Соціальний захист населення за рахунок коштів бюджету

- міжнародне співробітництво на ринку праці, соціальних послуг(сюди входить соціальне навчання, навики роботи за кордоном);

- запровадження нових методів соціального захисту, використовуваних за кордоном(однак необхідно перед тим, добре проаналізувати що є що, і як воно буде приживатися в Україні);

- покращення системи обслуговування соціально незахищених громадян, створення більшої кількості організацій типу “Червоного Хреста”, “Турботи” тощо;

- безкоштовне медичне обслуговування для непрацездатних громадян;

- підвищення не тільки податків, а й розмірів соціальних пенсій та виплат тощо.

Метою державного регулювання  є також розбудова національної системи соціального захисту  населення в період формування ринкової економіки з допомогою створення  правової і нормативної бази, опрацювання механізмів захисту та державних гарантій, виходячи з реальних можливостей економіки. Засадними в системі соціального захисту мають стати такі принципи: поширення захисту на осіб, які працюють за наймом, членів їх сімей та непрацездатних громадян, диференційований підхід до різних соціально-демографічних груп населення залежно від міри їх економічної самостійності, працездатності, можливості підвищення добробуту власними силами; перерозподіл економічної відповідальності за реалізацію соціальних гарантій між державою, підприємствами і громадянами; визначення рівня соціальних гарантій на підставі системи соціальних нормативів; відповідність форм соціального захисту рівню розвитку ринкових відносин в економіці.

Одним з важливих напрямів вирішення проблеми з фінансуванням соціальної інфраструктури є вирішення проблем зв’язаних з бюджетним процесом в Україні. Першочерговою з таким проблем можна виділити відсутність в нашій державі ефективної системи планування і контролю за виконанням бюджетних програм. Доцільним як показує досвід розвинутих країн є впровадження системи середньострокового бюджетного планування. Впровадження відповідних рішень дає змогу більш ефективно і прозоро планувати видатки на соціальний захист і соціальну сферу України, що зв’язано в першу чергу з тим, що оцінити результати роботи в даних напрямах можливо лише при аналізі декількох періодів за допомогою єдиної системи взаємозв’язаних показників. Заходи, об’єднані в рамках соціальної політики, не є тимчасовими для вирішення певних нагальних потреб, а цілеспрямованим комплексом дій результат якого проявляється протягом тривалого відрізку часу, до того ж проблем в цій сфері за майже 20 років тотального дефіциту коштів накопичилося немало, а саме тому планування на середньо- і довгостроковій основі програм соціального захисту та розвитку соціальної сфери може бути одним із тих шляхів, які вирішать наявні соціальні протиріччя в суспільстві.

Інша актуальна проблема полягає в тому, що видатки бюджетів за всіма статтями є економічно необгрунтованими. Не секрет, що реальні потреби кожної з галузей соціальної сфери значно перевищують виділення коштів. Так за різними оцінками установи охорони здоров'я потребують коштів мінімум в 4-5 разів більше ніж виділяється щороку, тобто рівень забезпечення реальної потреби в коштах не перевищує 20-25 %, а звідси випливає незадовільний стан медичного забезпечення, практична відсутність реально "безкоштовної" медичної допомоги, право на яку гарантується Конституцією України, так як лікарні, амбулаторії, поліклініки та інші заклади медицини забезпечені лікарськими засобами в основному невідкладного характеру. Також на стан речей впливає скромна оплата праці в цих соціально важливих галузях, відповідно корупція, погане ставлення до осіб, що споживають освітні, медичні, культурні послуги.

Ще одним негативним явищем в сучасному стані соціальної інфраструктури є те, що обов’язки  по контролю та координації роботи установ і закладів соціальної сфери  розпорошені серед великої кількості  управляючих структур, в зв’язку з чим їх діяльність часто є нескоординованою, а звідси невелика ефективність соціальної сфери. Доцільним видається певною мірою централізація управління всіма установами соціальної інфраструктури, так як це уможливило б збалансований розвиток соціальної інфраструктури відповідно до потреб суспільства, змін в соціально-економічній обстановці.

Також необхідно звернути увагу на структуру видатків взагалі, на співвідношення поточних та капітальних  видатків. В Україні спостерігається  значна перевага фінансування поточних видатків. Капітальні видатки на оновлення, ремонт основних засобів, тощо мають переважно фрагментарний характер, нерівномірність територіального їх розподілу. Несистемність таких видатків приводить до того, що занепадає матеріально-технічна база соціальної інфраструктури, стан її наближається до критичного (особливо це стосується закладів соціальної сфери в селах та селищах). Відповідно якщо такі тенденції збережуться то через певний проміжок часу можна буде констатувати кризу соціальної інфраструктури. Видатки на підтримку належного технічного стану, оновлення матеріально-технічної бази повинні бути постійними і мати відповідні обсяги, достатні для забезпечення нормального стану об’єктів соціальної галузі. Так в звичайній провінційній лікарні практично неможливо побачити нове устаткування діагностики та лікування, сільські клуби представляють собою аварійні споруди, дитсадки деінде не мають коштів для розрахунку за спожиті енергоносії та на іграшки для дітей.

