Шпаргалка по "Філософії"

Закони:

1. єдності і боротьби протилежностей (всяке явище чи процес має  подвійну структуру). Едінтво протилежностей полягає в тому, що одна протилежність без іншої не може існувати; боротьба протилежностей є розв'язання суперечностей між ними; боротьба - абсолютна, єдність - відносно.

2. закон переходу кількісних  змін у якісні і назад. Категорії - міра, стрибок, кількість, якість, вибух, еволюція, революція. Міра - урівноваження кількості та якості, певну кількість даної якості. Закон показує швидкість розвитку. Вода - лід - пар.

Направленность развития — спералевидна.

Законы Гегеля развивали абсолютную идею, а не были направлены на общественное развитие. В философской системе Гегеля действительность представляется как цель диалектических переходов: "Почка исчезает, когда распускается цветок, и можно было бы сказать, что она опровергается цветком; точно так же при появлении плода цветок признается ложным наличным бытием растения, а в качестве его истины вместо цветка выступает плод. Эти формы не только различаются между собой, но и вытесняют друг друга как несовместимые. Однако их текучая природа делает их в тоже время моментами органического единства, в котором они не только противоречат друг другу, но один так же необходим, как и другой; и только эта одинаковая необходимость и составляет жизнь целого".Однако гегелевская философия проникнута глубоким внутренним

Панлогізм — об'єктивно-ідеалістичне вчення, яке вважає мислення сутністю першоосновою світу й ототож нюєоб'єктивну закономірність з системою логічних категорій. П. найшов ніше виражений в ідеалістичній філософії Г.-В.-Ф. Гегеля, згідно з якою розвиток природи і суспільства є здійсненням логічної діяльності світового розуму, абсолютної ідеї. Діалектич. матеріалізм спростував П., довів, що закони й категорії логіки є відображенням об'єктивного світу в свідомості людини і саме тому вони мають велике значення в пізнанні дійсності. Згідно з Геґелем, увесь історичний поступ є поступом у розвитку ідеї свободи. З цієї позиції Геґель піддає критиці тлумачення свободи, що існували в попередніх філософських ученнях.

39.Філософія І.Канта. Ідея активно-творчої діяльності людини. Основні положення теорії  пізнання. Філософія. ІКанта і класична наука. Категоричний імператив І.Канта.

Родоначальником німецької класичної  філософії є Іммануіл Кант. Його філософську спадщину поділяють на три періоди: "докри- Тичний", "критичний" та "антропологічний". У "докритичний" пе- ріод заслуговують на увагу ідеї Канта щодо виникнення світу. В праці "Всезагальна природна історія і теорія неба" (1775) він розробив космогонічну гіпотезу, за допомогою якої він розкрив механізм виникнення Всесвіту і виклав нові принципи його формування. Згідно з цією гіпотезою, Сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності. Тут уперше поняття еволюції було поширено на космічні явища. У створенні Всесвіту брали участь дві сили - тяжіння і відштовхування. Завдяки взаємодії цих сил, за Кантом, почали утворюватися планети. Але це не завадило Канту стверджувати, що існує зовнішня сила, яка змінює Всесвіт. Процес виникнення, розвитку і загибелі світів є постійним. Звідси - висновок про відносність поняття спокою. У "критичний" (назва пов'язана з першим словом його головних праць-, "критика", що означає дослідження самих підвалин) період Кант створює філософські праці, які стали подією в історії людської культури: "Критика чистого розуму"(1781), "Критика практичного розуму" (1788), "Критика здатності судження" (1790). В першій викладена теорія пізнання філософа, у другій - його етичні, у третій - естетичні погляди. На перший план у цей період виступає ідея "коперниканського перевороту" у філософії. До Канта вважали, що пізнання є результатом дій на людину зовнішніх чинників. При цьому людина сприймає (тобто перебуває пасивною), а світ впливає на неї. Кант "перевернув" це співвідношення: він проголосив, що пізнання і знання є результатом людської (насамперед - розумової") активності. Людина пізнає лише тією мірою, якою сама випробовує природу, ставить їй запитання. Аналогія з "коперниканським переворотом" тут цілком очевидна: Коперник "зрушив" Землю (яку до того розглядали нерухомим центром Всесвіту),Кант "зрушив людину", поклавши край її пасивності. У чому полягає значення цього перевороту? По-перше, Кант дав більш виправдану картину пізнання: пізнання - це не дублювання реальності, не перенесення речей у людський інтелект, а діяльність створення інтелектуальних засобів людської взаємодії зі світом. По-друге, людський розум може визнати надійним лише таке знання, яке він сам видобував на зрозумілих йому принципових засадах. По-третє, у концепції І. Канта людина постає творчою і діяльною; при тому що активнішою вона є, то розгалуженішими будуть її зв'язки з дійсністю і, відповідно, - ширшими

