Шпаргалка по "Философія"

Розвиток категорій— це розвиток зв'язку між ними. В основі цього зв'язку лежать історичний спосіб розгляду, методи мислення, які визначають місце і роль категорій у системі філософського знання. Спосіб мислення виконує функцію логіки, форм знання. В ній саме мислення усвідомлюється й розглядається як об'єкт. У процесі пізнання категорії виконують вимоги логіки. Філософи вважають, що яка логіка, таке й функціонування категорій у системі знань. Тому проблема систематизації категорій завжди посідала чільне місце і їй приділялось багато уваги. Так, в античності Арістотель виділив і систематизував десять категорій("сутність", "кількість", "якість", "відношення", "місце", "час", "положення", "стан", "дія" "страждання").Категорії "матерія", "форма", "причина"і "ціль", які ним були тежсформульовані, чомусь не увійшли до цієї системи. Це була недосконала система, яка визначалась логікою Арістотеля. В новий час сформував свою систему категорій І.Кант. До неї ввійшли категорії: "кількість", "якість", "відношення", "модальність" (на його думку, додосвідні форми мислення). Це була досконаліша система, проте ще не наукова.

Гегель уперше ввів динамічну систему категорій. Вона розвивалась, у ній категорії були пов'язані єдністю походження й розвитку, що обумовлювався силою внутрішніх суперечностей. Та, на жаль, розуміння категорій у Гегеля було містифікованим. Це була логіка свідомості, яка втратила зв'язок з людиною, тобто мислення розвивалося з самого себе і категорії розглядались як самостійні творчі сутності. Ідеалістичні погляди на природу категорій є панівними і в сучасній західній філософії. Так, представники неотомізму відстоюють релігійно-ідеалістичне походження категорій, стверджуючи, ніби вони існували спочатку в божому розумі як прообрази реальних речей, властивостей і відношень. У логічному позитивізмі(Р.Карнап, О.Нейрат та ін.) філософський аналіз категорій підмінюється формально-логічним аналізом мовних термінів. На їх думку, категорії— це чисто суб'єктивні утворення, результат логічної діяльності людей, їх домовленості між собою і таке ін.

Діалектико-матеріалістична філософія розуміє категорії як загальні форми пізнавально- світоглядного ставлення людини до природи, суспільства і свого власного буття. Категорії — це результат реально-практичної взаємодії людини і світу. Це відображення об'єктивного в суб'єктивному. Тому вони об'єктивні за змістом ісуб'єктивні(ідеальні) за формою. Вони універсальні й необхідні. Це абстракції, наповнені живим, конкретним змістом, що є в предметах і явищах об'єктивного світу й пізнаються людиною. Філософські категорії мають історичний характер. Вони не вічні. їх формування здійснювалось поступово, у тісному зв'язку з історичним розвитком і розвитком пізнання. Історичний характер категорій проявляється удвох відношеннях. З одного боку, старі категорії, змінюючись разом з розвитком науки й пізнання, наповнювались новим змістом. З другого ж, з розвитком науки й практики виникали нові філософські категорії. Наприклад, в останні десятиріччя філософське мислення збагатилось такими категоріями, як"система", "елемент", "структура", "структурні зв'язки" тощо.

Важливою рисою співвідносних категорій є їх взаємозв-язок. Вони тісно пов'язані одна з одною, здатні переходити одна в одну. Зв'язки між ними гнучкі, рухливі, релятивні. Об'єктивною основою таких взаємозв'язків є матеріальна єдність світу.

На відміну від діалектико-матеріалістичного розуміння категорій, метафізики вважають, що категорії незмінні, не можуть переходити одна в одну. Таке розуміння категорій не відповідає дійсності. Виходячи з діалектичного характеру світу, потрібно розглядати й поняття в їх русі, взаємозв'язках і взає-мопереходах.

Філософські категорії виступають і як всезагальні форми мислення. Будь-яка людина, незалежно від того, вивчала вона філософію чи ні, в процесі мислення використовує ці категорії. В першому випадку вона буде використовувати їх свідомо, в другому— стихійно.

Таким.чином, знання категорій дозволяє нам усвідомити й цілеспрямовано досліджувати різні зв'язки й відношення в предметах, явищах, які ми вивчаємо, орієнтує відносно тих сторін і аспектів, на які необхідно звернути увагу для розкриття сутності предметів і явищ. Філософські категорії виконують і ряд інших функцій. Найважливішими з них є світоглядна й методологічна. Перша проявляється у тому, що зміст кожної категорії формує певні уявлення про суттєві властивості й відношення об'єктивного світу, про ту чи іншу сторону об'єктивної реальності. Проте категорії є не лише універсальними формами знання, а й нормами оцінок. Піддати предмет оцінці— значить виділити його духовно- практичну цінність, тобто виразити своє ставлення до нього. А це вже має світоглядне значення.