Іншою перспективою розвитку соціальної сфери можна назвати залучення приватного сектора економіки до цієї галузі. В час існування Радянського Союзу, багато великих підприємств мали власну інфраструктуру, що включала дитсадки для дітей працівників, рекреаційні центри, лікувальні заклади (відомчі лікарні та профілактичні санаторії), будинки та палаци культури, стадіони, мистецькі ансамблі тощо, які фінансувалися за рахунок коштів підприємства. На даний момент існування ринкових механізмів господарювання видається доцільним стимулювання створення корпоративними структурами закладів соціальної інфраструктури всіх галузей, зокрема залучення середнього та великого бізнесу. Здійснити такі можливо за рахунок непрямих засобів впливу держави на економіку, зокрема через надання державою суб’єктам бізнесу, які беруть на себе певну соціальну відповідальність, податкових, кредитних пільг, надання переваг в тендерних торгах, державних замовленнях проектам, що передбачають реалізацію соціально важливих заходів, під час приватизації державних підприємств зобов’язувати нового власника підтримувати (створювати) і розвивати власну соціальну інфраструктуру приватизованого підприємства, тощо.

Такі заходи допомогли  б не тільки розрядити сучасну  соціальну обстановку, а й могли  б покращити економічну ситуацію, так як кошти, що вивільнились, можна було б спрямувати на економічний розвиток (що розширило б фінансові можливості держави), вирішення проблеми зайнятості, соціальний захист, реалізацію інших програм переходу до соціально-орієнтованої економіки.

Однак в будь-якому випадку необхідна також і бюджетна складова соціальної інфраструктури, тому найбільш доцільним є поєднання її з недержавними закладами медицини, дошкільної освіти, культури, мистецтва та спорту. Єдиним негативним моментом є те, що в даний момент часу, коли світ покрила економічна криза, такі проекти практично неможливо реалізувати в зв’язку з недостатністю фінансових ресурсів, а також те, що такі перетворення повинні бути виключно поступовими, на основі добровільної ініціативи суб’єктів господарювання і вимагають праці на протязі не менше 8-10 років. Схожі системи в розвинених країнах створювалися протягом десятиліть, тому в один момент реалізувати їх в Україні неможливо.

Ще одну проблему виділяють  власне в побудові бюджетної системи  України, точніше в системі розподілу повноважень та функцій державного і місцевих бюджетів. В нашій країні надмірним є ступінь централізації влади і відповідно фінансових можливостей органів, які цю владу реалізують. Одним із принципів функціонування системи соціального захисту є його адресність тим категоріям громадян, які його дійсно потребують. Відповідно для задоволення потреби в соціальному захисті органи, що його здійснюють повинні бути якомога ближче до власне споживача цих послуг, звідси випливає необхідність децентралізації бюджетної системи, а також перегляд дохідної бази місцевих бюджетів, створення умов (законодавчих, економічних і організаційних) для більшого ступеня незалежності місцевих органів влади. Доцільним видається фінансування з державного бюджету лише видатків загальнодержавного значення, зокрема на охорону правопорядку, оборону, енергетичну і екологічну безпеку, загальнодержавне управління. Передача повноважень фінансування більшості сфер до ланки місцевих бюджетів, набагато збільшило б ефективність витрачання коштів, спрямування ресурсів на найбільш важливі ділянки діяльності влади з забезпечення економічного і соціального добробуту громадян, покращило б пропорційність виділених асигнувань на ту чи іншу галузь діяльності (в тому числі і соціальну сферу) реальним потребам території та відповідності виділених коштів терміновості вирішення тих чи інших проблем регіонального розвитку, а опосередковано на економічний і соціальний розвиток всієї держави, так як вона є об’єднуючою ланкою системи господарств окремих територій.

За рахунок поступового  впровадження системи таких заходів  можна добитися значних результатів  в плані економічного зростання  і відповідного вирішення великої  кількості соціальних проблем: через  економічний ріст зменшиться кількість  безробітних, малозабезпечених, через збільшення надходжень до бюджету зросте фінансова забезпеченість бюджетів і відповідно можливість збільшення фінансування програм соціального захисту населення і соціальної сфери.