У теорії пізнання Іммануїл Кант:

а) розкрив взаємозв'язок чуттєвого і раціонального в пізнанні;

б) висунув концепцію трьох сходинок пізнання: чуттєвого споглядання, розсудку та розуму;

в) відстоював позиції агностицизму.

За Кантом, людські відчуття є лише суб'єктивними враженнями, які не дають повних знань про об'єктивні речі, через що останні є непізнаванними "речами в собі." Велику цінність мають також етичні, естетичні та соціологічні ідеї Канта.

У сфері моралі Кант виходив із визнання вихідної рівності всіх людських розумів як суверенних чинників свідомого  вибору поведінки. З такої рівності випливає, що кожен окремий розум повинен у прийнятті рішень діяти як загальний розум.

На цій основі формулюється кантівський "категоричний імператив" ("остаточне повеління"): "Чини завжди так, щоб максима (тобто вираз у формі принципу) твоєї волі могла мати також і силу... всезагального закону". Це означає, що людина, обираючи певний вид поведінки, повинна припускати можливість такої ж поведінки для будь-кого. У праці "Критика практичного розуму" Іммануїл Кант стверджує: категоричний імператив - необхідний і загальнозначущий моральний закон практичного розуму - зумовлює поведінку людини, наказує поводитися так, щоб її вчинки могли бути основою і керівними засадами загального законодавства. У сфері естетики Кант дійшов висновку, що там, де йдеться про мистецький смак людини, не діють закони логічного обґрунтування. Тому естетичні сприйняття є цілісні, неаналітичні, непрагма-тичні, і естетичні судження вибудовуються як ціннісні. У трактаті "Ідея всесвітньої історії з всесвітньо-громадської точки зору" І. Кант розмірковує над історичним процесом. Він вважає, що в його основі лежать природні потреби людини, а також суперечності між ними, що є необхідною умовою вдосконалення людського роду, але їх можна і слід розв'язувати.

40.Філософія Л. Фейербаха. Ідея філософської антропології. Вчення про релігію.

Людвіг Андреас Фейєрбах (1804-1872) — видатний німецький філософ, спочатку один з послідовників Гегеля, пізніше — творець самобутньої філософської концепції матеріалістичного спрямування, яка отримала назву "антропологічний матеріалізм".

Фейєрбах запропонував відмінне від традиційного розуміння філософії, її минулого та сучасності, ролі в суспільстві і ставлення до релігії. За Фейербахом, у світі починається нова епоха — пост-християнська. Релігія відмирає, її місце в культурі звільняється, і зайняти це місце повинна філософія. Водночас і сама філософія повинна змінитися: вона не має стати простим чи негативним (в гегелівському розумінні) запереченням релігії. "Якщо філософія повинна замінити релігію, — стверджує Фейєрбах, — то, залишаючись філософією, вона має стати релігією, вона повинна включити в себе — у відповідній формі — те, що становить сутність релігії, повинна включити переваги релігії". Інакше кажучи, повинна бути якась нова (відмінна від попередньої) синтетична форма свідомості і знання. Нова філософія повинна стати несхожою і на стару християнську релігію, і на стару "шкільну" філософію, хоча й потрібно зберегти краще з них обидвох.