Методологічна функція категорій полягає в тому, що вони задають пізнанню початкові умови й перспективи його здійснення, розширюють його межі, утворюють критерії осмислення й розуміння реальності, організовують рух думки, прогнозують результати пізнання. Через них проявляється активність суб'єкта. Будучи методологічними принципами, вони пронизують увесь процес наукового мислення, всі сторони знання. Вбираючи в себе результати спеціальних наук, філософські категорії збагачують свій власний зміст і цим підвищують свою методологічну цінність

11. Особливості  філософської думки у Стародавній Індії і Стародавньому Китаї. Характерною особливістю світогляду стародавніх цивілізацій Сходу є те, що в них простежується органічний процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії. Цей процес відбувався в ході поступового розвитку родоплемінного ладу та зародження найдавніших в історії людства цивілізацій. Процес був тривалий, розтягнутий на довгі сторіччя.

Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини ( 3 – 2 тис. до н.е). Зміст мислення відображають Веди, Брахмани і Упанішади.

Веди – це стародавні пам’ятки індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять «самахіти» - чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань, що частково перемежаються прозою.

Брахмани – це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів.

Упанішади – завершальний етап у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану.

Одна з найдавніших шкіл давньоіндійської філософії Веданта яскраво представляє об’єктивно-ідеалістичну систему. Веданта вважала, що світ скадається з безособового світового духу «Брахмана», який є кінцевою і єдиною основою буття. Індивідуальна людська душа хоч і є безсмертною, набагато поступається перед світовим духом щодо ступеня своєї досконалості внаслідок занадто тісного зв’язку з тілом.

Прив’язаність цієї душі («атмана») до тіла змушує душу шоразу після смерті переселятися в інше тіло. Потік таких «перевтілень» триває нескінченно довго, доки душі не вдасться цілком звільнитися від повсякденних життєвих турбот. Саме тоді настає «звільнення», яке означає ототожнення з Брахманом.

Брахман характеризується як єдність буття, свідомості і раю. Реальний світ – це сам Брахман у своєму емпіричному прояві. У більш пізньому своєму прояві веданта визнає за тілом і душею реальність їх існування.

Філософська школа веданта звертає увагу на проблему постійного самовдосконалення людини, а не вдосконалення світу.

Серед інших філософських шкіл слід назвати такі, як: йога, санкх’я, міманса, вайшешика, н’яя, чарвака-локаята. Всі ці школи характеризуються неоднорідністю, а їх основою є веди. Ті філософські системи (даршани), які визнають авторитет Вед (санкх’я, міманса, вайшешика, йога, н’яя ) називаються астіка. А ті, які не приймають авторитету Вед, називаються настіка (наприклад, червака - локаята).

Філософська школа вайшешика вважає, що світ складений із якісно різнорідних дрібних частинок води, землі, повітря і вогню, існуючих в ефірі, просторі та часі. Засновник школи вайшешика – Канада ( III ст. до н.е) вважав, що світ створено Богом, але не з нічого, а з вічно існуючих дрібних частинок (атомів), простору, часу, ефіру, розуму і душі. Теорію пізнання вайшешика будує на базі ідеї, що предметом пізнання є об’єктивно існуючий світ, який сприймається через сприйняття, висновок, пам’ять та інтуїцію.

Серед філософських шкіл Стародавньої Індії виняткове місце займає червака-локаята, яка не визнає авторитету Вед, не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога, оригінально визначає начала буття і сутність процесу пізнання. Вбачає сенс людського існування в щасті, яке людина сама повинна створити.

Загальна особливість староіндійської філософії полягає в тому, що уявлення про людину спирається на принципи етики страждань і щастя. Шлях до щастя лежить у правильному способі життя.

Головною же особливістю є те, що у філософії стародавньої Індії сформульовано ідеї єдності душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії, активно діяльної сутності і людини, і світу.

Для давньокитайської етнічної світоглядної ментальності характерна свого роду «історизація» міфів – витлумачення міфологічних героїв як нібито реальних історичних осіб. Китайська філософська школа на відміну від давньоіндійської приділяла увагу більш реалістичним питанням управління державою, проявам стосунків між вищими і нижчими, батьками і дітьми, старшими і молодшими. Як давньоіндійській, так і давньокитайській ментальності властиве зверхньо-зневажливе ставлення до природних знань.