3.2. Використання зарубіжного  досвіду в здійсненні соціального захисту населення в Україні

Процес створення ефективної системи соціального захисту  в Україні залежить від багатьох чинників. Одним із них є використання досвіду зарубіжних країн, де ця система  працює тривалий час і має позитивні  результати. Значний інтерес представляє система соціального захисту, яка формується в рамках Європейського Союзу, особливо зважаючи на прагнення України увійти до ЄС. Доцільно звернутися до досвіду країн, що входили до СРСР та колишніх соціалістичних країн, з якими Україна тривалий час розвивалася в одному напрямку.

З метою становлення  та розвитку системи соціального  захисту в ЄС країни-члени ЄС визначили  основні принципи, на яких ґрунтується  законодавство ЄС щодо соціального  захисту та за допомогою яких можуть бути узгоджені основні проблемні питання.

Основним є принцип  недопущення дискримінації за національною ознакою. Тобто, громадяни будь-якої із країн-членів ЄС мають рівні права  на соціальний захист у межах ЄС. Але, цей принцип не поширюється  на громадян інших країн, які не входять до ЄС, навіть за умови сплати внесків до фондів соціального страхування.

Відповідно до принципу здійснення соціальних виплат незалежно  від місця проживання особи, надаються  пенсії внаслідок втрати працездатності чи смерті від нещасного випадку або професійного захворювання; пенсії за віком; виплати інвалідам. При цьому використовується законодавство однієї чи кількох країн-членів ЄС. Особа не може позбавлятися цих виплат із тієї підстави, що вона не громадянин країни, за законодавством якої вона має право на виплати. Але цей принцип поширюється не на всі види виплат. Спеціальні норми застосовуються для визначення права на сімейні допомоги та виплати з тимчасової непрацездатності.

Кожна особа може бути суб’єктом системи соціального  захисту тільки в одній країні. Тобто не допускається надання особі однакових виплат у різних країнах-членах. Таке правило деталізується і реалізується у країнах-членах відповідно до їх національного законодавства.

Значну роль відіграє принцип взаємозаліку страхових періодів, який поширюється на такі виплати: допомоги по материнству, сімейні, по тимчасовій непрацездатності, по інвалідності, на поховання та пенсії за віком. Відповідний компетентний орган країни-члена ЄС, визначаючи право на виплати, пов’язує його із періодом страхування, зайнятості чи проживання. До страхового стажу може бути зарахований період страхування в будь-якій країні-членів ЄС.

Досить важливим є  принцип недопущення погіршення становища мігрантів у сфері  соціального захисту. Відповідно до національних законів розмір виплат є різним. Інформація про розміри виплат має бути прозорою, щоб працівники могли вибирати те, що їм вигідніше. Жоден працівник не може бути позбавлений права на такий вибір. Працівник не повинен відчувати незручності у результаті запровадження загальних правил. ЄС запроваджує норми, які надають певні гарантії мігрантам. Вони можуть вибирати більш вигідні допомоги, якщо мають право на однаковий вид допомоги у кількох країнах. Працівник, який скористався правом на свободу пересування, не може знаходитися у гіршому становищі порівняно з тим, хто цим правом не скористався. Слід відмітити, що цей принцип вимагає від держав-членів вироблення спільної концепції щодо класифікації виплат та порядку їх надання. Зокрема, необхідно створювати спеціальні фонди, для перерозподілу коштів на соціальний захист між країнами-членами.

Вказані принципи свідчать про те, що Європейський Союз приділяє значну увагу саме соціальному захисту, який на нашу думку є показником відповідного політичного та економічного розвитку країни. Відсутність відповідної законодавчої бази у даній галузі та державних соціальних гарантій перешкоджає вступу України до ЄС.

Відповідно до вказаних принципів побудови системи соціального  захисту у європейських країнах  основними формами соціального захисту є соціальне страхування та соціальна допомога.

В одних країнах, де соціальне  страхування отримало найбільш ранній розвиток, воно набуло своєрідних «класичних»  форм. Це континентальні країни, передусім  ФРН та Франція. В цих країнах передбачені такі види соціального страхування: пенсійне; на випадок безробіття; від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання. В інших країнах можна спостерігати відхід від класичних форм страхування, з метою удосконалення системи соціального захисту населення. В Нідерландах система соціального страхування не підпадає під класичну континентальну схему, але є однією із самих розвинутих у Європі за масштабами виплат і має багато своєрідних рис. Соціальне страхування здійснюється у таких організаційно-фінансових формах: система державного страхування; система страхування найманих працівників; страхування службовців.