Філософія — це неначе "сенс" у релігії. Вона також виростає з  сутнісних аспектів людської свідомості. І те, й інше повинна об'єднати у собі "філософія майбутнього", але у цьому об'єднанні мають зникнути, усунутися слабкі сторони і філософії, і релігії.

Слабкість філософії, за Фейєрбахом, — в її відірваності від "серця", манірній віддаленості від світу, теоретичному егоїзмі. Це й повинно бути усунене при злитті філософії та релігії, а тому філософія повинна перетворитись у практичну філософію (цей мотив був характерним для усього молодогегельянства).

Людина, за Фейєрбахом, перебуває та існує в гармонійній єдності  з власною сутністю, власними якостями ("предикатами"), зовнішньою та внутрішньою природою. Вища ж єдність проявляється в моральному наповненні цієї гармонії, яка реалізується у імперативі, вищому законі для Людини. Цей закон полягає у вимозі ставитися до людини як до найвищої цінності, як до Бога. При цьому людина ставиться до себе як до Бога, коли вона бачить божественне у іншій людині. Запозичена в християнстві заповідь любові до Бога і ближнього перетворюється у Фейєрбаха на основний моральний закон. Саме Любов (як домінуюче в людському ставленні до Бога) наділяється в Фейєрбаха родовим смислом—це любов статева, родоутворююча, що включає в себе і любов до дітей, тобто до продовження самих себе, свого Я. За Фейєрбахом, відносини між людьми повинні включити в себе закон Любові як деяку надцінність, дати йому увійти в "серце" людей, змінюючи вплив релігії.Фейєрбахівські уявлення про Людину були отримані шляхом критичного перетлумачення християнських ідей. Фейєрбах віддав чи приписав Людині лише ті якості ("предикати"), які релігія приписувала Богу. На його думку, Бог — це відчужена та об'єктивована сутність людини (або, інакше кажучи, Бог є деяким символічно закодованим зображенням суто людських властивостей та якостей). Саме в тому, що боги утворені за образом та подобою людей, і корениться, за Фейєрбахом, сенс та цінність релігійної свідомості, основа її дійовості в історії. Але недостатньо лише розуміти природу релігії, вважає Фейєрбах, — критикувати її означає зводити, або редукувати, релігійні образи та цінності до їх земних прообразів. Перетлумачений таким чином зміст релігії саме й веде, за Фейєрбахом, до справжнього розуміння сутності людини.

Фейєрбахівська філософія виявила  значний вплив на формування світової філософської думки, зокрема — на молодогегельянство та марксизм. Хоча майже відразу ж вона була піддана критиці сучасниками мислителя, але фундаментальність порушених Фейєрбахом питань та глибина його спроби відповісти на них дає підстави відвести йому належне місце серед гігантів світової філософської думки.

41. Філософія К.Маркса: основні ідеї та їх вплив на світову філософію і соціальну практику

Найважливішими ідеями філософської антропології Маркса є наділення  людини (чи індивідів) рангом самостійної  суверенності, тобто статусом суб'єкта соціальної історії, і розшифрування, розкриття цих положень у понятті перетворюючої практики.

При цьому очевидним є спрямування  на "зняття" наймогутніших обмежень людської активності — Бога і природи. В граничному відношенні стосунки між  людьми, між людиною і природою, між людиною зовнішньою і внутрішньою, за Марксом, повинні стати "чистими" і "прозорими". Тому наявне буття становить лише початок дійсної історії, передісторію, яку потрібно подолати.

Звідси й стають зрозумілими  деякі утопічні прогнози та проекти, засновані на філософсько-антропологічних поглядах Маркса і покликані стати програмою для перетворення суспільства.