Філософські вчення давнього Китаю набувають певної завершеності в ( 6 -5 ст. до н.е). Найвпливовішим напрямом, що виникає в цей період і актуальне і в наші дні, було вчення Кун Фуцзи ( Конфуція ), що жив 551-479 рр. до н.е.

Всю свою увагу Конфуцій зосередив на питання етики, яку побудував на грунті релігійно-філософських уявлень про навколишню дійсності.

Центральним принципом моралі Конфуція є гуманність, яка й становить основу доброчесності. Бути «гуманним» - означає любити не стільки себе, скільки інших, на несправедливість відповідати справедливістю, за добро платити добром. Бути гуманним – означає вміти вчасно пожертвувати своїми інтересами.

Відстоюючи міцну державну владу, Конфуцій говорив, що правитель має божественну сутність. Цар, монарх, імператор – « це син неба». А воля неба поширюється на суспільне життя. Суспільство має дотримуватись не законів природності, а вічних законів неба, носієм яких є «син неба». Принцип підкорення, слухняності, покірливості та примирення є одним із головних у соціальній філософії Конфуція.

Важливу роль у розвитку філософїї стародавнього Китаю відігравала школа вільнодумця Ян Чжу ( близько 395 – 335 р. до н.е). Виступаючи проти конфуціанства, Ян Чжу доводив, що віра в небо, в безсметря душі та потойбічне життя ґрунтується на неуцтві. Він вчив, що життя – це буття, а смерть – небуття. Вважав, що людина має керуватися законами природного реального життя, метою ж життя є чуттєва тваринна насолода, яка і є людським щастям.

Ян Чжу пропагував етику розумного егоїзму, згідно з якою найдорогіціннішим у світі є людина, її життя.

Філософія давнього Китаю досягла свого завершення у вченні видатного філософського просвітителя  Ван Чуна ( 27 – 97 р.н.е)

Він відкидає вчення конфуціанства про святість неба, розглядаючи небо як природну частину безмежного Всесвіту, доводячи, що небо і земля мають єдину природу, єдине начало і єдине походження.

Ван Чун вказує, що тілесність і рух чітко пов’язані між собою, що джерело руху знаходиться в системі об’єктивної реальності. Життя і людина з’явилися на основі природної закономірності з єдиної субстанції – «ці». Людина має життєву енергію, поза тілом ніякої душі, ніякої життєвої сили немає.

У більшості філософських шкіл стародавнього Китаю переважала практична філософія, що була тісно пов’язана з проблемами життєвої мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. За формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем, цінніснозначимою і гуманістичною.

12. Філософія Античності: загальна характеристика. Антична філософія виникла у 4 ст. до н.е, в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд.

Більш як тисячолітня історія розвитку давньогрецької філософії поділяється на три етапи.

I етап розвитку – 6 -5 ст. до н.е. Це період становлення рабовласницьких полісних демократій. Філософія зосереджувалась на пошуках першооснови сущого, загального у формі натурфілософії. Натурфілософія – це сукупність філософських спроб тлумачити природу через переживання людиною природи або за допомогою основних знань природничих наук. Натурфілософія охоплювала всі знання про світ, тобто не тільки філософські знання, а й конкретно-наукові здогади давніх людей.

Мислителі цього періоду звертаються до природи, космосу, ще не протиставляючи людину світові.

Засновник мілетської школи Фалес(640-562 рр. до н.е) здійснив переворот у світогляді, висунувши ідею субстанції – першооснови всього та ідею єдності світу. Стверджував, що основою всього сущого є вода, а всі речі – це перетворення води.

Фалес запропонував нову модель мислення – від загального ( правил, формул, принципів) до одиничного.

Його послідовники:

• Анаксімандр (611 – 546 рр. до н.е), що вважав основою світу апейрон – нескінченне
• Анаксимен (585 – 524 рр. до н.е) – основа світу – повітря

Піфагор( бл. 584 – 500 рр. до н.е) та його послідовники вбачали основу світу в числах, у кількісних пропорціях, звели все суще до величин, які можна вимірювати. Вони шукали числові відношення навіть стосовно любові, дружби, справедливості. Піфагор першим вжив поняття «філософ», «філософія».

Геракліт Ефеський ( 540 – 480 рр. до н.е) стверджував, що все тече, все змінюється. Не можна двічі увійти в одну й ту саму річку, оскільки і води будуть іншими і людина. Геракліту належить геніальний здогад про боротьбу протилежностей, як джерело руху, становлення. Він підкреслює, що народ у державі вище за все має ставити закон, боротися за нього, як за власний дім.