуатацію саме зворотного зв'язку від населення до влади, коли влада стає принципово залежною від інтересів населення. В цьому ж напрямку працює і ідея електронного уряду як варіант відкритості, але вже в Інтернет-просторі.Новарольполіттехнологів – цетежпроявновихтипівфункціонуваннявладиінаселеннявінформаційномусуспільстві. Політтехнолог "адаптує" політика до влади, коли в минулому, навпаки, населення мало "адаптуватися" до власного монарха. Можна згадати діяльність Петра І, якого тогочасне населення взагалі стало вважати Антихристом, на якого за кордоном було замінено справжнього царя. Політичні партії, намагаючись досягти перемоги в світі реальності, звертаються до інформаційного чи віртуального світів. Це пов'язано, поміж іншим, і з тим, що лише невеликий відсоток виборців має безпосередній контакт з представником тієї чи іншої партії. Всі інші мають орієнтуватися на інформацію, що породжується ЗМІ. Рішення виборця є таким, що зроблене виключно на підставі інформаційного контексту.

Відповідно виникає взаємовплив закономірностей одного рівня з іншими:

А. ІНФОРМАЦІЙНИЙ СВІТ – РЕАЛЬНИЙ СВІТ. Закони інформаційного світу роблять з виборчого процесу виключно перегони, де немає звертання до суттєвих програмних речей, а головним стають рейтинги.

Б. ВІРТУАЛЬНИЙ СВІТ – ІНФОРМАЦІЙНИЙ СВІТ. Відомий феномен вибіркового сприйняття демонструє роль саме віртуальних конструкцій. З інформаційного потоку людина бере лише те, що не суперечить її уявленням, відкидаючи те, що вступає з ними у протиріччя.У військових статутах йдеться про контроль і домінування в інформаційному просторі. Те саме можна сказати і про віртуальний простір. Досягнення перемоги на віртуальному рівні дає суттєві переваги на інформаційному рівні. Домінування на інформаційному рівні дає переваги в просторі реальності.

78. Формаційний та цивілізаційний підходи до розгляду історії

Теорію формаційного підходу до розгляду історії розробили К. Маркс та Ф. Енгельс. Згідно з їхньою концепцією суспільство у своєму розвиткові проходить ряд суспільно-економічних формацій, кожна з яких має специфічні соціально-економічні, класово-політичні, національні та інші ознаки. Сутністю формацій є характер економічних відносин залежно від форм власності:

– первісне суспільство – общинна власність;

– рабовласницьке – повна власність рабовласника на засоби виробництва і раба;

– феодалізм – повна власність феодала на засоби виробництва і неповна – на робітника;

– капіталізм – власність капіталістів на засоби виробництва і відсутність її на найманого робітника;

– соціалізм – суспільна власність на засоби виробництва в особі держави.

Цивілізацію характеризують насамперед як культурно-історичну систему. Її ознаками є технічна оснащеність суспільного виробництва, тип культури, роль людського фактора та культури і суспільно-політичних інститутів у розвиткові соціальних процесів та інше. Визначальний вплив на них залишається за економікою, але тільки в кінцевому результаті.Відповідно до цих ознак визначають якісно різні типи цивілізацій, через які проходило людство у своєму розвиткові:

– космогенна, що охоплює стародавнє суспільстві й епоху Середньовіччя;

– індустріальна, або техногенна, що відповідні капіталістичній і соціалістичній суспільно-економічним формаціям;

– інформаційна, або антропогенна, що формується в наш час.

Для цивілізаційного підходу характерним є більш широке бачення: акцентується увага на тих факторах (культура, свобода особистості, техніка тощо), що пов'язані з діяльністю суб'єкта історичного процесу, його свободи, інтелектуальної діяльності, ролі в суспільстві тощо.Слід підкреслити, що цивілізаційний підхід до розгляду історії не підміняє і не відміняє формаційний підхід. Цивілізаційний підхід включає в себе формаційний як складову соціальної причинності певних етапів історичного процесу. Зазначимо, що обидва підходи мають елемент ефективності в дослідженні та поясненні розвитку суспільства. Це два ракурси, що мають право на існування і які не заперечують один одного.Процесстановленняцивілізаціїновоготипу, якаотрималаназвуінформаційно-технологічноїабопостіндустріальногосуспільства, почавсяізсередини 50-хроківXXст. Використання інформаційної технології суттєво змінює технічну основу матеріального і духовного виробництва, визначає нові організаційні форми суспільного життя. Відбуваються кардинальні зміни в соціальній структурі, де значна частина робочої сили перетворюється в середній клас. Виникає потреба в постійному підвищенні духовної культури особистості й суспільства. Інтелектуальний потенціал суспільства стає вирішальною умовою його успішного функціонування і розвитку. Основна увага суспільства зосереджується на науково-інформаційних ресурсах, рівневі соціально-політичної свідомості, її маніпулюванні, моральних критеріях, духовно-культурних орієнтаціях. Отже, увага переміщається із зовнішніх умов життєдіяльності людини на її саму, її духовне життя. Тому етап інформаційної цивілізації називають ще антропогенним.Висловлюють думку, що антропогенна (інформаційна) цивілізація є передумовою або навіть умовою побудови суспільства соціальної справедливості, орієнтованої на людину. Стверджують, що альтернативи цьому суспільству людство в майбутньому не має. Лише в умовах суспільства соціальної справедливості людство може вижити і досягти стійкого розвитку.Сьогодні суспільство перебуває в кризовому стані. Виникнення глобальних проблем (екологічні, демографічні, загроза ядерної війни і т. ін.), втрата духовних ідеалів значною кількістю громадян, перехід до прагматичного та утилітарного способу існування людей тощо – характерні риси нашого часу. Подолання кризового стану може бути реалізовано лише на шляху переходу до нового, більш ефективного і менш витратного способу існування суспільства.Про суспільство соціальної справедливості мріяло людство протягом всієї історії свого існування. Досить згадати думки Демокріта відносно "демократичного суспільства", уявлення Платона про "ідеальну державу", релігійні пошуки в Середньовіччі, утопічну країну мислителів Нового часу і, нарешті, соціалістичний та комуністичний ідеал марксизму.Розмаїття умов існування у кожному регіоні Землі пояснює необхідність теоретичного обґрунтування форм, методів застосування універсального принципу соціальної справедливості, який виключає "зрівнялівку" і вимагає забезпечення відповідності між внеском окремої людини чи соціальної групи в життя суспільства і визнанням та справедливою винагородою за цей внесок з боку суспільства.