Головним внеском Маркса до розуміння людини є концепція  соціального відчуження людської сутнісної  природи.

За Марксом, у людині всі її основні характеристики не є чимось природним, натуральним чи заданим ззовні. В людині все є "олюдненим", оскільки людина як індивід існує в зв'язках та взаєминах з іншими людьми. Історичні традиції, звичаї, культурні схеми та стереотипи, що успадковані поведінкою і мисленням, активно впливають на будь-якого індивіда.

Вони створюються самою  людиною або індивідами в плині  зміни соціальних поколінь. В сучасному  йому суспільстві Маркс бачив  вузький вихід зі сфери соціального  детермінізму до соціальної випадковості, а тому індивід в цьому відношенні володіє свободою та вибором і може стати на позицію "добра" чи "зла", наблизитися до любові чи відхилитися до егоїзму.

Людина, створюючи предмети (опредмечування), відмінні від самої  себе, реалізує себе в природі, перетворює її в олюднену природу. Але це досить складний процес, який упродовж більшої частини людської історії виступає як спонукуваний потребами, що для кожного окремого індивіда виступають у вигляді тиску зовнішніх умов і обставин життя. Людина сама є природною істотою, а тому немає природа поза людиною, розриву між людиною і "зовнішнім середовищем". Людина змушена постійно і безперервно створювати собі можливості для життєзабезпечення і тим самим опредмечувати саму себе, практично реалізовувати свої потенції в предметному світі. Створюючи предмети, долаючи зовнішні обставини чи пристосовуючись до них, виробляючи, реалізуючи в предметному середовищі свою сутність, людина водночас змінює саму себе, а тому немає людської практики без самозміни людини. Тим самім Маркс оцінив історичне значення праці як самопороджуючого початку для людського роду.

Найфундаментальнішим  рівнем соціального життя Маркс  вважає виробництво, яке тлумачить досить узагальнено — як загальну субстанцію людського роду, як практику. В історичних же формах промисловості до сучасної йому включно (які досить часто, розглядаючи погляди Маркса, ототожнюють з поняттям виробництва взагалі) Маркс вбачає пануючою працю у й відчуженні; таким самим є його оціночний підхід до історичного минулого промисловості та форм праці, які існували в минулому.

42.Особливості філософії Нового часу. Емпіризм та раціоналізм. Проблема методу пізнання у Ф.Бекона і Р.Декарта.

Філософія Нового часу історичними  передумовами свого формування має  утвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі, наукову революцію XVI—XVII ст., становлення експериментального природознаства. Вона утверджувала свої засадні принципи в боротьбі з феодальною ідеологію, середньовічною схоластикою, релігією та церквою, продовжуючи духовні надбання епохи Відродження. Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу була орієнтація на природознавство, тісний зв'язок з проблемами методології наукового пізнання, в якому вона вбачала головний засіб морального і соціального оновлення людства, утвердження людської гідності, свободи і щастя. Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та обґрунтуванні методів наукового пізнання.

Проблематику навколо методології  наукового пізнання та гносеології. На цій основі формуються в філософії XVII ст. два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм, 'і Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді суб'єкта. Раціональне пізнання, розум не привносить ніякого нового змістовного знання, а лише систематизує дані чуттєво сенситивного досвіду. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, а чуттєвосенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм вважали математику, а основними характерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність, суттєвість.

Головне завдання філософії Ф.Бекон  визначає як пізнання природи і оволодіння її силами, а для цього необхідно розробити відповідний метод, який би найкоротшим шляхом вів до істини, правильно орієнтував пізнавальну і практичну діяльність людини, максимально збільшуючи її ефективність. Проте для сприйняття нового методу необхідна значна підготовча робота , яка б ліквідувала причини, що затримують пізнавальний прогрес. Новий метод може зустріти на своєму шляху багато перешкод, хибних уявлень, забобонів, які, наче примари, відволікають пізнання від істини