80.  Глобалізація. Глобальні проблеми сучасності

Сучасне людство вступило в третє тисячоліття свого розвитку, яке породило нові проблеми й виклики, загострило увагу до традиційних глобальних проблем. Впровадження у виробництв онайновіши хдосягнень науки і техніки, появановихтехнологій, енергоджереліматеріали) призвели, зодногобоку, доглибокихякіснихзмінужиттісуспільства. Людство вступило в епоху науково-технічної революції, що посилило антропогенний вплив на природу, який має суперечливий характер. У ньому переплелись позитивні й негативні явища: вдосконалення технологій і зростання виробництва, що сприяють повнішому задоволенню потреб людей, раціональнішому користуванню природними ресурсами, збільшенню виробництва продуктів харчування тощо. З іншого - забруднюється природне середовище, знищуються ліси, посилюється ерозія ґрунтів, випадають кислотні дощі, зменшується озоновий шар навколо землі, погіршується стан здоров'я людей тощо. Певні труднощі виникають і з самого життя та діяльності людини.За своєю сутністю, масштабністю і значимістю вони різні: одні мають локальний характер і не потребують для вирішення величезних зусиль, ресурсів та коштів; інші - спричиняють вплив у межах певного регіону, і також не становлять суттєвих труднощів. Проте є й такі, які зачитають інтереси всього людства, несуть загрозу всім землянам, всьому живому на Землі. Це проблеми планетарного порядку. Вони, у найбільшій мірі, турбують людство, змушують Його замислюватися над своїм майбуттям, шукати шляхи, методи й засоби їх вирішення.Термін "глобальні проблеми" з'явився у 60-х роках XX ст. Спочатку на Заході, згодом - на Сході, у колишньому Радянському Союзі. Як тоді, так і тепер, серед науковців, філософів не існувало єдиної, загальноприйнятої, універсальної думки на природу і причини їх виникнення, оцінку та шляхи вирішення. І по цей день існує розбіжність стосовно чисельності глобальних проблем. Західні дослідники (зокрема, представники "Римського клубу") вважають, що сучасному людству загрожує близько сотні глобальних проблем. Вітчизняні - нараховують таких близько трьох десятків. Набагато істотнішим є встановлення серед них пріоритетних, які необхідно вирішувати в першу чергу, і як вирішувати. Мова йде про конкретні наукові, техніко-техналогічні, матеріально-ресурсні шляхи, методи й засоби їх вирішення та затрати, які має понести людство.Науковцієдинівтому, щоглобальніпроблемизагрожуютьлюдськомубуттю. Особливо резонансними є екологічні. Тому стан сучасної екології є постійним об'єктом роздумів мислителів. На думку А.Печчеї та М.Ф.Рсймерса, людина сама створила ці проблеми, "у ній всі початки і кінці"1. Якщо людина не зміниться, то ніщо не вбереже її від долі динозаврів. Дослідники свідомі того, що глобальні проблеми -найважливіші. Сукупність їх може варіюватися, але гострота їх та життєва значимість для суспільства й цивілізації величезна.Глобальніпроблемиєоб'єктомвивченнябагатьохнаук (природничих, соціально-гуманітарних, втомучислійфілософських). Кожна з них, окрім філософії, досліджує один або декілька аспектів проблеми. Філософія прагне до комплексного, всебічного їх дослідження, націлює людину (людство) на їх гуманістичний аспект, встановлює їх концептуальний зв'язок з людською діяльністю та загальними тенденціями розвитку. Філософська теорія спрямовується на випрацювання та забезпечення методології, методів і методик дослідження цих проблем. Завдяки філософському знанню стає можливим дослідити наукові й соціальні шляхи їх вирішення. Філософське знання забезпечує комплексний, системний підхід, інтеграцію науки і практики. Як теоретичний світогляд, філософія займається дослідженням і розробкою світоглядних аспектів глобальних проблем, актуалізує їх у контексті глобального світогляду і, таким чином, доносить до людини (людства). Філософське дослідження глобальних проблем виходить із об'єктивног остатусу їх існування.